2. Рівні суспільної свідомості

До рівнів суспільної свідомості належать буденно- практична й теоретична свідомість, а також суспільна психологія та ідеологія. Їх функціонування зумовлене суперечливим харак­тером об’єктивної дійсності, що відповідним чином відбивається в суспільній свідомості, визначаючи різну міру відображення ло­гічної систематизованості й узагальнення буття, глибини його пі­знання, а також ступеня включеності у сферу практичної діяль­ності людини.

Розділення суспільної свідомості на буденно-практичний і теоретичний рівні ґрунтується на протиставленні, з одного боку, життєво-практичного, несистематизованого і разом з тим ціліс­ного життєрозуміння, а з другого — того складу ідей, котрі під­далися творчій переробці й раціональній систематизації. Такий розподіл знаходить місце у всіх формах суспільної свідомості, причому відношення між цими рівнями не є однозначними.

Специфіка буденно-практичного та теоретичного рівнів суспі­льної свідомості не означає їх неповноцінності: навпаки, ці спе­цифічні риси визначають сильні сторони кожного з рівнів, дозво­ляючи збагатити, конкретизувати істинність знань про об’ єкт пізнання. Так, буденно-практична свідомість охоплює об’ єкт ві­дображення, як правило, з неприхованої, зовнішньої сторони і, на відміну від теоретичної свідомості, володіє більш широким, цілі­сним і повним знанням про об’єкт. Цілісність свідомості — один з головних показників її життєстійкості. Можна не володіти жод­ною з теоретичних або філософських систем і не відчувати пси­хологічних незручностей, якщо буденно-практичній свідомості притаманна внутрішня безконфліктність і гармонійність. З іншо­го боку, навіть висококваліфікований фахівець з високим рівнем професійних знань у своїй галузі не може обійтися без цілісно- синтетичних поглядів на світ. Інакше його свідомість буде відчу­вати дискомфорт. На теоретичному рівні в його сучасному роз­витку синтетична цілісність може бути забезпеченою лише філо­софським світоглядом, що не принижує ролі несистематизованих знань. Крім того, буденно-практична свідомість ближче, ніж її теоретичні форми, до безпосередньої дійсності життя. Тому в ній повніше відображена специфіка ситуації разом з усіма її конкре­тними деталями.

Натомість теоретична свідомість є більш глибокою, обґрун­тованою за змістом знань. Теоретичний рівень суспільної свідо­мості виходить за межі емпіричних умов буття людей і підніма­ється до рівня раціонально-систематизованого осмислення об’ єктів пізнання. Він намагається охопити об’ єкт відображення з середини, виявити саму суть явищ об’ єктивної дійсності й ви­ступає у вигляді систематизованих поглядів. Теоретична свідо­мість дає змогу розкрити закономірні тенденції функціонування та розвитку тих чи інших об’ єктів пізнання, виявити найбільш суттєві риси природних, соціальних і духовних процесів.

Це зумовлює тісний діалектичний зв’язок між названими рів­нями суспільної свідомості. Оскільки буденно-практичне знання є первинною формою розуміння суспільством соціального і при­родного світу, формою, котра має об’ єктивну обумовленість у самій природі людини, то й теоретична свідомість ґрунтується на буденно-практичному рівні суспільної свідомості, постійно під­живлюючись новими проблемами, що виникають у межах буден­но-практичної діяльності людей і потребують поглибленого ви­вчення. У свою чергу, буденно-практична свідомість безперервно еволюціонує, ускладнюється, оновлюється новими знаннями, на­буваючи внутрішньо динамічного характеру. Розвиток буденно- практичної свідомості здійснюється під впливом суперечливих процесів, що відбуваються в навколишньому середовищі. На су­часному рівні це зумовлюється включенням людини у складні за- гальноцивілізаційні й конкретно-суспільні процеси, що характе­ризуються пошуками шляхів розв’язання економічних, соці­ально-політичних, екологічних суперечностей локального і сві­тового масштабу, актуалізацією процесу національної самоіден- тифікації, трансформацією і утвердженням нової системи ціннос­тей тощо. Проникнення елементів нового знання про світ у буденно-практичну свідомість веде до певної її теоретизації, що означає наявність впливу на неї теоретичної свідомості.

Суспільна психологія та ідеологія виступають частковими аналогами буденно-практичної й теоретичної свідомості. Суспі­льна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у лю­дей під впливом безпосередніх умов їх життєдіяльності через призму їх повсякденних інтересів. Вона проявляється як безпо­середня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Як первинна сфера суспільної творчості, суспільна психологія відображає об’ єктивну дійсність, зазвичай суперечливо, тому часто вона виступає як стихійна, консервативна основа збере­ження і закріплення стереотипів минулого у свідомості людей. Однак, хоча в суспільній психології досить вагомий елемент стихійності, зводити її виключно до сфери стихійного регулю­вання невиправдано.

В умовах формування націй і національних держав доречно привернути увагу на тісний зв’язок суспільної психології з наці­ональною психологією. Поняття «національна психологія», яко­му в європейській філософії активну увагу приділяли Кант, Юм, Гельвецій, Фіхте, Гердер, Спіноза, а у вітчизняній — П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, Д. Чижевський, В. Янів, О. Куль- чицький, І. Мірчук, робить акцент на специфіці психологічних реакцій на суспільне буття конкретного національно організова­ного суспільства. Феноменом, що історично є більш раннім у по­рівнянні з національною психологією, виступає етнічна психоло­гія, роль котру в структурі суспільної свідомості й сьогодні залишається актуальною. Якісна відмінність національної психо­логії від етнічної полягає в тому, що національна психологія має набагато складнішу структуру, ніж етнічна. Якщо сферу етнічної психології складають почуття, настрої, переживання, емоції, що проявляються через психологічний стан певного етносу, то наці­ональна психологія включає більш складні структурні елемен­ти — такі, як національний характер, національна самосвідо­мість, національні почуття, національний темперамент. У стру­ктурі національної психології провідним елементом є національ­ний характер. Останній являє собою відносно стійку сукупність історично сформованих психологічних рис, притаманних пред­ставникам конкретної нації. Ці риси знаходять прояв у ціннісно­му ставленні до навколишнього світу, а також у культурі, тради­ціях, звичаях, обрядах. Національний характер завжди існує як специфічна сукупність і форма взаємодії психологічних елемен­тів загальнолюдського й національноособливого. На формування рис національного характеру важливий вплив мають соціальні, економічні, географічні, історичні фактори. Зі змінами обставин існування нації змінюються й риси національного характеру. Од­нак зміна їх відбувається не так швидко, як зміна національного буття.

Крім поняття «національний характер», нерідко часто вжива­ють поняття «менталітет» і «ментальність», які також значною мірою визначають стан суспільної психології, зумовлений соціо- культурними особливостями історичного розвитку конкретної соціальної спільності. Поняття «ментальність» близьке до понят­тя «менталітет», щоправда, питання їх остаточного визначення залишається відкритим через недостатню розробленість цієї про­блеми у вітчизняній науці). Тому і менталітет, і ментальність час­то використовується як взаємозамінні поняття, хоча очевидно, що вони мають свої специфічні особливості. Наприклад, М. Пі- рен, В. Нестеренко пропонують повністю розділити поняття «ме­нталітет» і «ментальність», що, у принципі, знаходить відобра­ження у змісті певних дефініцій названих понять. Так, за досить поширеним визначенням, «менталітет — це родова пам’ ять, що ґрунтується на синтезі природної та соціальної програм успадку­вання. Менталітет як морфологічний орган містить у собі в пере­твореному, а точніше, суб’єктивованому вигляді все онтологічне багатство першої і другої природи. У функціональному аспек­ті — це система колективних норм соціальних реакцій групи, ет­носу, нації, народу та ін..» (В. Бех).

Ментальність же в найбільш поширеному розумінні — це по­лісемантичне поняття для визначення рівнів мислення, що не об­межується сферою усвідомленого. У більш конкретному плані ментальність зазвичай розглядають як особливий стиль світо­сприйняття тієї чи іншої людської спільності, ансамбль устано­вок, моделей і стереотипів поведінки, емоцій, настроїв, що пре­зентують спосіб життя людей, заломлений у їх уявленнях про себе та своє місце в умовах життєдіяльності, які складаються об’ єктивно.

Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в супе­речливому переході суспільної психології в ідеологію, спону­каючи тим самим до якісних змін у ній (суспільній свідомості). Якщо суспільна психологія постає як чуттєвий бік духовних цінностей людей, суспільної свідомості, безпосередньо відо­бражає буття людей, як правило, у стихійній, несистематизо- ваній формі, фіксує не глибинні, а лише зовнішні сторони людської діяльності, то ідеологія являє собою якісно інший рі­вень відображення суспільного буття. Як частковий аналог те­оретичного рівня суспільної свідомості вона виступає вищим науково-теоретичним рівнем духовних цінностей. Під ідеоло­гією слід розуміти конкретно-історичну форму свідомості й самосвідомості певної соціальної групи, що ґрунтується на специфічних світоглядних уявленнях і прийнятій у групі сис­темі цінностей. Звичайно вона будується у вигляді логічно- систематизованих положень, котрі відображають раціонально- ірраціональне сприйняття членами певної групи суттєвих сто­рін соціальної дійсності, формують цілісне об’ єктивно-суб’ є- ктивне уявлення про навколишнє середовище крізь призму власних значимих інтересів і використовується для обґрунту­вання необхідності та здійснення активного впливу на існуючу дійсність з метою пристосування її до своїх потреб.

Виходячи з наведеного визначення ідеології, необхідно звер­нути увагу передусім на такі її основні властивості, як: а) залеж­ність від корінних інтересів певних соціальних груп; б) спромож­ність до мінливості змісту і форм ідеології разом із змінами конкретно-історичних умов існування суспільства; в) логічно- систематизовану форму функціонування; г) активний характер, що пов’ язаний з можливістю цілеспрямованого використання ідеології для впливу на соціальну дійсність.

Ставлення до феномена ідеології та її ролі в суспільних про­цесах не є однаковим у різні періоди історичного розвитку суспі­льства і людства. Звичайно, активізація уваги до ідеології, її при­роди, сутності, домінуючих форм, ступеня впливу на різні сторони соціального життя тощо стає особливо помітною в пере­хідні, кризові періоди розвитку суспільства, коли найбільшою мірою актуалізується проблема соціального самовизначення, ви­бору моделі соціального майбутнього. Це цілком відповідає су­часному станові перехідного українського суспільства. Адже са­ме сьогодні, незважаючи на активні спроби подолання загальної кризи й певні позитивні результати в цьому напрямку, негативні явища продовжують зберігатися в усіх основних сферах суспіль­ного життя. Вони знаходять конкретні прояви і в непродуктивно­сті суспільного виробництва, і неефективності функціонування державних інститутів та системи управління, і не сформованості соціальної структури суспільства, і відсутності тієї політичної сили, котра була б спроможна відверто виступити з загальносус­пільною програмою соціальних перетворень в Україні, і падінні загальної культури, духовності, моралі. Однією з головних при­чин подібних негативних проявів слід вважати відсутність у сус­пільстві чітких світоглядних орієнтирів, невизначеність реальної ідеології подальшого розвитку держави.

Справді, перехід до нового стану суспільства потребує нової системи мислення та нової системи оцінок себе й навколишнього світу, нового розуміння цінності та ефективності різних стратегій виживання, бажаних і заохочуваних суспільством якостей, котрі б принципово відрізнялися від тих, що були раніше. Сучасне українське суспільство опинилося перед необхідністю глибокого переосмислення тих соціальних подій, що відбулись і відбува­ються в світі, та формулювання адекватних змісту цих подій ка­тегорій і логічних конструктів.

Отже, нагально необхідним є пошук відповідних характерові сучасних реалій ідеологічних еквівалентів. Труднощі на цьому шляху зумовлені тим, що в кожному суспільстві залежно від осо­бливостей розгортання соціокультурних процесів, котрі здійс­нюють своєрідний вплив на процес трансформації й формування суб’єктів ідеологічних відносин, генерується та утверджується або якась домінуюча форма ідеології зі своїми специфічними ознаками, або ж специфічна сукупність ідеологічних течій, особ­ливості розв’язання суперечностей між якими чи характер проти­стояння яких визначають ідеологічну сутність цього суспільства. Як свідчить суспільно-історична практика, жодна ідеологічна до­ктрина не є універсальною. Будь-яка з них формується в конкре­тно-історичних, конкретно-соціальних умовах і не може в не­змінному вигляді застосовуватися до інших історичних та соці­альних умов: вона обов’язково зазнає змін або ж суттєво транс­формується в іноісторичному, інокультурному середовищі під впливом певних етно-національних особливостей, сукупності мі­нливих об’єктивних і суб’єктивних обставин тощо. А це призво­дить до виникнення нових форм ідеології або змістовної транс­формації вже відомих.

Процес ідеологічних переорієнтацій, що відбувається в пере­хідному українському суспільстві, ставить ряд складних питань практичного й теоретико-методологічного характеру. Це стосу­ється насамперед вибору теоретичної моделі та політико- ідеологічних заходів щодо перетворення одержавленого суспіль­ства на демократичну країну з плюралістичним політичним уст­роєм та економікою вільного ринку. Не менш важливим є також питання визначення й чіткого теоретичного та ідеологічного об­ґрунтування тривалості перехідного процесу. Розв’язання назва­них проблем ускладнюється ще й необхідністю подолання світо­глядно-ідеологічних стереотипів, сформованих і закріплених на рівні суспільної свідомості українського народу в попередні часи української історії, особливо радянської доби.

В умовах руйнації тоталітаризму й розвитку демократичних інститутів Україна опинилася в тому стані, коли, з одного боку, в суспільстві почався бурхливий процес формування різноманітних ідеологічних течій, проте, з іншого — збереглися традиції попе­редньої ідеологічної орієнтації. Результатом стала не тільки по- ліідеологічність соціального простору країни, яка являє собою механічну сукупність різноспрямованих ідеологічних напрямків і течій, але й неспроможність українського суспільства знайти адекватну своїм соціальним прагненням ідеологічну доктрину. Це знайшло відображення, зокрема, у спробах зорієнтувати українське суспільство спочатку на націонал-демократичні, потім на ліберал-демократичні принципи. Однак суттєвої згоди стосов­но того, яким бути сучасному та майбутньому українському сус­пільству у плані політичної й економічної його організації, а точ­ніше, на основі яких ідеологічних принципів воно повинно будуватися, поки що немає. Очевидно, що йдеться не про уніфі­кацію світоглядно-ідеологічних уявлень у суспільстві, а про, як­що не досягнення їх єдності, то, принаймні, знаходження консен­сусу стосовно принципових моментів суспільного й державного устрою та вибору стратегічного напрямку розвитку України, що має відношення до проблеми державної ідеології. Однак держав­на ідеологія повинна здіснюватись у правовому полі, котре за­безпечує реальне існування плюралізму ідеологічних орієнтацій різноманітних суб’єктів ідеологічних відносин.

При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеоло­гією їх формування має здійснюватися в органічній єдності, оскі­льки межа між ними дуже відносна й передбачає взаємопроник­нення їх одна в одну. А тому в розвитку суспільної свідомості конче необхідним є врахування особливостей функціонування як психологічних, так і ідеологічних моментів, оскільки прорахунки в цій сфері здатні привести до незворотних негативних процесів що позначаються на стані духовної культури в суспільстві.

Важливе місце у структурі суспільної свідомості належить масовій свідомості. Масова свідомість є елементом суспільної свідомості, що пов’язаний з діяльністю особливого роду соціаль­ної спільності — мас, і виступає як складний ідеолого- психологічний феномен, котрий містить у собі сукупність різно­манітних поширених у масі поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів. Цей феномен характеризується супереч­ливістю, здатністю, з одного боку, до швидких та необґрунтова- них самозмін стосовно одних подій, і в той же час — до консер­ватизму і традиціоналізму — стосовно інших. Масова свідо­мість — це широка сукупність ідей, уявлень, ілюзій, почуттів, настроїв, що виробились у процесі спілкування людей між со­бою, й відбивають усі без винятку сторони життя суспільства, доступні масам і здатні викликати їх інтерес. За змістом масова свідомість не збігається з громадською свідомістю, а є значно вужчою: за її межами опиняються групові, спеціалізовані форми засвоєння дійсності. Масова свідомість виникає й формується у процесі масовізації різноманітних засобів життєдіяльності людей, що породжує однакові або подібні прагнення, інтереси, запити, навички, оцінки. У той же час дія безпосередніх умов та форм буття закріплюється й набуває подальшого розвитку у виробниц­тві та поширенні відповідних видів масової культури, пов’ язаних передусім з функціонуванням засобів масової комунікації. За їх допомогою інтереси, потреби, прагнення мас оформлюються у вигляді серії одних і тих самих образів дійсності, засобів пізнава­льної діяльності та моделей поведінки. Можна виділити декілька основних станів масової свідомості:

• сукупність уявлень, знань про дійсність;

• сукупність оцінок дійсності, що співпадає з громадською думкою;

• сукупність ціннісних орієнтацій, установок і нормативних уявлень, що говорить про готовність мас діяти тим чи іншим чином;

• сукупність емоційних переживань, що знаходить виражен­ня в існуванні в кожний момент життя суспільства громадських настроїв тощо.