3. Який з вказаних рівнів не відноситься до правової свідомості

1. Ідеологічний

2. Психологічний

3. Комунікативний

4. Поведінковий

3. До рівнів суспільної ідеології не відносяться:

1. Буденно-практична свідомість

2. Теоретична свідомість

3. Суспільна психологія

4. Суспільна ідеологія

5. Суспільна інформованість

3. Сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичаїв, традицій:

1. Суспільна психологія

2. Суспільна ідеологія

3. Релігія

4. Мораль

5. Мистецтво

3. Зростання уваги суспільства до ідеології буває у часи:

1. Передвиборчої кампанії

2. У переломні періоди розвитку суспільства

3. Під час олімпійських ігор

4. Під час революцій і воєн

3. До форм суспільної свідомості не належать:

1. Політика

2. Мистецтво

3. Атеїзм

4. Філософія

5. Мораль

3. Хто з філософів відстоював думку «Суспільна свідомість ві­дображає суспільне буття»:

1. Ортега і Гассет

2. О. Шпенглер

3. О. Кант

4. К. Маркс

5. Ф. Ніцше

Розділ 6

П

(V

РОБЛЕМА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ

План

1. Філософський підхід щодо пізнання людини.

2. Сутність людини.

1. Одухотвореність.

2. Діяльність.

3. Соціальність.

3. П роблема співвідношення біологічного та соціального в людині.

Основні поняття: філософська антропологія, одухотво­реність, діяльність, соціальність, релігійна антропологія, тіло, душа, реінкарнація, структурний аспект, змістовний аспект, субстратний аспект, духовний світ особистості, психофізіологічна проблема, концепція психофізичної взає­модії, концепція психофізичного паралелізму, інформаційний підхід, діяльність, суб’єкт діяльності, об’єкт діяльності, мета діяльності, акт діяльності, спосіб (метод) діяльнос­ті, засоби діяльності, продукт діяльності, праця, навчання, гра, соціальність.

1. Філософський підхід щодо пізнання людини

Пізнання людини — центральна проблема філософії. Вона знайшла відображення у словах Сократа, а пізніше Г. Сковороди: «Пізнай самого себе». Прагнення людини пізнати свою власну природу є одним з головних стимулів розвитку фі­лософської думки.

У сучасній науці існує більше ніж 800 дисциплін, котрі ви­вчають людину. Однак кожна розглядає її в якихось окремих, ча­сткових аспектах. Філософію ж цікавить те, що є в людині найго­ловнішим і визначальним, на чому ґрунтується єдність всіх сторін та аспектів її життєдіяльності.

Кожна окрема людина поєднує в собі риси загальнолюдські, що притаманні всім людям як членам одного людського роду; соціально-типові, властиві їй як представникові певного конкре­тного суспільства, народу, класу, нації; індивідуальні, що склада­

ють неповторну своєрідність окремої людини. Усі ці риси органі­чно пов’язані між собою. З одного боку, індивідуальні особливо­сті людини є специфічною формою прояву й поєднання соціаль­но-типового і загальнолюдського. З іншого — загальнолюдська «родова» природа не може існувати інакше, ніж втілюючись в окремих людських індивідах, що живуть у конкретному часовому і соціальному просторі. Для філософії первинне значення має пі­знання загальної «родової» природи людини, що дає ключ до ро­зуміння індивідуальних розбіжностей між людьми та змін, які відбуваються з ними протягом історії людства.

Серед вічних філософських проблем, що формуються навколо пізнання «родової» природи людини й визначають антропологіч­ну спрямованість філософських роздумів, можна назвати такі: що таке людина взагалі, якою є її природа, її сутність? Розв’язання кожної з названих проблем потребує постановки і з’ ясування безлічі питань. Відповіді на них залежать від розвитку сукупних науково-філософських знань, зумовлених конкретно- історичними умовами, а також від домінуючих у суспільстві сві­тоглядно-ціннісних орієнтацій.

Антропологічна тематика тривалий час — від стародавніх ча­сів до XVII—XVIII ст.ст. — цілком визначалася сферою філо­софського пізнання. Сам термін «антропологія» (в перекладі з грецької — людина) уперше був уведений Арістотелем для по­значення тієї частини філософії, що вивчає людину.

Розвиток природознавства у Новий час призвело до того, що людина як живий організм стала предметом наукового дослі­дження. Із XVII ст. учені, які займалися вивченням фізичної бу­дови людського тіла, почали вживати слово «антропологія» для позначення цієї галузі природознавчих досліджень. У ХІХ—

ХХ ст. антропологія набула статусу самостійної науки про природну історію та біологічну конструкцію людини. У ній виділилися дві частини — палеоантропологія, що вивчає істо­ричні залишки в землі форм людини, антропогенез (походження людини) і расогенез (походження людських рас), та друга — антропологія сучасних форм людини.

Однак виділення й оформлення антропології як окремої нау­кової дисципліни не вивело проблему людини за межі філософії, оскільки природничонаукова антропологія не ставить і не вирі­шує філософських питань. Більше того, «філософія людини» за­лишається однією з центральних філософських тем. У XVШ ст. їй присвячують свої основні роботи Гельвецій і Ламетрі. Кант стверджував, що антропологія, або людинознавство, є одночасно і світоглядом, оскільки людина — це «найголовніший предмет у світі». Питання «що є людина» він вважав найважливішим пи­танням усієї своєї філософської концепції і вважав, що саме ан­тропологія повинна дати відповідь на нього.

«Антропологічний принцип» в основу свого вчення поклав Л.Фейєрбах, який поставив перед собою завдання створити «фі­лософію людини, тобто антропологію». Для нього ідея люди­ни — вихідний пункт і кінцева мета філософії. Фейєрбахівський антропологізм дав поштовх розвиткові філософських досліджень «сутності» та «природи» людини.

Після Фейєрбаха антропологічну традицію у філософії з пози­ції матеріалізму розвивали К. Маркс і Ф. Енгельс. В ідеологічно­му дусі ця традиція знайшла вираження у працях Ф. Ніцше,

С. К’ єркегора, В. Дільтея та інших.

У ХХ ст. філософська думка робить ще один «антропологія- ний прорив». Завдяки роботам групи німецьких вчених — М. Шелера, Г. Плеснера, А. Гелена, Е. Ротхакена, М. Ландмана та ін., а також біологів А. Портмана, К. Лоренца — виникає ідейна течія, котра синтезувала результати природнонаукових та гумані­тарних досліджень людини. Ця течія отримала назву «філософсь­кої антропології». Її представники вважають, що філософське ро­зуміння сутності людини повинно стати фундаментом всієї філософії, адже таємниця світу закладена в людині.

На думку Шелера, філософська антропологія повинна об’ є­днати три кола уявлень про людину, які стикаються у свідомості сучасного європейця. Це юдейсько-християнське коло уявлень про створення людини Богом, гріхопадіння Адама і Єви, ідеали праведного життя тощо; античне коло уявлень про людину як особливу розумну істоту, що живе разом з богами; коло уявлень сучасної науки, в якій людина представлена продуктом еволюції тваринного світу, але відрізняється від інших організмів ступе­нем організації свого життя. Однак усі кола існують незалежно одне від одного, малюючи різні образи людини. Звідси — відсут­ність єдиної ідеї людини, формування котрої є завданням філо­софської антропології.

Спроби сформулювати єдину ідею людини, яка б визначала її сутність, здійснювалися протягом усієї історії філософії. Якщо стародавні греки вважали найважливішим здобутком людини ро­зум, то християнська релігія поставила віру над розумом. Декарт відзначав, що головним у людині є спроможність мислити («мис­лю, тобто існую»), Кант стверджував, що сутність людини як ми­слячої особистості знаходить вираз у моральному законі, який піднімає людину над тваринним світом. У XVIII ст. французький філософ Ж. Ламетрі доводив, що людина є більш складною, ніж просто «одухотворена машина», а американський мислитель Б.Франклін визначив людину як істоту, що виробляє знаряд­дя. Як засадничі умови людського буття розглядалися воля (А. Шопенгауер), праця (К. Маркс), свобода (Ж.-П. Сартр), спіл­кування (К. Ясперс), мова (М. Хайдеггер), гра (Й. Хейзінга) та інші.

Критичне осмислення всіх подібних концепцій свідчить, що важко звести відповідь на запитання «що таке людина» до знахо­дження чогось одного «найголовнішого», що робить людину лю­диною. Однак, узагальнюючи світовий історичний науково- філософський досвід, можна виділити три орієнтири, котрі ви­значають основні напрямки пошуків на це питання.

У філософській думці від прадавніх часів до XVIII ст. таким орієнтиром було насамперед уявлення про душу як «внутрішню сутність» людини. Людське тіло було лише «одягом» душі (Ари­стотель). Сутність людини пов’язувалася з її одухотвореністю. Душу при цьому розуміли по-різному, однак у будь-якому разі вона розглядалась у єдності зі свідомістю й розумом, що висту­пали як основні ознаки «людяності».

Класична німецька філософія XVIII—ХІХ ст.ст. висунула і об­ґрунтувала ідею про те, що специфіка людини обумовлена не лише її одухотвореністю і розумністю, але й притаманній їй зда­тності до активної вільної діяльності. У здатності до такої діяль­ності полягає та знаходить прояв і її розумність. Розвиваючи цю ідею, Маркс та Енгельс дійшли висновку про основоположну роль насамперед практичної діяльності у становленні й розвитку людини і людства.

У діалектично-матеріалістичній філософії було розкрито ще один суттєвий аспект антропологічної характеристики людини, який полягає у тому, що вона (людина) є не лише розумною жи­вою істотою, а й істотою, яка формується тільки в суспільних, соціально-культурних умовах. Людині притаманна подвійна, біо- соціальна природа. Вона володіє особливостями, які, з одного бо­ку, притаманні їй як біологічному виду, а з іншого — виникають і змінюються в ході розвитку суспільства. При цьому її біологічні властивості є лише вихідними передумовами, за яких розгорта­ється специфічний спосіб життя людини як члена суспільства, що є продуцентом і носієм культури. Саме тому соціальна, культур­на обумовленість людського буття висувається на першій план багатьма сучасними філософськими концепціями людини.

Таким чином, у процесі історичного розвитку антропологіч­них поглядів у філософії були виділені три основні принципи, що характеризують «родову» сутність людини: одухотвореність, ді­яльність, соціальність. Цими принципами визначають найваж­ливіші аспекти філософського розуміння людини, які отримали визнання в сучасній розробці розглянутої проблеми.