2. Забезпечення ефективності економіки.

Ефективність економіки – поняття досить широке. Розрізняють ефективність:

• економічну;

• соціальну.

Економічна ефективність вимірюється відношенням результатів виробництва (вироблених товарів і послуг, доходів, прибутків) до матеріальних затрат.

Соціальна ефективность, крім економічної включає створені в суспільстві умови праці людей, здоров’я, освіту, культуру, загальний рівень і якість життя.

Забезпечення ефективності означає, що держава бере на себе виконання такого глобального завдання, як розвиток всієї економічної системи.

Що входить конкретно в цей процес?

Як уже відзначалось вище, вона створює і „правила гри” всіх учасників ринку, і спеціальні регулюючі органи для контролю за їх дотриманням. Тобто вона виконує 1) регулюючу функцію. З другого боку, держава сама стає крупним підприємцем, заволодіває власністю і веде господарську діяльність. В цьому проявляється 2) господарська функція держави.

1. Регулюючу функцію держави можна прослідкувати в таких конкретних діях:

а) складання галузевих і комплексних програм і планів розвитку. Такі програми складаються у всіх ринкових країнах. Наприклад, Франція приймає п’ятирічні плани соціально-економічного розвитку, аналогічні плани розробляються в інших країнах. Галузеві і комплексні програми регулюють діяльність зо охорони оточуючого середовища, підготовки робочої сили, освоєння космосу та ін. особливістю розроблюваних програм і планів є те, що вони не є обов’язковими для виконання приватних фірмах. Але держава створює такі умови (податки, кредити, замовлення), в яких підприємцям стає вигідно спрямовувати свою діяльність у потрібному суспільству руслі.

б) розробка законодавчих актів, які б регулювали відносини між виробниками і споживачами, роботодавцями і найманими робітниками. Наприклад, встановлення мінімального розміру зарплати, регулювання тривалості робочого дня, величина витрат на покращення умов праці, право на робітничі організації та ін.

в) створення державних органів, для підтримки тих чи інших напрямів розвитку народного господарства, бізнесу, науки, підготовки кадрів та ін. державні біржі праці, комітети малого бізнесу, комітети охорони природи тощо.

г) фінансування галузей і програм, необхідних для дальшого розвитку господарства. Наприклад, науково-дослідних і конструкторських робіт, освоєння космосу тощо.

д) надання пільг, допомог і компенсацій з метою підтримання ініціативи у сфері бізнесу, науки, культури. Експортні премії, пільги для малого бізнесу і сільськогосподарського виробництва, стипендії вченим, артистам, художникам.

1. Захист конкуренції, як найдієвіший засіб піднесення ефективності економіки;

2. господарська діяльність держави.

Захист конкуренції передбачає:

а) перш за все підтримку середнього і малого бізнесу, як середовища, де зароджується і розвивається конкуренція;

б) обмеження монополізму, як антагоніста до конкуренції.

Антимонопольна політика включає:

• податкову політику щодо монополій (підвищене оподаткування);

• контроль за цінами монополій, недопущення як надто високих цін, так і демпінгових.

• антимонопольне законодавство;

• створення структур, які слідкують за його дотриманням.

Перші антимонопольні закони були прийняті ще у Х1Х столітті у США:

• 1890 р., “Антитрестівський закон” Шермана, який забороняв злиття великих фірм і утворення монополій (дозволялось не менше трьох фірм на галузь);

• 1914 р., закон Клейтона “Проти недобросовісної конкуренції”, спрямований проти демпінгу.

В Україні в 1992 році прийнятий закон ”Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, в я кому визначене поняття монополізму – менше трьох підприємств на галузь.

Одночасно був створений Антимонопольний Комітет, в обов’язки якого входить:

• недопущення зловживань монопольним становищем;

• укладання неправомірних угод;

• заборона дискримінації немонополізованих підприємств;

• заборона недобросовісної конкуренції (демпінг);

• контроль за монопольними цінами і прибутками.

виникає в умовах, коли приватний бізнес не в змозі сам забезпечити зростаючі потреби суспільства або це є невигідно для нього. Наприклад, транспорт, вуглевидобуток, наукові дослідження, а також, якщо на виробництво і продаж якихось товарів існує монополія держави (горілча – це передача в руки держави приватної власності. ні вироби).

Держава в сучасних умовах перетворюється в крупного власника і бізнесмена. Її власність формується двома шляхами: будівництво і купівля об’єктів бізнесу або за рахунок націоналізації.

Націоналізація – це передача в руки держави приватної власності. Вона, в свою чергу, може відбуватися двома шляхами: шляхом викупу і шляхом безоплатного вилучення на користь держави – конфіскації.

Процес приватизації майна державою активно почався під час Великої економічної депресії (1929-33 рр.). Друга світова війна дала свій імпульс цьому процесу. Сучасна НТР і великі затрати на наукові дослідження зумовили третій етап одержавлення, переважно в сфері науки і інформації.

На сьогоднійшній день державна власність в різних країнах коливається в межах 25-30%. Наприклад у США на початку ХХ ст. частка держави в економіці становила 8%, а в 60-х роках вона вже дорівнювала біля 30%.

Проте процес одержавлення не завжди іде у висхідному порядку. В залежності від суспільних умов і політики держава на тому чи іншому етапі державна власність то збільшується, то зменшується. Наприклад, у Франції після ІІ світової війни активно ішов процес націоналізації власності колабораціоністів, в Англії одержавлювався залізничний транспорт і вугільна промисловість як нерентабельні, а у США, навпаки, відбувалась так звана “велика роздача”, продаж (причому за низькими цінами) державної власності.

Уряд Рейгана у США, проводячи політику активізації приватного бізнесу, всіляко сприяв розширенню приватного сектора. В Англії М. Тетчер, слідуючи своїй політиці ”соціальногго дарвінізму”, здійснила “усуспільнення” власності у вигляді приватизації більшої частки державного житла.

Уряд США Б. Клінтона проголосив поворот до соціального ухилу. А це, в свою чергу, зумовило необхідність розширення господарських функцій держави і розширення її частки власності в економіці.

Загалом розміри державної власності в наш час коливаються в межах 15 – 30 відсотків. Це галузі і виробництва:

– які не можна повністю віддати у приватні руки, оскільки це б загрожувало національній безпеці ( засоби масової інформації, енергетику, особливо ядерну енергію, військово–промисловий комплекс тощо);

– так звані суспільні блага або інфраструктуру економіки, без якої вона не може нормально функціонувати (шляхи сполучення, транспорт, порти, зв'язок тощо);

– невигідні для приватного бізнесу галузі, які не дають сьогоденного прибутку (напр. фундаментальні наукові дослідження);

– неперспективні, неприбуткові галузі (напр. вугільна промисловість).