3. Розвиток суспільства

у ПРОСТОРОВО-ЧАСОВОМУ ВИМІРІ

В соціальній філософії по-різному вирішувались пи­тання про основні чинники суспільно-історичного процесу. Як правило, пошук йшов в напрямку визначення певної єдиної дете­рмінанти, або «мотора» історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість, пізнання. В натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснювався біологічними законами, природними факторами, зокрема географічними чинниками, змінами народо­населення тощо. Інші концепції апелювали до людського розуму. Ідея про вирішальне значення людської свідомості є чи не най­поширенішою в соціальній філософії. Така ідея заснована на то­му, що в суспільстві діють люди, наділені свідомістю і волею. Звідси — особлива увага до ролі пізнання і науки в історії, до ро­лі творчої діяльності особистості. Історичний розвиток поясню­ється зростанням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням нових культурних цінностей тощо. Сучасні західні філософи-технократи пояснюють соціальний розвиток прогресом техніки і технології. Марксистська соціологічна теорія спирається на той безперечний факт, що саме виробництво мате­ріальних благ забезпечує безпосереднє існування людини. Тому визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться тут матеріальному виробництву, економічному фактору: рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, рівню проду­ктивності праці.

Всі названі фактори є суттєвими і необхідними в соціальному розвитку, всі вони обумовлюють певним чином плин історичних подій. В еволюції суспільства важливі всі форми життєдіяльнос­ті — матеріально-економічна, політична, релігійна, моральна та інші — в їх історичній єдності і взаємозв’язку. Не заперечуючи величезний детермінуючий вплив техніко-економічних факторів, потрібно все ж зазначити, що не можна вказати єдиний визначаль­ний чинник для всієї людської історії. На різних етапах соціально­го розвитку головним може стати будь-який з названих чинників.

Філософія історії (термін, уведений у науку Вольтером) як спроба осмислення суті розвитку суспільства, його ідеалів та цілей виникла ще в античності і пов’язана з іменами Геродота, Фукідіда, Полібія, Плутарха, Августина, Лейбніца, Віко та Монтеск’є, Геге­ля, Шопенгауера, Шпенглера, Тойнбі та інших видатних мислите­лів минулого і сучасного. Усі вони так чи інакше намагалися знай­ти та обґрунтувати головний фактор історичного розвитку (монізм) або суми, системи багатьох факторів (плюралізм).

Як було давно відзначено, історичні події відбуваються в пев­ному ритмі й начебто повторюються. Про це розмірковували ще цар Соломон у Екклезіасті, мудреці Стародавнього Китаю, Індії та інших країн. Так народилась ідея циклів історичного розвитку суспільства, яких описано чимало. Виділяють 4, 12, 36, 100 та 144-річні цикли. О.Чижевський спробував знайти зв’язок між хвильовим ритмом історичних процесів та 11-літніми циклами змін сонячної активності. На основі статистичного аналізу він довів, що більше ніж 60 % соціальних катаклізмів відбулися в періоди максимуму сонячної активності.

У ХІХ ст. європейські економісти відзначили, що хвилеподіб­ні коливання економічної активності збігаються з періодом у 7— 11 років («торгово-промислові цикли» Жугара). К. Маркс пов’ язував природу таких коливань з особливостями капіталісти­чної економіки, яка внутрішньо схильна до криз перевиробницт­ва. М. Д. Кондрат’єв розкриває більш тривалі циклічні процеси в економіці («довгі хвилі» М. Д. Кондрат’єва), котрі охоплюють приблизно 48—55 років. У культурі, згідно з дослідженнями С. Маслова, В. Петрова, О. Друккера, циклічні процеси з пері­одом у 50 років відбуваються синхронно кондрат’євським хви­лям. Хвильові зміни в політичній сфері США були виявлені Ф. Клінбергом. Він стверджує, що американська зовнішня полі­тика з кінця ХУІІІ ст. до середини ХХ ст. послідовно пройшла

4. цикли з середньою тривалістю 48 років. А. Шлезінгер-старший простежив зміну хвиль лібералізму й консерватизму в суспільно­му житті США, яка охоплює приблизно 33 роки. А. Шлезінгер- молодший (син) виділив 30-літні хвилі політичного життя США, котрі він пов’ язував зі змінами поколінь.

Один з відомих істориків нашого століття Ф. Бродель говорив, що історичні події — це пил, а головне — цикли і тренди (тобто довгі цикли у 100 і більше років). Філософський смисл таких ви­мірювань історії полягає в тому чи іншому розумінні характеру історії взагалі. Або історія тече лінійно від початкової точки (створення світу Богом чи іншою космічною силою) до кінцевого пункту — приходу Месії і тисячолітнього Царства Божія, або ж вона тече циклічно з «поверненням на круги своя» (Екклезіаст).

Виділяють декілька типів циклічності: маятникоподібний рух, кругове, спіральне та хвильове (синусоїдне). Тип залежить від розмірів та масштабів суспільної системи: в малих домінують маятникові цикли, в середніх — кругові та спіральні, у вели­ких — кругові та довгохвильові.

Якщо враховувати, що будь-яка велика суспільна система має свої підсистеми, котрі «живуть» за законами свого соціального часу, то кінцевий результат може виявитися дуже складним. Ще Кант уперше показав, що розумовість або закономірність істо­рії — значною мірою питання масштабу, застосованого до неї. Якщо масштаб малий, на перший план виступають випадковості. Якщо масштаб великий, стають очевидними процеси, що наро­щуються, і можна навіть вказати на тенденцію.

Фахівці з системного аналізу вказують на таку закономірність соціальних систем, як відповідність циклів ряду чисел Фібоначчі (3, 5, 8, 13, 21...), відповідність фаз росту й перебудови як 67 % і 33 % тощо.

Цікавою є точка зору, згідно з якою основні події світової іс­торії відбувались у країнах, розташованих біля 30 паралелі півні­чної широти. На ній знаходяться єгипетські піраміди та Синайсь- ка пустеля, руїни Стародавнього Вавилону та гирло Євфрату, місце події «Махабхарати» та верхів’я Гангу, Лхаси і Янцзи, ост­рів Пасхі та мексиканські піраміди, Бермудський трикутник та Канарські острови, які вважаються останками Атлантиди. Таким чином, простежується спроба пов’язати історію розвитку суспі­льства з просторово-часовими його координатами.

Для філософського аналізу історії суспільства вкрай важливо зрозуміти загальну траєкторію розвитку. Ще у 20-ті роки П. Сорокін висунув ідею про три види фундаментальних культур в історії людства: релігійної, проміжної та матеріалістичної. В релігійній лежить уявлення про Бога та рух історії під тиском трьох воль: Божої, бісівської й людської. Матеріалістична ґрун­тується на чуттєво-сприймальній реальності як основі історично­го руху, а друга є проміжною.

Перехід від однієї культури до другої відбувається через ста­дії: криза — крах — очищення — переоцінка цінностей — відро­дження. В наш час японський футуролог Ф. Фукуяма висунув по­няття «кінця історії» як наслідку уходу з історичної арени міцних ідеологій і побудованих на їх основі держав.

Інші дослідники вважають, навпаки, що світ зараз опинився перед точкою біфуркації (точка біфуркації — це точка початку, розвилка, від англ. fork — «вилка»; в ній система повинна зроби- ти вибір спрямування, за яким далі піде її еволюція), де співвід­ношення порядку й хаосу різко змінюється і настає ситуація не- передбачуваності. При цьому вибір біфуркаційної «гілки» в сус­пільстві, на відміну від природних систем, залежить від суб’єктивного фактора — волі, свідомості, розуму людей. Рух за вибраною біфуркаційною траєкторією може бути нестійким, і то­ді виникають нові локальні і глобальні біфуркації. Але існують траєкторії, які ведуть систему до стабільного стану. Такі стани називають аттракторами (від лат. айгасііо «тяжіння»). Аттракто- ри начебто притягують до себе систему. Таким чином, аттрактор виступає як «максимальний», кінцевий для вибраного варіанту еволюції стан, по відношенню до якого інші стани є перехідними, проміжними. Взагалі у зв’язку з виникненням ситуації неперед- бачуваності прогнозується конфлікт між існуючими на планеті цивілізаціями за ресурси, енергію, інформацію тощо.