34

Національний університет «Одеська юридична академія»

Кафедра конституційного права

КУРСОВА РОБОТА

з конституційного права зарубіжних країн

на тему: Конституційний статус депутатів парламентів зарубіжних країн

________________________________________________________

Одеса -2013

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. Законодавча влада в зарубіжних країнах

1. Поняття та структура парламентів зарубіжних країн………………….5

2. Формування парламентів……………………………………………...…9

РОЗДІЛ 2. Внутрішня організація парламентів зарубіжних країн

2.1. Одноосібні та колегіальні органи роботи парламенту………………..12

2.2. Повноваження парламентів…………………………………………...15

РОЗДІЛ 3. Конституційно-правовий статус депутата в зарубіжних країнах

3.1. Правовий статус депутата……………………………………………….21

3.2. Порядок припинення депутатських повноважень………………..……27

Висновки………………………………………………………………………29

Список використаної літератури……………………………………………..32

Вступ

На перший погляд здається, що такі поняття як парламент, депутат досить зрозумілі для кожного. Ці слова стали для нас буденними. Проте, можна сказати, що кожні поняття мають свої особливості і «парламент» та «депутат» не є виключенням. Тому в цій курсовій роботі, я намагалась досить зрозуміло та точно розкрити ці суть, ціль, існування «парламента» та «депутата» в зарубіжних країнах. Актуальність теми курсової роботи. Законодавчо закріпити правовий статусу членів парламенту завжди ставило перед державою складні завдання. Це є дуже важливо, аби ця проблема була вирішеною, як на законодавчому рівні, але щоб і підкріплювалася досить глибокими теоретичними розробками. Мета курсової роботи дослідити конституційний статус депутатів парламентів зарубіжних країн. Найважливішою рисою правового статусу члена парламенту є його стабільність і незмінність, що дозволяє йому відігравати велику роль протидії розвитку негативних тенденцій у суспільстві та державі. В чому полягає важливість роботи депутатів парламенту зарубіжних країн, їх певні особливості. Дана мета досягається шляхом розв’язання ряду поставлених завдань: 1) з’ясувати суть поняття парламенту; 2) визначити його структуру, формування, повноваження; 3) розглянути докладно про конституційно-правовий статус депутатів, 4) скласти цілісне уявлення про його права, обов'язки і привілеї.

Об`єктом дослідження в роботі є конституційний статус депутатів парламенту зарубіжних країнах. Предмет дослідження – загальні і специфічні закономірності правового статусу депутатів парламенту зарубіжних країн. Методологічна основа курсової роботи ґрунтується на комплексі сучасних методів дослідження. Важливими є методи аналізу та синтезу опрацьованої інформації, розробка власних висновків та припущень, порівняльний метод. Вони забезпечуть розкриттю теми курсової роботи. Теоретичною основою роботи стали значні та фундаментальні праці дослідників, вчених, науковців, радянських , сучасних, а також зарубіжних авторів (Гринюк Р.Ф., Котелевская И.В., Лонді Ф., Журавський В.С., Мішина Н.В.), тощо. Структура курсової роботи дає можливість розкрити тему і складається із вступу, трьох основних розділів, шести підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Ця тема є досить цікавою. В курсовій роботі використано багато складних термінім, які роблять її достатньо складною. Щодо правового статусу депутатів парламенту, то в кожні країні є свої окремі, різні особливості. Все це говорить про індивідуальність кожної країни.

Розділ 1. Законодавча влада в зарубіжних країнах

1.1. Поняття та структура парламентів зарубіжних країн.

Законодавча влада здійснюється перш за все загальнодержавним представницьким органом. В суб’єктів федерації можуть бути свої місцеві законодавчі органи. Загальнодержавний представницький орган може мати різні назви (Парламент – Великобританія, Італія, Франція, Японія, Індія, Бельгія та ін., Конгрес – в США та країнах Латинської Америки, Риксдаг – в Швеції, Кнесет – в Ізраїлі, національні збори, народні збори, меджліс, і т.д.), але за ним закріпилася узагальнена назва - Парламент.¹

Термін «парламент» походить віл англійського «parliament», який, у свою чергу, походить від французького «parler» - говорити.

Батьківщиною парламенту вважається Англія, де з ХІІІ ст. збори найбільших феодалів (лордів), вищого духівництва (прелатів), представників міст і графств обмежили владу короля.²

Парламент – це виборний колегіальний орган держави, тобто це вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати важливі суспільні відносини головним чином шляхом прийняття законів, здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.³ За часом виникнення та становлення сучасні парламенти можна умовно поділити на чотири покоління, а саме:

1) давні (середньовічні) парламенти;

2) часів нової історії;

3) ті, що виникли після Другої світової війни;

4) новітні парламент. [4; c.7]

До парламентів першого покоління необхідно віднести ті, які мають давній родовід, зокрема Альтинг Ісландії, що виник ще у 930 р. і Парламент Великобританії (кінець ХІІІ ст.). Ці інституції були і є носіями багатьох політико-державних традицій, спряли і сприяють утвердженню демократії у своїх суспільствах. Водночас ці парламенти справили і справляють позитивний вплив на становлення і розвиток парламентів світу. [4; c.8]

До другого покоління цілком слушно відносять парламенти, виникнення яких пов’язане з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій (Конгрес США, Парламент Франції, Стортинг Норвегії та ін.). У першу чергу парламентські установи США і Франції теж можуть вважатися каталізаторами становлення і розвитку парламентського будівництва: перша у становленні органів народного представництва країн Латинської Америки, друга – ряду Європейських і франкомовних держав інших континентів. І хоча ряд класичних парламентів пережили певний занепад у першій половині ХХ ст., коли у деяких країнах установилися диктаторські режими, у другій половині вони зміцнили свої позиції (Австрія, Італія, ФРН, Японія та ін.).[4; c.10]

Третє покоління складають парламенти, які утворилися після Другої світової війни у ряді країн Азії й Африки у зв’язку з проголошенням їх незалежності. Нарешті, четверте наймолодше покоління парламентів становлять парламенти держав з числа колишніх республік Союзу РСР та країн Східної Європи. У переважній більшості тут вищі представницькі органи знаходяться на стадії поступового перетворення у справжні органи народовладдя.⁴

Оним з визначальних моментів у характеристиці парламентів як загального явища і визначення особливостей представницьких органів окремих держав є їх структура. За своєю структурою вищі представницькі органи є однопалатними та двопалатними (бікамеральними). Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною дер­жавою, що має у своєму складі верхню палату. Нижня палата у двопалатному парламенті називається по-різному: Палата представників (Австралійський Союз, США, Японія та ін.), Палата депутатів (Італія, Мексика), Національна рада (Австрія), Держав­на Дума (Російська Федерація), Народна палата (Індія), Сейм (Польща), Палата громад (Великобританія, Канада), Віче рес­публік (Союзна Республіка Югославія), Національні збори (Франція) і т. ін.⁵ Найпоширеніші назви верхньої палати парламенту – Сенат (Бразилія, Аргентина, Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція та ін.); Палата сенаторів (Мексика); Палата радників (Японія); Рада штатів (Індія); Палата лордів (Велика Британія); Федераль­на рада (Австрія); Віче громадян (Союзна Республіка Югосла­вія); Рада Федерації (Російська Федерація). Однопалатна система парламенту є характерною для монона­ціональної держави, що займає, як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. В одних країнах однопалат­на структура парламенту була встановлена разом з утворенням незалежної держави. Так, у Болгарії після закінчення болгаро-турецької війни була прийнята Тирновська Конституція 1879 р., яка передбачала однопалатні Народні збори. Така сама структу­ра парламенту закріплювалася конституціями (1947, 1971 рр.) та нині чинною (1991 р.).⁶ Після Другої світової війни від двопалатної структури парламенту відмовилися Греція, Данія, Швеція, Португалія, Туреччина, Єгипет, Нова Зеландія, Еквадор та інші країни. Однопалатній структурі пар­ламенту надала перевагу Об’єднана Республіка Танзанія. На думку деяких політологів і державознавців, однопалатний парламент більше відповідає демократичному устрою та однона-ціональному складу населення. Він простіший та ефективніший, законодавча процедура не настільки складна, як у двопалатному парламенті. Нижні палати двопалатних парламентів і однопалатні парламенти формуються, як правило, шляхом прямих виборів. Всекитайські збори народних представників утворюються бага­тоступеневими виборами. Вони складаються з представників, об­раних від провінцій, автономних областей, міст центрального підпорядкування та збройних сил (ст. 59 Конституції КНР). ⁷