ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………2
Розділ I Теоретичні засади формування соціальної компетентності особистості.
1.1. Компетентність особистості як наукова проблема…………………….4
1.2 Роль загальноосвітнього навчального закладу у формуванні соціальної компетентності школярів. ……………………………………………………12
1.3.Методи формування соціальної компетентності в навчально-виховному процесі ………………………………………………………………………..19
Розділ II Особливості формування соціальної компетентності учнів в умовах сільської школи
2.1. Аналіз сучасного села як фактора соціального розвитку………………22
2.2 . Дослідження умов формування соціальної компетентності учнів сільської школи………………………………………………………………… 26
Висновки………………………………………………………………………..30
Список використаної літератури…………………………………………….32
Вступ
В умовах розбудови української державності надзвичайно актуальною є проблема формування соціальної компетентності підлітків, що зумовлено пошуком оптимальних шляхів підготовки їх до самостійного життя. На сьогодні в Україні спостерігаються негативні явища в усіх сферах життєдіяльності людини: високий рівень безробіття, деградація моральних цінностей, соціальна дезадаптація, низька правова захищеність дітей, підлітків та їх сімей, що призводить до низького рівня соціальної компетентності молоді.
Поруч з цим сільське середовище, на відміну від міського, більш тісно пов’язане глибоким історичним корінням з минулим рідної землі, з господарськими, культурними, трудовими традиціями народу. Саме сільські жителі є носіями історичної пам’яті народу. В умовах села зберігаються, живуть і відіграють істотну роль народні традиції – взаємодопомога, почуття обов’язку, сімейного вогнища.
Соціальне становище і розвиток дитини, яка народилась і виросла у сільській місцевості, на сьогодні ще недостатньо досліджені. Сільські діти стикаються з комплексом проблем, зумовлених специфікою взаємодії з навколишнім середовищем: певною замкненістю сільського життя, умовами життєдіяльності сім’ї, нерозвиненою інфраструктурою освіти та дозвілля тощо. У сільських дітей значно менше можливостей для самореалізації в інтелектуальній і творчій діяльності, вони гірше адаптуються до умов ринкової економіки. З урахуванням проблем і специфіки сільського середовища сільська школа постає як інтелектуально-освітній центр села, на неї покладаються зрослі соціалізуючі функції , завдання формувати соціально-компетентну особистість, випускника навчального закладу.
Орієнтуючись на потреби учня та суспільства, загальноосвітня школа поєднує практику ефективної передачі знань з потребами і мотиваціями особистості та задоволенням вимог соціокультурного оточення, а профільна спеціалізація є інструментом у виконанні цього завдання.
Проблемам і особливостям розвитку сільських дітей приділено увагу у працях вітчизняних педагогів: Л. Воленець, А. Капської, В. Савки, І. Пеши та інші.
Діяльність сільських навчальних закладів, виявлення необхідних умов для їх ефективного функціонування, досягнення мети діяльності висвітлено в дослідженнях таких вітчизняних учених як: Г. Івашок, О. Коберник, В. Мадзігон, В. Мелешко, І. Осадчий, М. Рябуха, О. Савченко, В. Ястребова. Зарубіжні вчені, педагоги та психологи (Б. Адамчик, М. Вінярський, Є. Днелров, С.Кавуля, 3. Квєцінський, С. Ковальський, Г. Пальтах, М. Шиманський та ін.) у своїх дослідженнях акцентують увагу на істотних відмінностях у функціонуванні школи міської та сільської.
Однак такий аспект, як формування соціальної компетентності в учнів сільських шкіл не знайшов свого достатнього висвітлення в наукових розробках. Тому темою курсової роботи ми обрали Формування соціальної компетентності особистості в умовах сільської школи.
Об’єкт дослідження: процес формування соціальної компетентності особистості.
Предмет дослідження: шляхи формування соціальної компетентності старшого підлітка в умовах навчально-виховного процесу сільської школи.
Мета полягає у дослідженні умов формування соціальної компетентності старших підлітків у навчально-виховному процесі сільської школи.
Завдання дослідження:
- розглянути стан проблеми формування соціальної компетентності в педагогічній теорії і практиці;
- з’ясувати сутність, структуру і зміст соціальної компетентності особистості;
-проаналізувати сучасний стан села як фактора соціалізації;
- вивчити практику формування соціальної компетентності старшого підлітка в умовах сільської школи.
I. Теоретичні засади формування соціальної компетентності особистості
1.1.Компетентність особистості як наукова проблема
В умовах перехідного періоду перед соціальними педагогами постає складне завдання формування соціальної компетентності наступного покоління. Ця проблема акумулює в собі багато значних та вагомих питань, характерних не лише для перехідного періоду розвитку України, а й для реформування системи освіти та виховання, де компетентнісний підхід стає дедалі актуальним. Реалізація зазначеного завдання потребує перш за все осмислення сутності понять «компетентність», «соціальна компетентність».
У науковій літературі поняття “компетентність” не має єдиного тлумачення. Первинне значення цього терміну стосувалося, в основному, професійної діяльності й розглядалося як вершина розвитку професійної майстерності. Протягом останніх років дослідники почали визначати компетентності у різних сферах життєдіяльності. На сьогодні компетентність – категорія, яка може стосуватися як однієї конкретно взятої особистості, так і цілої соціальної групи. Вона вказує не лише на вміння, знання, досвід, а й на самостійність, рівень освіченості, життєві та професійні цінності, здатність ефективно розв’язувати нові нестандартні завдання тощо [1,с.47.].
У літературі поряд з терміном «компетентність» широко використовується термін «компетенція». Деякі дослідники (Л.Свірська, В.Цвєтков та ін..) вважають ці категорії синонімічними, С.Нікітіна – категорично заперечує цю думку. Виходячи з різних точок зору та з метою об’єктивного оцінювання, вважаємо, що ці категорії потребують уточнення та розмежування.
Великий тлумачний словник визначає термін «компетентний» як відповідний, здатний:
Який володіє фундаментальними знаннями в будь-якій сфері; проінформований;
Заснований на знанні, вагомий, авторитетний;
Який володіє компетенцією, тобто правомочний.
Поняття “соціальна компетентність” є інтеграцією термінів “compete” (досконале володіння справою, знаннями) та “socialis” (суспільний, пов’язаний з життям та стосунками людей у суспільстві). Синтезуючи ці два терміни, “соціальну компетентність” можна трактувати як: володіння соціальними повноваженнями, певним рівнем соціальної компетенції, соціальними знаннями, які дозволяють існувати та діяти у соціумі; наявність соціального авторитету [14,c.467]. Така багатозначність призводить до численних тлумачень категорії “соціальна компетентність” різними дослідниками.
Соціальна компетентність особистості є предметом вивчення не тільки педагогіки, але й таких наук як філософія, психологія, соціологія.
Залежно від галузі науки, в якій розглядається “соціальна компетентність”, зустрічаємо різні погляди на її трактування. Так, психологи (Д.Кун, В.Слот, Х.Спанярд та ін.) роблять акцент на психологічних особливостях індивіда, педагоги (Д.Єгоров, В.Масленнікова, В.Цвєтков та ін.) – на міжособистісну взаємодію та відповідальність, соціологи (Е.Гіденс, Е.Ісламгалієв та ін.) підкреслюють можливість впливу на широкий соціум, філософи (Н.Беденко, Л.Шабатура та ін.) виділяють адекватність стосовно соціальної дійсності.
Соціальну компетентність представляють як те, що усвідомлене особистістю внаслідок роздумів, розуміння, співвідношення, і те, що засвоєне на рівні стереотипів та прийняте як керівництво до дії [15, c.127]. Взагалі соціальна компетентність є багатогранною характеристикою особистості, яка вказує на якість функціонування особистості в соціумі, охоплює соціальні мотиви, знання, навички, необхідні для ефективної взаємодії із оточуючим соціальним середовищем. Під ефективною взаємодією розуміють досконале знання та володіння соціальними ролями. [5, c.129].
Вагомим є внесок у розробку окресленого питання зробили О. Савченко, Н. Бібік, С. Бондар, І. Єрмакова, Г. Селевко, О. Сухомлинська, І. Тараненко, Г. Халаш, Л. Хоружа, О. Пометун, Л. Пироженко, А. Хуторський, С. Шишова та ін. У працях зазначених дослідників розкрито сутність компетентнісного підходу в освіті, висвітлено шляхи та умови формування компетентностей учнів.
Поняття та шляхи формування соціальної компетентності учнів проаналізовані в працях С. Бахтєєва, М. Гончарової-Горянської, Л. Лєпіхової, В. Слот, І. Зимньої та ін. У дослідженнях цих та інших учених розкрита сутність поняття соціальна компетентність та визначені її складові. Аналіз літератури дає можливість констатувати, що проблема змісту та структури соціальної компетентності є одночасно й актуальною, і складною для вирішення.
Соціальна компетентність – це комплекс особистісно-психологічних технологій взаємодії особистості із оточуючим соціальним середовищем. Ефективність, успішність цієї взаємодії визначає рівень соціальної компетентності. Дослідження цих особистісно-психологічних технологій, що утворюють зміст соціальної компетентності перебуває в центрі уваги фахівців різних галузей науки.
Соціальна компетентність – це багатогранна характеристика особистості, яка своєю багатокомпонентністю охоплює всю множину та глибину функціонування особистості в соціумі. Оскільки особистість – істота суто соціальна, то формат соціальної компетентності охоплює як соціальні мотиви, знання, навички, необхідні для успішної взаємодії із оточуючим соціальним середовищем, так і самопочуття та самоприйняття особистістю самої себе в постійно мінливому соціумі. При цьому соціальна компетентність передбачає як достатній рівень вміння будувати партнерські стосунки, здатності до кооперації, так і достатній рівень конфортності для того, щоб не іти врозріз з вимогами суспільства.
В основі терміну "компетентність" є вихідна основа "compete", що означає "знати", "досягати", "вміти", "відповідати". Ці визначення, на погляд Бахтєєвої С.С., висловлюють сутність соціальної компетентності у загальному вигляді:
– "знати" – знання, необхідні для здійснення соціальних технологій; цінності, які скеровують використання знань та вмінь;
– "вміти" – означає не лише способи реалізації знань, а й вміння особистості вільного та свідомого самовизначення як у внутрішньому духовному досвіді, так і у зовнішній соціальній дійсності;
– "досягати" – вміння здійснювати поставлені цілі в рамках закону, моралі, культури;
– "відповідати" – діяльність та поведінка особистості відповідають вимогам, які висувають до особистості держава, соціум, родина, фах тощо. Така відповідальність проявляється у вмінні особистості здійснювати свої обов’язки, права, повноваження на відповідному соціальному та культурному рівнях[1, c.56].
Соціальна компетентність як аспект індивідуальної свідомості, на думку Прямікової О.В., відповідає за конструювання особистістю соціальних стосунків усіх рівнів, починаючи з родини та закінчуючи політикою. Соціальна компетентність є набором альтернативних складових, необхідних для реалізації своїх цілей в суспільстві, частково перевірених на власному досвіді.
Соціальну компетентність умовно поділяють на 2 частини:
1) це те, що усвідомлено особистістю, прийнято ним внаслідок роздумів, розуміння, співвідношення;
2) це те, що засвоєно особистістю на рівні стереотипів та прийнято як керівництво до дії [5,с.54].
Низка науковців визначають соціальну компетентність як наявність упевненої поведінки, за якої навички в сфері відносин з людьми автоматизуються і дають можливість швидко змінювати свою поведінку в залежності від ситуації (Г. Сивкова), як результат особливого стилю впевненої поведінки (В. Ромек), як здатність людини брати на себе та виконувати різні соціальні ролі, вміння людини адаптуватися в різних ситуаціях, вільне володіння вербальними і невербальними засобами спілкування (Ю. Ємельянов).
Проаналізувавши запропоновані підходи, ми беремо за основу найбільш об’ємне та всебічне визначення соціальної компетентності
І. Зарубінської, яка розглядає її як «інтегровану характеристику особистості, сукупність певних якостей, здібностей, соціальних знань та вмінь, переживань, емоційно-ціннісних орієнтацій, переконань особистості, що надають можливість індивіду активно взаємодіяти із соціумом, налагоджувати контакти з різноманітними групами й індивідуумами, а також брати участь у соціально-значущих проектах і продуктивно виконувати різноманітні соціальні ролі» [5, с.58].
Аналіз праць, присвячених розкриттю сутності поняття соціальної компетентності, дозволяє зробити висновок, що в сучасній вітчизняній науці немає єдиного тлумачення соціальної компетентності, коло її основних складових зазначено, але конкретно не визначене.
Зокрема, С. Макаров вважає, що зміст соціальної компетентності охоплюють взаємозв’язки знань, вмінь, навичок та досвіду. В особистісному аспекті соціальна компетентність є якістю, в якій, при усій цілісності, можна виявити окремі компоненти:
1) Мотиваційно-особистісний компонент;
2) Когнітивний компонент;
3) Операційний компонент [3, с.7-8].
С. Нікітіна до двох перших компонентів додає комунікативно-діяльнісний та рефлексивний компоненти [5, с.60-62].
Дослідники В. Маслєннікова та Л. Шабатура вирізняють дещо інші компоненти в змісті соціальної компетентності:
1) Індивідуально-особистісний компонент;
2) Соціологічний компонент;
3) Життєво-футурологічний компонент [13, с.21].
В. Цвєтков обґрунтовує структуру соціальної компетентності, яка включає наступні компоненти:
1) інтерактивно-комунікативний компонент;
2) партисипативно-діяльнісний компонент;
3) організаційно-управлінський компонент;
4) регулятивно-захисний компонент [13, с. 80-83].
Складовими соціальної компетентності науковець Л. Свірська визначає такі компоненти:
• когнітивний компонент;
• операційно-технологічний компонент;
• мотиваційний компонент;
• етичний компонент;
• поведінковий компонент;
• соціально-ціннісний компонент [12, с.32].
Багатогранність змісту категорії "соціальна компетентність" умовно розділяється на дві групи чинників, що формуються під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх, керованих і некерованих факторів: якості та вміння. Всі вищезазначені варіанти структури соціальної компетентності базуються суто на цих складових. Структура соціальної компетентності розширюється та звужується залежно від поглядів дослідників щодо цієї категорії, серед авторів існують певні протиріччя щодо структурних компонентів соціальної компетентності. Соціальна компетентність настільки багатогранна та всеосяжна характеристика особистості, що її, як і поняття "особистість" та "соціум" дуже важко лаконічно визначити та чітко розділити межі структурних компонентів, оскільки часто вони є прозорими та умовними. Протиріччя дослідників вказують на те, що проблема змісту та структури соціальної компетентності потребує прискіпливої уваги фахівців. Ми приєднуємось до структури соціальної компетентності яка розрізняє наступні компоненти:
1) когнітивно-мотиваційний компонент – передбачає наявність знань, соціальних уявлень та системи цінностей особистості; соціальний інтелект, дивергентне мислення, творчий пошук, планування власного життєвого сценарію, знання життєвих криз, розуміння соціальної дійсності, обрання фаху тощо, збереження непорушним пропріуму;
2) рефлексивний компонент – розуміє під собою психічну саморегуляцію, керування почуттями, психосексуальну грамотність, самостійність, розуміння соціальних ролей, вміння відчувати нюанси соціальної ситуації, розв’язувати проблемні ситуації, відповідальність;
3) операційно-технологічний компонент – характеризується наявністю певного соціального досвіду, навичок ефективної взаємодії з соціумом, вміння діяти адекватно ситуації, розмаїття технік поведінки, виконання соціальних ролей, вміння виходити з конфліктної ситуації тощо[7,с. 113].
Ця структурна модель, як й інші, відносно відкриває усі характеристики структурних складових, більш ґрунтовно розкриває структуру та зміст соціальної компетентності модель взаємодіючих підкомпетентностей, або ключових компетентностей, які у своєї сукупності складають формат соціальної компетентності.
Підґрунтям соціальної компетентності є підкомпетентності.
– комунікативна компетентність (вміння будувати стосунки з іншими людьми, виступати перед аудиторією, вміння вербалізації думки);
– інтелектуальна компетентність (достатній рівень соціального інтелекту, який надає змогу орієнтуватись та взаємодіяти з соціумом (виключення психічних розладів та патологій), інтелектуальна лабільність тощо);
– побутова компетентність (володіння елементарними навичками побутового обіходу (готування їжі, прання, прибирання, знання гігієнічно-санітарних норм, техніки безпеки при роботі з струмовими, газовими приладами тощо);
– громадянська компетентність (знання основ економічних законів та правових норм);
– моральна компетентність (наявність невикривлених ціннісних орієнтацій);
– екстремальна компетентність (поведінка адекватна ситуації, або нормальна реакція на ненормальні події);
– професійна учнівська компетентність (вміння самостійно опановувати новий навчальний матеріал, поповнювати професійні знання та тягнутись до професійного самоудосконалення) [15, с.116].
Схема 1
Структура соціальної компетентності
Інтелектуальна компетентність
Побутова компетентність
Соціальна компетентність
Професійна компетентність
Громадянська компетентність
Комунікативна компетентність
Моральна компетентність
Екстремальна компетентність
Структура соціальної компетентності за Л.Н.Шабатурою подана на схемі 1.
Ці складові дозволяють вважати соціальну компетентність комплексною характеристикою особистості, котру дуже складно обмежити, оскільки усі знання, якими володіє особистість, можна віднести до цієї сфери.
Отже, соціальна компетентність – це здатність досягати особистих цілей у соціальній взаємодії, а також знаходити підтримку інших людей в усіх ситуаціях. Соціальна компетентність обумовлюється вмінням орієнтуватися в соціальних ситуаціях; правильно визначати особистісні особливості та емоційний стан інших; вмінням обирати адекватні способи спілкування з ними і реалізовувати їх в процесі взаємодії.
Як вже зазначалося вище, модель соціальної компетенції – це формат складових якостей особистості певного вікового періоду. Соціальна компетентність – це рівень готовності особистості відповідати вимогам норм соціальної компетенції, рівень цих якостей, якими в дійсності володіє особистість.