2. Сутність та економічні аспекти глобальних проблем.
Виникнення глобальних проблем пов’язане насамперед з особливостями економічного розвитку в другій половині XX століття. Вперше про глобальні проблеми політики та економісти почали говорити в 60-70-х рр. XX ст. Починаючи з цього періоду в науковий вжиток увійшов термін «глобалістика» як визначення особливого напряму наукових досліджень.
В умовах зростаючої взаємозалежності проблема однієї країни або регіону може поступово перерости в глобальну, якщо не знаходить своєчасного вирішення. Проте всі сучасні глобальні проблеми мають загальні характеристики:
1. Зачіпають інтереси всіх країн (або більшості країн).
2. Гальмують економічний і соціальний розвиток світу .
3. Вимагають невідкладного рішення.
4. Взаємопов’язані між собою.
5. Вимагають координації дій всіх країн світу.
Складним є питання визначення пріоритетності глобальних проблем, яка залежить не тільки від їх гостроти і масштабності, а й від реальної можливості вирішення, або хоча б пом’якшення в даний час.
Виключні труднощі і великі витрати для вирішення глобальних проблем вимагають їх обґрунтованої класифікації. Кінець ХХ і початок XXI ст. призвели до переростання ряду локальних специфічних питань розвитку країн і регіонів у розряд глобальних. Проте слід визнати, що вирішальну роль у цьому процесі відіграла інтернаціоналізація та глобалізація.
За своїм походженням, характером і способами вирішення глобальні проблеми, згідно з прийнятою міжнародними організаціями класифікацією, поділяються на чотири групи. Перші дві групи складають проблеми, які визначаються основними політичними та економічними завданнями людства. До них належать збереження миру, припинення гонки озброєнь і роззброєння, міжнародного тероризму, «країн-вигнанців» світової спільноти, створення сприятливих умов для світового соціального прогресу, подолання відставання в розвитку країн з низькими доходами на душу населення, транс націоналізація капіталу, проблема «Півночі та Півдня» та ін.
Друга група охоплює комплекс проблем, що розкриваються соціальним розвитком суспільства: зростання економічного розриву та нерівномірності в доходах, безробіття, бідності, хвороб та проблема мегаполісів.
Третя група представлена проблемами, пов’язаними з соціально-економічними процесами і навколишнім середовищем, тобто проблеми відносин по лінії «суспільство-природа». До цієї групи входять вирішення сировинної, енергетичної, демографічної та продовольчої проблем, подолання кризи навколишнього середовища та проблеми стійкого розвитку, що охоплюють все нові і нові райони та здатні зруйнувати життя людини.
Рис.6.1 Глобальні проблеми людства
Ми зосередимось на аналізі найбільш нагальних із вищезазначених проблем:
Найбільш гострою проблемою сучасності є проблема війни і миру, мілітаризації та демілітаризації економіки. Тривале військово-політичне протистояння, в основі якого лежать економічні, ідеологічні та політичні причини, було пов’язане зі структурою міжнародних відносин. Воно призвело до накопичення величезної кількості боєприпасів, поглинуло і продовжує поглинати величезні матеріальні, фінансові , технологічні та інтелектуальні ресурси. Гонка озброєнь коштувала людству дорого. Тільки військові конфлікти, що мали місце з 1945 р. до кінця 80-х рр. ХХ ст., обернулися втратами 10 млн. осіб та величезними економічними збитками. Загальні витрати на військові потреби в світі перевищили 1 трлн.дол. на рік.
Зміна політичної обстановки у світі, що почалася в середині 70 -х рр. та закінчення «холодної війни » наприкінці 80-х рр. поступово призвели до припинення боротьби двох систем, що тримала весь світ у напруженні протягом майже сорока років після закінчення Другої світової війни. Це знайшло своє відображення в укладенні цілої серії договорів і угод у воєнно-політичній сфері, реальному скороченні збройних сил, озброєнь і витрат на них у основних країн-колишніх супротивниках. Зниження напруженості у світі підтвердилось і майже дворазовим скороченням з кінця 80 -х рр. світової торгівлі зброєю.
Зміна військово-політичної обстановки у світі спричинила наслідки суперечливого характеру. У багатьох розвинених країнах, а особливо в колишніх радянських республіках, активно проходить процес конверсії (перепрофілювання частини або всього виробничого потенціалу) військового виробництва, на яку раніше покладалися великі надії у зв’язку з вивільненням великої кількості виробничих потужностей і робочої сили. Однак конверсія виявилася справою економічно (переналагодження специфічного устаткування) і соціально (масове вивільнення працівників оборонних галузей і скорочення чисельності збройних сил) дорогою. За оцінками експертів, початкові витрати на конверсію перевищують витрати на гонку озброєнь.
2) Позатим війна далеко не зникла з арсеналу способів вирішення конфліктів. Глобальне протистояння змінилося посиленням і збільшенням числа різного роду конфліктів локального характеру з приводу територіальних, етнічних, релігійних розбіжностей, які загрожують перетвориться в регіональні чи глобальні конфлікти з відповідним залученням нових учасників (конфлікти в Африці, Південно-Східній Азії, Афганістані, колишній Югославії і т. п.). Збільшення числа локальних конфліктів спричиняє зростання числа військових біженців.
Новим і несподіваним викликом світовій спільноті стало розширення «клубу» ядер держав. Навесні 1998 р. Індія і Пакистан випробували ядерну зброю. У числі «близько ядерних» називають ПАР , Ізраїль, Іран, Ірак, КНДР, а також Японію, Тайвань, Бразилію, Аргентину. Реальна загроза розповзання ядерної зброї, яка знаходиться за межами міжнародного врегулювання, може створити нову важковирішувану ситуацію в світі, вимагатиме нових політичних і економічних підходів.
Велику небезпеку становить проблема міжнародного тероризму, здатного спровокувати різні конфлікти аж до ядерного шантажу та глобального ядерного конфлікту.
Терористична діяльність в епоху глобалізації має кілька тенденцій:
1.Терроризм стає небезпечною перешкодою для вирішення соціальних, міжнаціональних, релігійних, міжнародних конфліктів, згортаючи всі політичні та правові гарантії і паралізуючи відносини між державами, народами, конфесіями, соціальними групами, політичними партіями, громадськими організаціями.
Об’єднуючись з організованими злочинними угрупованнями, в тому числі світового масштабу і з такими видами протиправних діянь як наркоторгівля, проституція, корупція, торгівля людьми, рабство, організація екстремістських озброєних бандформувань, торгівля зброєю, відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом, злочини терористичної спрямованості стають все більш витонченими і жорстокими, а людство - все більш уразливим. З наркозлочинністю пов’язані такі терористичні організації як «Світлий шлях», «Тупак Амару» в Перу і Курдська робоча партія в Туреччині.
2.Характерною рисою сучасного тероризму як глобальної проблеми сучасності є стирання кордонів між внутрішнім і міжнародним тероризмом. Терористи все частіше проникають в регіони інших країн. Багато бойовиків, які беруть участь у терористичній діяльності всередині якої-небудь держави, проходять навчання злочинної діяльності в таборах і базах іноземної держави або групи держав, а також отримують звідти необхідну матеріальну та технічну допомогу, тактичне керівництво, духовне підживлення в екстремістських духовних навчальних закладах, причому нерідко з підтримкою владних структур недружніх країн або їх груп (наприклад, для створення панісламської і пантюрскої держави).
Активно використовуються тактики провокацій міжнаціональних і міжрелігійних конфліктів, революційних настроїв для повалення неугодних режимів, насамперед, шляхом ідеолого-інформаційної обробки, що з часом переростає в інформаційну війну. Ідеолого-інформаційна обробка базується на принципах «відновлення історичної справедливості», загострення уваги людей на аморальній поведінці представників іншої нації, додання конфліктів на побутовому ґрунті.
3.Террорісти співпрацюють з міжнародними сектантськими угрупованнями та екстремістськими об’єднаннями, проводячи широку пропаганду і розгортаючи інформаційну війну з використанням ЗМІ проти представників традиційних конфесій, підриваючи довіру людей до них.
4.Террористи стають все більш підготовленими в ресурсному, тактичному, організаційному, технічному, інформаційному аспектах.
Розвивається культ насильства, знецінюється людське життя, зростає озлобленість жорстокість, цинізм, взаємна ненависть між народами та соціальними групами. Постраждала від насильства сторона часом теж бажає помсти і відповідних дій, іноді не менш нелюдських, ставлячи під удар абсолютно сторонніх, невинних людей. Політичні, правові та соціальні гарантії, таким чином, відходять на другий план, а конфлікти, які вирішуються насильницькими шляхами, викликають відповідні заходи з боку держави, не завжди відповідають нормам гуманізму та демократії.
5.Террористи прагнуть заволодіти хімічною та біологічною зброєю, отримати зброю масового ураження, секретні розробки. Зросла кількість невибухових терактів, наприклад, терактів з використанням енергоінформаційної зброї, наркотичних і одурманюючих речовин. З’явилися терміни «наркотерроризм» і «наркодиверсія».
6.Акти тероризму стали спрямовуватись на залякування соціуму в цілому. Тут буде доречно навести афоризм з пам’ятки для бойовиків руху «Хамаз»: «Нерозумно полювати на тигра, коли навколо повно овець».
Глибина і масштабність даної глобальної проблеми сучасності, що загрожує всьому людству, вимагає ефективних, невідкладних і спільних контрзаходів з боку держави і всього світового співтовариства в цілому.
Конфліктна взаємодія завжди було найважливішим елементом системи міжнародних відносин. Протягом століть суб’єктами конфліктної взаємодії виступали держави, що стояли на одному щаблі міжнародно-правової ієрархії, а найбільш впливові з них ще й володіли порівнянним економічним і військовим потенціалом. Дана симетрія була невід’ємною властивістю міжнародної реальності і служила фундаментом теоретичних побудов. Після закінчення «холодної війни» питання про те, яку форму може знайти конфлікт в умовах беззастережної перемоги США і відсутності супротивників, здатних кинути їм реальний виклик, не знаходило однозначної відповіді. Різні групи дослідників поспішили дати радикально-оптимістичну відповідь, проголосивши наступ «кінця історії», «ери миру і гармонії», інші стали терпляче чекати, поки єдина наддержава сама визначить нового ворога.
Цим ворогом стали країни, об’єднані терміном «держави- вигнанці»: Іран, Ірак, Північна Корея, Лівія, Куба, Судан - їх сукупний потенціал в десятки разів поступався потенціалу США. У результаті вперше в історії «центрально-силовий» конфлікт набув яскраво вираженого асиметричного характеру. Наполегливе бажання багатьох «вигнанців» заволодіти зброєю масового знищення (ЗМЗ) та засобами її доставки створювало натяки на можливість зниження рівня «асиметрії». Протягом тривалого періоду цей сценарій розглядався як чисто гіпотетичний, але події останніх років - випробування Північною Кореєю ядерних пристроїв і створення Іраном технічної бази для збагачення урану - похитнули «асиметричну рівновагу».
За межами США концепція «вигнанців» сприймається неоднозначно. За винятком Британії, Канади та України, всі американські союзники відмовилися використовувати дану категорію при формулюванні своєї зовнішньополітичної стратегії.
Термін «держава-вигнанець» не закріплений ні в одному міжнародному правовому документі, що робить його аналітично малопридатним. Найбільш загальне визначення, запропоноване А. Лейка «держави, що порушують норми міжнародного права» - також не має пізнавальної цінності, оскільки до цієї категорії можуть бути зараховані всі країни міжнародного співтовариства, що з різним ступенем регулярності і з різних приводів порушують положення Статуту ООН та інші міжнародні правові документи.
Оцінити правомірність виділення «вигнанців» в окрему групу суб’єктів міжнародної системи можна лише за допомогою оцінки ступеня відповідності критеріям самого А. Лейка. Проведення подібного «тесту на відповідність» дозволяє виявити два основних протиріччя. З одного боку, для потрапляння в список «вигнанців » держава зовсім не обов’язково має відповідати позначеним критеріям. Найбільш яскравим прикладом може служити Куба, яка не бере участі в розробці зброї масового знищення, спонсоруванні тероризму, не загрожує своїм сусідам застосуванням сили. Її «вигнання» пояснюється прагненням «відпрацювати » голоси численних кубинських іммігрантів - «антікастристів», що проживають в США, і небажанням Гавани визнавати американську концепцію світового порядку.
З іншого боку, далеко не всі країни, що за формальними ознаками підходили під визначення «держава-вигнанець», були зараховані керівництвом США до таких. Довгий час прикладом у цьому сенсі була Сирія, яка здійснювала програми розробки зброї масового знищення, з 1979 р. незмінно ставала фігурантом «чорного списку» і, нарешті, аж до 2005 р. окупувала частину Лівану, відіграючи помітну дестабілізуючу роль в регіоні. Небажання адміністрації Б.Клінтона зарахувати Сирію до «вигнанців», а також систематичне проведення політики заспокоєння щодо Дамаска було обумовлене важливістю цієї країни в справі врегулювання близькосхідного конфлікту. Дане протиріччя було усунуто лише в 2002 році, коли Сирія була включена в «вісь зла».
Не менш цікавий випадок Пакистану. Отримання цією країною ядерної зброї і створення «мережі Хана», що організувала нелегальний продаж ядерних технологій «вигнанцям» Ірану та Лівії, створювало велику загрозу міжнародній безпеці. Відсутність санкцій і переведення Пакистану на положення найважливішого союзника США поза рамками НАТО вказує на те, що концепція «вигнанців» наскрізь просякнута ідеологією подвійних стандартів.
5) Проблема «Північ-Південь» - проблема економічних відносин розвинених країн з країнами, що розвиваються.
Суть її полягає в тому, що для подолання розриву в рівнях соціально-економічного розвитку між розвиненими і країнами, що розвиваються останні вимагають від розвинених країн різних поступок, зокрема, розширення доступу своїх товарів на ринки розвинених країн, посилення припливу знань і капіталу (особливо у формі допомоги), списання боргів та ін.
Відсталість країн, що розвиваються потенційно небезпечна не тільки на локальному, регіональному та міжрегіональному рівнях, а й для світової системи господарства в цілому. Відсталий Південь є його складовою частиною і, значить, його економічні, політичні та соціальні проблеми неминуче будуть знаходити і вже знаходять прояв зовні. Конкретними свідченнями тому можуть, наприклад, служити масштабна вимушена міграція з цих країн в розвинені. Саме тому проблему Північ-Південь правомірно трактувати як одну з глобальних проблем сучасності.
Міжнародний резонанс проблема Північ-Південь отримала ще в другій половині 60 -х рр. XX ст. після широкої хвилі деколонізації, що призвела до розробки концепції нового міжнародного економічного порядку і руху серед країн, що розвиваються за встановлення цього порядку.
Ключовими ідеями цієї концепції були:
створення для країн, що розвиваються пільгового режиму участі в міжнародних економічних відносинах;
надання розвиненими державами допомоги країнам на стабільній, передбачуваній основі та в обсягах, відповідних масштабами соціально-економічних проблем цих країн, а також полегшення їх боргового тягаря.
Ідея створення для країн, що розвиваються пільгового режиму участі в міжнародних економічних відносинах виникла як реакція на їх незадоволеність системою міжнародної торгівлі, при якій доходи від експорту товарів з високим ступенем обробки перевищували доходи від експорту сировини, і країни, що розвиваються трактували це як прояв нееквівалентного обміну в торговельних відносинах Північ-Південь. А ідея надання в адекватних обсягах допомоги державам, що розвиваються безпосередньо погоджувалася із соціально-економічними наслідками колоніального періоду в історії цих країн і моральною відповідальністю колишніх метрополій за ці наслідки.
До середини 80-х рр. XX ст. руху за встановлення нового міжнародного економічного порядку вдалося добитися ряду позитивних результатів. Країни, що розвиваються, затвердили свій суверенітет над національними природними ресурсами і добилися міжнародного визнання, що в окремих випадках (наприклад, у випадку з енергоресурсами) сприяло збільшенню експортних доходів держав, що розвиваються. В цілому вдалося розширити джерела міжнародної допомоги на потреби розвитку, послабити гостроту боргової проблеми, а також затвердити принцип диференційованого підходу до регулювання зовнішнього боргу на рівні країн залежно від розміру ВВП на душу населення.
Рух за встановлення нового міжнародного економічного порядку ослабив свої позиції і до кінця 80 -х рр. і фактично перестав існувати. Основними причинами його поразки стали:
1) серйозне ослаблення єдності самих країн, що розвиваються у відстоюванні своїх вимог, викликане швидкою диференціацією цих держав і виділенням таких їх підгруп, як нові індустріальні країни та країни-нафтоекспортери.
2) погіршення переговорних позицій країн, що розвиваються: з вступом розвинених країн в постіндустріальну стадію можливість використання державами, що розвиваються, сировинного фактора як аргументу в діалозі Північ - Південь значно звузилася. У результаті рух за встановлення нового міжнародного економічного порядку зазнав поразки, але проблема Північ - Південь залишилася.
6) Проблема міжнародних боргів.
Одна з серйозних проблем у функціонуванні глобальної економічної системи - криза міжнародної заборгованості 1980-1990 -х років і зростання міжнародних боргів протягом цих та наступних років. Зовнішні запозичення чинять позитивний вплив на економічний розвиток до певного рівня доходів господарюючих суб’єктів. При перевищенні цього рівня вплив боргу стає негативним. За певних умов він призводить до порушень функціонування світової господарської системи .
Криза зовнішньої заборгованості почалась в серпні 1982 р., коли ряд латиноамериканських країн виявився не в змозі виплачувати свою заборгованість іноземним комерційним банкам і оголосив про припинення частини своїх платежів за боргами. Криза зовнішньої заборгованості швидко поширилася на велику кількість держав і перетворилася з регіонального в світове явище .
Появі кризи міжнародної заборгованості сприяв цілий ряд умов:
1. Широке кредитування країн, що розвиваються приватним сектором на початку 1970-х років. Цьому сприяло скасування золотодоларового стандарту і фіксованих валютних курсів, що знизили значення валютного регулювання .
2. У середині 1970-х років відбулося утворення відносного надлишку позичкового капіталу в розвинених країнах в результаті спаду ділової активності. Низькі процентні ставки, різке підвищення цін на міжнародних ринках цін на нафту викликало підвищення рівня пропозиції та попиту на позикові кошти, особливо з боку країн, що розвиваються-нафтоімпортерів. Зовнішній борг країн, що розвиваються різко зріс. Основна частка міжнародного банківського кредитування припадала на країни Латинської Америки (понад 50 %).
3. Здатність обслуговувати борг залежить від величини боргу, від умов запозичення, характеру використання позики, перспектив розвитку позикоотримувача та економічної обстановки. На початку 1980 -х рр. в умовах економічної кризи, підвищення курсу долара, відсотків погашення основної частини боргу, виплата відсотків та інших платежів виявилися непосильними для цілого ряду країн .
4. Висвітлення кризи зовнішньої заборгованості супроводжувалося втечею капіталу за кордон. За оцінками , тільки за1976-1985 рр. країни з високою заборгованістю в результаті втечі капіталу втратили 200 млрд. дол. Боргова криза чинить негативний вплив на економічний розвиток країн-боржників.
Тягар боргів загальмував економічне зростання, призвів до зростання відсоткових ставок і змусив держави використовувати позиковий капітал для фінансування зовнішніх і внутрішніх дефіцитів. Це додатково скорочувало можливості розширення капіталовкладень. У підсумку через зниження темпів економіки кризові країни виявилися відкинутими на 10 років за рівнем економічного розвитку.
Проблема врегулювання боргової кризи являє собою складний процес , в якому беруть участь уряди країн-кредиторів і позичальників, МВФ, Світового банку та найбільші приватні банки.
7) Проблема транснаціонального капіталу.
Процеси транснаціоналізації виробництва і капіталу, вираженням яких стали транснаціональні корпорації, є основою і рушійною силою сучасної глобалізації світової економіки. Одночасно глобалізація веде до виникнення економічної взаємозалежності держав, в результаті чого відбувається поступове руйнування національного економічного державного суверенітету і поява нових наднаціональних економічних утворень - глобальних корпорацій та транснаціональних управлінських структур. Панування у світовому господарстві декількох сотень найбільших компаній-гігантів призводить до того, що основні пропорції світового виробництва і збуту перебувають під впливом економічної політики цих компаній. Найважливішим засобом такого впливу виступає узгодження політики капіталовкладень між фірмами-гігантами, які фактично визначають розвиток найважливіших галузей світового господарства.
Особливість сучасних ТНК полягає в тому, що ними сповідується в деякому сенсі «подвійний стандарт»: з одного боку, ТНК зацікавлені в подальшій лібералізації і демократизації світового економічного простору, з іншого - закони вільного ринку, що діють в глобальному масштабі, не працюють усередині ТНК, де фактично реалізується планове господарство, встановлюються внутрішні ціни, обумовлені стратегією корпорації, а не ринком. Дане протиріччя характерне і для процесу глобалізації, рушійною силою якого, з одного боку, є лібералізація та інтернаціоналізація, а з іншого - бажання перерозподілу сфер економічного впливу і встановлення нового економічного порядку у світі.
Діяльність транснаціональних корпорацій тісно пов’язана з інтересами держав їхнього походження. Як правило, цілі країн походження провідних транснаціональних компаній мають яскраво виражене національно-егоїстичне забарвлення, а саме: забезпечення високого рівня життя своїх громадян і зміцнення могутності й авторитету своєї держави на світовій арені. Подібна ситуація сприяє розвитку однобокого глобалізму, що трактується даними країнами виключно у власних інтересах.
Зростання економічної потужності ТНК неминуче тягне за собою посилення глобального політичного впливу корпорацій на світовій арені і відповідно ослаблення політичної влади урядів держав.
8) Проблема зростання нерівності доходів.
Проблема світової нерівності доходів полягає в постійному збільшенні розриві між доходами населення не тільки різних країн світу, а й усередині країн. Найбагатший 1 % людей світу отримують такий же дохід, як найбідніші 57%. Близько 25 % людей світу отримують 75 % світового доходу. Основними причинами явища є:
Нерівність породжує нерівність. Наприклад, в Латинській Америці історично склалися два класи: латифундистів і безправних робітників. Це породило величезну нерівність , яке потім ще збільшилась, а політичні інститути закріпили таке становище.
Одним з джерел нерівності є передбачувана людська поведінка. Багаті одружуються з багатими, бідні з бідними. Якщо бідні отримали мало вигод від своєї освіти, то в освіту дітей вони вкладають мало коштів. Відповідно, діти отримують гірші шанси на ринку праці. Таким чином, бідність породжує бідність у другому поколінні .
Процвітання породжує нерівність. Ринкові реформи, які приносять процвітання, можуть і не давати всім їх учасникам однакові умови. Приватизація може призвести до безробіття та зменшення доходів працівників держсектора.
Неефективна економічна політика. Наприклад, уряд не інвестує кошти в освіту, що є основним джерелом нерівності; велика частина населення в будь-якій країні не отримує адекватної освіти; кваліфіковані працівники стають рідкістю, роботодавці конкурують за них, пропонуючи все більш високу оплату праці , що підживлює нерівність.
Заходи щодо зменшення нерівності доходів .
Економічний розвиток, заснований на зростанні продуктивності праці, зменшує нерівність доходів - як між країнами, так і всередині них. Тридцятирічний досвід розвитку Тайваню і Сінгапуру, заснованого на зростанні продуктивності праці, показав, що він не тільки зменшив соціальну нерівність в цих країнах, а й наблизив рівень доходів населення до рівня розвинених країн.
У світовій економіці все більше успішних суб’єктів господарювання орієнтується на надання всіляких послуг, освіта і кваліфікація - ключові якості для досягнення успіху. У Сполучених Штатах, в Європі, як і в бідних країнах, та країнах, що розвиваються, кращою зброєю проти бідності та соціальної нерівності є освіта.
Хоча політика трансфертів і субсидій для бідних на папері має сенс, в довгостроковій перспективі вона неефективна. Більш ефективною є політика покращення можливостей для бідних вона є за двох умом: по-перше, такі можливості повинні бути відкриті для всіх, але вигідні переважно для бідного населення. Це середня освіта, догляд за дітьми, їх імунізація; по-друге, вони повинні супроводжуватися податковими пільгами і кредитами: для отримання освіти, житла. Практика показує, що такими програмами користуються в основному саме люди з низькими доходами.
Найбіднішими в світі є ті країни, які найбільш слабо інтегровані в глобальну економіку. Виходячи на глобальний ринок, бідні країни змушені пристосовуватися до нього, розвиваючи освіту і професійну підготовку працівників
9) Проблема злиднів, безробіття, голоду і хвороб у світі. Глобальні проблеми мають вплив на суспільне відтворення, формують новий еколого-економічний спосіб відтворення, впливають на біологічні та соціальні аспекти відтворення не тільки робочої сили, але й усього людства. Невідповідність між чисельністю населення планети і ресурсами зростає катастрофічними темпами. Людство зараз нараховує більше 7 млрд. чоловік. У наступному столітті населення Землі збільшиться до 8-14 млрд. чоловік, і близько 90 % приросту припаде на найбідніші країни. Необхідне збільшення фінансових ресурсів на розвиток житлового будівництва, медичне обслуговування, забезпечення продовольством та енергією. Але на даному етапі темп зростання населення обганяє темпи збільшення ресурсів. Проблема рідкості ресурсів і збільшення числа зон бідності набуває загальносвітового характеру. Для її вирішення потрібне запровадження наступної системи заходів:
1. розвиток слаборозвинених країн у соціально-економічній та науково-технічній галузях;
2. світовий економічний порядок, що гарантує реальну допомогу відсталим країнам у вирішенні їх проблем;
3. подолання економічної відсталості слаборозвинутих країн як результату колоніалізму і неоколоніалізму. Відповідальність за це несуть розвинені країни, вони повинні надати їм економічну допомогу.
Провівши аналіз темпів зростання ВНП на душу населення провідні економісти виявили, що економічний розрив в даний час переростає у прірву між бідними і найбіднішими країнам, з одного боку, і багатими і найбагатшими з іншого боку. У найменш розвинених країнах ситуація особливо гостра, бо тут спостерігається найвищий у світі рівень концентрації масової бідності та злиднів. Особливо загострилася ситуація в Африці, там ця група країн тримає лідерство за абсолютними і відносними показниками. Країни, що розвиваються, розробили концепцію неприєднання і на її основі створили організацію загальносвітового значення - рух неприєднання. Участь країн, що розвиваються в міжнародних заходах покликане сприяти встановленню нового міжнародного економічного порядку (НМЕП). У його рамках повинен бути здійснений :
облік особливих потреб країн, що розвиваються;
надання їм спеціального, більш сприятливого режиму в економічних відносинах;
визнання необхідності та розробка спеціальної програми сприяння слаборозвиненим країнам.
10) Продовольче забезпечення населення планети.
Не менш важливою і гострою глобальною проблемою людства є продовольча проблема, оскільки вона безпосередньо стосується фізичного існування сотень мільйонів людей. Останнім часом її прояви мають досить драматичний характер, оскільки несуть в собі відбиток протиріч сучасної технологічної цивілізації.
Свідчити про справжні масштаби та гостроту продовольчої проблеми можна на основі даних досліджень, що приводяться Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН (ФАО). Згідно її статистики, чисельність голодуючих на планеті складає нині близько 500 млн. осіб, з яких приблизно 240 млн. чоловік приречені в результаті голоду на хвороби і смерть. Проте прямий голод не вичерпує всієї картини. Від різних форм і стадій недоїдання у світі сьогодні страждає понад 1 млрд. осіб. При цьому недоїдання часто зовні малопомітні. Згідно з існуючими оцінками, так зване «невидиме голодування» в даний час охоплює до 1/4 дитячого населення світу, що розвивається.
Нині різні форми недоїдання в багатьох країнах, що розвиваються є досить поширеним явищем для широких мас населення. Це пояснюється тим, що традиційні раціони можуть забезпечувати достатню кількість калорій, але не містять необхідного мінімуму білків, жирів і мікроелементів.
Показово, що брак цих найважливіших поживних компонентів негативно позначається на здоров’ї людей і спричиняє відносно низьку якість робочої сили, яка часто малопридатна для використання в господарському секторі господарства країн, що розвиваються.
Нестача життєво важливих компонентів в раціоні багатьох жителів країн, що розвиваються призводить до цілого ряду серйозних захворювань, яким найбільшою мірою схильні діти та молодь (наприклад, харчова дистрофія). Можливі й такі важкі захворювання, які призводять до серйозного ураження тканин організму.
Дослідження авторитетних експертів свідчать, що найбільшою мірою страждає від нестачі білків, жирів і навіть калорій в їжі населення найменш розвинутих країн Африки.
Протягом довгого часу головним фактором, який обумовлював цю групу проблем, був недостатній розвиток сільськогосподарського виробництва. Однак на сучасному етапі, в епоху науково-технічної революції, продуктивні сили людства, в тому числі й у сфері сільського господарства, досягли такого рівня розвитку, що в принципі здатні забезпечити продовольством в кілька разів більше людей, ніж проживає на планеті. Так, згідно з розрахунками англійських експертів, при використанні сучасних методів обробки землі можна забезпечити продовольством понад 10 млрд. чоловік. Але людство вкрай непродуктивно використовує оброблювані землі. За деякими оцінками, з 149 млн. км2 суші придатними для сільськогосподарської обробки вважаються тільки 45 млн.км2, при цьому обробляється менш 1/3 таких земель.
Згідно з оцінками фахівців, сьогодні для вирощування сільськогосподарських культур, що експортуються в індустріально розвинені країни, в Азії, Африці та Латинській Америці використовується до 1/4 всіх орних, причому кращих земель. У ряді випадків практично весь урожай тієї чи іншої культури направляється до країни, капітал якої був вкладений в дане сільськогосподарське підприємство.
Не випадково залученість країн, що розвиваються в систему світового господарства, їх спеціалізація на виробництві тропічних і технічних культур можуть знижувати їх продовольче забезпечення, його автономність, ставлячи його в залежність від їх експортної виручки. Недовиробництво продовольства в країнах, що розвиваються супроводжується надвиробництвом у них тропічних культур, що несприятливо позначається на цінах останніх і зменшує кількість продовольства, для придбання якого використовується виручка від їх реалізації на зовнішньому ринку.
Важливо мати на увазі, що до тих же результатів призводить і торговельна політика країн розвиненої зони, часто довільно встановлюють квоти поставок тропічних культур, тарифи, що перешкоджають ввозу обробленої на місці виробництва сільськогосподарської продукції, жорсткі стандарти і санітарні норми для імпортованої сировини.
11) Проблема обмеженості природних ресурсів.
Сучасна цивілізація постійно розширює споживання природних ресурсів на тлі відповідного зростання відходів виробництва та споживання. Це не може не викликати збільшення витрат на боротьбу із забрудненням навколишнього середовища. Як наслідок , нині суспільство має постійно підвищувати частку національного доходу, яка компенсує витрати на вилучення природних ресурсів і охорону середовища проживання людини. Це, в свою чергу, призводить до обмеження темпів економічного зростання.
Дослідження причин наростання низки настільки негативних тенденцій вимагає розгляду в першу чергу питання про дефіцитності різних природних ресурсів, які має сучасна цивілізація.
На нинішньому етапі розвитку в світі дійсно існує ряд природних обмежень. Так, на основі оцінки кількості палива за трьома базовим категоріям - розвідані, можливі, ймовірні - слід припустити, що світових запасів вугілля «вистачить» приблизно на 600 років, нафти - на 90, природного газу - на 50 та урану - на 27 років. Іншими словами, всі види палива можуть бути вичерпані за 800 років. Але якщо виробництво різних видів енергії зростатиме сьогоднішніми темпами, то всі види використовуваного зараз палива будуть витрачені через 130 років, тобто на початку XXII століття. Однак навіть зараз у ряді країн багаті родовища практично вироблені до кінця або близькі до виснаження. Аналогічна ситуація спостерігається і по ряду інших видів корисних копалин.
Розподіл природних запасів сировини та енергії по регіонах і країнах світу вкрай нерівномірно. Це також сприяє загостренню паливно-сировинної проблеми.
12) Проблема відходів та забруднення.
Характеризуючи загальний стан навколишнього природного середовища, вчені різних країн зазвичай вживають такі визначення як «деградація глобальної екологічної системи», «руйнування природних систем життєзабезпечення» і т.п.
Умовно всю проблему деградації світової екологічної системи можна розділити на дві складові частини: деградація навколишнього природного середовища в результаті нераціонального природокористування і забруднення її відходами людської діяльності. Як приклади деградації навколишнього природного середовища в результаті нераціонального природокористування можна привести збезлісення і виснаження земельних ресурсів. Процес збезлісення виражається в скороченні площі під природною рослинністю і насамперед лісовий.
Деградація земельних ресурсів у результаті розширення землеробства і тваринництва відбувалася протягом всієї історії людства. За підрахунками вчених , в результаті нераціонального землекористування людство в ході неолітичної революції уже втратило 2 млрд.га колись продуктивних земель, що значно більше всієї сучасної площі ріллі.
Найгіршим чином впливає на грунт водна та вітрова ерозія, а також хімічна (засмічення важкими металами, хімічними сполуками) і фізична (руйнування ґрунтового покриву при гірських , будівельних та інших роботах) деградації. До причин деградації перш за все відноситься надмірне пасовищне скотарство, найбільш характерне для багатьох країн, що розвиваються. Важливу роль відіграють тут також зубожіння і вимирання лісових масивів і сільськогосподарська діяльність (засолення при зрошуваному землеробстві).
Зараз не існує єдиної оцінки кількості твердих відходів, породжуваних господарською діяльністю людини. Не так давно для усього світу вони оцінювалися в 40-50 млрд. За сучасними розрахунками, до 2025 р. обсяг таких відходів може зрости ще в 4-5 разів. При цьому слід також враховувати, що нині лише 5-10 % всього видобутої і одержуваної сировини переходить в кінцеву продукцію та 90-95 % його в процесі переробки перетворюється в прямі відходи.
Рідкими відходами забруднюється, насамперед, гідросфера, причому головними забруднювачами тут виступають стічні води і нафту. Загальний обсяг стічних вод на початку 2000-х рр. досяг 2000 км3.
Нафтове забруднення насамперед негативно позначається на стані морського і повітряного середовища, так як нафтова плівка обмежує газо- , тепло- і вологообмін між ними. За деякими оцінками, щорічно у Світовий океан потрапляє близько 3,5 млн. т. нафти і нафтопродуктів.
Велику тривогу викликає забруднення атмосфери пилоподібними і газоподібними відходами, викиди яких безпосередньо пов’язані зі згорянням мінерального палива і біомаси, а також з гірськими, будівельними та іншими земляними роботами. Головними забруднювачами зазвичай вважають тверді частинки, діоксид сірки, оксиди азоту та оксид вуглецю. Щорічно в атмосферу Землі викидається близько 60 млн.т. твердих частинок, які сприяють утворенню смогу і знижують прозорість атмосфери.
13) Проблемою є зменшення озонового шару.
Екологами підраховано, що протягом останніх 20-25 років у зв’язку із зростанням викиду фреонів захисний шар атмосфери зменшився на 2-5%. Згідно з розрахунками, зменшення озонового шару на 1 % призводить до посилення ультрафіолетового випромінювання на 2 %. У Північній півкулі вміст озону в атмосфері зменшився вже на 3 %. Особливу схильність Північної півкулі впливу фреонів можна пояснити наступним: 31 % фреонів виробляють в США, 30 % - в Західній Європі, 12 % - в Японії , 10 % -в СНД.
Всі ці факти свідчать про деградацію глобальної екологічної системи і наростанні глобальної екологічної кризи . Соціальні наслідки їх уже проявляються в нестачі продовольства, зростанні захворюваності, розширенні екологічних міграцій.
14) Проблема стійкого розвитку.
У 1980-х рр. світове співтовариство прийшло до розуміння, що глобальні екологічні проблеми не можуть бути вирішені в межах окремої держави, так як завдяки глобальному кругообігу речовини і енергії географічна оболонка є єдиним природним комплексом. Це призвело до виникнення концепції сталого розвитку , яка передбачає розвиток усіх країн світу з урахуванням життєвих потреб нинішнього покоління людей, але без позбавлення цієї можливості майбутніх поколінь.
Концепція сталого розвитку була схвалена на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. Вона передбачає побудову стійкої глобальної економіки , яка змогла б вирішити проблему забруднення планети, скорочення ресурсів, одним словом, відновити екологічний потенціал планети для майбутніх поколінь. Причиною екологічних бід автори концепції проголошують швидкий економічний розвиток провідних країн світу, а також значне зростання населення Землі.
У результаті світова економіка стикається з протиріччям: яким чином підтримувати сталий розвиток, одночасно послабляючи негативний вплив господарської діяльності на екологію. Скоротити рівень екологічного навантаження можна в принципі трьома способами:
зниження чисельності населення;
скорочення рівня споживання матеріальних благ ;
проведення фундаментальних змін у технології .
Перший спосіб фактично вже реалізується природним чином в розвинених і багатьох перехідних економіках, де значно знизилася народжуваність. Поступово цей процес охоплює все більшу частину світу, що розвивається. Однак зростання загальної чисельності світового населення триватиме, принаймні, ще кілька десятиліть. Скорочення рівня споживання навряд чи можливе, хоча останнім часом у розвинених країнах складається нова структура споживання, в якій переважають послуги та екологічно чисті компоненти і продукти повторного використання. Тому першорядне значення для сталого розвитку світової економіки набувають технології, спрямовані на збереження екологічних ресурсів планети.
Найбільш вражаючим прикладом міжнародної екологічно орієнтованої політики є Кіотський протокол. Цей документ був прийнятий в 1997 р. на Третій конференції учасників Рамкової конвенції ООН про зміну клімату в Кіото (Японія) і в 2005 р. вступив в силу після ратифікації його державами, на частку яких припадає 55 % світових викидів вуглекислого газу. У Кіотському протоколі беруть участь в основному країни Європи. Росія і Японія, тоді як США і Австралія вийшли з нього з економічних причин, а більшість інших країн не підписали його. Мета Кіотського протоколу - скорочення викидів парникових газів на 5,2 % нижче рівня 1990 р. для розвинених країн. У Кіотському протоколі передбачені засновані на ринкових механізмах способи скорочення викидів:
механізм чистого розвитку - розвинені країни отримують заліки за рахунок інвестування в проекти скорочення викидів в країнах, що розвиваються;
спільне здійснення - країни отримують заліки за рахунок інвестування в проекти скорочення викидів в розвинених країнах;
міжнародна торгівля викидами - країни купують і продають заліки викидів між собою.
Треба зауважити, що скорочення викидів дорого обійдеться розвиненим країнам. Вигоди, до яких приведуть зусилля щодо запобігання зміни клімату, стануть очевидними лише в довгостроковій перспективі, тоді як витрати, пов’язані з такими заходами, доведеться нести в даний час.