5. Схематична карта Місяця

Період обертання Місяця навколо своєї осі дорівнює періоду його обертання навколо Землі, тобто сидеричному місяцю, тому він завжди повернутий до нас однією своєю стороною (рис. 4).

Рис. 4. Схематична карта видимої сторони Місяця:

моря: 1 – Криз, 2 – Достатку, 3 – Нектару, 4 – Спокою, 5 – Ясності, 6 – Дощів, 7 – Небезпеки, 8 – Хмар, 9 – Вологості, 10 – Океан Бурь, 11 – Гумбольдта, 12 – Холоду; гори: І – Кавказ, ІІ – Альпи, ІІІ – Апенніни, IV – Карпати; кратери: а – Тіхо, b – Коперник, c – Кеплер, d – Арістарх, e – Анаксагор, f - Платон

Побачити поверхню зворотної сторони Місяця допомогли космічні апарати (рис. 5, рис. 6).

Рис. 5. Схематична карта зворотної сторони Місяця:

1 – Море Москви, 2 – Море Східне, 3 – Море Мрії, 4 – Королев, 5 – Герцшпрунг, 6 – Ціолковський, 7 – Жуль Верн, 8 – Мах, 9 – Джордано Бруно, 10 – Ом, 11 – Аполон, 12 – Менделєєв, 13 – Гагарін, 14 – Кемпбелл, 15 – Біркгоф, 16 – Д^’аламбер

а) б)

Рис. 6. а) фотографія ділянки невидимої з Землі сторони Місяця, отримана з борта радянського КА «Зонд - 6». Зверху північ

б) фотографія області на зворотній стороні Місяця, отримана КА «Зонд - 8» в 1970 році. В центрі знаходиться кратер Ейткен (його діаметр 130 км.). Зверху північ

6. Основні утворення на Місяці та їх характеристика

Місяць практично позбавлений атмосфери: щільність її менше 10^-13 щільності земної атмосфери на рівні моря. На Місяці немає води, а отже, не може бути хмар — усі деталі його поверхні видні завжди зовсім чітко.

Більші темні плями округлої форми, які видні неозброєним оком, — це широкі рівнини, названі першими спостерігачами «морями». «Моря», «затоки», «океани» Місяця носять досить незвичайні назви: Море Кризисів, Море Ясності, Море Спокою, Океан Бурь тощо. Кратери в основному носять імена знаменитих астрономів і інших вчених усіх часів і народів. На Місяці є гірські хребти, по висоті до 5,5 км. Їхні висоти визначають, вимірюючи довжини їх тіней при освітленні Сонцем, що перебувають близько до горизонту відповідного місця на Місяці.

Гірськими масивами найчастіше облямовані кругові моря. Імена місячних гір — Апенніни, Альпи, Кавказ тощо, запропонував Ян Гевелій ще в 1647 р. А через кілька років Джованні Річчіолі та Франческо Грімальді дали імена більшості місячних морів і великих кратерів. У міру вдосконалення телескопів збільшувалося й число назв на місячних картах. Багато нових назв з'явилося після фотографування зворотної сторони Місяця. Усі нові назви небесних тіл і деталей рельєфу на них затверджує Міжнародний астрономічний союз.

У сучасній селенографії, дисципліні, що вивчає поверхню Місяця, прийнято виділяти області двох типів: світлі — материкові, що займають 83 % площі всієї поверхні, і темні — морські, що становлять 17 %. Материки характеризуються значними нерівностями й безліччю кратерів, а моря — знижені, відносно рівні області з меншою кількістю кратерів..

Переважним типом утворень на місячній поверхні є метеоритні кратери самих різних розмірів: від сотень кілометрів до декількох десятків сантиметрів у діаметрі; найбільший кратер Байе має діаметр 300 км. Великим наземним телескопам доступні кратери діаметром 1 км; найменші, ще помітні в потужні телескопи, мають 100 - 200 м у діаметрі. Більшість кратерів, видимих у невеликі труби, має діаметри до 150 км.

Висота кільцевого вала кратерів досягає декількох кілометрів, але вона звичайно мала в порівнянні з розміром самого кратера: із центру великого кратера не видно вала, який ховається за горизонтом внаслідок кривизни поверхні Місяця. Кратери розрізнюються за степенем збереження вала: від чітко виражених — порівняно молодих, до сильно зруйнованих — старих. У більшості молодих кратерів на внутрішніх стінках є тераси, а на дні — гірки. На дні деяких кратерів видні тріщини або ланцюжки із дрібних кратерів.

При високім Сонці в околиці деяких найбільш молодих кратерів (Тіхо, Кеплер, Коперник) можна розрізнити променеві системи — світлі смуги, що радіально відходять від кратера. Ці світлі промені шириною в декілька кілометрів перетинають гори й моря, простягаючись іноді на відстані до 4000 км від свого центру. Можливе пояснення їх природи полягає в тому, що в результаті вибуху, викликаного падінням великого метеорита, у деякому напрямку, були викинуті досить великі уламки, що викликали появу вторинних кратерів розміром 100 - 1000 м. Вони розташувалися уздовж радіусів, що розходяться від основного кратера — центру системи білих променів. Можливо, промені відрізняються від навколишньої місцевості в силу різних причин: через скупчення маленьких вторинних кратерів або підвищеної щільності кам'янистих викидів.

Є на Місяці й гігантські ланцюжки кратерів, що простягнулися від Моря Східного на тисячі кілометрів. Долини, шириною в кілька десятків кілометрів і довжиною в сотні кілометрів, як правило, зустрічаються на окраїнах морів. Більш вузькі, довгі й стрімчасті балки, що зберігають однакову ширину по всій своїй довжині називають борознами. Їх часто можна бачити й на морях, і на материках. Зустрічаються на Місяці й скидання, такі як Пряма Стіна в Море Хмар; цей уступ висотою близько 300 м простягнувся на 125 км.

Відсутність атмосфери сприяє сильному нагріванню поверхні Місяця протягом дня, який триває два тижні, і її охолодженню протягом двотижневої ночі. Швидке охолодження Місяця під час місячних затемнень (на 240° С за дві години), що спостерігається, говорить про те, що його поверхня має дуже малу теплопровідність.

Причина утворення місячних кратерів довгий час служила предметом суперечок. Існували дві гіпотези їх походження: вулканічна й метеоритна. За першою вулканічні явища (виверження, стиск, розтріскування ґрунту) у минулому відбувалися досить інтенсивно. Грандіозні міхури газів вибивалися з надр Місяця й, лопаючись, залишали на поверхні кільцеві вали й нерідко центральні гірки. За іншою гіпотезою, при падінні великих метеоритів відбувалися грандіозні вибухи, які розкидали симетрично в усі сторони ґрунт і утворювали кільцеві гори — кратери. Зараз уже немає сумнівів, що абсолютна більшість місячних кратерів мають метеоритне походження.