1. Капітал і фонди підприємства
Капітал – це вартість, яка приносить додаткову вартість або прибуток. Стосовно до підприємства, під капіталом розуміють кошти, які необхідні йому для підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Частина капіталу, яка йде на засоби виробництва, називається постійним капіталом, тому, що вона не зростає за час свого функціонування.
Та частина, яка використовується на найману робочу силу – змінним капіталом. Вона змінює свою величину на розмір прибутку, який створюють своєю живою працею наймані працівники. Частину робочого дня вони працюють на себе, на свою заробітну плату, частину – на створення прибутку.
Залежно від використання, терміну служби і відшкодування, постійний капітал поділяють на :
основний;
оборотний.
1.Основний капітал, та частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання засобів праці і відшкодовується протягом тривалого часу, кількох кругооборотів.
2.Оборотний капітал – частина вартості, яка витрачається на придбання предметів праці і оплату праці найманих працівників.
В процесі використання капіталу він виступає у формі фондів підприємства.
Фонди – це всі матеріальні та грошові засоби, які є в розпорядженні підприємства, і необхідні йому для виробничої діяльності.
В залежності від участі у процесі виробництва, перенесення вартості на вироблену продукцію розрізняють:
-
Фонди підприємства
-
Виробничі
Невиробничі
Основні невиробничі |
Оборотні невиробничі |
Продуктивні |
|
Фонди обігу |
Основні Виробничі |
Оборотні виробничі |
Продуктивні фонди беруть безпосередню участь у виробництві. Вони, в свою чергу, поділяються на основні виробничі і оборотні фонди.
Основні виробничі фонди – це більша частина засобів праці, яка служить понад один рік і переносить свою вартість на вироблену продукцію поступово, частинами.
Основні виробничі фонди поділяються на:
Активні |
Пасивні |
Ті, які беруть безпосередню участь у виробництві ( верстати, прилади, машини, обчилювальна техніка тощо ) |
Ті, які беруть опосередковану участь у виробництві ( будівлі, дороги, споруди, передавальні пристрої ) |
Зношування основних фондів.
Оскільки основні фонди функціонують тривалий час, то в ході цього вони зношуються. В економічному плані зношування – перенесення вартості основних фондів на вироблену продукцію із поступовою втратою власної вартості ( знецінення ). Розрізняють:
-
Зношування
-
Фізичне
Моральне
Фізичне зношування – це поступова втрата засобами праці своїх виробничих властивостей з одночасною втратою частини їх вартості (знецінення) внаслідок фізичних і хімічних впливів, які відбуваються з ними в процесі роботи /тертя, вібрація, удари,вологість, перепади температур тощо/.
Моральне зношування – це відносне старіння та поступова втрата вартості основних фондів внаслідок двох причин:
поява на ринку дишевшої техніки;
поява на ринку продуктивнішої техніки.
Зношені основні фонди в ході свого використання повинні бути відшкодованими. Це відбувається за рахунок амортизації.
Амортизація основних фондів – це процес поступового відшкодування вартості основних фондів. Він відбувається за рахунок перенесення частини вартості основних фондів на вироблену продукцію із врахуванням її в ціні. Відшкодовані кошти від амортизації нагромаджуються в спеціальному амортизаційному фонді, який використовується для відновлення основних фондів.
Розміри амортизаційних відрахувань розраховується за нормою амортизації: НА = ФОсн х 100% : ФОсн х ТС
Де: НА – норма амортизації;
ФОсн – основні фонди;
ТС – термін служби основних фондів.
Норма амортизації – являє собою відсоток від вартості основних фондів, який враховується в ціну випущеної продукції і потім нагромаджується в амортизаційному фонді.
Розміри амортизаційних відрахувань відраховується за формулою:
А = ФОсн х НА : 100%;
Норма амортизації (НА) нараховується по різному на різні частини основних фондів, залежно від термінів їх служби. Найменший відсоток амортизації мають будівлі і споруди, які служать тривалий термін; найбільший відсоток – засоби, які служать короткий термін.
Нормою амортизації держава може регулювати термін служби і відшкодування основних фондів. Якщо вона хоче створювати сприятливі умови для капіталовкладень, то вона вводить вищу норму амортизації. Так, у США, після ІІ світової війни з тим, щоб швидко обновити засоби виробництва, була введена прискорена норма амортизації – 20 %. Це дозволило відшкодовувати капіталовкладення за 5 років. Підприємці активізували вкладення капіталу не боючись ризику невідшкодування.
Оборотні виробничі фонди – та частина фондів підприємства, яка служить короткий час (до 1 року) або на протязі одного виробничого циклу. Це всі предмети праці (сировина, деталі, півфабрикати), а також ті засоби праці, які також служать менше одного року або малоцінні /переважно дрібний інструмент/.
Після реалізації виробленої продукції вартість оборотних фондів одразу повертається підприємству.
Фонди обігу – крім виробничої підприємство здійснює торгову діяльність (закупівля сировини, техніки, найм робочої сили, реалізація продукції). Для цього підприємству теж потрібні певні кошти або фонди обігу.
Фонди обігу – частина виробничих фондів, яка забезпечує торгову діяльність підприємству і функціонує у сфері обігу. Це виготовлена але ще не реалізована продукція, яка вже вийшла із сфери виробництва і надійшла у сферу обігу, кошти підприємства від реалізації продукції, кошти, які знаходяться на шляху до підприємства після реалізації продукції, рахунки підприємства в банку.
Оскільки фонди обігу і оборотні фонди мають подібні особливості руху (швидко обертаються і відшкодовуються), то їх об’єднюють разом в оборотні кошти або оборотні засоби.
-
Виробничі
фонди
підприємства
Основні Фонди |
|
Оборотні Фонди |
|
Фонди Обігу |
-
Оборотні засоби або кошти
Оборотні кошти необхідні підприємству для того, щоб здійснювати безперервну виробничу діяльність, постійно поновлювати свої основні і оборотні фонди (закупівля сировини, ремонт, видача зарплати).
Нестача оборотних коштів є основною проблемою підприємств України і одною з причин сповільнення виробництва.
Невиробничі фонди – та частина фондів підприємства, яка обслуговує соціальну сферу виробництва, забезпечує культурно-побутові потреби підприємства /житло, їдальні, дитячі установи тощо/.
2. Витрати виробництва. Процес виробництва завжди пов’язаний з певними витратами (сировина, обладнання, робоча сила)
Те чого коштує підприємству виробництво товарів, називають витратами виробництва.
Витрати повинні відшкодовуватись. Тому їх треба вираховувати. Тому інше визначення витрат:
витрати – це частина вартості товару яка відшкодовується і використовується для продовження виробництва.
Витрати виробництва (ВВ) включають засоби виробництва і робочу силу:
ВВ = ЗВ + РС
Класифікація витрат:
За відношенням до підприємства:
– зовнішні або явні витрати, тобто такі, які пов’язані із придбанням ресурсів;
– внутрішні або неявні витрати, пов’язані із використанням ресурсів, які вже є на підприємстві ( наявна техніка, запаси сировини, працююча робоча сила ).
У зв’язку з діяльністю підприємства:
– постійні витрати, які не залежать від роботи підприємства (оренда, комунальні послуги, телефонізація);
– змінні витрати, ті які змінюються, залежно від маштабів виробництва (додаткова сировина, додаткова робоча сила).
Сума постійних і змінних витрат становить сукупні або загальні витрати.
Витрати на одиницю продукції становлять середні витрати. Вони розраховуються діленням загальних витрат на випущену продукцію.
СВ = ЗВ : ВП
Витрати на одиницю продукції, виражені в грошах називають собівартістю.
Собівартість – це нижня межа ціни товару, без якої неможливо продовжувати виробництво.
3. Дохід підприємства. В результаті виробничої діяльності підприємство одержує дохід, виручку від реалізації продукції або суму цін проданих товарів. Ціна або дохід – включає в себе вартість, засобів виробництва, робочу силу і прибуток.
Ц = Д = ЗВ + РС + П
Розрізняють дохід:
валовий
чистий
Валовий дохід – той, що одержується одразу після реалізації продукції та додаткових надходжень /оренда, кредит, спонсорство, державні дотації тощо/.
Чистий дохід підприємства залишається після сплати податків та різних вирахувань, пов’язаних з його виробничою і комерційною діяльністю, таких як: податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір (АЗ), інші збори і податки (ІЗП) та інші вирахування (ІВ).
ЧД = Д – ПДВ – АЗ – ІЗП – ІВ
Розподіл доходів відбувається між двома учасниками виробничого процесу – підприємцем і найманим працівником:
частина виручки підприємства – ціни проданого товару у вигляді засобів виробництва становлять витрати підприємця і повертаються до нього після реалізації продукції;
частина вартості товару, яка являє собою вартість робочої сили відходить найманим працівникам у вигляді заробітної плати;
прибуток – різниця між виручкою і витратами. Це дохід підприємця на його вкладений капітал.
Оскільки вартість засобів виробництва, це тільки повернення попередньо вкладених коштів, то вони не являють собою дохід підприємця.
Предметом розподілу між підприємцем і найманим працівником є новостворена або додана вартість. Вона включає робочу силу (РС) і прибуток (П).
ДВ = РС + П
Звідси прибуток відходить підприємцеві, заробітна плата – працівникам.
а) Прибуток – це різниця між виручкою від реалізації продукції (доходом) і собівартістю.
Розрізняють валовий і чистий прибуток.
Валовий прибуток – той, що одержується одразу після реалізації продукції і відрахування витрат.
Чистий прибуток – та частина прибутку, яка залишається у підприємства після сплати податків та інших обов’язкових платежів.
Чистий прибуток використовується:
на розширення і модернізацію виробництва;
на стимулювання працівників ( премії, доплати );
на утримання соціальної сфери ( житло, дитячі садки, їдальні, бази відпочинку тощо );
в останню чергу здійснюється виплата дивідендів, якщо це акціонерне товариство або це є чистий прибуток приватного власника.
б) Заробітна плата – якщо підприємець вкладає капітал, то на нього він одержує прибуток. Робітник вкладає свою робочу силу та працю і одержує свою частку доходів у вигляді заробітної плати.
Якщо він володіє акціями, то може отримати додатковий дохід і у вигляді дивіденда.
Заробітна плата – це складна економічна категорія, яка формується під впливом ряду факторів (чинників):
вартість і ціна робочої сили;
ціна праці;
попит і пропозиція на ринку праці;
загальний рівень розвитку виробництва і рівень життя в кожній окремій країні;
Вартість робочої сили. Робоча сила є таким же товаром, як і всі інші, вона має власну вартість і споживну вартість.
Вартість товару – це вкладена в нього праця. Для того, щоб виростити, виховати, робочу силу, забезпечити її повсякденне існування, необхідні затрати праці всього суспільства. Тому вартість робочої сили – це вкладена в неї суспільна праця.
Вартість робочої сили включає такі складові:
вартість засобів існування робітника, його здатність постійно працювати. Сюди входить набір засобів існування (їжа, одяг, житло);
вартість засобів існування сім’ї (робітник повинен виховати собі нову зміну, нову робочу силу). Для цього потрібно утримувати сім’ю;
задоволення культурних, духовних, соціальних потреб людини;
вартість освіти, одержання професії і кваліфікації.
В сучасних умовах високого рівня розвитку виробництва, останній фактор є домінуючим у вартості робочої сили. Кваліфікована робоча сила дорожча ніж некваліфікована, тому зарплата її на кілька порядків вища.
Ціна праці – це споживна вартість робочої сили для роботодавця, який наймає її з тим, щоб вона на нього працювала, створювала для нього вартість і додаткову вартість або прибуток.
Попит і пропозиція робочої сили – оскільки робоча сила продається на ринку праці, то її ціна, тобто заробітна плата, формується під впливом попиту і пропозиції. Якщо надмірна пропозиція, то зростає безробіття і заробітна плата падає і навпаки – при високому попиті на робочу силу зарплата зростає. Наприклад: у США завжди існувала нестача робочої сили і зарплата була вищою ніж в інших регіонах. Це приваблювало сюди емігрантів.
За рівень заробітної плати точилася постійна і тривала боротьба, яка закінчилась тим, що сформувалися відповідні протидіючі монопольні організації робітників – профспілки, які протистоять монополістам роботодавцям. Між ними укладаються трудові угоди, в яких захищені права найманих робітників.
Загальний рівень розвитку виробництва і життя країни. Оскільки заробітна плата є формою розподілу доходів і вироблених суспільних благ, то вона не може бути вищою, ніж сукупний суспільний продукт країни. Це пояснює те, чому за однакову працю в різних країнах виплачують різну заробітну плату.
Отже, заробітна плата – це вартість та ціна робочої сили з врахуванням попиту і пропозиції на ринку праці, а також форма розподілу суспільних благ, відповідно до вкладеної праці у суспільне виробництво.
Частини заробітної плати:
основна – це плата по встановленій тарифній ставці або посадовому окладу. Вона виплачується із фонду заробітної плати і належить до витрат;
додаткова – включає премії, дивіденди, надбавки, які одержує працівник крім основної заробітної плати. Вона виплачується з прибутку.
За економічною суттю розрізняють зарплату:
номінальну – плата по тарифній ставці або окладу. Це та сума грошей, яку одержує працівник за свою працю;
реальну – те, що можна купити за номінальну заробітну плату. Вона залежить від податків, цін, темпів інфляції. Реальна заробітна плата часто не співпадає з номінальною, особливо, коли швидко зростає інфляція.
Основні форми заробітної плати:
індивідуальна:
а) по часова;
б) відрядна або поштучна;
в) змішана.
2) колективна.
Почасова зарплата виплачується за пропрацьований час. Історично це перша форма зарплати, яка виплачувалася тоді, коли результати виробництва залежали тільки від людини (ручна праця) і тривалості робочого дня (10-12-14 год/добу).
Відрядна зарплата виплачується за кількість виробленої продукції. Почала переважати в період механізованого виробництва, коли результати праці вже залежать не від людини, а машини. Продовження робочого дня втратило свою актуальність.
Змішана – яка враховує і тривалість робочого дня і випуск продукції.
Кожна форма зарплати має свої різновиди або системи:
почасово – преміальна;
почасово – прогресивна, коли понадчасова праця оплачується в більших розмірах;
відрядно – преміальна;
відрядно – прогресивна (наднормова продукція по більших розцінках);
відрядно – регресивна (наднормова продукція за меншими розцінками).
В ринкових країнах напрацьовано багато різних систем заробітної плати, які покликані якнайбільше інтнсифіксувати працю і збільшувати випуск продукції:
– система аналітичної оцінки робочих місць, враховує до 12-14 розрядів (в Україні 6-7 робочих розрядів) і понад 100 показників відношення до роботи (пропуски, запізнення, економія матеріалів, швидке виконання). Заробітна плата виплачується кожному індивідуально (раніше в конвертах, зараз в чеках);
– преміювальні системи які базуються на різних формах заохочень і покарань (штрафів) за ті чи інші показники у роботі;
– система участі у прибутках, коли всі працівники володіють акціями своєї фірми, і це змушує їх активніше працювати;
– система пожиттєвого найму, за якою для молодих, починаючих працівників встановлюється мінімальна зарплата, яка систематично підвищується з набуттям стажу. Найвищою вона є перед виходом на пенсію. У зарплату і пенсійні виплати враховується патріотизм до фірми (відмова від вихідних, відпусток, участь у соціально-культурних і колективних заходах, святах ). Якщо працівники переходить на іншу фірму в нього розмір зарплати починається знову з мінімальної, незалежно від того, якого вони віку.
Колективна – це різні форми акордної оплати праці. Зарплата тут виплачується разом (на бригаду, колектив) за виконану роботу в кінці:
– акордно-преміальна;
– акордно-прогресивна (за додаткові показники в роботі).
Функції заробітної плати:
Зарплата – це не тільки вартість і ціна робочої сили і форма розподілу. Вона виконує ряд важливих суспільно-економічних функцій:
Відтворююча функція – заробітна плата, повинна бути така, щоб вона відтворювала щоденну здатність людини до праці, тобто – робочу силу, а також забезпечувала відтворення робочої сили в поколіннях (утримання сім’ї,виховання дітей).
В АКС ця функція не виконувалась тому, що ніхто не рахував вартість робочої сили. Теоретично вона не вважалася товаром, оскільки всі громадяни були одночасно і власниками засобів виробництва, і працівниками. Тому вони не могли продавати робочу силу самі собі. Такий підхід призвів до того, що зарплата загалом була низькою, яка не забезпечувала відтворення робочої сили.
2) Стимулююча функція – заробітна плата повинна стимулювати працівників до якісної праці. В АКС ця вимога не виконувалась, оскільки панував зрівняльний принцип оплати праці, що не стимулювало працівників до самовіддачі.
3) Соціальна функція - заробітна плата повинна забезпечити певні умови і рівень життя, а також купівельну спроможність громадян.
4) Регулююча функція – оплата праці, як правило, вища у передових галузях виробництва, що сприяє притоку в них робочої сили, а це означає саморегулювання розподілу робочої сили і тим самим виробництва загалом.
Крім того, що заробітна плата регулює суспільне виробництво, держава, в свою чергу, регулює заробітну плату, це:
нормування і тарифікація заробітної плати. Держава установлює науково обгрунтовані норми праці на певні види робіт;
встановлення мінімально рівня заробітної плати, нижче, якого не можна платити;
індексація заробітної плати, її періодичний перегляд відповідно до темпів інфляції і зміни цін.
Львівський Державний Університет Фізичної Культури
Кафедра економіки та менеджменту
Лекція
Національна економіка. Національний продукт. і національний дохід
з дисципліни “Економічна теорія”
Підготувала: доц.Пилипенко Н. В.
Розглянуто на засідані кафедри ЕІТ
Протокол № 1, 28.08.2011 р.
План
Особливості відтворення на рівні суспільства.
а) відтворення факторів виробництва;
б) пропорційність та рівновага в національній економіці.
2. Циклічний характер виробництва:
а) економічна криза надвиробництва;
б) особливості економічної кризи, яка відбувалась в Україні за роки її незалежності.
3.Результати національного виробництва та їх підрахунок:
а) ВНП, ВВП;
б) Національний дохід;
в) Національне багатство.
І. Відтворення – безперервний процес повторення виробництва. Розрізняють відтворення:
– просте – повторення виробництва в незмінних розмірах;
– розширене – повторення виробництва у зростаючих масштабах.
За розмірами розрізняють відтворення.
Індивідуальне – це відтворення в межах окремого підприємства. Воно розглядає тільки повторення самого процесу виробництва, оскільки всі інші стадії рухи товару знаходяться поза його межами.
При суспільному відтворенні – розглядається весь процес суспільного виробництва у взаємозв’язку і взаємодії всіх його стадій або фаз:
– виробництво,
– розподіл,
– обмін,
– споживання.
Процес суспільного відтворення залежить не тільки від виробництва, а й від роботи всіх інших стадій. Наприклад, якщо погано працює розподіл (низькі зарплати) або обмін (як наслідок, повільна реалізація товарів), то весь процес відтворення сповільниться.
а) Відтворення факторів виробництва:
Для нормального суспільного відтворення важливо не тільки, щоб працювали всі ланки суспільного виробництва, а й щоб відтворювалися фактори виробництва: земля, праця, капітал.
Їх відтворення має свої особливості :
1) капітал – це створені людьми засоби праці (машини, верстати, обладнання). Їх відтворення залежить від нормальної роботи відповідних галузей. Функціонування засобів виробництва може регулюватися з допомогою норми амортизації, яка повинна бути оптимальна. Якщо норма амортизації занижена, це сповільнює відтворення техніки. Якщо норма амортизації завищена, це підвищує собівартість і ціни продукції, а значить сповільнює її реалізацію й зрештою сповільнює відтворення загалом.
2) праця – це робоча сила, задіяна у виробництві, Її відтворення має свою специфіку. Воно включає:
– підтримку робочої сили у постійному працездатному стані, тобто забезпечення її всім необхідним для існування (їжа, одяг, житло).
– демографічну політику держави, яка передбачає регулювання рівня народжуваності і смертності, забезпечує здоров’я, що досягається відповідною системою соціального захисту і медичного обслуговування.
– загальну освіту і професійну підготовку робочої сили.
З) земля або природні умови – їх відтворення не означає відновлення, оскільки природні ресурси не відновлюються, їх можна тільки економно, раціонально споживати і по можливості здійснювати рекреацію (відновлення). Це передбачає застосування технологій, які забезпечують мінімальне забруднення, технологій замкнутого і повторного циклу.
В СРСР коефіцієнт корисної дії (ККД) природних ресурсів становив 2–3 %, в розвинутих країнах до 100 % і більше, в середньому в світі – 14%.
б) Пропорційність та рівновага.
Важливою умовою відтворення є не тільки відтворення факторів виробництва, а й збереження пропорцій народного господарства (між сферами, підрозділами, галузями виробництва). Узагальнюючим показником пропорційності є баланс між сукупними доходами і витратами.
Сукупні доходи:
зарплата найманих працівників;
дохід і прибуток підприємців;
прибуток позичковий у вигляді банківського відсотка;
рента землевласників і сільськогосподарських виробників;
доходи держави за рахунок податків у бюджет;
дохід держави за рахунок експорту товарів.
СД = ЗП + ДП + Б% + Р + (ДД + Е)
Сукупні доходи перетворюються в сукупні витрати:
1. споживчі витрати всіх верств населення;
2. інвестиції, або капіталовкладення у виробництво;
З. державні витрати з бюджету;
4. імпорт.
СВ = СВ + Інв. + ДВ + Імп.
Сукупні доходи – це результат виробництва.
Сукупні витрати належать до сфери споживання. Тобто пропорційність доходів і витрат на ділі означає пропорційність між виробництвом і споживанням.
2. Циклічний характер виробництва. На практиці між виробництвом і споживанням не завжди буває пропорційність. Внаслідок ефекту акселератора або тенденції випередження пропозиції над попитом, виникає надвиробництво товарів, яке періодично повторюється. Суспільне виробництво має циклічний характер, тобто періоди піднесень змінюються періодами спадів. Час від піднесення до піднесення, або від спаду до спаду називається економічним циклом.
За Самуельсоном економічний цикл включає дві фази :
1.Розширення виробництва.
2.Звуження, або стиснення виробництва.
Ми виділяємо чотири фази :
1) піднесення;
2) криза, або спад виробництва;
3) депресія, або застій;
4) пожвавлення.
У ринковій економіці кризи відбуваються внаслідок надвиробництва товарів і називаються кризами надвиробництва.
Вперше такі кризи виникають у першій третині ХІХ століття (1825 року), коли перемагає машинне виробництво, різко зростає продуктивність праці і збільшується випуск продукції. Спочатку вони повторюються через кожних 9-11 років, потім 7-8 років, тепер 4-5 років. Найбільша світова економічна криза відбулася 1929 –1933 років ХХ ст., у США вона тривала з1929 по 1939 рр., так звана Велика депресія. Ввиробництво загалом зменшилось на 50 %.
Другою світовоє фінансово—економічною кризою є криза 2008 – 2010 років.
Фази економічного циклу:
1.Криза, або спад виробництва походить від англійського слова крейзі або божевільний.
Починається із надмірного виробництва товарів і сповільненого їх збуту. У відповідь виробництво починає скорочуватися, банкрутувати підприємства, збільшуватися безробіття. Для того, щоб вижити починається погоня за коштами. Перш за все підприємці забирають свої вклади з банків. Оскільки капітал банку складається в основному із вкладів, то банки теж банкрутують, відбуваються крахи банків.
Ті банки, які вижили піднімають позичковий відсоток. Підприємцям зі свого боку теж невигідно брати такі дорогі кредити. Все це ще більше сповільнює виробництво.
Загальна картина кризи:
затоварення торгівлі;
скорочення виробництва;
руйнування кредитної системи;
зростання безробіття;
загальне зниження життєвого рівня.