Французька класицистична трагедія. Творчість п.Корнеля. Драматургія ж.Расіна.

Основні класицистичні норми. "Поетичне мистецтво" М.Буало як узагальнення художнього досвіду класицистів. Драматургічні принципи П.Корнеля. Трагедія "Сід": джерела сюжету, особливості конфлікту. Трагедія Ж.Расіна "Андромаха": своєрідність конфлікту, образ Андромахи. Особливості творчої манери драматуга.

Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєд­нання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм ство­рив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник.

Основні правила класицизму:

1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси – встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

• високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

• середні (наукові твори, елегії, сатири);

• низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історич­ного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жан­ри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жа­нрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалась до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.

Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (напри­клад, трагікомедія) вважалися неприпустимими.

Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалась проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

3. Важливим елементом в естетиці класицизму є вчення про розум як голо­вний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважа­ли, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походить майже математична точ­ність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії то­що). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.

4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язано твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на «Характери» Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських харак­терів. Тому класицистичні образи відрізняються абстрактністю й універсальністю, вони втілюють лише загальні риси, а не індивідуальні ознаки. Персонажі здебіль­шого схематичні, вони будуються навколо зображення якоїсь провідної риси харак­теру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

5. Характери чітко поділяються на позитивні і негативні.

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковуються правилу трьох єдно­стей – часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

8. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали «вічні» образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання «гарного смаку» є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.

Теоретиком класицизму був Ніколо Буало (1636–1711).

Незважаючи на те, що головний теоретик загальноєвропейського класицизму з'явився на літературній арені уже після того, як класицистична література у Фран­ції сформувалась, його внесок у розвиток цього напряму величезний. Буало уза­гальнив досвід класицистів, встановив межі кожного жанру та строго узаконив жа­нрову специфіку.

Нікола Буало був автором багатьох поетичних творів, проте найпопулярнішим серед них є «Поетичне мистецтво» – справжній поетичний кодекс класицизму, що встановив правила та закони поетичної творчості. У цій дидактичній поемі, навія­ній «Посланням до Пізонів» Горація, Буало узагальнив естетичні положення, вису­нуті декількома поколіннями теоретиків французького класицизму. Більшість віршів із «Поетичного мистецтва» запам'яталися і стали крилатими фразами.

Процес формування класицизму дав відчутні результати вже наприкінці 30-х років XVII століття. Основним жанром нового стилю стала класицистична трагедія, що зображувала ідеалізовані пристрасті та піднесених героїв.

Найвизначнішим представником класицистичної трагедії на першому етапі її розвитку був П'єр Корнель (1606—1684).

Життя Корнеля небагате на зовнішні події. Основні віхи його життя збігаються із датами постановки його п'єс, з їх успіхами або, навпаки, провалами.

Корнель випробував свої сили у жанрі трагедії, написавши «Медею» (1635) (за мотивами однойменної трагедії давньоримського драматурга та філософа Сенеки), але це ще не було початком його справжньої слави.

Справжньою віхою у житті та творчості Корнеля стала п'єса «Сід», поставлена наприкінці 1636 або на початку 1637 року.

Драматургічні принципи Корнеля:

• правдоподібність;

• історична вірогідність;

• персонажі: королі чи видатні героїчні особи, які, на його думку, найкраще виражали загальнолюдські риси;

• конфлікт між розумом і почуттям, волею і потягом, обов'язком і пристрастю;

• перевага завжди залишалася за волею, розумом і обов'язком.

«Сід». Свій твір Корнель назвав трагікомедією через її щасливий кінець, тим са­мим порушивши одну із найважливіших вимог класицистичної теорії— строго розмежовувати і не змішувати два основні види драматичного мистецтва – траге­дію й комедію.

Ця п'єса не лише користувалась надзвичайним успіхом у глядачів. Вона сприй­малася як взірець літературної досконалості: у Парижі побутувало навіть прислів'я «Прекрасне, як «Сід» – тобто найвища ступінь прекрасного. Всупереч усталеному погляду, Корнель звернувся за сюжетом п'єси не до античних авторів, а до п'єси свого іспанського сучасника Гільєна де Кастро «Юність Сіда». У ній знаменитий персонаж іспанського героїчного епосу постає молодим і закоханим. Таким він є і у Корнеля. Проте французький письменник створює не любовну, а героїчну драму, відтворюючи конфлікт між коханням і обов'язком. Основним прийомом композиції п'єси стає антитеза, за допомогою якої письменник виражає напружену морально-психологічну боротьбу між героями та у їх власній душі. Стрункий логічний розви­ток дії у п'єсі, симетрично-контрастне співвідношення персонажів ще більше поси­люють напруженість драматичного конфлікту.

При цьому ясність та логіка не заважають відчуттю поетичності. Головні герої п'єс – Родріго та його кохана Хімена – ніби змагаються один з одним у благород­стві та вірності обов'язку, діючи відповідно до «розумного обов'язку», але вони ко­хають одне одного, і це почуття знаходить своє відображення у монологах персо­нажів, у їх «розумних» вчинках, оскільки нерозумна, негідна поведінка здається їм одночасно згубною і для любовного почуття. Кохання героїв стає суто героїчним. Лише подвиг Родріго та казкове благородство і доброта короля Фернандо в кінцевому підсумку обіцяють щасливе єднання героїв у майбутньому. Зра­зком класицистичної трагедії сприймається «Сід» багатьма поколіннями читачів і глядачів, проте п'єса була критично оцінена теоретиками напряму, зокрема, тому, що мала щасливу розв'язку, не притаманну жанру трагедії. До того ж Корнель по­рушив і важливе для класицизму правило благопристойності: один із героїв прямо на сцені дає ляпасу іншому. Драматург тільки формально намагається зберегти вір­ність такому правилу, як єдність часу. Відвівши на дію п'єси 36 годин, Корнель, як справедливо та й не без схвальності зауважив О.Пушкін, «нагромадив подій на ці­лих чотири місяці».

Історія підтвердила правоту широких прошарків публіки, що захоп­лювалася «Сідом», відкинувши думку Французької Академії. До цього часу п'єси Корнеля не сходять зі сцен світових театрів, а ролі у них вважають за честь викону­вати найвизначніші актори сучасності.

Жан Расін (1639–1699) – французький драматург, у творчості якого класицистична трагедія досягла вершин художньої довершеності. Письменник створив любовно-психологічний її різновид.