3. Закони історії

Протягом історії соціально-філософської думки про­блема виявлення закономірностей чи законів суспільного розвит­ку розглядалась як одна з визначальних. Ідеться не про юридичні закони, які встановлюються державною владою, а про об’ єктивні закони дійсності, що існують незалежно від свідомості і волі лю­дей. Адже знання таких законів дозволяло б поясняти й передба­чувати перебіг подій.

Відповідь на це питання потребує «врахування» деяких особ­ливостей протікання суспільно-історичних процесів. Перш за все необхідно враховувати, що, на відміну від природних процесів, які постійно повторюються в досить схожому вигляді, історичні явища є унікальними. В історії ніякі події не трапляються двічі, нічого не повторюється з абсолютною точністю. Тут можна гово­рити лише про повторення певних загальних тенденцій. Другою особливістю можна вважати ту, що, коли у природі «діють» сти­хійні сили, позбавлені свідомості та бажання, то історію створю­ють розумні істоти, які мають свободу волі. Таким чином, у сус­пільстві на хід подій впливають думки, емоції, інтереси, моральні принципи їх учасників. До того ж люди володіють свободою ви­бору й можуть в одних і тих самих обставинах поводитись по- різному. Звідси часто виникає критичне ставлення до висновку про наявність об’ єктивних законів історії, оскільки поведінка людей визначається їх суб’єктивною волею, а відтак і до визнан­ня думки, начебто людська історія не підкоряється ніяким зако­нам.

Однак подібні особливості зовсім не означають, що людська історія не підкоряється ніяким законам.

Унікальність історичних явищ — безперечний факт, але її не треба абсолютизувати. Порівнюючи між собою різні суспільні події або різних людей, ми можемо знайти в них не тільки оди­ничні та неповторні, але й спільні, схожі риси. Безумовно, двох абсолютно однакових країн, монархів, революцій тощо бути не може. До речі, у природі теж навряд чи можна знайти дві абсо­лютно однакові зірки, річки, біологічні організми тощо, однак тут, у порівнянні з суспільством, треба говорити про суттєву різ­ницю у співвідношенні, мірі, «пропорції» між одиничним і зага­льним. У будь-якому разі, коли є дещо спільне в різних історич­них подіях, то у постійному повторенні в них певних загальних рис і полягає історична закономірність.

Свобода волі людини також не є абсолютною. Безумовно, по­ведінка людей залежить від їх особистісних суб’єктивних погля­дів, схильностей, цілей. Але така свобода завжди є відносною, що визначається наявністю об’ єктивних обставин, з якими доводить­ся рахуватися, а тому коректувати свої суб’єктивні наміри.

Люди звичайно прагнуть якимось чином покращити умови свого життя й досягти в ньому чогось більш значимого. Це стосу­ється абсолютно всіх індивідів. Однак можливості реалізації суб’єктивних бажань та планів залежать від багатьох факторів і зумовлюються різними обставинами. Говорячи про існування та­ких обставин, слід враховувати насамперед те, що кожен індивід при народженні поза своєю волею потрапляє у світ соціальної ре­альності, котра склалася до його появи на світ. У ній відбувається розвиток його індивідуальної свідомості, в ній він формується як особистість. Соціальна реальність сприймається людьми як суку­пність об’єктивних умов їх життя — об’єктивних у тому смислі, що вони виступають перед кожною людиною як даність, як неза­лежно від нею існуючі обставини її буття.

Переважна більшість людей швидше відчувають своє безсил­ля перед об’ єктивними умовами соціальної реальності, ніж свою спроможність вільно змінювати її. Справді, можливості кожної людини в цьому плані обмежені. Це знаходить прояв у тому, що наші бажання й думки обумовлені соціальною дійсністю. Навіть прагнення докорінно перетворити суспільство та будь-які проек­ти його перетворення виникають як результат відображення іс­нуючої реальності. Зрозуміло, людина може фантазувати як за­вгодно, однак здійснити на практиці можна лише те, що дозво­ляють об’єктивні закони буття. Адже на суспільство як частину природи і продукт її розвитку поширюються об’ єктивні закони матеріального світу. Жоден із них не може бути порушеним у су­спільному житті. Людина за допомогою розуму спроможна від­кривати ці закони і знаходити способи їх використання для отри­мання необхідних результатів. Але скасувати закони природи неможливо.

Між подіями історії теж існують певні об’єктивно обумовлені залежності, котрі ніяка свобода волі не може змінити. Подібні за­лежності — це закони історії. Неможливо, наприклад, організу­вати машинне виробництво в суспільстві, яке не досягло відпові­дного рівня розвитку науки й техніки, або формувати національну спільність без належного рівня національної само­свідомості, або будувати громадянське суспільство без розвину­тої демократії тощо. Таким чином, люди у відповідності до своєї волі можуть змінювати соціальну реальність, але лише в тих ме­жах, котрі обумовлені об’ єктивними законами як природи, так і суспільства.

Отже, в історії є свої закони. Однак ці закони характеризують­ся деякими важливими особливостями.

1. Необхідно враховувати, що на розвиток подій в історії ін­дивідуальні та неповторні обставини здійснюють більший вплив, ніж у природі. Такі обставини є випадковими, тобто не мають однозначної необхідної обумовленості. Це означає, що історичні закономірності начебто «пробиваються» скрізь хаос випадковос­тей. Оскільки кожна історична подія містить у собі елемент неви- значеної наперед випадковості, закони історії не можуть одно­значно визначати одиничні події. Історична закономірність виступає лише як «рівнодіюча» маси випадковостей. Іншими словами, закони історії мають статистичний характер. Це ймові­рні закони: вони не встановлюють, як, скажімо, закони механіки, єдино можливий хід історичних подій, але визначають лише ймовірність того чи іншого ходу.

2. Необхідно взяти до уваги, що історичні процеси, на відміну від природних, відбуваються не «самі собою», незалежно від лю­дей. Історія твориться не богами або якимись невідомими сила­ми — її творять люди. Їх суб’єктивні мотиви й задумки є не­від’ ємним компонентом історичних процесів. Якщо б люди не мали задумок, намірів і волі, не було б ніякої історії.

Звідси випливає принципова особливість законів історії: необ­хідною умовою їх дії є свідома діяльність людей. Іншими слова­ми, суб’єктивний фактор включений до самого змісту історичних законів і є однією з реальних сил, що визначають закономірний розвиток історичного процесу.

Закони історії зумовлюють «множинність можливостей», які можуть по-різному реалізуватися, або зовсім не реалізуватися. Які з них реалізуються, а які ні — залежить від суб’єктивних за­думок і дій людей. Більше того, зміни у свідомості людей стають фактором, який змінює соціальну реальність і тим самим — умо­ви дії історичних законів. Тому «множинність можливостей» не має фіксованих, незмінних меж; нові ідеї та проекти суспільної перебудови, що знайшли підтримку в суспільстві, можуть сприя­ти появі нових можливостей. Закони історії, таким чином, припу­скають історичну творчість.

Залежність результатів дії законів історії від свідомості й волі дійових осіб призводить до того, що ці закони намічають лише загальну тенденцію щодо розвитку соціальних процесів у деяко­му напрямку або ймовірний вектор суспільного розвитку. Перед­бачувати майбутнє, спираючись на ці закони, можна лише в зага­льному вигляді, але не в конкретних деталях. Враховуючи вказану особливість законів історії, їх називають «законами- тенденціями» — на відміну від законів, котрі дозволяють точно розрахувати, що відбудеться за тих чи інших заданих умов.