Творчість ж.Расіна. Трагедія "Андромаха"

Жан Расін (1639–1699) – французький драматург, у творчості якого класицистична трагедія досягла вершин художньої довершеності. Письменник створив любовно-психологічний її різновид.

Ж.Расін народився у провінційному містечку Ла-Ферте-Мілон у родині чиновника податкової служби, рано залишився сиротою. Освіту здобував у школі при монастирі, згодом у паризькому Коллеж д'Аркур.

Ода "Німфа Сени" (1660), написана з нагоди весілля короля, принесла Ж.Расіну офіційне визнання його літературного обдарування. Театральним дебютом митця стала трагедія "Фіваїда, або Брати-суперники" (1664), написана на міфологічний сюжет, який розповідає про ворожнечу синів царя Едіпа.

У 1667 року Ж.Расін створив трагедію "Андромаха". Вона знаменувала творчу зрілість драматурга, мала величе­зний успіх. Ж.Расін звернувся до давньогрецької міфологічної теми. Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом та багатьма іншими анти­чними авторами, неодноразово привертав до себе увагу митців.

Французи «адаптували» поетичну легенду про юного сина Гектора Астіанакса до своєї національної історії, подібно до того, як це зробили давні римляни з легендою про троянця Енея. Юнак Астіанакс не загинув, як розповідають про це античні автори; він був дивом врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких коро­лів. Так оповідали давні французькі хроніки. Отже, сюжет, заснований на легенді про Андромаху та її сина, лестив національній свідомості французів часів Расіна.

Андромаха – дружина Гектора, воїна, що очолював троянців у Троянській війні, якого убив Ахілл. Після закінчення війни вона стала полонянкою сина Ахілла, Пірра. Драматург, ставлячи основних героїв трагедії перед однією і тією ж проблемою – вибором між обов'язком і почуттям, що суперечать йому, створює констру­кцію, у якій персонажі пов'язані один з одним відносинами, що повторюються: Пірр кохає Андромаху, але вона не любить Пірра, оскільки залишається вірною Гектору навіть піс­ля його смерті; Герміона (донька царя Спарти Менелая, її шлюб із Пірром повинен був укріпити союз грецьких держав) закохана у Пірра, але він кохає не її, а Андромаху; Орест закоханий у Герміону, але вона любить не його, а Пірра. Лише Андромаха любить того, кого їй любити наказав її обов'язок. За концепцією Расіна тільки в цьому випадку герой може врятувати своє життя і піднестися, у всіх інших випадках, коли про обов'язок забуто, на героя чекає нещастя і смерть. Андромаха як моральна особистість поза пристрастями, однак вона втягнута до виру чужих пристрастей, які грають її долею та долею її сина Астіанакса. Героїня трагедії не може прийняти вільне та розумне рішення, оскільки Пірр нав'язує їй неприйнятний вибір: відповівши на його почуття вона збереже життя сина, але зрадить пам'ять коханого чоловіка та усієї родини, що загинула в Трої від руки Пірра; відмовивши йому, збереже вірність мертвим, але втратить сина, якого Пірр погрожує видати грецьким правителям як останнього нащадка троянських царів. Андромаха вирішує обманути: погодитися на шлюб з Пірром, узяти з нього клятву зберегти життя сину і вбити себе у день весілля, залишившись вірною Гектору. Засліплені пристрастю герої діють всупереч розуму, зазнають життєвого краху. Орест, підбурюваний ревнивою Герміоною, вбиває Пірра, сподіваючись заслужити любов царівни. Але вона проклинає Ореста й у відчаї вбиває себе; Орест божеволіє.

Ж.Расін не відступає від класицистичної естетики, лише трансформує досконалу "героїчну особистість" (герої П.Корнеля) у тип природного суперечливо трагічного героя (людини, яка вона є).

Риси поетики трагедій Ж.Расіна: глибокий психологічний аналіз, простота зовнішньої дії, драматизм, що будується на внутрішній напрузі, лаконізм у побудові сюжету, що легко вкладається у рамки "трьох єдностей".

Література

1. История зарубежной литературы ХVІІ века // Под ред. З.И.Плавскина. – М., 1987.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К., 2001.

3. Шалагінов Б. Класицизм у французькій літературі // Всесвітня література та культура. – 2004. – № 2.

Література ХVІІІ століття

Література доби Просвітництва (ХVІІІ століття).

1. Просвітницький рух як центральне явище культурного життя Європи ХVІІІ ст.

2. Особливості літератури доби Просвітництва.

3. Сентименталізм як художній напрям в літературі ХVІІІ ст.

4. Основні ідеї концепції Ж.-Ж. Руссо.

5. Література "штюрмерства".

6. "Веймарська класика".

Література

1. История зарубежной литературы XVIII века / Под ред. Л.Сидорченко. – М., 2001.

2. Давиденко В., Величко М. Історія зарубіжної літератури ХVІІ– ХVІІІ ст. – К., 2007.

3. Шалагінов Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Історико-естетичний нарис. – К., 2004.

1. Просвітницький рух як центральне явище культурного життя Європи ХVІІІ ст.

ХVІІІ століття дістало назву епохи Просвітництва.

Просвітництво – це широкий інтелектуальний рух за перегляд з позицій раціоналізму і сенсуалізму всіх основ життя людини у суспільстві: ідеологічних, релігійних, моральних, культурно-естетичних (Б.Шалагінов). Просвітники пропагували ідеї прогресу, волі, справедливого соціального устрою, розвитку науки, релігійної поміркованості. Німецький філософ ХVІІІ ст. І.Кант у статті "Що таке Просвітництво?" назвав цю добу "виходом людини зі стану неповноліття".

Основні ідеї просвітницького руху:

• необхідність внесення в усі сфери суспільного життя засад здорового глузду;

• переконання в тому, що, раціонально змінюючи, вдосконалюючи форми суспільного життя, можна змінити на краще кожну людину, а моральне вдосконалення, освіта й виховання кожної людини покращить суспільство в цілому;

• віра у великі можливості виховання (в основі – ідея Дж.Локка: людина народжується "чистим аркушем", їй можна прищепити будь-які якості);

• визнання того, що розум обмежений досвідом, відчуттям, почуттям;

• критика соціальних явищ, що не відповідають вимогам розуму і вважаються пережитками минулого (необмежена влада монарха, кріпосництво, релігійна нетерпимість, переслідування інакомислячих).

Просвітники приділяли велику увагу пропаганді своїх поглядів. Суттєвим кроком у цьому напрямку було видання "Енциклопедії".

Епоху Просвітництва завершила революція у Франції 1789–1794 рр.