1. Поняття культури

Слово «культура» є одним з найпоширеніших у різно­манітних роздумах про вічні проблеми людства. Вивченням культури займається багато наук — історія, археологія, соціоло­гія, етнографія, мистецтвознавство, антропологія, правознавство тощо. Разом з тим немає єдиного погляду на сутність культури. Тому існує багато різних визначень цього поняття, численні під­ходи до вивчення культури, десятки теоретичних концепцій і мо­делей, які формуються протягом розвитку світової філософської думки (французький учений А. Моль відзначає, що в літературі їх зустрічається більше 250).

Уперше поняття «культура» з’явилось у Стародавньому Римі. Його ввів Цицерон для визначення філософії як «культури розу­му». За тих часів слово «культура» вживалось у значенні «обро­біток землі для забезпечення її родючості», а отже, й філософія, на думку мислителя, вважалася культурою тому, що вона оброб­ляла розум для його кращого плодоносіння. Тут містилася важ­

лива думка, згідно з якою культура, з одного боку, є діяльністю з перетворення природи на благо людини (землеробство), а з іншо­го — засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія).

Доцільно підкреслити, що майже одразу поняття культури бі­льшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання «культу­ри душі».

Однак більш глибоке вивчення культури як специфічного явища людського буття починається значно пізніше. В основі становлення поняття «культура» лежала потреба в теоретичному осмисленні існуючих зрушень у суспільному бутті людини, які почалися у Новий час і викликали глибокі зміни у ставленні лю­дини до природи, суспільства, самої себе. Уперше культура стає предметом філософського дослідження та однією з центральних категорій у просвітницькій «філософії історії» (Вольтер, Тюрго, Кондорсе, Віко, Гердер.

Ідея культури, котра починає осмислюватись як дещо цілісне, виражала рівень розвитку розумного начала людини, її дібностей. Так, Гердер, обґрунтовуючи ідею історичного прогресу людства, пов’язував цей прогрес з розвитком культури, до якої відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні стосунки, державне управління, традиції та звичаї. При цьому, на його думку, сприй­няття й засвоєння набутої людством культури для кожної людини є необхідною умовою становлення її як людини, так би мовити «другим, соціальним народженням».

З критикою просвітницького раціоналізму, але водночас з об­ґрунтуванням ідеї про «друге», духовне народження людини ви­ступив в Україні Г. Сковорода. Він вважав, що, крім природного Всесвіту (макрокосму, великого світу) і людини (мікрокосму, ма­лого світу), є ще третій, символічний світ — Біблія (Книги). Для Сковороди це не просто Святе Письмо, а символічне узагальнен­ня всієї духовної культури людства. Лише завдяки вивченню та освоєнню прихованого за символічною формою духовного змісту цього світу людина «народжується у своїй духовній іпостасі».

Протилежних Гердеру поглядів дотримувався і Ж.-Ж. Руссо, який доводив, що людське єство в людині дані їй від природи, а культура так чи інакше збіднює й спотворює це єство. Тому мис­литель наголошував на необхідності повернення людини до при­роди, до природного виховання її почуттів.

Думки Гердера про «друге, соціальне народження» через культуру та в культурі й освіті дістали свій подальший розвиток у німецькій класичній філософії (І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, й особливо — Г.В.Ф. Гегеля). Гегель аналізує такі прояви куль­тури, як мистецтво, релігія, філософія (наука) як різні форми са­мопізнання розуму, у вигляді духу народу, що створює історію і формує «типи» культури. У цілому німецька класична філософія розглядає культуру як прогрес моральної (Кант), естетичної (Шіллер), філософської (Гегель) свідомостей. Ця філософія ото­тожнювала культуру з формами духовного та політичного само­розвитку людини й суспільства, виходячи з визнання багатьох типів і форм культури, що розташовуються в певній історичній послідовності і створють єдину лінію духовної еволюції людини.

Аналогічні погляди наприкінці XIX — у першій половині XX ст. розвивали представники «філософії життя». У «філософії життя» дух (як субстанція культури) тлумачився як прояв орга­нізації психічного життя, а не розуму, а тому явище культури, з цієї точки зору, вимагало особливого типу осягнення — психоло­гічного розуміння (Дільтей). На цій підставі формується уявлен­ня про культуру як механізм соціального придушення несвідомих психічних процесів (Фрейд), про історичну самобутність і лока­льність культур, кожна з яких володіє особливим менталітетом.

«Філософія культури» (термін започаткував у XIX ст.

А. Мюллер) намагалася синтезувати теорії про сутність і значен­ня культури як сфери духовного життя. Основним тут вважалось питання про існування культурних універсалій: 1) загальнозна- чимі часові цінності — логічні, естетичні, моральні (Віндельбанд, Ріккерт); 2) логічні засади різних сфер культури (Коген, Наторп);

3. розуміння явищ культури як символічних сфер (Кассірер);

4. універсальні структури ціннісної свідомості (Шелер); 5) уяв­лення про психобіологічну єдність людства (Юнг); 6) ідеї про осєві начала смислу культури (Ясперс).

В історії філософії відомі декілька моделей культури. «Нату­ралістична.» модель зводила культуру до предметно-речовинних форм її прояву, вбачала в культурі людське продовження приро­ди (Вольтер, Руссо, Гольбах). Натуралізм перетворює культуру на один з ланцюгів природної еволюції, що втілює розвиток здіб­ностей «природної людини».

У XIX ст. завершується формування так званої «класичної» моделі культури. Вона є результатом звільнення людини від жор­сткої залежності від природного і божественного світів. У цій моделі людина — суб’єкт культури — виступає як розумна ди­намічна істота, яка розвиває свої духовні потенції, як творець культури. Класична модель у філософському відношенні є ідеалі­стичною. Культура тут виступає суто духовним утворенням, що виникає як акт трансцендентації самої свідомості.

Ототожнення культури з духовними утвореннями у класичній моделі в подальшому призвело до критичного ставлення щодо її основних положень. Ця критичність посилилася накопиченним емпірічним матеріалом про різні культури. У результаті виникає культурологія як відносно самостійна система знань про культуру.

У марксистській філософії класична модель культури отрима­ла матеріалістичну інтерпретацію: культура трактується не як су­то духовна проблема виховання і просвітництва індивіда, а як проблема створення необхідних умов (перш за все матеріальних) для всебічного й цілісного розвитку людини. Тут культура осми­слюється не як така, що виникає з самої себе, а через зв’язок із суспільством, працею, не лише як сукупність її результатів, а як і сам процес людської діяльності.

Філософія культури завжди намагалася вирішити проблему, що є культура в цілому. Але у ХХ ст. з’ясувалося, що в межах класичної моделі не можна подолати труднощі раціоналістичного пізнання культури. Це призвело до зростання ірраціоналістичних тенденцій у підходах до дослідження культури. Крім того, криза класичної моделі була пов’ язана ще й з домінуванням у ній євро­поцентризму, згідно з яким неєвропейські форми культури сприймались як неповноцінні. Бурхливий розвиток контактів з неєвропейськими культурами, як і ряд інших факторів, сприяв появі ідеї рівноцінності всього розмаїття культур, їх локального існування і циклічного часового розвитку (Шпенглер). Виникає концепція «діалогу культур», прихильники якої обстоюють дум­ку про неможливість зрозуміти природу будь-якої культури без її зіставлення з іншими культурами, про важливість взаєморозу­міння між представниками різних культур.

Усе це призвело до появи інших моделей культури. Некласич- на (модерністська) модель орієнтується на повсякденне життя людини. Культура особистості, етносу, соціуму розглядаються як елементи культурної реальності, які взаємодіють між собою і сприймаються людиною у процесі переживання, а не раціональ­ного осмислення власного буття. Модерністську модель характе­ризують песимізм, ідея абсурдності світу, пріоритет особистого над суспільним у житті людини, тенденції небажаності впоряд­кованого моделювання світу.

Класична та модерністська моделі виходять з признання мож­ливості абсолютним суб’єктом пізнання й відтворення культур­ної реальності.

Постмодерністська модель таку можливість відкидає. В он­тологічному плані ця модель малює світ, який «не бажає» впливу на нього людини. Скептичне відсторонення від установки на пе­ретворення світу тягне за собою відмову від спраб його система­тизації: світ не тільки не піддається людським зусиллям, але й не вміщується в жодні теоретичні схеми (Бодрійяр). Розпадається суб’єкт культури як центр системи уявлень про світ, формується новий тип філософського осмислення культури — філософуван­ня без суб’єкта.

З огляду навищезазначене, поняття «культура» як дещо зага­льне не може бути виводитися через будь-яке одне адекватне ви­значення. Тому таке визначення виступає як її інтерпретація за­лежно від того чи іншого аспекту розгляду культури. Можна виділити ряд достатньо розроблених у науці підходів щодо осми­слення феномена культури.

Аксіологічний (ціннісний) підхід полягає у виділенні тієї сфери буття людини, яку можна назвати світом цінностей. Тут культура виступає результатом всього розмаїття діяльності людини, як су­купність матеріальних і духовних цінностей, складна ієрархія ідеалів і смислів, значимих для конкретного суспільного організ­му. Згідно з цим підходом, культура є реалізацією ідейно- ціннісних цілей, предметним світом, що розглядається під кутом зору його значення для людини.

У діяльнісному підході культура виступає специфічним спосо­бом людської життєдіяльності. Культура розглядається як про­цес, у якому реалізуються в діалектичній єдності об’ єктивні й суб’єктивні моменти, передумови й результати. Змістовне визна­чення культури зводиться до розуміння її як родового способу буття людини у світі, а саме — людської діяльності як справж­ньої субстанції природи людини. Тим самим культура розгляда­ється як спосіб регуляції, збереження, відтворення й розвитку су­спільства, як «технологія виробництва і відтворення людини в суспільстві», як «ген» життєдіяльності людей, основа творчої ак­тивності людини, механізм адаптації й самодетермінації особис­тості в суспільстві.

При структуралістському підході культура розглядається як сукупність соціальних елементів, «культурних зразків» — носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність (шлюб, сім’я, звичаї, тексти, символи тощо.), але без урахування особис- тісного фактора.

При «соціологічному» підході культура трактується як соціа­льний інститут, котрий дає суспільству системну якість і дозво­ляє розглядати його як сталу цілісність, на відміну від природи. Тут культура розглядається з точки зору її функціонування в конкретній системі суспільних відносин та інститутів, які визна­чають ролі і норми поведінки людей в суспільстві.

У деяких концепціях підкреслюється роль культури як джере­ла інформації в єдності з її обробкою, інтерпретацією і трансляці­єю. Культура розглядається як механізм передачі соціального до­свіду, що відрізняється від докультурного (узуального). Існує уявлення про визначальну роль гри як джерела культури (Хей- зінга).

При гуманітарному підході робиться акцент на вдосконаленні людини як духовно-морального суб’єкта культури. В неогуманіс- тичних концепціях культура розглядається як процес, що вбирає в себе всі види людської творчості і регулюється людиною як членом колективу.

Отже, культура — явище широке й багатогранне. У понятті культури фіксуються:

1. загальна відмінність людської життєдіяльності від суто біо­логічних форм життєдіяльності тварин;

2. сукупність практичних, матеріальних та духовних надбань суспільства, які виражають рівень його історичного розвитку;

3. визначальні принципи певного ставлення до світу;

4. певна система цінностей та норм і механізмів їх реалізації;

5. різні способи смислотворення в індивідуальному та колек­тивному бутті людей;

6. сукупні досягнення в усіх сферах діяльності, які виявляють якісну специфіку історично конкретних форм людської життєдія­льності на різних історичних етапах;

7. особливості життєдіяльності етнічних і національних спільнот;

8. специфіку діяльності, поведінки, мислення, почування лю­дей у різних сферах суспільного життя;

9. характерні риси свого носія — суб’єкта культури.