3.Методи психології

Збереження – це процес утримання в пам’яті відомостей, одержаних у ході набування досвіду. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам’ятовування, використання матеріалу вдіяльності. Якщо інформація не використовується, вона поступово забувається.

3.Забування – процес, протилежний збереженню і виявляється він у тому, що актуалізація забутих образів чи думок утруднюється, або стає взагалі неможливою.

Кількість забутої після заучування інформації спочатку швидко зростає, а потім продовжує наростати дуже повільно. Ця закономірність відображена у кривій забування, виявленій Г.Еббінгаузом [див. презентацію].

Для зменшення забування необхідно:

а) осмислення, розуміння інформації; б) повторення: перше – через 40 хвилин. Необхідно частіше повторювати в перші дні після заучування, так як в ці дні максимальні втрати інформації. В перший день – 2-3 повторення; в другий – 1-2 повторення; в третій – сьомий – по 1-му повторенню. Потім 1 повторення з інтервалом в 7-10 днів.

Забування залежить також від змісту діяльності, її організації. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування. Існує також негативний вплив наступної діяльності на зв’язки, вироблені в попередній діяльності.

4. Відтворення – процес відновлення збереженого в пам'яті  матеріалу для використання в діяльності та спілкуванні.Впізнавання – найпростіша форма відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів.

1. Залежно від того, що запам’ятовується: рухова, емоційна, образна , словесно-логічна.

2. За тривалістю закріплення і збереження матеріалу: миттєва, короткочасна, оперативна, довгочасна.

3. За розумінням змісту матеріалу пам’яті: смислова,  механічна.

4. За характером мети діяльності: мимовільна, довільна.

Види пам’яті

Згадування – відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Може бути довільним або мимовільним.

Пригадування – згадування, яке вимагає напруження розумових зусиль. При цьому людина виконує досить складні мнемічні дії, аналізує умови сприйняття інформації та ін.

Індивідуальні відмінності в пам’яті людей виявляються в особливостях процесів і змісту пам’яті. Вони визначаються рівнем розвитку, швидкості, точності, міцності, мобільності й готовності до відтворення.

Питання 3. Відчуття та сприйняття

Відчуття – це відображення властивостей предметів, явищ об’єктивного світу, що виникає при їх безпосередньому впливі на органи чуття. Фізіологічною основою відчуттів є нервовий процес, який виникає внаслідок дії подразника на адекватний йому аналізатор – складну анатомо-фізіологічну структуру, в якій відбувається виникнення відчуття. Аналізатор складається з трьох частин: 1) приймального приладу або рецептора (для зору, наприклад, це нервові клітини ока, що сприймають світло, так звана ретина, або сітківка); 2) провідникового нервового шляху (аферентних, доцентрових нервів), що передає збудження від рецептора у мозок; 3) відповідних клітин у корі великих півкуль мозку (наприклад, для зору — зоровий нерв).

Відчуття дають первинні знання про об’єктивний світ. Вони є результатом перетворення специфічної енергії подразника в енергію фізіологічних та психічних процесів. Відчуття не лише пов'язують нас із зовнішнім світом, є основним джерелом пізнання, але є й основною умовою нашого психічного розвитку. Так, доведено, що у штучно створених умовах сенсорної ізоляції, що позбавляє людину відчуттів, її свідомість істотно порушується та виникають розлади психіки. На людину діє безліч подразників, проте не всі вони викликають відчуття. Якщо для відображення окремого аспекту певного об'єкту в людини немає відповідного аналізатора, вона не може його відчувати. Так, людина не відчуває радіохвиль, рентгенівських променів.

У психологічній літературі відчуття зазвичай класифікують за наступними критеріями.

1. За модальністю  аналізаторів: а) зорові; б) слухові; в) нюхові; г) смакові; д) дотикові; е) температурні.

2. За об'єктом відображення:  а) екстероцептивні — відчуття, що відображають властивості предметів, явищ зовнішнього середовища в результаті дії подразника безпосередньо на аналізатор (контактні — дотикові, температурні, смакові) або на відстані від нього (дискантні — слухові, нюхові, зорові);  б) інтероцептивні — відчуття, що фіксують стан внутрішніх органів (органічні - відчуття голоду, спраги, болю, нудоти і т. п.); в) пропріоцептивні — відчуття, що відображають положення нашого тіла (рівноваги) та характер його руху (кін естетичні або м'язево-рухові), а також спокою (статичні).

3. За силою дії:  а) слабі; б) середні; в) сильні.

4. За тривалістю дії:  а) короткочасні; б) довготривалі.

Значення зорових відчуттів настільки велике, що навіть раптове їх виключення сильно впливає на психіку, викликаючи почуття розгубленості, невпевненості та пригніченості.

Не меншим є значення і слухових відчуттів. Коли при значному послабленні слуху людина погано сприймає слова, це помітно впливає на її психіку та в деяких випадках може навіть спричинити «психоз туговухості» на грунті недовіри.

Нюхові відчуття хоч і розвинені в людини менше, ніж у тварин, однак також зберігають важливе значення.

Відчуття смаку тісно пов'язане із відчуттям запаху. Так, при нежиті їжа видається такою, що не має смаку.

Важливими є і больові відчуття. При сильному емоційному збудженні біль притуплюється. Нерідко важко поранений боєць йде в атаку, не відчуваючи болю.

До властивостей відчуттів належать: чутливість аналізатора, адаптація відчуттів, взаємодія відчуттів, послідовні образи та локалізація подразника. Зупинимось на їх аналізі.

Чутливість аналізатора — це здатність психіки відображати властивості предметів, явищ з більшою чи меншою точністю. Існує нижній та верхній абсолютний поріг чутливості, які утворюють зону чутливості аналізатора (зорового, слухового тощо). Крім того, є ще й поріг чутливості до розрізнення. У людей вказані пороги індивідуальні. Залежно від віку та інших обставин вони змінюються.

Верхній поріг відчуття — максимальна величина подразнення, подальше збільшення (посилення) якого призводить до зниження відчуття.

Поряд з абсолютним відчуттям існує й відносне відчуття, тобто поріг розрізнення (ледь відчутна відмінність у силі двох однотипних подразників). Ця відносна величина завжди має вигляд дробу, що вказує, яку частину від початкової сили відповідного подразника треба додати (чи відняти — зменшити), щоби отримати ледь замітає відчуття у зміні в силі цих двох рівнів подразника. Так, якщо взяти вантаж в 1 кг, а потім збільшити його вагу ще на 10 г, то цього довантаження ніхто не відчуватиме; щоб відчути збільшення ваги треба долучити 1/30 частину початкової ваги, тобто 33 г. Отже відносний поріг розмежування сили тяжіння — 1/30 частини сили початкового подразника.

Відносний поріг розмежування яскравості світла дорівнює 1/100; сили звуку — 1/10; смакового впливу — 1/5. Ці закономірності виявлені німецькими вченими Бугером і Вебером (закон Бугера-Вебера). Але ця закономірність притаманна лише середній зоні інтенсивності подразників. За дуже сильних чи низьких подразників існує, дещо, інша залежність. Тобто пороги чутливості там інші.

Узагальнення:

Таким чином, відчуття поділяються на такі види:

1. Зорові.

2. Нюхові.

3. Смакові.

4. Шкіряні.

5. Слухові.

6. Органічні (від внутрішніх органів).

7. Статичні (положення тіла в просторі).

8. Кінестезичні (відчуття рухів від м’язів, суглобів).

Кількісні характеристики відчуттів:

1. поріг чутливості (верхній та нижній);

2. поріг чутливості до розрізнення.

Сприйняття – це психічний процес відображення предметів і явищ дійсності в сукупності їх властивостей і частин за безпосередньої дії їх на органи відчуття.

На відміну від відчуттів, які відображають тільки окремі властивості предметів, сприйняття завжди цілісне і предметне, воно об’єднує відчуття, що йдуть від кількох аналізаторів. Разом із процесами відчуття сприймання забезпечує безпосередньо-чуттєву орієнтацію в світі.

Залежно від переважної ролі того чи іншого аналізатора розрізняють сприйняття:

• зорове;

• слухове;

• тактильне (дотик) та ін.

Залежно від об’єкта буває сприйняття:

• простору, часу, руху;

• предметів мови, музики;

• людини людиною;

Залежно від намірів, сприйняття буває:

• мимовільне;

• довільне.

Ілюзія – спотворення відображення дійсності під час сприйняття.

Апперцепція – залежність сприйняття від загального змісту діяльності людини, від її досвіду, інтересів, скерованості.

Спостереження – умисне планомірне сприйняття.

Спостережливість – здатність людини помічати в об’єктах малопомітні, але суттєві, важливі ознаки або властивості.

Питання 4. Мислення

Завдяки мисленню відображаються суттєві властивості і взаємозв’язки предметів та явищ дійсності в узагальненій і  опосередкованій формі.

Воно є найвищим ступенем пізнання. Мислення надає людині можливість відобразити, зрозуміти не тільки те, що може бути безпосередньо сприйняте відчуттями, а й те, що не доступне для сприйняття.

Мислення відображає дійсність опосередковано, за допомогою мисленнєвих операцій, мови, знань. Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі. Воно відображає об’єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж відчуття та сприйняття.

Серед мисленнєвих операцій найважливішими вважаються аналіз, синтез, порівняння, абстрагування та узагальнення.

Аналіз – мисленнєвий поділ предметів і явищ на частини, властивості.

Синтез – мисленнєве об’єднання частин або властивостей в одне ціле.

Порівняння – зіставлення предметів і явищ, відшукування схожості та відмінностей між ними.

Абстрагування – виділення одних ознак і ігнорування інших.

Узагальнення – мисленнєве об’єднання предметів і явищ за їхніми спільними й суттєвими ознаками.

Послідовні фази мислення: 1. усвідомлення проблеми, що виникла; 2. аналіз проблемної ситуації; 3. висування гіпотез, методів, алгоритмів її вирішення тощо; 4. контроль, оцінка, перевірка знайденого рішення.

Класифікація видів мислення.

1. Форма: наочно-дійове; наочно-образне; словесно-логічне.

2. Характер задач, які розв’язуються: теоретичне, практичне.

3. Рівень узагальнення: емпіричне, теоретичне.

4. Ступінь розгорну тості: дискурсивне, інтуїтивне.

5. Адекватність відображення дійсності: реалістичне, аутичне.

6. Новизна та оригінальність: репродуктивне, творче.

7. За стратегією пошуку розв’язання задачі: конвергентне, дивергентне.

8. Вплив на емоційну сферу: патогенне, саногенне.

Найважливіші показники мислення

Самостійність – вміння людини висувати нові задачі та знаходити шляхи їх розв’язання без допомоги інших людей.

Критичність – об’єктивна оцінка своїх та чужих думок, всебічна перевірка всіх суджень та умовиводів.

Гнучкість – вміння знаходити нові шляхи та прийоми вирішення задачі при зміні обстановки.

Глибина – вміння аналізувати, порівнювати, знаходити суттєві питання. Протилежне поверховому при якому людина не помічає головного, звертає увагу на дрібниці.

Допитливість – потреба завжди шукати найкраще рішення.

Широта – Здатність охопити все питання в цілому.

Питання 5. Уява

Уява – психічний процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом комбінування та установлення нових зв’язків між відомими образами та знаннями.

Уява надає людині можливість виходити за межі реального світу, умовно переміщувати речі та події в часі та просторі.

Класифікація образів уяви:

Уява займає проміжне місце між сприйняттям, мисленням і пам'яттю. Вона завжди сприяє творчій, пошуковій мисленій діяльності. Уява неоднаково розвинута в різні періоди життя. Твердження про добру уяву в дітей не може бути прийняте беззастережно. Річ у тім, що у дітей ще недостатньо сформовані уявлення, адже уява — це нове поєднання наявних уявлень. Крім того, уява у дітей ще не повністю контролюється мисленням. Утім, головними рисами дитячої уяви є її яскравість та жвавість.

Види уяви

Як й інші психічні процеси, уява буває довільною (навмисною) та мимовільною (ненавмисною). Довільна уява має місце, коли людина зайнята якою-небудь творчою працею. Це відбувається в процесі створення літературних творів, у діяльності винахідника, конструктора і, навіть, у звичайній праці, коли треба обміркувати й добре уявити те, що будеш робити. Мимовільна уява виявляється тоді, коли ніякого завдання перед людиною не стоїть, проте вона мимоволі починає мріяти, фантазувати. До мимовільної уваги відносяться і сновидіння, в яких образи дійсності нерідко бувають дуже спотвореними.

Залежно від самостійності та оригінальності образів, уява буває відтворювальною (її називають також відновлювальною або репродуктивною) та творчою (креативною). Відтворювальна уява виникає на основі описань чи зображень, виконаних іншими людьми. Якби людина не могла досить чітко викликати в своїй уяві образи предметів, явищ та подій, про які повідомляють інші люди, вона б мало їх розуміла і зовсім не змогла б перейняти чужий досвід.

Творча уява полягає в самостійному творенні нових образів (зазвичай, теж на основі минулого сприйняття). Вона пов'язана з діяльністю людини і є більш складною, ніж відтворювальна уява.

Також активно проявляє себе уява при підготовці до проведення обшуку та в ході його проведення, коли слідчий намагається створити для себе загальну картину обшукуваного приміщення.

За характером образів, якими оперує уява, розрізняють конкретну та абстрактну уяву. Також уява буваєпасивною та активною.

Прийоми уяви:

1. Аглютинація - поєднання різних, в житті не об’єднуваних якостей, частин.

2. Гіперболізація - збільшення або зменшення (лігота) розмірів предметів або їхніх частин, їх кількості.

3. Схематизація - окремі уявлення зливаються, відмінності стираються, а риси схожості виступають чітко.

4. Типізація - виділення суттєвого, яке повторюється в однорідних образах.

5. Загострення - підкреслювання, виділення окремих ознак. Саме так створюються карикатури, шаржі.

Висновок: психічні пізнавальні процеси — найдинамічніші психічні акти, що є вихідними в душевнійдіяльності людини. Вони забезпечують відображення нею діяльності, служать первинними регуляторами людської поведінки. До цієї групи належать відчуття, сприйняття, увага, уява, пам'ять, мислення і мова, а також емоційні та вольові процеси.

Систему психічних процесів складають:

1. сенсорні (з лат. sensus — відчуття) процеси, які відображають окремі властивості предметів та явищ. Психічним результатом їхньої дії є відчуття;

2. перцептивні (з лат. percipere — сприймати) процеси, що відображають предмети і явища у їх цілісному виді. Їх психічні образи називаються сприйняттям;

3. мнемічні (з лат. — mneme) процеси, які зберігають образи об'єктів і подій;

4. інтелектуальні (з лат. intellectus — розум) процеси відображають істотні зв'язки між явищами.

Ефективність пізнавальної діяльності людини забезпечується високим рівнем розвиненості психічних пізнавальних процесів, які складають окрему самостійну підструктуру в цілісній структурі особистості. Кожний пізнавальний процес має свої особливості, яки можна оцінювати за ступенем їх прояву у конкретній людини.

Лекція № 3

Тема: «Емоційно-вольова сфера особистості»

Питання

1. Поняття про емоції та почуття.

2. Класифікація емоцій та почуттів.

3. Поняття про волю.

4. Вольові якості особистості.

Рекомендована література

1. Варій М. Й. Загальна психологія : Навчальний посібник / 2-ге видан., випр. і доп. - К.: «Центр учбової літератури», 2007.- С. 436-490; 601-615. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

2. Винославська О.В. Психологія : Навчальний посібник / Винославська О.В., Бреусенко-Кузнєцов О.А., Зливков В.Л., Апішева А.Ш., Васильєва О.С. – К.: Фірма "ІНКОС", 2005.- 351 c. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

3. Максименко С. Д. Загальна психологія + [Електрон. ресурс] : Навч. посібник / С. Д. Максименко. – Вид. 2-е. – К. : ЦНЛ, 2004. – С.211–234. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

4. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення : Навч. посібник . - К: "ЕксОб". – 1999. – С. 102– 109; 149– 152. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

ПИТАННЯ № 1. ПОНЯТТЯ ПРО ЕМОЦІЇ ТА ПОЧУТТЯ

Людина не лише пізнає світ в процесах сприймання, уяви та мислення, але разом з тим і відноситься так чи інакше до певних фактів життя. Різноманітні реакції психіки на об'єкт або ситуацію пов'язуються з виникненням емоцій. Це означає, що вони (об'єкт, ситуація) сприймаються не лише такими, якими є насправді, а й у своєму емоційному значенні.

Емоціями (афектами, щиросердечними хвилюваннями) називають такі стани, як страх, гнів, туга, радість, любов, надія, смуток, відраза, гордість і т. п. Психологія колишнього часу перелічувала безліч подібних переживань. Те загальне, що є між емоціями, почуттями і потягами, викликає потребу в загальній груповій назві. Блейлер (1929) об'єднав почуття й емоції під загальною назвою «афективність».

Часто слова «емоція» та «почуття» використовують як синоніми. Проте ці поняття необхідно відрізняти. Почуття - це внутрішнє відношення людини до того, що відбувається в її житті, що вона пізнає або робить, яке переживається в різноманітній формі. А емоція, в більш вузькому значенні, - це безпосереднє, тимчасове переживання якогось певного більш постійного почуття.

Переживання почуття виступає як особливий психічний стан, в якому сприймання та розуміння будь-чого,знання про щось виступає в єдності з особистим відношенням до явища, яке сприймається та розуміється. В усіх цих випадках говорять про переживання почуття як про особливий емоційний стан людини. Разом з тим, переживання почуття являється психічним процесом, який має свою динаміку.

Емоційний процес включає в себе три основних компоненти.

Перший компонент - це емоційне збудження, яке визначає мобілізаційні зрушення в організмі. В усіх випадках, коли відбувається подія, яка має значення для індивіда, і така подія констатується у формі емоційного процесу, відбувається зростання збудливості, швидкості та інтенсивності протікання психічних, моторних та вегетативних процесів. В окремих випадках під впливом таких подій збудливість може, навпаки, зменшуватись. Емоційне збудження може прийняти також форму емоційного напруження, яке виникає у всіх випадках, коли спостерігається сильна тенденція до певних дій, але ця тенденція блокується (наприклад, у ситуаціях, які викликають страх, але виключають втечу, викликають гнів, але роблять неможливим його вираження, викликають бажання, але перешкоджають їх здійсненню, викликають радість, але потребують зберігати серйозність).

Другий компонент - знак емоції: позитивна емоція виникає тоді, коли подія оцінюється як позитивна, негативна - коли вона оцінюється як негативна. Позитивна емоція спонукає дії підтримки позитивної події, негативна - спонукає дії, спрямовані на усунення контакту з негативною подією. Негативна емоція дезорганізує тудіяльність, яка приводить до її виникнення, але організує дії, спрямовані на зменшення на усунення шкідливих впливів.

Третій компонент - ступінь контролю емоції. Слід розрізняти два стани сильного емоційного збудження:афекти (страх, гнів, радість), при яких ще зберігається орієнтація та контроль, та крайнє збудження (паніка, жах, сказ, екстаз, повний відчай), коли орієнтація та контроль практично неможливі.

Як зазначає К. Ізард, емоція - це складний процес, що має нейрофізіологічний, нервово-м'язовий і феноменологічний аспекти. Нейрофізіологічний аспект визначається електричною активністю нервової системи(кори, гіпоталамусу тощо). Нервово-м'язовий - це насамперед мімічна діяльність, а також пантомімічні, вісцерально-ендокринні й іноді голосові реакції. На феноменологічному рівні емоція виявляється як переживання, що має безпосередню значущість для суб'єкта.

Чим більше значення мають для людини зміни, що відбуваються навколо нього, тим більш глибоким буде переживання почуттів. Внаслідок цього виникає процес збудження, який поширюється по корі великих півкуль та підкорковій частині. В тих же відділах головного мозку знаходяться різні центри фізіологічної діяльності організму. Саме з цим пов'язують супроводження переживання певного почуття змінами ритму дихання (людина задихається від хвилювання) та серцевої діяльності (серце завмирає та посилено б'ється), зміною кровопостачання різних частин організму (від сорому червоніють, від жаху стають блідими), порушенням функціонування секреторних залоз (сльози від горя, «холодний» піт від жаху) тощо.

Суттєво важливі дані для розуміння природи емоцій були отримані при вивченні функціональної асиметрії мозку. З'ясувалося, що ліва півкуля в більшій мірі пов'язана з виникненням та підтримкою позитивних емоцій, а права - з негативними емоціями. Усі дослідження фізіологічних основ емоцій ясно вказують на їх полярнийхарактер: задоволення - невдоволення, насолода - страждання, приємне - неприємне тощо.

Емоційні особливості особистості

В емоційній сфері між людьми виявляються особливо яскраві індивідуальні розходження. Почуття - одне з найяскравіших проявів особистості людини. Зміст почуттів складає стійкі відношення особистості до того, що вона познає та робить. Охарактеризувати особистість означає сказати, що взагалі ця конкретна людина любить, ненавидить, чим вона нехтує, пишається, чому радіє, чому заздрить тощо. Предмет стійких почуттів індивіда, їх інтенсивність, характер та частота переживань у формі емоцій, афектів, стресових станів та настроїв розкривають емоційний світ людини, її почуття і тим самим ЇЇ індивідуальність.

Основні розходження в емоційній сфері особистості пов'язані з різницею у змісті людських почуттів, в тому, на що, на які об'єкти вони спрямовані і яке відношення до них людини вони виражають. В почуттях людини у формі безпосереднього переживання виражаються усі настанови особистості, світосприймання, та її відношення до світу та передусім до людей.

Типові розходження емоційних особливостей особистості можуть виявлятися:

• в сильній чи слабкій збудливості;

• в більшій чи меншій емоційній стабільності;

• у силі (інтенсивності) почуттів;

• в глибині почуттів.

Особливості в емоційній збудливості та стабільності суттєво характеризують темперамент людини. Існують люди, які легко загоряються та швидко згасають, як і ті, у яких почуття виникають не одразу, але вони є стійкими. Почуття сильне в смислі інтенсивності може бути неглибоким. Глибина проникнення почуття визначається тим, наскільки суттєво для даної особистості дане почуття і та сфера, з якою воно пов'язано. Суттєву роль далі відіграє і ступінь поширення почуття. Вона визначається тим, наскільки широкі та різноманітні ті сфери особистості, з якими воно переплелося. Від цього значною мірою залежить міцність почуття.

Характерологічно дуже суттєвими та глибокими є розходження між емоційними, сентиментальними та пристрасними натурами.

Власне емоційні натури переживають свої почуття, повністю віддаючись їм; сентиментальні натури скоріше споглядають свої почуття; натури пристрасні живуть своїми почуттями. У перших переважає афективність; вони вразливі, збудливі, але скоріше поривчасті, ніж діючі; для них саме почуття з його хвилюваннями, що захоплюють, важливіше його об'єктів. Другі - споглядальні і чуттєві, але пасивні; любов для них є переважно милуванням. Треті - діючі; а ні переживання свого почуття, а ні споглядальне милування його об'єктом їх не задовольняє. Для них почуття - це не хвилювання, а страсне прагнення.

Однак емоції протягом життя змінюються, навіть ті ж самі ситуації можуть викликати згодом зовсім інші емоції. Формування та переробка емоцій здійснюється в результаті включення людини в нову практику, яка змінює її основні настанови, загальну спрямованість особистості. Суттєве значення при цьому має не сама діяльність, а усвідомлення нових цілей та задач. Важливе значення для виховання емоцій має підвищення загального рівня розвитку та його широта.

Якщо прагнення придушувати та викорінювати емоції в корні невірне, то вміння регулювати їх прояви необхідно. Бажано, щоб діяльність, що спрямована на вирішення задач людини, була емоційною, мобілізувала енергію, але емоції не повинні перетворюватися в головний регулятор діяльності. Визнання їх головним регулятором в результаті виявляється певною формою старої гедонічної теорії, згідно якій вищий закон, який визначає людську поведінку, зводиться до того, що людина завжди прагне насолоди та задоволення та уникає неприємного. Але насправді емоційні фактори можуть бути одним з мотивів поведінки, але питання про регулювання людської діяльності в цілому не вирішується одними емоціями та почуттями.

ПИТАННЯ №2. КЛАСИФІКАЦІЯ ЕМОЦІЙ ПОЧУТТЯ ( Винославська О.В.)

Емоції класифікують в залежності від сфери явищ, що визначають їх появу. Одну з найбільш повних класифікацій запропонував Б.И. Додонов. В ній виділяються:

Альтруїстичні емоції - переживання, які виникають на основі потреби в допомозі, підтримці іншим людям: бажання приносити людям радість, почуття занепокоєння долею іншої людини, турбота про неї.

Комунікативні емоції виникають на основі потреби у спілкуванні: бажання спілкуватися, ділитися думками та переживаннями.

Глоричні емоції (від лат. «слава») пов'язані з потребою у самоповазі та славі: прагнення завоювати визнання; почуття гордості, почуття переваги, почуття задоволення собою, своїми успіхами.

Праксичні емоції - такі емоції викликані діяльністю, змінами в ході роботи, успішністю та неуспішністю, труднощами здійснення та завершення; бажання дійти успіху в роботі; почуття напруження; захопленість роботою; приємне задоволення від того, що робота зроблена.

Пугнічні емоції (від лат. «боротьба»), визначаються потребами в подоланні небезпеки, інтересом до боротьби; жадоба до гострих почувань; почуття ризику; почуття спортивного азарту; рішучість.

Романтичні емоції - прагнення до всього незвичайного, очікування чогось світлого, доброго; почуття лиховісно-таємничого, містичного.

Гностичні емоції (від грецького «знання»), пов'язані з потребою у пізнавальній гармонії, прагнення зрозуміти те, що відбувається, проникнути в сутність явища.

Естетичні емоції пов'язані з ліричними переживаннями, жадоба краси та гармонії, почуття прекрасного.

Гедоністичні емоції пов'язані із задоволенням потреб в тілесному та душевному комфорті: насолода приємними фізичними відчуттями - від смачної їжі, сонця; почуття безтурботності; почуття веселості.

Акизитивні емоції (від франц. «надбання»), породжуються інтересом, прагненням до накопичення, колекціонування, володіння.

Виділяють також так звані фундаментальні емоції. Емоція вважається фундаментальною, якщо вона має власний механізм виникнення та виражається особливими мімічними та пантомімічними засобами. Вважається, що такі емоції вроджені.

До фундаментальних емоцій відносять (за К. Є. Ізардом):

• інтерес-хвилювання - позитивна емоція, яка мотивує навчання, розвиток навичок та вмінь, активізує процеси пізнання, стимулює допитливість;

• радість - позитивне емоційне збудження, яке виникає при появі можливості повного задоволення актуальної потреби. В суб'єктивному плані це найбільш бажана емоція. Радість може виникнути в результаті послаблення дії негативного чинника;

• горе-страждання - емоція, яка викликається комплексом причин, пов'язаним з життєвими втратами. Часто переживається, як почуття самітності, жалості до себе, почуття непотрібності, нерозуміння оточенням;

• гнів - виникає при явному розходженні поведінки іншої людини з нормами етики, моралі;

• відраза - часто виникає разом з гнівом. Відраза являє собою бажання позбутися від когось або чогось;

• презирство - емоція, що відображає деперсоналізацію іншої людини або цілої групи, втрату їх значущості для індивіда, переживання переваги в порівнянні з ними;

• страх - переживання, що викликано отриманою прямою або непрямою інформацією про реальну або уявлювану небезпеку, очікування невдачі. Страх є найсильнішою негативною емоцією;

• подив - різке підвищення нервової стимуляції, яке виникає після якоїсь несподіваної події;

• сором - виникає як переживання неузгодженості між нормою поведінки та фактичною поведінкою, прогнозування осудливої або різко негативної оцінки оточуючих на свою адресу;

• вина - емоція схожа на сором, оскільки також виникає в результаті неузгодженості між очікуваною та реальною поведінкою. Вина виникає при порушеннях морального або етичного характеру, причому в ситуаціях, коли людина відчуває особисту відповідальність.

Емоції проявляються у певних психічних переживаннях, відомих кожному на власному досвіді, і в тілесних явищах. Як і відчуття, емоції мають позитивний і негативний почуттєвий тон, зв'язані з почуттям задоволення чи невдоволення. Почуття задоволення при посиленні переходить в афект радості.

На підставі тілесних переживань Кант поділяв емоції на стенічні (радість, наснага, гнів) - збудливі (підвищувальний м'язовий тонус, силу) і астенічні (страх, туга, сум) - що послаблюють.

Розподіл емоцій на стенічні й астенічні має схематичний характер. Деякі афекти важко віднести до тієї чи іншої рубрики, і навіть той самий афект при різній інтенсивності може виявляти то стенічні, то астенічні риси. По тривалості плину емоції можуть бути короткостроковими (гнів, переляк) і тривалими.

Структура емоційної сфери людини

Різні форми переживання почуття - емоції, афекти, настрої, стресові стани та почуття - утворюють емоційну сферу особистості, яка являється одним з регуляторів поведінки людини та пізнання. Вираженням складних відносин між людьми.

Структура емоційної сфери особистості (за С. Л. Рубінштейном) складається з трьох основних рівнів:

• рівень безпредметних емоційних явищ (настроїв) -тобто недиференційованих емоційних станів суб'єкта, які не спрямовані до якогось об'єкта;

• рівень предметних почуттів, що виникають з приводу якогось предмету - ці почуття бувають інтелектуальними (прикладом може бути почуття смішності якогось предмету), моральними, естетичними;

• рівень світоглядних почуттів, які не прив'язані до якогось предмету, а характеризують загальне відношення людини до життя (прикладом може слугувати почуття гумору, почуття трагічного, комічного).

Серед компонентів емоційної сфери людини виділяють емоційний тон відчуттів, ситуативні емоції, емоційні стани.

Емоційність людини - тобто зміст, якість та динаміка її емоцій та почуттів.

Емоційний досвід людини - способи реагування, що закріпилися, ієрархізована система емоцій та почуттів.

Емоційний тон відчуттів - безпосередні переживання, що супроводжують окремі життєво важливі впливи та спонукають людину до їх збереження або усунення (інакше - бажання).

Ситуативні емоції являються суб'єктивною формою вираження ступеня задоволеності тієї чи іншої потреби, що містить оцінне ставлення до окремих умов, які сприяють або перешкоджають здійсненню діяльності, конкретним досягненням в ній, до можливих ситуацій та перспектив задоволення потреб.

Пристрасті - абсолютно домінуючі, стійкі почуття до певних предметів або явищ.

До емоційних станів відносять настрої (загальний емоційний фон), афекти (інтенсивні реакції на екстремальні умови, коли людина втрачає здатність до саморегуляції), стреси (реакції на недостатність задоволення життєво важливих потреб, що потребують мобілізації усіх зусиль), фрустрації (реакції на ситуації перешкоди, що виявляються у тимчасових порушеннях зв'язку між свідомістю й діяльністю).

Настрої . Тривалі емоції називаються настроями. Під настроями розуміють загальний емоційний стан особистості, що виражається в «строї» усіх її проявів. Дві основні риси характеризують настрій на відміну від інших емоційних утворень. Якщо окремі емоції предметні, то настрій не предметний, а особистіший - це по-перше, а, по-друге, він не спеціальне переживання, що відноситься до якоїсь певної події, а розмитий, загальний стан.

Настрій часто характеризують як радісний або сумний, глузливий або іронічний - за тим емоційним станом, який в ньому переважає. В настрої відбиваються також інтелектуальні та вольові прояви: ми говоримо, наприклад, про задумливий або про рішучій настрій. Внаслідок «безпредметності» настрій виникає часто поза свідомого контролю: ми далеко не завжди можемо сказати, чому в нас саме такий настрій.

У виникненні настроїв беруть участь багато факторів. Чуттєву основу його часто утворюють органічне самопочуття, тонус життєдіяльності організму та різні органічні відчуття, що виходять від внутрішніх органів. Однак це лише чуттєвий фон, настрій залежить в більшій мірі від тих взаємовідносин, що складаються між людиною та оточуючим середовищем.

Є люди, що завжди веселі, знаходяться в підвищеному настрої, інші схильні до пригнобленого стану чи до туги, завжди роздратовані. Настрій - складний комплекс, що частково пов'язаний із зовнішніми переживаннями, частково заснований на загальному розташуванні організму до визначених емоційних станів, частково залежить від відчуттів, що виходять з органів тіла.

Афекти. Афект - це емоційний процес, що стрімко та бурно протікає та має вибуховий характер. Афектхарактеризується значними змінами свідомості, порушенням контролю за діяльністю, втратою самовладання, а також зміною всієї життєдіяльності організму. Афекти короткочасні, бо відразу потребують великої затрати сил. Розвиток афектів характеризується різними стадіями, які змінюють одна одну. На початку афективного стану людина не може не думати про предмет свого почуття, але на цій стадії людина ще може контролювати свої емоції, загальмувати розвиток афекту. На подальших стадіях афекту, якщо вони наступають, людина втрачає над собою контроль. Після афективного спалаху наступає втрата сил, байдужість до усього, розбитість.

Стрес. Особливу форму переживання почуття, близьку за своїми психологічними характеристиками доафекту, але за тривалістю наближену до настрою, представляють стресові стани (від англ. Stress - тиск, напруга), або емоційний стрес. Емоційний стрес виникає в ситуаціях небезпеки, образи, сорому, загрози тощо. Далеко не завжди досягається інтенсивність афекту, стан людини при стресі характеризується дезорганізацією поведінки та мовлення, що проявляється в одних випадках в безладній активності, а в інших - в пасивності, бездіяльності в ситуаціях, що потребують прийняття рішення. Разом з тим, коли стрес виявляється незначним, він може сприяти мобілізації сил, активізації діяльності.

Поведінка індивіда в стресових станах суттєво залежить від типу нервової системи людини, сили або слабкості її нервових процесів.

Фрустрація. Фрустрація - це психічний стан, викликаний неуспіхом у задоволенні потреби, бажання. Стан фрустрації супроводжується різними негативними переживаннями: розчаруванням, роздратуванням, тривогою, відчаєм тощо. Фрустрація виникає в ситуаціях конфлікту, коли, наприклад, задоволення потреби натикається на нездоланні та важко здоланні перепони. Високий рівень фрустрації призводить до дезорганізації діяльності та зниження її ефективності.

Виникнення фрустрації зумовлене не лише об'єктивною ситуацією, але й залежить від особливостей особистості.

Переживання почуттів у формі емоцій, афектів, настроїв та стресових ситуацій, як правило супроводжується більш або менш помітними зовнішніми проявами. До них відносяться характерні рухи, зокрема міміка (виразні рухи обличчя), пантоміміка (виразні рухи всього тіла), а також голосові реакції (інтонації та тембр голосу). Емоційні переживання виражаються не лише в сильних, виразних рухах, а й у мікрорухах (тремор рук, реакції зіниць).

ПИТАННЯ №3. ПОНЯТТЯ ПРО ВОЛЮ ПОЧУТТЯ ( Винославська О.В.)

Питання про природу волі у світовій філософській психології вирішувалось різним чином. Три головні сфери психічного: інтелектуальна, емоційна, вольова були вперше відокремлені за часів античності - у рамках спіритуалістичного напряму. За уявленням Платона, людська душа складається з таких частин, як розумова, гнівна і хтива. Саме гнівна душа, яка переважає над іншими частинами у людини, котра належить до спільності воїнів, є уособленням волі. Вона забезпечує ефективність дій воїна, зобов'язаного виконувати накази в складних умовах зовнішньої протидії. Така воля є свідомою духовною силою, яка слугує ствердженню розумових цілей.

Раціональність природи волі вперше заперечив А. Шопенгауер. Ним стверджувалась воля як темна, несвідома, ірраціональна сила, яка лежить в основі світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині душі за Платоном, від неї людина повинна звільнитись, щоб мати якусь надію.

Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його вирішення: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (свобода волі є). За С. А. Левицьким, питання про свободу волі розпадається на три питання:

• про свободу дії (вона обмежена законами фізики, фізіології);

• про свободу вибору (тобто чи здатна людська воля вибирати між мотивами; згідно детерміністам, вольове життя людини зводиться до боротьби мотивів, в якій найсильніший мотив автоматично перемагає - але критерієм сили мотиву може бути тільки його дієвість, отож, про те, який мотиввважати найсильнішим, ми дізнаємось не раніше, ніж він переможе);

• про свободу хотіння, бажання (це питання про те, чи відповідає відчуття можливості обирати дійсній можливості вибору - цей рівень питання є найбільш глибоким, він стосується проблеми моральної відповідальності людини за свої вчинки).

Цікаво, що як детермінізм (із його твердженням про наперед визначені напрями вчинків людини), так само й індетермінізм (із його уявленням про випадковість цих вчинків) залишають людину без відповідальності за власні дії: відповідальність покладається або на загальні закони світобудови, або на ситуативні капризи інстинктів.

Діалог прихильника «свободи волі» із прихильником безумовного закону психічної мотивації може виглядати так:

- Я хочу піти додому, потім у гості та до ресторану.

- Добре, але чому ти хочеш піти додому?

- Я хочу їсти, а моя жінка дуже пунктуальна.

- Отож, ти під башмаком у жінки, а вважаєш себе вільним. А до кого ти хочеш піти у гості?

- Сьогодні день народження мого начальника. Було б незручно не поздоровити його.

- Отож, ти залежний від думки про тебе начальства.

- Але до ресторану я піду як вільна людина, із власної волі! Я звик там випивати мій улюблений вермут.

- Отож, ти раб власної звички.

- Добре, я туди не піду, а залишусь вдома, щоб довести тобі мою свободу!

- Але ж тоді ти залишишся вдома не за власною ініціативою, а під впливом духу протиріччя.

У цьому діалозі детермініст переміг індетермініста, але його перемога не остаточна. Слабкість детермініста полягає в ототожненні волі із мотивом, або геометричною сумою кількох мотивів. Насправді для такого ототожнення немає достатнього приводу. Якщо мотиви - то не є сама воля, а лише матеріал для вольового акту, довільність вчинків не повинна викликати сумніву.

Найбільш вдалі рішення проблеми свободи волі полягають у визнанні внутрішньої, суб'єктної детермінації довільних вчинків людини, яка постає такою закономірністю, що реалізується тільки через вільне волевиявлення. Б. С. Братусь підкреслював, що справжня воля перш за все пов'язана із позитивною свободою, із можливістю творчої постановки цілей, які прямо не витікають із даних обставин, але спрямовані на перетворення цих обставин і себе в них.

Згідно з видатним психологом С. Л. Рубінштейном, становлення волі - це становлення суб'єкта, здатного до самовизначення. Самовизначення не слід розуміти як абсолютну невизначеність нічим. Мова йде про дотримання міри між власним впливом людини на свої вчинки та впливом інших сил. Джерелом такої детермінації є не якийсь загальний «закон мотивації», а сутність людини, її неповторне «я».

Саме воля, на думку багатьох дослідників, є тим психічним процесом, який відрізняє людський спосіб існування. Завдяки волі ми маємо вищі - довільні - форми інших психічних процесів (уваги, процесів пам'яті, та ін.), які не властиві жодній істоті, окрім людини. У радянській психології була поширена тенденція розуміти волю як засіб підкорення індивідуальних мотивів вищим суспільним цілям. Звідси виводилася вольова природа індивідуальних цінностей особистості, які розумілися як засвоєні суспільні ціннісні надбання. Є інший погляд на індивідуальні цінності, згідно з яким їхнє походження постає не як суспільне (зовнішнє), а як сутнісне, духовне (внутрішнє). Тоді волю слід розуміти не як засіб підкорення особистості соціуму, а як засіб реалізації, втілення людиною власної сутності у її життєдіяльності. Останніми роками уявлення про соціальну сутність волі втрачає минулу популярність у вітчизняній науці, а уявлення про волю як духовну, сутнісну силу людини дедалі поширюється.

Поняття волі в психології звичайно визначається такими шляхами:

• через вольові якості особистості: ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість,цілеспрямованість тощо.

• через довільну регуляцію поведінки, психічних процесів.

• через вольові дії. Визначаються такі ознаки вольових дій: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби. Жодна з наведених ознак сама по собі не є достатньою для визначення змісту волі, але разом вони відрізняють вольову дію у її специфіці.

У психологічній науці є декілька найбільш поширених визначень поняття волі.

За В. Селівановим, під волею слід розуміти активність особистості - і передусім активність регуляції в умовах подолання труднощів. Ця активність має два аспекти: змістовий та аспект форми виявлення процесу. Взагалі форми активності особистості поділяються на:

• імпульсивну (миттєву психічну реактивність особистості на внутрішні чи зовнішні впливи - без роздумів, оцінки наслідків);

• звичну (стереотипну - тут вольовий контроль відбувається в міру звички);

• вольову (вищу форму активності, за якої особливості ситуації - напруження між мотивацією і перешкодою - чинять найбільшій опір особистості й вимагають зусиль свідомої саморегуляції поведінки.

За В. Іванніковим, під волею слід розуміти довільну форму мотивації зі створенням додаткового спонукання (чи гальмування) до суспільно-необхідної чи соціально-контрольованої дії. Воля - це остання стадія в оволодінні людиною власними процесами, а саме - в опануванні власним мотиваційним процесом. Воля - це довільне створення спонукання до дії через уявний мотив. Воля є не лише особливим способом мотивації, а її особливою формою - довільною мотивацією. Воля належить до особистісного рівня регуляції, який характеризується наявністю особистісного смислу - тобто відображення у свідомості людини відношення мотиву до цілі та умов дії.

За К. Левіном, якщо поведінка взагалі є результатом розвантаження тієї енергії, джерелом якої є наші потреби, то воля - це така поведінка, яка опирається на джерела енергії не природних потреб, а квазіпотреб. Ці квазіпотреби - уявні потреби - створюють напруження, яке й призводить до рішення. Д. М. Узнадзе вважав, що основою перебігу такої поведінки є настановлення, яке робить його цілеспрямованим і впорядкованим.

У наведених вище визначеннях воля трактувалася як активність, як форма мотивації, як діяльність. Є визначення, в яких вона постає і як психічний процес. Воля - це психічний процес свідомого керування діяльністю, який виявляється в подоланні труднощів і перешкод на шляху до мети.

Стадії вольової дії

Елементарний акт волевиявлення називається потягом. Це хотіння, прагнення до якогось предмету, завжди емоційно забарвлене, якому не протистоїть інше прагнення, яке призводить до дієвої реалізації цього хотіння і не зустрічає внутрішніх перешкод.

Більш складним актом волевиявлення є боротьба мотивів - яка належить до сфери волі у власному розумінні слова. Мотив є внутрішньою руховою силою поведінки людини, він складається з уявлення та почуття, яке насичує його емоційним змістом; одному уявленню протистоїть інше (або інші), оскільки відповідні їм почуття не завжди сумісні одне з одним. Душа людини перетворюється на арену для боротьби мотивів, які можуть узгоджуватись у прийнятті рішення, а можуть паралізовувати один одного й викликати стан нерішучості. В такій внутрішній боротьбі відбувається більша частина свідомого духовного життя людини.

Вольовий акт у власному сенсі постає як рішення, яке припиняє хитання людини під впливом сил окремихмотивів. Основною якістю особистості, пов'язаною з виконанням вольового акту, виступає рішучість. Рішуча людина легше за інших обирає шлях дії, не потрапляючи у пастки неузгодженості мотивів.

Якщо зробити спробу розкласти вольовий процес на складові та етапи його розгортання, то і отримаємо таку картину, індивід з його конкретним душевним укладом, самопочуттям, самооцінкою та більш-менш ясним усвідомленням своїх інтересів формує певні уявлення; ці уявлення мають на такому його душевному фоні конкретний емоційний тон. Із сукупності уявлень (чи ідей) і пов'язаного з ними почуття народжуються мотиви: вони вступають, залежно від ступеня їхньої суперечності, в більш чи менш інтенсивну боротьбу один з одним, в результаті якої індивід здійснює вибір між ними, потім остаточно формується рішення, а воно здійснюється та завершується актом дії.

У вольовім процесі, за С. Л. Рубінштейном, можна виділити 4 основні стадії (фази), які в складному вольовому акті виступають в розгорнутому вигляді, а у простому - в згорнутому:

• перша фаза - виникнення потягу і попереднє встановлення мети;

• друга фаза - розгляду і боротьби мотивів;

• третя фаза - вирішення;

• четверта фаза - виконання.

Якщо вольовий процес розглянути відповідно певній діяльності людини, він може бути описаний терміном «вольова дія», тобто вольова дія - це вольовий процес, розглянутий в діяльнісному контексті. Вольовою є цілеспрямована свідома дія, через яку людина планово здійснює обрану мету, підкоряючи власні імпульси свідомому контролю й трансформуючи дійсність у відповідності з задумом. Всі ознаки і якості волі виявляються у вольовихдіях. Вольові дії (прості й складні) звичайно відрізняють не тільки від недовільних, але й від довільних дій.

Недовільні дії здійснюються внаслідок виникнення неусвідомлюваних (або недостатньо усвідомлюваних) потягів; вони мають імпульсивний характер, позбавлені чіткого плану. До недовільних дій можна зарахувати і так звану «польову поведінку», коли людина діє цілком під впливом зовнішніх обставин. Довільні дії передбачають усвідомлення мети, попереднє уявлення тих операцій, за допомогою яких ЇЇ можна досягти, їх послідовність. Але довільні дії зовсім не обов'язково передбачають вольове зусилля, оскільки досягнення мети не завжди вимагає подолання труднощів.

Тільки в тому разі, коли довільні дії пов'язані з подоланням труднощів і вимагають вольового зусилля, ми можемо їх назвати дійсно вольовими діями. Труднощі й перешкоди на шляху досягнення мети бувають двох видів: зовнішні та внутрішні. Під зовнішніми перешкодами розуміються труднощі самого діла, його складність, екстремальні умови діяльності, опір інших людей та ін. Зовнішні перешкоди обмежують свободу дії людини, але майже не впливають на свободу вибору і свободу бажання. Внутрішні перешкоди створюють різноманітні потяги самого суб'єкта, які заважають виконати заплановане, коли, щоб змусити себе працювати, людина повинна долати лінощі, втому, бажання займатись чимось іншим, цікавішим. Подолання перешкод вимагає від людини здійснення вольового зусилля. Вольове зусилля - це особливий стан психічної напруги, який мобілізує фізичні, моральні та інтелектуальні сили людини.

В. Іванніков наводить такі характеристики вольової дії:

• вона є усвідомленою, цілеспрямованою, навмисною, приймається до виконання за власним свідомим рішенням;

• вона необхідна з певних причин (соціальних чи особистих), тобто завжди існують підстави, завдяки яким дія береться до виконання;

• вона викликається дефіцитом спонукання при активних умовах або дефіцитом гальмування при стримуванні;

• вона врешті забезпечується додатковим спонуканням (або гальмуванням) і закінчується досягненням поставленої мети.

Вольові дії бувають простими та складними. До простих вольових дій належать ті, під час яких людина без вагань прямує до певної визначеної мети. У простій вольовій дії можна визначити такі етапи:

• усвідомлення мети й бажання досягти її;

• усвідомлення можливостей досягнення мети;

• прийняття рішення;

• виконання рішення.

Перші три етапи можна об'єднати єдиною назвою «підготовча ланка», тоді 4-й етап буде мати назву «виконавчої ланки». Для простої вольової дії є характерним те, що ніякої боротьби мотивів тут не відбувається.

Складна вольова дія включає більшу кількість етапів, які реалізуються у такій послідовності:

• усвідомлення мети й бажання досягти її;

• усвідомлення можливостей досягнення мети;

• появу мотивів, які стверджують, або заперечують ці можливості;

• боротьба мотивів і вибір;

• прийняття однієї з можливостей у якості рішення;

• здійснення прийнятого рішення.

Питання механізму вольової дії ставилося окремо. Д. М. Узнадзе таким механізмом вважав умінняактуалізувати настановлення, яке відповідає необхідному акту поведінки. Завданням вольової дії виступає перетворення установки в актуальну силу, що спрямовує людську активність у певний бік. Декотрі автори вказували на механізм висування особистістю цілей (Л. Божович), на конфлікт між реальними та ідеальними цілями (Б. Братусь), на конфлікт між близькими і віддаленими цілями (Г. Бреслав). За думкою В. Іваннікова, механізмом вольової дії є зміна її смислу і формування додаткового смислу дії. Є декілька способів довільної зміни спонукання через зміну смислу дії. Це досягається через уявну ситуацію з новим мотивом.

Зміни смислу дії можна конкретно досягти таким чином:

• через переоцінку значущості мотиву (бажання, інтересу, прагнення), тобто зниження значущості непотрібного і збільшення значущості того, що відповідає корисній поведінці;

• через зміну ролі, позиції людини в даних обставинах на таку, котра є більш відповідальною щодо певної діяльності;

• через передбачення наслідків відмови від здійснення необхідної дії.

Крім зміни смислу дії, можна також поєднувати в одній дії два смисли, один з яких задається ситуацією, а інший -створюється самостійно (чи задається ззовні іншою людиною) через зв'язок дії з новим реальним мотивом.

ПИТАННЯ №4. ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ ОСОБИСТОСТІ ПОЧУТТЯ ( Винославська О.В.)

Воля особистості, за В. Селівановим, це певна сукупність психічних властивостей, яка характеризує досягнутий рівень свідомої саморегуляції особистості; ця сукупність властивостей складається протягом життя.Вольові якості особистості є відносно сталими, незалежними від ситуації, стійкими психічними утвореннями. До вольових якостей особистості належать: цілеспрямованість, рішучість, сміливість, мужність, ініціативність, настійливість, стриманість, дисциплінованість та ін.

Цілеспрямованість виявляється у підкоренні людиною своєї поведінки певній життєвій меті; цією головною метою обумовлені більш окремі цілі, досягнення яких стає засобами на шляху до головної. Самостійністьзнаходить виявлення у вмінні людини дотримуватись власних принципів, єдиної власної лінії у діях, незважаючи на тиск суспільства, зовнішньої ситуації.

Рішучість (в якій співвідносяться імпульсивність і поміркованість, афект і інтелект) виявляється у швидкому та свідомому обранні мети, визначенні шляхів її досягнення, у певності в прийнятому рішенні (тоді як нерішучістьвиявляється у марних роздумах, ваганнях, передуючих прийняттю рішення, у підкоренні волі людини, боротьбімотивів, у постійному перегляді вже готових рішень). Настійливість стосується виконання рішень, вона виявляється у здатності людини втілювати прийняті рішення, досягати мети навіть в умовах серйозних перешкод.Ініціативність передбачає здатність людини до започатковування змін, тобто до встановлення новаторських цілей, до прийняття гнучких рішень і дієвого втілення новацій.

Стриманість виявляється у здатності утримувати психічні та фізичні прояви, які можуть зашкодити досягненню мети. У свідомому підкоренні власної поведінки певним правилам та нормам виявляєтьсядисциплінованість.

Сміливість - це здатність людини долати почуття страху та розгубленості. Мужність - складна якість, яка поєднує сміливість, настійливість, стриманість, впевненість у собі, вона допомагає людині йти до мети, не зважаючи на втрати й страждання.

Вказані вольові якості особистості не тільки реально виявляються, але й формуються у здійсненні нею вчинків. Можна сказати, що саме через вчинення (яке вимагає від людини активної, дієвої самодетермінації) відбувається розгортання потенціалу вольових якостей особистості. У цьому розгортанні велику роль відіграють найперші в житті особистості випадки зіткнення мотивів.

Перший вольовий акт в житті людини (як зазначає І. П. Маноха), є дуже тривалим, складним і енергомістким. Подальші вольові акти вже йдуть «протореним шляхом» (склався образ вольового діяння), вони з часом «механізуються», переходять у неусвідомлюваний план.

Шляхом механізації психічних процесів і актів діяння закріплюються деякі види психічної діяльності, на основі чого формуються неповторні стилі поведінки особистостей.

Факторами розвитку вольових процесів індивіда також є очікування успіху (важлива впевненість у можливості досягнення мети) та цілеспрямування (ціль постає перед особистістю як соціально-визнаний та індивідуально-прийнятий компонент діяльності, який надає дії сенс і керує дією в процесі виконання).

Орієнтація індивіда на завершеність дій виступає як фактор, що впливає на організацію циклу дій від початку до кінця. Важливим для розвитку волі є мотивування процесу діяння, тобто свідоме утворення індивідуальної значущості цього процесу.

Будова волі людини суттєво залежить від її змісту, тобто від того, яке відношення складається між партикулярно-особистісним і суспільно-значущім (С. Л. Рубінштейн), між феноменальним і сутнісним. Вольові якості людини належать до найістотніших її якостей, вони завжди грали провідну роль у найбільш величних подіях історії людства: у героїчних вчинках та відкриттях.

Інформаційні джерела:

Винославська О.В.Психологія : Навчальний посібник / Винославська О.В., Бреусенко-Кузнєцов О.А., Зливков В.Л., Апішева А.Ш., Васильєва О.С. – К.: Фірма "ІНКОС", 2005.- 351 c. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу:http://ualib.com.ua/b_147.html

Лекція №4.Тема: Індивідуально-психологічні особливості людини

Питання

1. Структура особистості та її спрямованість.

2. Темперамент.

3. Характер.

4. Здібності.

Рекомендована література

1. Варій М. Й. Загальна психологія : Навчальний посібник / 2-ге видан., випр. і доп. - К.: «Центр учбової літератури», 2007.- С. 436-490; 601-615. – [ Електрон. ресурс ] . – 1. Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/books-book-113.html; 2. Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

2. Винославська О.В. Психологія : Навчальний посібник / Винославська О.В., Бреусенко-Кузнєцов О.А., Зливков В.Л., Апішева А.Ш., Васильєва О.С. – К.: Фірма "ІНКОС", 2005.- 351 c. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://ualib.com.ua/b_147.html

3. Максименко С. Д. Загальна психологія + [Електрон. ресурс] : Навч. посібник / С. Д. Максименко. – Вид. 2-е. – К. : ЦНЛ, 2004. – С.211–234. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу:http://lib.uccu.org.ua.

4. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення : Навч. посібник. - К: "ЕксОб". – 1999. – С. 102– 109; 149– 152. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

ПИТАННЯ№ 1

Студент повинен чітко усвідомити, що в психології використовуються різні поняття для визначення різних властивостей людини. Так, коли кажуть «індивід», то цим хочуть підкреслити належність особи до людського роду. Особистість – це соціальний індивід, суб’єкт пізнання, діяльності, носій свідомості. Індивідуальність – це своєрідність інтелекту, почуттів, волі, темпераменту, їхні комбінації.

Зверніть увагу на те, що і у вітчизняній, і у зарубіжній науці існують різноманітні теорії, які намагаються описати структуру особистості. Наприклад, за К. К. Платоновим у структурі особистості виділяють чотири підструктури різного рівня та накладені на них підструктури здібностей та характеру:

До спрямованості належать цілі, інтереси, ідеали, переконання та малоусвідомлені мотиви. Їхнє співвідношення визначає поведінку людини в конкретній життєвій ситуації. Тільки стійке домінування мотиву в значущій ситуації визначає спрямованість особистості.

Спрямованість особистості може проявлятися у ставленні до себе, суспільства, справи. Іноді її визначає надмірно розвинений інтерес до чогось.

ПИТАННЯ № 2

Вивчаючи питання про темперамент , студент повинен чітко усвідомити, що він характеризує індивіда зі сторони динамічних особливостей його психічної діяльності, а саме: за показниками темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, енергійності, емоційності. Тобто визначає не сутність особистості, а форму її прояву, манеру її поведінки та реакцій у певних обставинах.

Головні властивості темпераменту:

• сенситивність – міра чутливості до явищ дійсності;

• реактивність – особливість реагування особистості на різноманітні подразники;

• пластичність – здатність швидко пристосовуватися до обставин, що постійно змінюються;

• ригідність – особливість, протилежна пластичності; нездатність перебудовуватися, негнучкість, інертність;

• екстравертованість – переважна орієнтованість на зовнішні події, на інших;

• інтровертованість – протилежна екстраверсії, зосередження індивіда на власному внутрішньому світі;

• емоційна збудливість – показує, наскільки слабкі подразники потрібні для того, щоб виникла емоційна реакція.

Студент повинен чітко усвідомити, як змінювалося упродовж історії уявлення про природу темпераменту. Однією з найбільш відомих вчень про темперамент є теорія І. П. Павлова, що базується на експериментальних дослідженнях вироблення умовних рефлексів. За Павловим, темперамент залежить від типу нервової системи, який зумовлений певним співвідношенням трьох основних ознак: сили, врівноваженості та рухливості нервових процесів збудження і гальмування.

Зверніть увагу на те, що сила нервових процесів означає здатність витримувати, не переходячи в стан гальмування, тривале або часто повторюване збудження. Врівнова­женість – це показник співвідношення сили процесів збудження і гальмування. Рухливість – визначається швидкістю переходу нервових клітин від стану збудження до гальмування і навпаки.

Вивчаючи це питання, студентові слід також ознайомитися з теорією Г. Айзенка, якій виділяв дві пари протилежних властивостей людини: емоційну стабільність-неста­більність та інтроверсію-екстраверсію, і вважав, що вони дають змогу виявити чотири комбінації цих властивостей і відповідно – чотири типи темпераменту, які мають класичні назви.

Студент повинен чітко засвоїти, що успішність діяльності безпосередньо не залежить від темпераменту. Немає «кращих» чи «гірших» темпераментів. Властивості темпераменту є відносно психологічно рівноцінними за умов індивідуального стилю діяльності, який має компенсаторне значення. Однак є коло професій (у першу чергу, екстремальних), якими неможливо успішно оволодіти лише завдяки індивідуальному стилю діяльності, – для них потрібна професійна придатність і професійний відбір, урахування психофізіологічних властивостей і того жтемпераменту.

ПИТАННЯ № 3

Важливо, щоб студент міг розрізняти, коли йдеться про темперамент, а коли – про характер. Так, характер – це особливі прикмети, риси, які людина набуває в суспільстві. Характер утворюється із сукупності стійких індивідуальних особливостей особистості, що складаються і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби поведін­ки, вчинки у стосунках з іншими. Знаючихарактер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов; характер – це певна програма поведінки. В ньому можна виділити провідні та другорядні риси. Є цільні, су­перечливі, сильні, вольові та слабкіхарактери.

Необхідно вивчити напам’ять структуру рис характеру, що виявляється в тому, як людина ставиться:

1. до інших людей, демонструючи при цьому увагу, принциповість, прихильність, комунікатив­ність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність, або протилежні риси;

2. до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретель­ність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість, або протилежні риси;

3. до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку, або протилежні риси;

4. до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності, або протилежні риси.

Слід звернути увагу на те, що деякі риси характеру можуть бути розвинені надміру, що призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру – це крайні варіанти психічної норми, результат підсилення окремих рис характеру. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людини. Виділяють такі основні типи акцентуації характеру:

• інтровертний тип, якому властиві замкнутість, труднощі в спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими;

• екстравертний тип, якому притаманні прагнення до спілкування та діяльності, балакучість, поверховість;

• некерований тип – імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозріливий;

• неврастенічний тип – з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;

• сенситивний тип – з надмірною чутливістю, лякливістю, сором’язливістю, вразливістю;

• демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті тощо.

Більш детальна характеристика цих та інших типів акцентуацій дається у працях К. Леонгарда, А. Є. Лічко.

Студент повинен чітко усвідомити, що характер тісно пов’язаний з темпераментом, який може сприяти або протидіяти розвиткові певних рис характеру. Тому важливо знати свій темперамент. Так, холерику або сангвініку легше, ніж меланхоліку чи флегматику, виробити в собі ініціативність і рішучість. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманості та самоконтролю, а для сангвініка – вимогливості до себе і самокритичності. Меланхоліку важче долати сором’язливість і тривожність, а флегматику – розвиватиініціативність.

У перші роки життя дитини провідним фактором розвитку їхнього характеру стають дорослі; у молодшому шкільному віці поряд із наслідуванням на перше місце виступає виховання. А починаючи з підліткового віку, важливу роль у формуванні характеру вже відіграє самовиховання. Характер може свідомо, цілеспрямовано вдосконалюватися самою людиною – завдяки зміні соціальної поведінки, діяльності, спілкуванню з іншими людьми. Треба знати, що характер можна змінювати протягом усього життя, тобто характер – це суспільно-історична категорія.

ПИТАННЯ № 4

Стосовно можливостей та досягнень людини студент має знати, що саме здібності є тими індивідуально стійкими властивостями, які визначають успіхи в різних видах діяльності. Здібності – це потенційні можливості, що виявляються в діяльності. Саме від них залежить динаміка набуття досвіду: швидкість, глибина, легкість, тривалість. Здібності не тотожні знанням, вмінням та навичкам. Це такі психологічні особливості людини, які «відповідають» за опанування знаннями, уміннями та навичками, за «ціну», яку людина сплачує за навчання.

Важливо, щоб студент міг розрізняти різні види здібностей за змістом і рівнем. Так, загальні здібностівизначають успіх людини у різноманітних сферах діяльності (розвинена пам’ять, мова, розумові здібності тощо), аспеціальні – в спеціальних, для яких необхідні певні задатки (музичні, математичні тощо). Загальною властивістю особистості, яка (властивість) в умовах діяльності виявляється як здібність, є також приналежність людини до одного з трьох типів (за І. П. Павловим):

• «художнього»;

• «мислячого»;

• «середнього ».

Необхідно звернути увагу на те, що ця класифікація ґрунтується на відносному переважанні функціонування першої або другої сигнальних систем. Переважання першої в психічній діяльності людини дає «художній» тип: яскравість образів, вразливість, емоційність, тоді як переважання другої – засвідчує тип «мислячий» , для якогохарактерне вміння оперувати абстрактними поняттями, математичними залежностями. Рівновага цих двох сигнальних систем визначає «середній» тип.

Слід пам’ятати, що в літературі поруч із поняттям «здібності» використовують також термін «задатки» – природжені анатомо-фізіологічні риси індивіда, природна передумова його розвитку. Для задатків найбільш значущою є структура нервової системи, насамперед головного мозку, органів чуттів. Але якщо людина, яка має навіть особливі задатки, не розвиває їх через відповідну діяльність, здібності у неї розвиватися не будуть. Необхідно чітко усвідомити, що головною умовою перетворення задатків у здібності є діяльність, активна взаємодіяз навколишньою дійсністю, навчання та виховання.

Студент має розрізняти різні рівні прояву здібностей. Зокрема, одним з найвищих рівнів є талант – тобто обдарованість, вища за середню здатність людини до певного виду діяльності (творчої, наукової, політичної, виробничої). Найталановитіших людей називають геніями (лат. – дух). Про наявність геніальності можна говорити лише у разі досягнення індивідом таких результатів творчості, які мають важливе значення для розвитку людства, світової культури.

Інформаційні джерела:

Винославська О.В.Психологія : Навчальний посібник / Винославська О.В., Бреусенко-Кузнєцов О.А., Зливков В.Л., Апішева А.Ш., Васильєва О.С. – К.: Фірма "ІНКОС", 2005.- 351 c. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу:http://ualib.com.ua/b_147.html

ЛЕКЦІЯ № 5. ТЕМА: ДІЯЛЬНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

ПИТАННЯ:

1. ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ СТРУКТУРА

2. МЕТА І МОТИВИ ДІЯЛЬНОСТІ

3. ВМІННЯ ТА НАВИЧКИ. ПРОЦЕС ЇХ ЗАСВОЕННЯ

4. ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ

Рекомендована література

1. Варій М. Й. Загальна психологія : Навчальний посібник / 2-ге видан., випр. і доп. - К.: «Центр учбової літератури», 2007. – С. 686 –702. – [Електрон. ресурс]. –Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

2. Максименко С. Д. Загальна психологія + [Електрон. ресурс] : Навч. посібник / С. Д. Максименко. – Вид. 2-е. – К. : ЦНЛ, 2004. – С.77 – 99. –[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

3. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення : Навч. посібник. - К: "ЕксОб". – 1999. – С.24 – 44. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

ПИТАННЯ №1. ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ СТРУКТУРА

Поняття про діяльність

Живим істотам від природи властива активність, яка забезпечує життєво важливі зв'язки організму із середовищем. Джерелом актив­ності живих істот є потреби, що спонукають її до відповідних реакцій, дій. Потреба— це стан живої істоти, в якому виявляється її залежність від конкретних умов існування. Проте активність тварин ідіяльність людини суттєво відрізняються за психологічними ознаками. Актив­ність тварин характеризується як поведінка і обмежується інстинк­тивними та умовно-рефлекторними діями, спрямованими на присто­сування до умов життя і задоволення різноманітних біологічних потреб у їжі, розмноженні, захисті. У потребах тварини предмет їх задово­лення постає як безпосередній стимул активності й визначає сам спосіб задоволення потреби.

Людська діяльність за сутністю є соціальною. Вона сформувалася історично, у процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов життя, а й активно змінює їх відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини характеризується сві­домістю і цілеспрямованістю. Особистість як суб'єкт діяльності, за­довольняючи свої потреби, взаємодіє із середовищем, ставить перед со­бою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення, виявляє фізичну й розумову активність у досягненні поставленої мети.

Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плану­ванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдоско­налення.

Отже, діяльність людини — це свідома активність, що виявляється в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Структура діяльності

В усіх різновидах діяльності люди користуються рухами природ­женими (безумовно-рефлекторними) танабутими (умовно-рефлектор­ними). Безумовно-рефлекторні рухи у процесі життя, у результаті досвіду, навчаннята виховання перебудовуються відповідно до ви­мог умов життя, культури трудових дій та поведінки. Рухи (ходіння, мовлення, писання, читання, пов'язані з обробкою матеріалів, грою на інструменті) під впливом навчаннята виховання настільки змінюють­ся, що в них важко розпізнати первинний, природжений характер.

У діяльності залежно від її мети та змісту, матеріалу та способів його обробки рухи об'єднуються в різноманітні комплекси і системи. Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чи його змісту, називаютьдіями. Розрізняють дії предметні та розумові.

Предметні, або зовнішні, дії спрямовані на оволодіння предмета­ми, контакти з людьми, з тваринами, рослинами і т. ін. Розумові дії ви­являються у сприйманні, діяльності пам'яті, мислення та ін. Розумові дії утворюються на грунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті інтеріоризації, тобто перенесення у внутрішнє життя лю­дини, стають змістом розумової діяльності. На перших етапах за­своєння досвіду діти і дорослі оперують конкретними предметами, засобами унаочнення, порівнюють, розкладають та об'єднують їх, знаходять причинні залежності та їх взаємодію. Потім, у результаті інтеріоризації цих зовнішніх дій з предметами, людина починає опе­рувати образами цих предметів і зв'язками та залежностями між ними. На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомо­гою понять, виражених у слові.

Інтеріоризоване зовнішнє опрацьовується в мисленні, набуває логічного оформлення, вплітається в систему знань і попереднього досвіду людини й реалізується в діяльності у вигляді тих чи Інших дій. Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріори­зацією.

Важливу роль у діяльності відіграє її регуляція. У процесі засвоєння знань і досвіду у свідомості людини утворюється образ рухів і дій ви­конуваної діяльності, або акцептор дії, з яким порівнюється виконува­на дія в разі її відхилення від окресленого способу її виконання, кори­гується відповідно до поставленої мети та акцептора дії.

Отже, діяльність — це сукупність цілеспрямованих, усвідомлю­ваних дій. Свідома діяльність людинихарактеризується не тільки цілями та мотивами, а й певними засобами, за допомогою яких вона здійснюється.

Успішне виконання будь-якої діяльності потребує від людини оволодіння необхідними для неї засобами. Воно передбачає ви­роблення у людини вмінь і навичок користуватися ними для до­сягнення поставленої мети.

ПИТАННЯ № 2. МЕТА І МОТИВИ ДІЯЛЬНОСТІ

Мета — це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти у своїйдіяльності. Без мети не може бути свідомої діяльності.

Цілі людської діяльності виникли й розвивались історично, у процесі праці. Вони породжуються суспільним життям, умовами, в яких живе людина, і залежать від виконуваних людиною ролей, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей. Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до здійснення віддаленої мети, що висувається на далеку перспективу.

Суспільне важлива, змістовна мета стає джерелом активності осо­бистості. Тільки велика мета народжує велику енергію. Така мета вик­ликає єдність розумової, емоційної та вольової діяльності, цілеспрямо­вану зосередженість свідомості на поставлених цілях. "Рефлекс мети", писав І. Павлов, має величезне життєве значення, він є основною фор­мою життєвої енергії людини. Життя тільки у того змістовне, хто весь час прагне до певної мети. Як тільки зникає мета, воно стає безбарв­ним, непривабливим.

Мотив — це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяль­ності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетичне пов'язані з її органічними та культурними потребами. Потреби породжують інте­реси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з метою пізна­ти їх, оволодіти ними.

Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні потреби (в їжі, одязі, житлі), духовні та культурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане і найближчим часом) та віддалена (здійснення бажаного планується на тривалий час). Розрізняють мотиви і за рівнем усвідомлення. Бувають яскраво й чітко усвідомлювані мотиви — обов'язки перед колективом, відповідальність, дисциплінованість та ін. Але в багатьох випадках діють неусвідомлювані спонуки, наприклад звички, упереджене ставлення до певних фактів життя, людей тощо. Проте незалежно від міри усвідомлення мотиву діяльності він є вирішальним чинником у досягненні поставленої мети.

Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умо­вами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв'язок. З одного бо­ку, мета тамотиви спонукають кожну людину до діяльності, визнача­ють її зміст і способи виконання, а з іншого — вони й формуються у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається. У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інте­реси, ідеали та переконання — виробничі, розумові, естетичні, спор­тивні.

ПИТАННЯ № 3. ВМІННЯ ТА НАВИЧКИ. ПРОЦЕС ЇХ ЗАСВОЕННЯ

Поняття про вміння. Успіх будь-якої діяльності залежить від уміння її виконувати. Це стосується будь-якої виробничої, педагогічної, спор­тивної діяльності, писання, читання, гри на музичному інструменті тощо.

Уміння інколи зводять до знання якоїсь справи, розуміння того, як вона робиться, ознайомлення з порядком її виконання. Проте це ще не є вміння, а тільки одна з його необхідних передумов. Людина мо­же, наприклад, знати правила керування автомобілем, але настільки недосконало, що їй ніхто не дасть дозволу його водити. Школяр мо­же знати, як треба складати план оповідання, але буває достатньо простежити за процесом виконання ним цього завдання, щоб зро­зуміти, що потрібне вміння у нього ще не сформувалося.

Вміння є там, де знання певної справи поєднується з вправністю у виконанні дій, з яких складається цядіяльність. Вміє керувати автома­шиною той, хто, дотримуючись встановлених правил, робить це вправ­но, чітко й бездоганно, хто має навички у цій справі. Вміє складати план той учень, в якого вироблені певні навички роботи над текстом. Так само і вміння грати на якомусь музичному інструменті, малюва­ти, виконувати фізкультурні вправи та інші завдання спирається на певні навички. Отже, вміння — це готовність людини успішно викону­вати певнудіяльність, що грунтується на знаннях і навичках.

Діяльність людини найчастіше складається з цілої низки різних дій. Тому вміння їх виконувати також складається з низки часткових умінь. Так, уміння керувати автомашиною охоплює такі моменти, як уміння завести двигун, регулювати його роботу, керувати кермом, стежити за дорогою, за роботою машини. Вміння учня навчатися включає вміння планувати свою домашню навчальну роботу, брати­ся в певні години за її виконання раціональними способами, заучу­вати заданий текст, виконувати письмові завдання, контролювати ре­зультат їх виконання. Комплекс часткових, тісно взаємопов'язаних умінь охоплює все те, що називають умінням: керувати машиною, на­вчатися, грати на музичному інструменті, малювати.

Поняття про навички. Повторно виконуючи ту чи іншу дію, люди­на вправляється в її виконанні. Унаслідок цього вдосконалюється ви­конання нею цієї дії. Дія виконується дедалі швидше, легше, вільніше, потребує менше напруження, зусиль і вольового контролю, кількість помилкових рухів зменшується. Людина усвідомлює мету дії, шлях досягнення цієї мети; техніка ж її досягнення функціонує сама по собі, більш-менш автоматизовано. Отже, удосконалені шляхом багаторазо­вих вправ компоненти вмінь, що виявляються в автоматизованому виконанні дій, називаються навичками.

Наявність навичок полегшує людині виконання свідомих завдань. За свідомістю залишається можливість починати, регулювати й за­вершувати дію, а сам рух відбувається без будь-якого подальшого втручання волі як реальне повторення того, що вже робилося тисячі разів (І. Сєченов). Людина може усвідомлювати й автоматизовані компоненти, тобто рухи, з яких складається певна діяльність. У разі по­треби вона може спрямовувати свою увагу на саму техніку написання літер з метою, наприклад, вивести їх каліграфічне, красиво. Можуть усвідомлюватися рухи артикуляційних органів при вимові звуків мо­ви, звичні рухи пальців при грі на музичному інструменті з метою її проконтролювати, змінити дещо в них. Людина починає усвідомлю­вати рухи за появи ускладнень, перешкод у їх виконанні.

Процес формування вмінь і навичок. Уміння і навички формуються у людини у процесі її навчання. Виокремлюють три основні його фази. Перша розпочинається з усвідомлення завдання та способів його виконання. Так, досвідчений майстер з'ясовує і показує новачкові, як виконувати ті чи інші виробничі операції, а останній ознайомлюється з ними. Навчаючи учнів писати, їх теж ознайомлюють з тим, як треба виводити кожну літеру. Потім ті, хто навчається, пробують застосувати одержані пояснення на практиці, тобто виконувати відповідні дії.

На підставі пояснень, зорового сприймання, показу дії утворюється перше, ще загальне, схематичне зорове уявлення про просторові та часові особливості дії — про напрямок та амплітуду рухів, їх швид­кість, погодження та послідовність. Вправляння супроводжується значним вольовим зусиллям і почуттям впевненості, віри у свої сили або сумнівом, нерішучістю, боязкістю. Ці переживання позначають­ся на ефективності вправляння, сприяючи йому або затримуючи його.

У результаті подальших тренувань, тобто багаторазового повторен­ня певних дій з метою їх закріплення та вдосконалення, поступово послідовність рухів стає злагодженішою, а дії — чіткішими та погодженішими. Вправність переходить у другу, вищу фазу своєї доскона­лості. Фізіологічним її підґрунтям є зміцнення в корі великих півкуль головного мозку тимчасових нервових зв'язків, їх спеціалізація, ви­роблення певної їх системи, тобто утворення певного динамічного стереотипу.

Унаслідок тренування виконання дії прискорюється і полегшується. Усуваються зайві рухи і зменшується напруження при їх виконанні. Це означає, що іррадіація збудження, яка відбувалася на початку і зу­мовлювала велику кількість зайвих рухів, змінюється його концент­рацією. Зайві рухи, які не знаходять "ділового підкріплення", поступо­во гальмуються як неадекватні певній ситуації. Адекватні ж рухи стають економнішими, чіткішими, точнішими.

У процесі вдосконалення виконання дії змінюється співвідношен­ня аналізаторів, що беруть участь у цьому процесі. Така зміна вияв­ляється, зокрема, у тому, що зменшується роль зорових і підвищується роль рухових відчуттів у регуляції дії. Це можна спостерігати під час формування виробничих, спортивних умінь і навичок, уміньграти на музичному інструменті та багатьох інших.

Вирішальне значення у формуванні вмінь і навичок має регулю­вання рухів на основі самоконтролю. Самоконтроль сприяє вироб­ленню тонких зорових, слухових і рухових диференціювань, а це, у свою чергу, сприяє точності дій. У процесі підвищення вправності зоровий контроль за ходом дії, що має провідне значення на почат­ку вправляння, поступово зменшується, поступаючись контролю за рухами, тобто контролю за дією тих органів, якими вона здійсню­ється.

Залежно від того, як рухи автоматизуються, змінюється роль зоро­вого сприймання у процесі виконання дії. На перших порах зорове сприймання і дія збігаються, наприклад сприймання літери поєднується з її вимовою. Таке поєднання неминуче й необхідне, але воно дуже вповільнює виконання завдання. Унаслідок вправляння сприй­мання починає дедалі випереджати дію. Так, при швидкому, вираз­ному читанні вимова прочитаного випереджається сприйманням не ли­ше окремих складів, а й цілих слів, що йдуть за тим словом, яке вимовляється. Сприймані наступні елементи тексту підготовлюють подальші рухи й тим забезпечують швидкий темп і вищу ефективність виконання дії.

Кожна дія складається з більшої чи меншої кількості рухів. Вміле виконання дії потребує об'єднання цих рухів у цілісний акт, а цих актів — у ще складнішу дію.

Наприклад, пілот, літаючи по замкненому колу, за 5-6 хвилин повинен виконати 200 окремих рухів. Успішно справитися з цим за­вданням можна, лише об'єднавши їх у складніші цілісні дії. Фізіоло­гічним підґрунтям об'єднання рухів у цілісну дію є утворення "асо­ціацій асоціацій", тобто ланцюгів тимчасових нервових зв'язків, певних їх систем. Закріплюючись, останні стають стереотипними. Ця стереотипія і є підґрунтям автоматизованого виконання дії. У цьому зв'язку вольове зусилля набагато зменшується, повільне зосереджен­ня уваги на рухах переходить у стан післядовільної уваги, рухи стають упевненішими і точнішими, полегшується свідомий контрольза процесом виконуваної дії.

Такий рівень розвитку навички характерний для останньої, третьої фази вправності. На цій фазі дії стають завченими, що дає можливість удосконалювати їх, доводити до певного рівня майстерності.

Як уже зазначалося, формування вмінь і навичок починається зви­чайно зі словесних пояснень і засвоєння правил дії. Оцінка виконаних дій, усвідомлення їх результатів так само здійснюються здебільшого за допомогою слова. Слово, включаючись у процес формування вмінь і навичок, сприяє виробленню чіткої послідовності, темпу і ритму рухів, їх системи.

Проте хоч би якою звичною, автоматизованою не була дія, свідо­мий контроль над нею ніколи не припиняється. Ми одразу усвідо­млюємо відхилення від необхідного правила чи способу виконання дії. Ми помічаємо, наприклад, неправильний рух руки при письмі, неправильну вимову слова, помилку у виробничій операції, у рухах при керуванні автомашиною тощо і вносимо корективи в наші дії. Отже, хоча дія в цьому разі й відбувається автоматизовано, проте вона зали­шається свідомо контрольованою.

Умови формування вмінь і навичок. Основними умовами успішно­го формування вмінь і навичок є усвідомлення мети завдання і ро­зуміння його змісту та способів виконання. Цього досягають пояс­неннями завдання, демонструванням кращих зразків виконуваного завдання та самої дії виконання.

Успіх формування вмінь і навичок найбільшою мірою залежить від свідомого ставлення, готовності особистості до вироблення в собі вмінь і навичок, інтересу до кращого виконання дій, пов'язаних з виконанням завдання.

У формуванні вмінь і навичок важливо враховувати індивідуальні особливості людини: тип нервової системи, попередній досвід, теоре­тичні знання, нахили та здібності.

Не менш важливу роль у засвоєнні вмінь і навичок відіграють умо­ви навчання, правильна організація процесувправляння: послідовність засвоєння дій, поступовий перехід від простішого до складніших за­вдань, від повільного до швидкого темпу їх виконання.

При вправлянні потрібно враховувати й те, що тривале безпе­рервне вправляння, як і тривалі перерви в ньому (наприклад, заняття з музики, спортивні тренування, трудові операції проводяться один раз на тиждень), не сприяють успішному формуванню вмінь і навичок. Тривалі інтервали між вправами ведуть до ослаблення сформованих умінь і навичок.

Перенесення та інтерференція навичок

Навички, що набуваються, певною мірою спираються на раніше сформовані навички. Це означає, що новоутворювані динамічні сте­реотипи нашаровуються в корі великих півкуль головного мозку на раніше сформовані стереотипи, що вони не тільки співіснують, а й взаємодіють. Раніше сформовані навички можуть як сприяти вироб­ленню нових навичок, так і гальмувати, затримувати цей процес.

Найчастіше раніше сформовані навички сприяють засвоєнню но­вих, полегшуючи цей процес. Так, навичкиліплення та малювання допомагають дитині опановувати навичку писати. Навичка гри на одному музичному інструменті полегшує оволодіння технікою гри на інших музичних інструментах. Тому, хто грає на піаніно, легше на­вчитися друкувати. Такий позитивний вплив раніше набутих нави­чок на процес формування нових називаєтьсяперенесенням навичок.

Явище перенесення зумовлюється передусім наявністю схожих і тотожних рис у вже сформованій та новій навичках, спільних прийомів виконання відповідних дій. Елементи вже сформованої навички вхо­дять при цьому до структури новоутворюваної навички і тим полегшу­ють процес оволодіння нею. Отже, тут відбувається застосування ра­ніше вироблених тимчасових нервових зв'язків, певних їх груп до нових випадків, у нових ситуаціях, їх узагальнення.

Перенесення виявляється також у тому, що, навчившись викону­вати певну дію одним органом (наприклад, писати правою рукою), людина може без спеціальної вправи виконати цю дію (щоправда, менш досконало) й іншим органом, наприклад лівою рукою або ногою чи головою.

Раніше вироблені навички іноді справляють негативний, гальмівний вплив на формування нових навичок, що виявляється у зниженні про­дуктивності дій, виникненні помилок тощо. Таке явище називається інтерференцією навичок. В інтерференції виявляється суперництво, що спостерігається між деякими вже сформованими та новоутворюваними стереотипами.

Інтерференція спостерігається тоді, коли на один подразник ви­робляються дві чи кілька різних реакцій. Так, при вивченні іноземної мови трапляються помилки у вимові літер, однакових за графемою з літерами рідної мови, але різних за вимовою ("с", "х", "р", "у" та ін.). Аналогічне трапляється при користуванні шифрувальним кодом, в якому замінено значення умовних знаків. В одному експерименті піддослідні завчили один код, в якому кожна літера означала певну цифру (наприклад "К-5", "С-2"). Після того як піддослідні виконали цю роботу, їм запропонували завчити інший код, в якому ті самі літе­ри означали вже інші цифри (наприклад "К-3", "С-8").Виявилося, що для оволодіння другим кодом піддослідним потрібно було викона­ти набагато більше вправ, ніж для оволодіння першим кодом. Інтер­ференція тут пояснюється недостатнім гальмуванням звичних дій, ви­роблених раніше.

Інтерференція виявляється тоді, коли раніше вироблені прийоми дії застосовуються в новій ситуації без урахування її відмінності. Це відбувається, наприклад, тоді, коли оператор переходить на роботу з приладу старої конструкції на прилад нової конструкції, у дії з яким змінено послідовність операцій.

Загалом інтерференція виникає, як бачимо, за певних умов. Знаючи ці умови і передбачаючи їх дію у тій чи іншій конкретній ситуації, можна запобігти інтерференції навичок і тим полегшити оволодіння новими навичками.

Вироблені у людини навички підтримуються на належному рівні досконалості, якщо вони використовуються. Коли ж навички впро­довж певного часу залишаються без застосування, вони ослаблюють­ся. Системи тимчасових нервових зв'язків, що є їх фізіологічним підґрунтям, починають гальмуватися. Виконання відповідних дій упо­вільнюється, знижується їх якість. Так, тривала перерва у керуванні ав­томашиною, у виробничій, музичній, спортивній діяльності призводить до зниження рівня досконалості, погіршення якості виконання від­повідних дій. Тому спеціалістам у будь-якій галузі діяльності дово­диться постійно тренуватися, щоб підтримувати свої навичкина належ­ному рівні досконалості.

Навички тим швидше ослаблюються, чим меншою мірою вони сформовані, закріплені. А їх ослаблення виявляється в деавтоматизації виконуваних дій.

Сильні хвилювання та втома людини часто спричинюють пору­шення її звичних дій. У цьому разі потрібно мати чимале самовла­дання, щоб виконувати дію у звичному темпі й не припускатися по­милок. Порушення звичних дій трапляється й тоді, коли людині доводиться діяти в нових для неї умовах, які породжують у неї не­впевненість у своїх силах. Це свідчить про те, що вироблені системи умовних рефлексів зберігають характер коркового автоматизму ли­ше остільки, оскільки існує певна постійність зовнішніх і внутрішніх умов, за яких він був вироблений, тобто доки перебувають у єдності зовнішній та внутрішній стереотипи.

Порушення, розлади навичок настають унаслідок патологічних змін в роботі мозку. При патологічних змінах звичайно руйнуються спочатку складніші й пізніше вироблені навички, а потім — менш складні й давніше сформовані.

Різновиди вмінь і навичок. Уміння і навички входять до складу будь-якої діяльності людини. Розрізняють їх залежно від змісту діяльності й тих потреб людини, які задовольняються через них. Відповідно до цього розрізняють вміння і навички самообслугову­вання, виробничі, мовні, розумові, мистецькі, спортивні та ін.

Найбільшу групу становлять виробничі вміння та навички людини, які диференціюються за окремими видами виробничої праці.

Дослідження формування виробничих умінь показують, що їх можна поділити на три групи:

конструктивні, пов язані з уявленнями про продукти праці, з конструюванням останніх за рисунками, моделями, описами та з виявом цих уявлень у словах, моделях, проектах, робочих рухах;

організаційно-технологічні, пов'язані з добором необхідних знарядь праці та матеріалів, з визначенням способів їх обробки, з плануванням і контролем самої праці;

операційні, пов'язані із застосуванням знарядь праці та матеріалів для виготовлення певного продукту праці, з виконанням потрібних для цього виробничих операцій.

Особливу групу становлять мовні вміння та навички, які є скла­довою мовлення людини, спрямованого на задоволення її потреби у спілкуванні з іншими людьми, в обміні думками. До цієї групи нале­жать навички як усного, так і письмового мовлення. Розумові вміння та навички виявляються у виконанні різних видів розумовоїдіяль­ності (наприклад, запам'ятовування певного матеріалу, розв'язання арифметичних та інших задач, виконання розумових операцій, дослідних завдань, теоретична робота в тій чи іншій галузі). Різні вміння і навичкиоб'єднуються також у мистецькі, спортивні та інші їх різновиди.

Окремі види вмінь і навичок тісно взаємопов'язані й перепліта­ються. Так, розумові вміння завжди тісно пов'язані з умінням викону­вати усну та письмову роботу. До складних виробничих умінь завжди входять розумові компоненти. Разом з тим уміння виконувати, на­приклад, дослідну експериментальну роботу в тій чи іншій галузі спи­рається на навички практичного оперування необхідними для цього приладами, вимірювальними та іншими знаряддями.

Уміння та навички відіграють дуже важливу роль у діяльності людини. Вони дають їй змогу успішно досягати поставлених перед собою цілей. Наявність у людини великої кількості вмінь і навичок є підґрунтям володіння нею своїми силами, вони дають їй можливість заощаджувати ці сили, доцільно їх використовувати, підвищувати продуктивність діяльності, запобігати втомі.

Вироблення динамічних стереотипів у корі головного мозку при­скорює перебіг набутих реакцій, звільняє кору для нових індивіду­альних пристосувань і допускає можливість розвитку в корі пара­лельних процесів. Унаслідок автоматизації в корі великих півкуль головного мозку створюються умови, за яких одночасно з авто­матичним актом може відбуватися й інша аналітико-синтетична діяльність. Автоматизація набутих реакцій заощаджує роботу кори як цілого й дає змогу переміщувати фокус її активності на найактуаль­ніші процеси.

Усі наявні у людини вміння та навички є її позитивним надбан­ням. Тому вправні люди так цінуються у житті. Чим більшою мірою людина володіє вміннями та навичками в якійсь царині діяльності, тим більше вона цінується як майстер своєї справи.

Особливо велике значення уміння та навички мають у творчій діяльності людини. Наявність умінь і навичок є необхідною умовою свідомої творчої діяльності людини. У процесі діяльності вони щодалі вдосконалюються. Вміння та навички, сприяючи розгортанню творчої діяльності людини, тим самим стають одним із найважливіших чин­ників загального розумового розвитку людини. Якби людина не була здатною набувати навичок, вона не могла б просунутися на жодний щабель розвитку, затримуючись через постійні незліченні усклад­нення.

ПИТАННЯ № 4. ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ

Людська діяльність різноманітна й багатогранна. Залежно від ме­ти, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. Людині незалежно від віку властиві всі три різно­види діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра, у шкільному — навчання, а у зрілому віці — праця.

Гра та навчання властиві й людям, й тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а у людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно, набагато складніші та багатші за змістом і формою.

Праця за природою та змістом — суспільно-історична категорія. У процесі праці виникла й розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності полягає в тому, що найчастіше вони пов'язані з мовною діяльністю. Ос­тання сприяє розвиткові змісту та форм усіх різновидівдіяльності, їх цілеспрямованості та мотивації.

Ігрова діяльність. Як основна форма вияву активності дитини дошкільного віку ігрова діяльність є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі відчуттів, сприймань, уявлень тощо. Але вона відрізняється від навчання та праці. Гра — не продуктивна діяльність. У грі дитина захоплюється переважно процесом, який викликає у неї задоволення. Як тільки інтерес до гри зникає, дитина припиняє її.

В іграх маленьких дітей цілі не бувають стійкими. Це виявляється в тому, що маленькі діти втрачають цілі у грі й легко переходять від однієї гри до іншої. Але у процесі розвитку та виховання цілеспря­мованість ігровоїдіяльності дітей зростає, цілі в іграх набирають стійкішого характеру. Слушно вказують, що гра — це школа думки, почуттів і волі. В іграх не тільки виявляються, а й формуються всі психічні процеси та властивості дітей, спостережливість, уважність, вдумливість, наполегливість, сміливість, рішучість, уміння, навички, здібності. В ігровій діяльності відбувається не тільки психічний, а й фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила, спритність, швидкість і точність рухів. В іграх формуються всі якості особистості дитини, зокрема такі моральні риси, як колективізм, дружба, това-рискість, правдивість, чесність тощо. Тому ігри дошкільників відігра­ють важливу роль у підготовці їх до шкільного навчання.

У шкільному віці гра має складніший і цілеспрямованіший харак­тер. У школярів переважають дидактичні ігри, в яких яскраво вияв­ляється мета: успішно провести гру, перемогти партнера, розвинути в собі відповідні фізичні та розумові якості. У підлітковому та юнацько­му віці можуть виникнути шкідливі звички, наприклад, до азартних ігор. Залучення ж дітей до занять спортом, до цікавих справ стане важливим засобом попередження захоплення шкідливими іграми.

Навчальна діяльність. Навчання — основний різновид діяльності дітей шкільного віку; активна, свідома й цілеспрямована діяльність, яка полягає у засвоєнні знань, вироблених людством з метою підготов­ки дітей до майбутньої самостійної трудової діяльності. Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цьо­го її спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя. Науко­во-технічний і соціальний прогрес, що властивий XX століттю, по­требує значного поповнення та перебудови систем загальноосвітніх і спеціальних професійних знань, здобутих у середній школі та про­фесійно-технічних навчальних закладах.

У процесі навчання його цілі поступово ускладнюються, але ра­зом з цим вони й диференціюються. Поряд із загальноосвітніми ціля­ми з'являються практичні — підготовка дітей до життя, засвоєння практичних знань, умінь і навичок. На грунті загальноосвітніх знань здійснюються політехнічне навчання та професійна освіта. Загальна освіта (знання мови, математики, фізики, хімії, біології, історії) дедалі стає необхіднішою для професійної освіти, підготовки твор­чих спеціалістів.

Успішне навчання дітей у школі великою мірою залежить від усві­домлення мети навчання і мотивів, якими вони керуються. У навчанні помітно виявляється соціальна та пізнавальна мотивація: перша — через усвідомлення ролі та необхідності знань для життя та праці, друга — у ставленні до змісту знань, в інтересі до них. Мотиви на­вчання тісно пов'язані з працею. Праця викликає потребу у знаннях, у ній формуються загальні та спеціальні здібності людини. Суспільна мотивація учнем свого навчання найбільшою мірою сприяє глибоко­му засвоєнню знань.

Важливою умовою успіху в оволодінні знаннями є готовність і підготовленість учня до навчання. Готовність учня до навчання поля­гає в його психологічній готовності до цього, у бажанні та вмінні на­вчатися, у наявності у нього необхідного для цього розвитку. Вміння навчатися виявляється в тому, що дитина розуміє пояснення вчителя й керується ними при виконанні завдань, самостійно виконує ці зав­дання, контролює себе відповідно до вказівок учителя та правил, а не за тим, як виконав завдання хтось інший. Учні, які виявляють са­мостійність у навчанні, краще засвоюють знання й успішніше розви­ваються.

Підготовленість учня до навчання виявляється в конкретних знан­нях, уміннях і навичках, потрібних для засвоєння навчального ма­теріалу. Тому важливо готувати дітей старшого дошкільного віку до навчання у школі не тільки психологічно, а й із конкретних різно­видів знань: лічби, мови, уявлень про природу та суспільство.

Навчання у школі потребує від учня організованості та дисципліни, щоденної систематичної роботи. Цим навчальна діяльність школяра відрізняється від ігрової діяльності дошкільника й наближається до трудовоїдіяльності.

Засвоєння учнями знань залежить від їхньої активності у навчанні. Навчання пов'язане з розвитком особистості. Навчаючись, дитина розвивається, а розвиваючись, здобуває нові можливості — розуміти та засвоювати складніші знання. Успішніше дитина розвивається тоді, коли у процесі навчання активізується її навчальна самостійність, ко­ли дитина стає суб'єктом, а не лише об'єктом навчання, тобто вміє ставити перед собою навчальні завдання й намагається успішно вико­нувати їх. Для розвитку особистості особливо важливу роль відіграє активізація розумової діяльності, а не тільки уваги, сприймання, пам'яті, уяви. Як показали дослідження проблеминавчання, евристична та програмована побудова процесу навчання, коментування змісту навчальних завдань, розв'язування навчальних завдань з кож­ного предмета, докази сприяють подоланню конкретизму в розумовійдіяльності та успішному розумовому розвитку.

Праця. Праця — свідома діяльність людини, спрямована на ство­рення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існу­вання та розвитку людини.

Приводячи в рух наявні у неї природні органи і сили, людина виготовляє знаряддя праці та за їх допомогою перетворює матеріал природи, надає йому форму, придатну для свого власного життя, задо­волення своїх різноманітних потреб.

Від генерації до генерації праця ставала дедалі різноманітнішою, досконалішою, різнобічнішою. До полювання та скотарства додалися землеробство, потім прядіння, ткацтво, обробка металів, гончарське ремесло, судноплавство.

Праця — це жива єдність фізичного та психічного. У процесі праці активізуються й виявляються різні фізичні та психічні властивості людини. Залежно від змісту праці психічні її компоненти набирають певних особливостей.Діяльність слюсаря, тракториста, вчителя або композитора потребує специфічних психічних якостей. Але є психічні якості особистості, спільні для всіх різновидів трудової діяльності, хоча вони й виявляються у кожному її різновиді по-різному.

Перша й необхідна умова будь-якої праці — наявність мети: ство­рити певний продукт.

Характерна особливість праці полягає в тому, що людина передба­чає її результати, уявляє собі матеріал, який використовується при цьому, окреслює способи та послідовність своїх дій. Цим її трудові дії відмінні від працеподібних дій тварин. Перш ніж щось будувати, людина створює у своїй уяві образ того, що робитиме. Наприкінці процесу праці виходить результат, який ще до його початку існував в уяві людини. Що складніше трудове завдання, то вищі вимоги ста­вить його виконання до психіки людини.

Праця потребує відповідної підготовки. Знання, вміння та навич­ки працювати набуваються протягомнавчання та попередньої пра­ці. Складніші різновиди праці передбачають триваліше навчання. Щоб опанувати спеціальності лікаря, педагога, інженера, слід після закінчення середньої школи навчатись у вищій школі. Багато часу потрібно також для оволодіння виробничими спеціальностями висо­кої кваліфікації.

У праці людини виявляються її уважність, спостережливість, уява та мислення. Особливо важливі ці якості тоді, коли перед людиною постає нове для неї трудове завдання, коли вона шукає нових, до­сконаліших способів його виконання.

Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей. Цілеспрямова­на воля потрібна як у фізичній, так і в розумовій праці впродовж усього часу її виконання. Особливо вона необхідна тоді, коли праця не захоплює за змістом або способами виконання. Праця є джерелом різноманітних емоцій людини. У процесі роботи людина переживає успіхи та невдачі. При позитивному ставленні до праці ці переживан­ня спонукають її до ще більшого напруження.

Успіх праці людини залежить від зрозумілості мети, яку вона ста­вить перед собою, від зрілості мотивів, що спонукають її працювати, та пов'язаного з ними ставлення людини до трудових обов'язків, від відповідності її здібностей, загальної та спеціальної підготовки вимо­гам праці. Дуже важливу роль у праці відіграють такі індивідуально-психологічні якості людини, як акуратність і дисциплінованість.

У процесі суспільно-історичного розвитку людського життя виникла величезна кількість різних видів праці.

Різноманітність видів людської праці поділяють на працю фізич­ну та розумову. До фізичної праці належать різні види виробничої та технічної діяльності. Предметом її є матеріал, який дає природа і який обробляють за допомогою різноманітних знарядь. Фізична пра­ця потребує певного використання фізичних сил людини, напружен­ня її м'язової системи. Результатом такої праці є матеріальні продук­ти, необхідні для задоволення потреб людини. Результат розумової праці — це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки, різьблення тощо).

Фізична та розумова праця охоплює величезну кількість різних професій і спеціальностей. Ця кількість постійно збільшується у про­цесі розвитку народного господарства та культурного життя сус­пільства.

Психологічний опис та аналіз професій (професіографія) і умов праці дають можливості виявити вимоги окремих професій і спеціальностей до особистості працівника, розкрити особливості та структуру професійних здібностей і психологічні передумови ра­ціоналізації праці. Таке вивчення професій та умов праці має важливе значення для професійної орієнтації молоді та навчання й виховання кадрів спеціалістів, для раціональної організації праці, завданням якої є підвищення працездатності, продуктивності праці, зменшення втоми працівників, усунення причин виробничого травматизму та браку продукції.

Важливе місце серед різних видів розумової діяльності посідає пра­ця вчителя. Вона складна й багатогранна. Специфічні особливості цієї праці зумовлені передусім її завданням та об'єктом. Завдання вчи­теля полягає в тому, щоб озброїти учнів міцними та глибокими знан­нями основ наук, всебічно розвинути їхні здібності. Звідси випливають також вимоги, що їх ставить педагогічна діяльність до її виконавця. Вчителеві потрібно передусім самому грунтовно оволодіти знання­ми та вміннями, які він має передати учням, постійно збагачуючи і розширюючи власні знання. Він повинен знати своїх учнів, вікові та індивідуальні особливості їх розвитку, уміти передавати учням знан­ня, якими володіє сам, відповідно організовувати їх пізнавальну та трудову діяльність.

Особливо велике значення мають такі риси особистості вчителя, як впливовість, контактність, освіченість, культура мови, переконаність, принциповість, а також інші позитивні риси характеру, такі як лю­бов до своєї професії, любов до дітей, вимогливість і чуйне ставлення до них, педагогічний такт, що ґрунтується на правильному психо­логічному розумінні конкретної ситуації, в якій йому доводиться діяти, ініціатива в опрацюванні нових прийомів навчально-виховної робо­ти, невпинне прагнення до вдосконалення власної педагогічної май­стерності.

Творча діяльність

Будь-яка фізична і розумова праця за певних суспільних умов може стати творчою діяльністю.

У різних видах праці творчість має певні особливості, що зумовлю­ються змістом і характером діяльності, її обставинами та індивіду­альними рисами працівника. Разом з тим усім видам творчої діяль­ності властиві спільні риси.

Творча діяльність зумовлюється потребами суспільства. Усві­домлення цих потреб є джерелом різних задумів, ідей, проектів.

Розпочинається творча діяльність з виникнення певного задуму, а саме: змінити методи, прийоми роботи в тій чи іншій галузі, створити нове знаряддя, сконструювати нову машину, здійснити певний науковий експеримент, написати якийсь художній твір, створити му­зичну п'єсу, намалювати картину тощо.

Для здійснення творчого задуму потрібна попередня підготовча робота, яка полягає в обміркуванні його змісту, з'ясуванні деталей, шляхів його реалізації та збиранні необхідних матеріалів. Така підго­товча робота властива творчості конструктора-винахідника, вченого, письменника, митця. Вона часто буває довготривалою. Відомо, що Ч. Дарвін понад ЗО років збирав наукові матеріали для написання своєї праці "Походження видів". Після підготовчої роботи відбувається реалізація творчого задуму, яка так само може тривати різний час залежно від змісту завдання, його складності, підготовки особистості та умов творчої праці.

Здійснення творчого задуму — велика й напружена робота, яка потребує участі та піднесення всіх сил людини, максимальної зосе­редженості її свідомості на предметі творчості. Ця зосередженість бу­ває настільки високою, що працівник, захоплений завданням, не помічає, що відбувається навколо нього. Засередженість потребує участі пізнавальних і вольових сил людини. "Я зрозумів, — зазначав К. Станіславський про творчу роботу артиста, — що творчість — це на­самперед повна зосередженість всієї духовної і фізичної природи", що "вона охоплює не тільки зір, слух і всі п'ять чуттів людини", вона охоплює "розум і почуття, волю і пам'ять, уяву".

Систематична наполеглива і напружена робота є визначальною умовою успіху творчості. За цієї умови найчастіше виникають такі моменти творчого піднесення, які називаються натхненням і за на­явності яких особливо успішно знаходяться нові способи розв'язан­ня завдань, виникають нові та продуктивні ідеї, створюються цент­ральні образи художніх творів тощо. Натхнення характеризується напруженням усіх сил працівника і виявляється в емоційному захоп­ленні предметом творчості та продуктивній роботі над ним. Натх­нення виникає не до початку роботи, а під час неї як певний її наслідок. Звідси випливає, що для успішного досягнення мети треба систематично і регулярно працювати, а не очікувати, коли прийде натхнення. За словами П. Чайковського, натхнення — це такий гість, який не полюбляє відвідувати лінькуватих. Воно виникає у процесі на­полегливої роботи.

На творчій діяльності позначаються чуття новизни справи, потреби в ній сучасності. У цьому зв'язку відбуваються мобілізація духовних сил і неусвідомлена, інтуїтивна поява нових образів, способів дій у розв'я­занні проблеми.

Успішність творчої праці залежить від того, якою мірою людина во­лодіє прийомами та технікою роботи, як вона ставиться до результа­тів роботи. Творчим працівникам властиве критичне, вимогливе став­лення до своїх творів. Воно, зокрема, характерне для видатних поетів, письменників. О. Бальзак по 12 і більше разів переробляв свої твори, часто до невпізнання змінював їх у коректурі. Те саме можна сказати про інженерів, наукових працівників.

Що більше людина захоплюється працею, то легше вона переборює труднощі, досягає більших успіхів, одержує більше задоволення. Творчий підхід до справи є необхідною умовою продуктивної діяльності, соціального та науково-технічного прогресу суспільства.

(Матеріал взято з джерела: Максименко С. Д. Загальна психологія + [Електрон. ресурс] : Навч. посібник / С. Д. Максименко. – Вид. 2-е. – К. : ЦНЛ, 2004. – С.77 – 99. –[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.)

Лекція №6. Тема: Психологія групи

Питання

1. Поняття групи, види груп.

2. Аналіз взаємовідносин у малій групі.

3. Рівні розвитку групи.

Рекомендована література

1. Винославська О.В. Психологія : Навчальний посібник / Винославська О.В., Бреусенко–Кузнєцов О.А., Зливков В.Л., Апішева А.Ш., Васильєва О.С. – К.: Фірма "ІНКОС", 2005.-- Глава 5.1. Психологія групи. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://ualib.com.ua/b_147.html

2. Максименко С. Д. Загальна психологія + [Електрон. ресурс] : Навч. посібник / С. Д. Максименко. – Вид. 2-е. – К. : ЦНЛ, 2004. – С. 66 – 74. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua .

3. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія : Навч. посіб. / Л. Е. Орбан-Лембрик. – К.: Академвидав, 2005. –Глава 4.

ПИТАННЯ№ 1. Поняття групи, види груп

Увагу психології до законів формування соціальних груп викликало життя. Як завжди буває, в разі існування соціального замовлення з боку суспільства цю проблему почали швидко досліджувати. Що саме викликало інтерес суспільства? Як майже завжди це буває - війна... Перші спроби з'ясувати, від чого залежить згуртованістьколективу, були здійснені ще на початку Першої світової війни. Найбільшого імпульсу дослідження цієї проблеми надала Друга світова війна. Безпосереднім приводом стало озброєння Військово-Повітряних Сил США важкими бомбардувальниками Б-17 та Б-24. Екіпажі цих «літаючих фортець» складалися з 10-12 осіб. Та потім з'ясувалось, що однакові за рівнем військової підготовки льотчики, штурмани, повітряні стрільці дуже по-різному поводили себе під час вильотів, а саме: одні завжди виконували завдання, другі - в половині випадків, інші - ніколи. Мова не йде про боягузтво. Виявилось, що в першому випадку утворювався єдиний колектив, в другому, в складі екіпажудіяли декілька угрупувань, в третьому - кожний був сам за себе. Саме необхідність комплектування екіпажів бойових літаків із психологічно сумісних людей ініціювало розвиток досліджень в галузі психології малих груп.

Група - це сукупність людей, які виділяються із соціуму завдяки наявності певних ознак (спільна професія, уподобання, погляди).

Загальноприйнятою є класифікація груп за статусом:

• формальні;

• неформальні.

Формальна - група, що має склад, зафіксований у офіційних документах (бригада, екіпаж, відділ).Неформальною є група людей, що об'єднуються за уподобаннями, нормами поведінки, інтересами. Типовий приклад: музичні та спортивні фани, дворові підліткові компанії.

За характером взаємодії розрізняють групи:

• контактні;

• умовні.

В контактних (реальних) групах взаємодія відбувається безпосередньо між членами групи.

Групові процеси

Навіть високоорганізована (за результатами діяльності) група зовсім не обов'язково стає колективом. В цьому разі доцільно розглянути таке поняття як «колективоутворення». Цей процес переходу групи до більш високого рівня розвитку, обов'язково супроводжується низкою соціально-психологічних феноменів:

• підвищенням згуртованості та єдності колективу;

• формуванням колективістських форм поведінки та стосунків;

• ототожненням себе як члена колективу;

• орієнтацією на визнані колективом досягнення, норми поведінки та спілкування.

Найбільш цікавою ілюстрацією процесу колективоутворення є так звані групи «соціально-перцептивного тренінга ділового спілкування». Ці навчальні форми спираються на особливі колективоутворюючі ефекти, що викликають активізуючий вплив групи на її членів з метою розвитку в них колектвістських якостей. В цьому разі, взаємодія, що відбувається в тренінговій групі, призводить до активізації одним суб'єктом спілкування іншого, пробуджуючи його зустрічну активність. Члени тренінгової групи працюючи в екстремальних за рівнем нервового навантаження умовах, змушені вчитись розглядати свою позицію неупереджено, безвідносно того, що в захисті власної точки зору у звичайної «тобто нетренованої людини» спочатку спрацьовують емоції, а вже потім - логіка. Тобто, при оцінці власної позиції на першій стадії тренінгу завжди діють механізми «психологічного захисту», які дозволяють усвідомити лише те, що не суперечить самооцінці. Кажучи інакше, механізм психологічного захисту - це своєрідний фільтр, що не пропускає у свідомість індивіда ті оцінки, які розходяться із його «Я-концепцією» («Я-концепція» - це відносно стійка система уявлення індивіда про себе, на базі якої він формує свої стосунки із оточуючим його світом; це певний кут зору, під яким індивід оцінює власні вчинки). Тож, під час проведення тренінгу, його учасники звикають в оцінці особисто-значущих ситуацій використовувати так звану «метапозицію». Слухачі тренуються оцінювати власні вчинки с позиції сторонньої, неупередженої людини. «Знімаючи» емоційно-афективний компонент самооцінки, член малої Т-групи починає розглядати свої дії такими як вони є, а не такими, як хотілося їх бачити. Отже, без непрямого впливу неформального лідера групи її членам дуже важко визначитись в тому, які саме норми поведінки, а пізніше і традиції, мають бути притаманні їх групі.

Позитивні традиції формуються в групі в разі, якщо неформальний лідер чітко, хоча, можливо, неусвідомлено виконує свої функції. Які ж це функції?

Перша й можливо найголовніша - визначення головної мети, що стоїть перед групою та шляхи їх досягнення. Засвоєння та використання цієї функції - головна відмінність неформального лідера від того, хто безпідставно претендує на його статус. Досить часто серед претендентів виступають так звані «генератори ідей» - індивіди, які дають цікаві, а можливо й блискучі пропозиції чим саме має займатися неформальна група. Але їх головна проблема полягає в тому, що вони ніколи не пропонують конкретні шляхи реалізації своїх задумів. Тому, досить часто, лише у власній «Я -концепції» такі індивіди оцінюються як лідери, оскільки група їх такими не вважає.

Друга функція неформального лідера, яка багато в чому визначає характер його стосунків із членами групи - точна оцінка членів колективу та їх можливостей . Справжній лідер добре розуміється на людях і підбирає членам групи посильні для них доручення. Якщо це можливо, то ці доручення значною мірою можуть відповідати уподобанням та інтересам виконавців. Звичайно, це є ідеальний варіант. Значно поширенішою є ситуація, коли члени групи претендують на виконання престижних, але необтяжливих обов'язків, ухиляючись від чорнової роботи. Можливий і інший варіант: претензії членів групи із завищеною, нереалістичною самооцінкою. Оскільки вони ставляться до себе некритично, то щиро переконані у власному праві на престижні види діяльності. При невиконанні доручення завжди підшукуються зовнішні причини невдачі й ніколи не визнається власна відповідальність. Таким чином, неформальний лідер має чітко знати межі можливостей членів групи й розподіляти роботу у відповідності з їх реальними здібностями.

Третя функція неформального лідера полягає в створенні психологічної безпеки для членів групи . Це означає, що неформальний лідер ніколи, чи майже ніколи, прямо не критикує невдалі дії членів групи. Тобто в його оцінці домінує тенденція: «Непогано, але ж ти міг зробити це краще. Для цього всього-навсьго тобі треба зробити: перше..., друге..., третє... .Ти ж і сам все це добре знаєш і вмієш. От і роби на своєму звичайному рівні.» Таким чином, критика не ображає почуття власної гідності виконавця й до того ж, в нього формується думка, що дійсно і він сам знав як треба вірно зробити, просто ще не встиг довести справу до кінця. Тому виконавець не боїться помилитися, оскільки розраховує на підтримку лідера. Якщо ж ця функція у неформального лідера не розвинута, то він може самоутверджуватись за рахунок критики дій членів групи, відшукуючи недоліки та упущення в їх роботі. В термінах психології маніпулювання така роль називається «Суддя-оцінник», коли на підлеглих постійно тиснуть загрозою низької оцінки виконаної ними роботи. При тому, що члени групи піддаються тискові маніпулятора й намагаються зайвий раз не псувати з ним стосунки, на ефективності роботи групи це відображається негативно. Це обумовлено прагненням членів колективу застрахуватися від критики в разі можливої невдачі і не ризикувати.

Четверта функція неформального лідера - активізація діяльності всіх членів групи. В цьому разі, неформальний лідер прагне допомогти самоствердитись членам своєї групи. Завдяки підтримці лідера члениколективу реалізуються як особистості в спільній діяльності. Він допомагає кожному «розкритися», посилити ті риси особистості, які до цього моменту перебували в неявному стані. Цілком можливо, що саме завдяки високому рівню вимог з боку лідера, які були «занурені» в атмосферу доброзичливості та активності, індивід досягає таких результатів в діяльності, які перетворюють його вже в зовсім іншу особистість, оскільки відчуття успіху стимулює людину на подальшу самореалізацію в цій діяльності.

Для того, щоб особистість неформального лідера була цікавою для членів групи, він має виступати носієм тих морально-етичних норм, на які вони зорієнтовані. Таким чином, на перший план виходить таке психологічне поняття як референтність. Це поняття ввів в науку американський психолог Г. Хаймен, який стверджував, що судження людей про себе багато в чому залежать від того, з якою групою вони себе співвідносять. Звідси,референтність розуміється як особлива якість особистості, що визначається мірою її значущості для іншої людини чи групи людей. Хоча референтність як ознака людини чи групи завжди існує лише в чиїйсь уяві (оскільки людина - носій референтності може й не бути такою для сторонніх для неї осіб), в ній зафіксована міра значущості даної людини чи групи в очах тієї чи іншої особи.

Специфіка референтності полягає в тому, що спрямованість індивіда на значущий для нього об'єкт реалізується з урахуванням того, як на це зреагують авторитетні для нього члени малої групи. Приклад: якщо пропозицію прогуляти лекцію висуває студент, який має середній статус в групі, то він завжди намагається врахувати позицію референтної особи чи навіть референтної групи.

Референтна група - реальна або умовна група, з якою група співвідносить свої дії як з еталоном і на норми, цінності та оцінки якої вона орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Як правило, референтна група виконує дві функції:

• нормативну;

• порівняльну.

Нормативна функція проявляється як джерело норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій індивіда. Ця функція відповідає на питання: «Що і як треба робити, щоб референтна група оцінила ваші вчинки позитивно». Порівняльна ж функція виступає в ролі еталона за допомогою якого людина може оцінити себе та інших. Кажучи інакше, ця функція референтної групи відповідає на питання: «Як ви виглядаєте у порівнянні з членами референтної групи». Отже людина звикає оцінювати власну поведінку з точки зору того, наскільки це буде сприйнято авторитетною для неї групою. Референтні групи можна поділити на «позитивні» та «негативні». До «позитивних» референтних груп відносяться ті групи членом яких людина хотіла б бути. До «негативних» груп належать ті з них, з якими людина прагне уникнути будь якої схожості. Наприклад: коли батьки погрожують підліткові, що коли він виросте, то стане схожим на якогось бомжа з вулиці. Інколи в ролі членів референтної групи виступають представники умовної референтної групи (герої улюблених книжок, кінофільмів, ведучи популярних телепрограм, дискжокеї FM-радіо). Під час будь-якого контакту треба врахувати можливість того, що референтні для одного індивіда групи мають протилежне значення для іншого. Типовий приклад -так званий «конфлікт поколінь». В цьому разі, батьки посилаються на точку зору референтної (для себе) групи, не враховують нереферентності цієї групи для своїх дітей. Що цікаво, що ці ж діти, виступаючи руйнаторами батьківського стилю життя, через дванадцять-п'ятнадцять років, вже в ролі батьків прагнутимуть нав'язати своїм дітям нереферентні для них цінності.

Це характерне протиріччя обумовлене наявністю в будь якій малій групі (а не тільки в системі «батьки-діти») взаємодії двох тенденцій групової активності: інтеграції та диференціації. В цьому разі, інтеграція - це тенденція, що спрямована на зміцнення психологічної єдності членів групи, стабілізацію та впорядкування міжособистісних стосунків. Ця тенденція є головною умовою збереження єдності групи у відповідності з певними нормами поведінки для тих, хто в неї входить. Тоді як друга тенденція, що носить назву диференціації, проявляється в певній спеціалізації та виділенні пріоритетних ділових та емоційних стосунків в малій групі. Члени малої групи неусвідомлено присвоюють певні рейтинги своїм колегам. З ким з них вони будуть спілкуватися частіше і з яких питань, а з ким - лише вимушено. В цьому разі людина звертає увагу на функціональні ролі та психологічний статус своїх партнерів по спілкуванню. Диференціація є стимулом для розвитку групи, але в той же час, занадто посилившись, може призвести до порушення дружних стосунків, що були притаманні членам неформальної групи. Не будемо забувати, що неформальні групи об'єднуються за умов взаємного тяжіння індивідів один до одного. Коли ж дружні стосунки погіршуються, група має багато шансів припинити своє існування. Співіснування цих протилежних тенденцій обумовлює нерівномірність процесу розвитку групи, що передбачає можливість «сходження» групи на більш високий рівень розвитку і, в той же час, містить в собі можливість деградації групи.

ПИТАННЯ № 2. Аналіз взаємовідносин у малій групі

Одним з найважливіших показників, які характеризують групу, є ступінь її згуртованості. Згуртованість показує ступінь прихильності до групи її членів. Як конкретні показники згуртованості розглядаються:

• рівень взаємної симпатії в міжособистійних стосунках - чим більше членів групи подобається одне одному, тим, більша її згуртованість;

• чим більша кількість людей, які задоволені своїм перебуванням в групі - тим вищий ступінь її притягнення.

Згідно поглядів «хрещених батьків» концепції групової згуртованості американських психологів К. Левіна, Л. Фестінгера, останній показник є підсумковим тих сил, які утримують людину в групі. Група влаштовує людину до того часу, поки вигода від перебування в групі значно перевищує незручності, які з цим пов'язані. З цієї точки зору, сили згуртованості визначаються порівнянням привабливості власної групи відносно інших. Тому критика члена цієї групи з боку тих, хто до неї не належить, немає серйозного значення для його позиції. Лише в разі, коли людину перестає влаштовувати власний статус перебування в цій групі, вона робить висновок про необхідність покинути це угрупування.

Як правило, проблема виходу із групи постає перед людиною відразу, якщо не справдились її очікування відносно того, що вона отримає перебуваючи в складі групи (престиж, гроші, захист, тощо). Тобто мова йде про так звані експектації або очікування.

Очікування - різновид неформального кодексу поведінки, яким мають керуватися члени малої групи.Розрізняють два боки експектації:

1. право очікувати від партнерів такої поведінки, яка відповідає їх рольовій позиції (лідер чи аутсайдер);

2. обов'язок поводити себе відповідно до очікувань інших членів групи.

Проблема неприйняття групою деяких індивідів часто буває пов'язана саме із груповими експектаціями. Якщо новачок не знає норм поведінки в конкретній групі або свідомо їх ігнорує, то результат - його ізоляція в групі. Група виступає в ролі певного знаряддя тиску на індивіда, змушуючи його (під загрозою ізоляції) приймати ті цінності, які є нормативними саме в цій групі. Ці проблеми розглядаються в руслі дослідження конформізму, що розуміється як схильність людини підкорятися тиску з боку групи. Це знаходить свій прояв у зміні поведінки із метою догодити позиції більшості. Розрізняють зовнішню та внутрішню конформність.

Зовнішня конформність - демонстративне прийняття точки зору групи з метою заслужити її схвальну оцінку, а можливо, ухилитись від негативних санкцій. Внутрішня конформність - дійсне перетворення своїх поглядів як результат прийняття позицій оточення, що є більш обґрунтованою та об'єктивною. Згадаймо «Колектив завжди правий!» - провідне гасло макаренківської педагогіки. При всіх різновидах конформізму головним є те, що він є засобом запобігання конфлікту між індивідом і групою шляхом прийняття нормативних цінностей групи. Залежність людини від групи змушує її шукати злагоди з останньою, підлаштовувати свою поведінку під еталони, що здаються їй чужими чи навіть ворожими.

Особливим різновидом тієї ж залежності від групи є так званий нонконформізм - прагнення діяти всупереч позиції більшості, за будь-яку ціну відстоюючи протилежну точку зору. Бажаючи бути яскравою непересічною особистістю, нонконформіст не помічає власної залежності від групи. Оскільки, спочатку має пролунати позиція більшості, після чого він прагне її заперечити. Таким чином, він змушений підлаштовуватись під групу.

Згідно з дослідженням С. Аша та Р. Крачтфілда рівень конформності залежить від декількох змінних величин.

Перша з них - характерні особливості індивіда, що потрапив під груповий тиск: вік, стать, освіта, рівень тривожності, самооцінка. Загальна закономірність - після 20-и років рівень критичності підвищується.

Друга змінна - характеристики групи, що є джерелом тиску: кількість осіб, ступінь згуртованості.

Третя - закономірність, особливості стосунків індивіда із групою, яка тисне на нього: його статус в групі, ступінь прихильності до неї, рівень залежності від неї.

Четверта змінна - зміст завдання: наскільки індивід орієнтується в тому, чи є позиція групи об'єктивно вірною.

Слід відрізняти одностайність в групі, що виникає як результат дії механізму конформізму, від групової єдності, яка виникає завдяки спільності самостійно спрямованих поглядів. Природній для будь-якої групи процес нормалізації стосунків передбачає взаємовплив її членів та знаходження загальноприйнятого компромісу. Невипадково поняття «колективістське самовизначення» виступає як альтернатива діаді «конформізм - нонконформізм». В цьому разі, відбувається вибіркове ставлення індивіда до впливів конкретної групи. Це проявляється в прийнятті ним одних і неприйнятті інших групових впливів - в залежності від його оцінок, переконань, ідеалів. Колективістське самовизначення віддзеркалює характерну для особистості в розвиненомуколективі позицію. Вона грунтується на усвідомлені індивідом необхідності діяти у відповідності із власними ціннісними орієнтаціями та стосунками, що склалися в групі під час спільної діяльності.

Розглядаючи специфіку поведінки групи під час прийняття загальногрупових рішень, дослідники виділяють дві головні стратегії: «коло» та «колесо». Для стратегії «коло» є характерним обговорення проблеми по колу, коли неформальний лідер діє в рівних з іншими умовах, не користуючись своїми повноваженнями. Ця стратегія с оптимальною при розробці концепції чи програми, коли треба врахувати всі можливі варіанти розвитку подій і виробити вірний алгоритм дій.

Обов'язкова умова: наявність значного часу для підготовки загальногрупового рішення, яке проголошується наприкінці обговорення. Головна вада: неможливість використання в екстремальній ситуації, коли події змушують швидко приймати рішення.

Для стратегії «колесо» є характерним обговорення проблеми через неформального лідера, коли він в ролі головуючого керує обговоренням. Ця стратегія плідно працює під час розв'язання екстремальних ситуацій, які потребують швидкого прийняття конкретних рішень.

Головна вада: неможливість плідного використання при розробці стратегічної концепції, оскільки лідерпозбавляє слова колег, які виступають із незнайомими йому чи незрозумілими йому рішеннями. Тому при використанні стратегії «колесо» в стратегічному плануванні майже завжди за основу береться точка зору однієї людини - лідера як з позитивними, так і з негативними компонентами, побачити які він виявився не в змозі.

Підводячи підсумки, зауважимо, що знання психології малих груп дозволяє зрозуміти групу як одиницю суспільних стосунків і розкрити механізми перетворення із дифузної групи в колектив. Таким чином у менеджера, де б він не працював, з'являється можливість управління соціальними процесами як одним із напрямків оптимізації управління персоналом.

ПИТАННЯ № 3. Рівні розвитку групи

За рівнем розвитку розрізняються такі групи:

• дифузні;

• асоціації;

• корпорації;

• колективи.

Найнижча форма існування групи - дифузна. Найвища форма розвитку - колектив. В американській соціальній психології незалежно від наукової школи, під дифузною (від лат. diffusio - розлиття) розуміють групу людей, які є випадково об'єднаними на короткий проміжок часу.

Асоціація - це більш складне утворення. Це група в якій відсутня діяльність, яка її об'єднує, організація та управління. Ціннісні орієнтації членів асоціації проявляються в умовах групового спілкування. В залежності відсоціальної спрямованості домінуючих ціннісних орієнтацій асоціації розділяють на просоціальні та асоціальні. В просоціальних асоціаціях домінують позитивні цінності (спільний перегляд кінофільмів чи відвідини виступів рок-груп). До асоціальних асоціацій відносяться групи, члени яких мають негативні ціннісні орієнтації (наприклад - футбольні фанати, які завжди готові вчинити бійку із уболівальниками команди суперників). Асоціальні асоціації можуть переростати у корпорації.

Корпорація (лат. corporatio - об'єднання) - організована група, що характеризується замкнутістю структури, максимальною централізацією та авторитарністю керівництва. Як правило, корпорації протиставляють себе суспільству в цілому і окремим соціальним групам зокрема на ґрунті захисту власних інтересів. Міжособистісні стосунки характеризуються як такі, де самоствердження одних членів корпорації відбувається за рахунок приниження почуття власної гідності їх партнерів по спілкуванню.

Найвища форма розвитку групи - колектив. Колектив (від лат. collectivifous - збірний) - це група людей, що об'єднані загальною метою і які досягли високого рівня розвитку в ході соціально-значущої діяльності. Дляколективу є притаманним високий рівень згуртованості його членів, колективістське самовизначення, високий рівень авторитетності членів цієї групи одне для одного, спільні інтереси, ціннісні орієнтації, установки та норми поведінки.

Групові процеси в колективі мають кількарівневу структуру, ядром якої є спільна діяльність, що обумовлена соціально-значущою метою.

Перший рівень структури колективу утворює ставлення його членів до змісту та цінностей колективноїдіяльності, які об'єднують їх в єдине ціле. Другий рівень структури колективу визначається міжособистісними стосунками, які опосередковані спільною діяльністю. Третій рівень структури колективу складається із міжособистісних стосунків опосередкованих ціннісніми орієнтаціями, що не пов'язані зі спільною діяльністю. Цікаво, що закономірності, які діють на третьому рівні структури колективу, не завжди проявляють себе на другому і навпаки. Невипадково, фахівці із психології малих груп ввели такі поняття як інструментальна та експресивнафункції групи - оскільки без введення до понятійного апарату цих змінних залишається незрозумілим, чому висновки, що роблять члени групи на рівні дружніх стосунків (третій рівень), не завжди впливають на ефективність дій групи. Виявляється, що інструментальна функція групи визначає критерії успішного виконання спільної роботи (рівень кваліфікації, ставлення до роботи, до партнерів), а експресивна функція - визначає ставлення до членів групи за критерієм «подобається/не подобається). Таким чином, член групи може позитивно оцінювати як приємну доброзичливу, з почуттям гумору людину, яку зовсім не сприймає в ролі ділового партнера. Згадайте розповсюджений вислів управлінців: «Гарна людина - це не професія». Навпаки, оцінюючи високопрофесійніхарактеристики колеги, член колективу буде терплячим до його суто людських якостей, при умові, що від нього залежать результати спільної роботи.

(Матеріал взято з джерела: Винославська О.В. Психологія : Навчальний посібник / Винославська О.В., Бреусенко–Кузнєцов О.А., Зливков В.Л., Апішева А.Ш., Васильєва О.С. – К.: Фірма "ІНКОС", 2005.-- Глава 5.1. Психологія групи. – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://ualib.com.ua/b_147.html )

ЛЕКЦІЯ НА ТЕМУ № 7. Психологія спілкування

ПИТАННЯ:

1. Поняття, види, структура та функції спілкування.

2. Спілкування як обмін інформацією.

3. Характеристика процесу та механізмів пізнаннялюдьми один одного.

Рекомендована література

1. Винославська О.В. Психологія : Навчальнийпосібник / Винославська О.В., Бреусенко-Кузнєцов О.А., Зливков В.Л., АпішеваА.Ш., Васильєва О.С. / Глава 5.2. Спілкування. – К.: Фірма "ІНКОС", 2005 – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua .

2. Максименко С. Д. Загальнапсихологія + [Електрон. ресурс] : Навч. посібник / С. Д. Максименко. – Вид. 2-е. – К. : ЦНЛ,2004. – С. 111 – 124 . – [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу:http://lib.uccu.org.ua .

Питання 1. Поняття, види, структура та функції спілкування

Поняття про спілкування

Спілкування є важливоюдуховною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини успілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії упроцесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, неможе здійснюва­тись успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будутьналагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування — явище глибоко соціальне. Соціальна природа спілкування виражається в тому, що вонозавжди відбувається в сере­довищі людей, де суб'єкти спілкування завждипостають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкуваннявиявляється у змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільне вироблених у процесі історичного розвитку різновидах спілкування.За змістом спілкування охоплює всі царини людського буття тадіяльності,об'єктивні та суб'єктивні їх прояви. Спілкування між людьми відбувається припередаванні знань, досвіду, коли форму­ються різні вміння та навички,погоджуються та координуються спільні дії тощо.

Отже, спілкування —це різноманітні контакти між людьми, зу­мовлені потребами спільної діяльності.

Особливість спілкування — у його нерозривному зв'язку з діяль­ністю. Діяльність єосновним середовищем і необхідною умовою ви­никнення й розвитку контактів міжлюдьми, передавання необхідної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій.Змістовий бік спілку­вання завжди становить інформація, зумовленапотребамивзаємодії людей. Вона може стосуватися повідомлення нових знань, наприкладроз'яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, про­цесів,інформування про події, що відбуваються, обгрунтування пев­них положень,побудови гіпотез тощо. Спілкування може бути засо­бом передавання певних уміньі навичок. За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстрування тавправляння в ній людину можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Саме таквідбувається процес оволодіння професійними навичками, фізичними та будь-яки­миіншими діями.

Змістом спілкування може бути людина. Реальні контакти між людьми, у процесі яких вонибезпосередньо сприймають одна одну, створюють середовище для об'єктивноговиявлення особливостей їхньої поведінки, манер, рис характеру таемоційно-вольової сфери. Са­ме в таких контактах розкривається справжнязначущість однієї лю­дини для іншої, виявляються їхні симпатії та антипатії. Ухудожній літературі є безліч прикладів, якої глибини та різноманіття психо­логічнихнюансів можуть сягати стосунки між людьми в ситуаціях безпосереднього взаємосприймання, як відбувається процес проник­нення у внутрішній світ людини,її почуття через зовнішні прояви. Іноді виразний погляд або жест можуть нестинабагато більше інфор­мації, ніж вимовлене слово.

Важливий вплив нахарактер спілкування справляють відносини, що склалися між членами контактноїгрупи. Від того, якими є взаємовідносини, залежать система спілкуванняконкретної особис­тості, її манера, колорит, використовувані засоби.

Різновиди спілкування

Спілкування яксоціальне явище охоплює всі сфери суспільного буття та діяльності людей і можебути охарактеризоване за різними па­раметрами, а саме: залежно від контингентуучасників, тривалості стосунків, міри опосередкування, завершеності, бажаності тощо.

Залежно від контингенту учасників виокремлюють спілкування міжособистісне, особистісно-групове та міжгрупове.

Між особистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкують­ся один з одним. Особливості спілкування визначаються змістом і цілямидіяльності, що їхреалізує група.

Особистісно-групове спілкування спостерігається тоді, коли одну із сторін спілкування репрезентуєособистість, а іншу — група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника — з колективом підлеглих, оратора — з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот, кожна зяких обстоює власну позицію, домагається влас­них цілей, або ж обидві групинамагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу. Через гострісуперечності щодо обго­ворюваного питання може виникнути міжгруповий конфлікт. У між-груповому спілкуванні кожна особистість постає як виразникколек­тивного інтересу, активно його обстоює, добираючи для цього засоби, щонайповніше відбивають колективну позицію.

Спілкування може відбуватись як взаємодія сторін, між якими вста­новлюється комунікативний зв'язок, коли співрозмовники безпо­середньо сприймають один одного,встановлюють контакти й вико­ристовують для цього всі наявні у них засоби. Таке спілкування характеризується як безпосереднє. У безпосередньомуспілкуванні функціонує багато каналів зворотного зв'язку, що інформують співроз­мовниківпро ступінь ефективності спілкування.

Опосередковане спілкування — це комунікація, в яку входить проміжна ланка — третяособа, технічний засіб або матеріальна річ. Опосередкування може бутирепрезентоване телефоном як засобом зв'язку, написаним текстом (листом), щоадресований іншій особі, чи посередником. Міра опосередкування у спілкуванніможе бути різною залежно від засобів, що використовуються для досягнення цієїмети.

На характерспілкування істотно впливає час, упродовж якого триває процес. Регламент —це своєрідний каталізатор змісту та спо­собів спілкування. Саме він створюєситуацію, коли необхідно вис­ловлюватися так, щоб "словам було тісно, адумці просторо". Корот­кочасним є спілкування, що виникає ізситуаційних потребдіяльності чи взаємодії й обмежується розв'язанням локальнихкомунікативних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з певногоконкретного питання, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо.

Довготривале спілкування — це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмінрозгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілку­вання. Тривалість комунікативних зв'язків визначається цілями спілку­вання, потребами взаємодіїта характером інформації, якою оперу­ють співрозмовники. Спілкування вважається завершеним, коли повністю вичерпано зміст теми, причому його учасникиоднозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпні.

При незавершеному спілкуванні зміст теми розмови залишається не-розкритимдо завершення спілкування і не відповідає очікуванням сторін. Незавершеним спілкування може бути з об'єктивних причин, коли між співрозмовниками виникаютьпросторові проблеми (роз'єд­наність людей) або проблеми щодо засобів зв'язку тастосовно інших необхідних умов для підтримування контактів. До суб'єктивних при­чинналежать заборона, небажання комунікаторів продовжувати спілкування,усвідомлення необхідності припинити спілкування. Залеж­но від ситуації, характерута цілей спілкування його класифікують та­кож за іншими критеріями.

Функції спілкування

Спілкування — це багатоплановий процес, в якому можна виокре­мити такі основні функції:комунікативну, інтерактивну та перцептивну.

Комунікативна функція — це різні форми та засоби обміну і пере­даванняінформації, завдяки яким стають можливими збагачення досвіду, нагромадженнязнань, оволодіння діяльністю, узгодження дій та взаєморозуміннялюдей.Комунікативна функція спілкування, що здійснюється за допомогою мови, єнеобхідною умовою наступності розвитку генерацій, соціального та науковогопрогресу людства, ін­дивідуального розвитку особистості. Обмін інформацією, щовідбу­вається в усіх царинах життя суспільства між людьми в різних видахдіяльності, забезпечується комунікативною функцією спілкування.

Контакти між людьмине обмежуються лише потребами переда­вання інформації. Спілкування завждипередбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. Уцьому разі вияв­ляєтьсяінтерактивна функція спілкування, функціявпливу. Поради, інструкції, вимоги, накази, що висловлені у мовній формі таадресовані іншій особі, є спонуканнями до дії та регуляторами її поведінки.Спільна діяльність, її зміст та умови виконання вибудовують таку мо­дельміжособистісної взаємодії, коли кожний з учасників послідовно впливає своїмивчинками на інших і, у свою чергу, змінює свої дії під їх впливом.

Спільна діяльність людей — явище суспільне й відбувається під соціальним контролем. Соціальнийконтроль— це оцінка діяльності з погляду її відповідності прийнятим усуспільстві зразкам поведінки, що регламентуються нормами взаємовідносин людей.Взаємодія людей відбувається ефективно, якщо їхня поведінка відповідаєприйнятим зразкам, тим ролям, які грають співрозмовники.

Під роллю розумієтьсянормативне схвалений зразок поведінки, якого чекають від кожного, хто займає тучи іншу соціальну позицію. Така поведінка сприймається як специфічна упрофесійному плані — лікар, вчитель, інженер та у віковому — дитина, дорослий.Кожна лю­дина може грати в житті кілька ролей: у сім'ї — батька, на роботі —керівника, у колі друзів — приятеля тощо. Взаємодія людей, які гра­ють кількаролей, регулюєтьсярольовими очікуваннями. Рольові очікування — цесподівання на таку поведінку іншої людини, яка відповідає їїрольовому статусу.Відповідність поведінки людей взаємним очікуванням — це важлива умова успіху успілкуванні, її кваліфікують як тактовну. Якщо пацієнт, прийшовши на прийом долікаря, відчує уважне ставлення до своїх проблем, лагідність, добро­зичливість,намагання пильно розібратись у симптомах захворюван­ня, він перейметься довіроюдо лікаря, правильно зрозуміє його пора­ди та рекомендації щодо лікування.

Випадки, колиочікування одного із співрозмовників не виправ­довуються через те, що вонисуперечать принципам і переконанням іншого співрозмовника, виходять за межійого соціальне регламен­тованих цінностей та норм, не є нетактовністю. У такихситуаціях особистість, розуміючи нереальність того, що від неї очікують, можеобстоювати власну позицію й не зосереджувати увагу на тому, на­скільки тактовнаїї поведінка з погляду співрозмовника.

Свідоме ігноруванняочікувань іншої сторони, що часто спосте­рігається в повсякденних ситуаціяхспілкування, є нетактовністю. Прояви нетактовності спостерігаються, коли людинавиявляє не­уважність до співрозмовника (відволікається на сторонні справи), пе­рериваєйого чи поводиться всупереч соціальне визначеній нормі рольового регламенту(керівна особа відмовляється вирішувати пи­тання, що входять до її компетенції)тощо. Отже, нетактовність — це деструкція очікувань у процесіспілкування, яка порушує ефективну взаємодію сторін, що спілкуються, і яка можепризводити до конфлікт­них ситуацій. Особливо небезпечними є порушення вимогтактов­ності у педагогічному спілкуванні. Негативні наслідки цього виявля­ютьсяв напруженості та конфліктності стосунків між учителям та учнями (переважнопідлітками та юнаками), у різкому зниженні дійо-вості виховного впливу наособистість дитини. Виявляючи принци­повість і вимогливість у стосунках зучнями, педагог повинен засвідчу­вати свою повагу та довіру до вихованців,прагнути зрозуміти їх, піти на розумний компроміс.Уміння поєднувативимогливість і повагу до учнів створює сприятливі психологічні умови дляформування само­поваги, що має важливе значення для становлення культури спілку­ваннята розвитку контактів.

Питання 2. Спілкування як обмін інформацією

Засоби спілкування. Передавання інформації у процесі спілкуваннязабезпечується за до­помогою мови як основного, специфічно людського знаряддяспілку­вання, а також немовними засобами.

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалась історично, у процесі розвиткулюдського суспільства, з його потреб.

Природа мови єзнаковою. Кожне слово — це знак, який у певний спосіб співвідноситься зпредметами зовнішнього світу. За кожним словом мови як знаком історичнозакріпилося певне значення, зро­зуміле для спільноти, яка користується цієюмовою.

Із розвитком соціальногоі технічного прогресу людства постійно розширювалося коло потреб людини, щоспричинювало розвиток і вдосконалення мови як засобу спілкування. Словниковийзапас і до­сконала граматична будова мови сучасного цивілізованого суспільствадають змогу передавати будь-яку інформацію та безліч відтінків і де­талейоб'єкта інформації. Мова є засобом нагромадження та переда­вання суспільногодосвіду. Завдяки спілкуванню за допомогою мови відображення дійсності усвідомості однієї людини доповнюється тим, що було у свідомості інших людей,унаслідок чого зростають мож­ливості для обміну інформацією.

Вербальнакомунікація за допомогою слова — основна і найдоско­наліша формалюдського спілкування. Рівень володіння мовою, багат­ство та культура мовноговисловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожноїконкретної особистості.

Паралельно з мовою якзасобом спілкування за допомогою сло­ва широко використовуються немовні засоби— жести, міміка, інто­нація, паузи, манери, зовнішність. Спілкування якживий процес без­посередньої комунікації суб'єктів закономірно виявляє емоціїтих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації як "мова почуттів" є продуктом суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, аза певних обставин можуть її замінювати. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова, а обмінюючись поглядами, люди можуть збагнути зміст інфор­мації, який не вкладається в адекватні категорії вербального вислов­лювання.

Велике значення длявстановлення змістовних та емоційних кон­тактів у спілкуванні має зовнішній вигляд людини. На його підставі складається перше враження про людину, якечасто визначає розвиток подальших стосунків. Зовнішній вигляд людинискладається з тілес­ного вигляду, одягу, манери поводитися, звичок. Певноюмірою зов­нішній вигляд може свідомо змінюватись, але за сутністю залишаєтьсяконсервативним. Тілесний вигляд — це характерний вираз обличчя, що виникає підвпливом думок, почуттів, стосунків, які в певних ситуаціях чи життєвихінтервалах є домінуючими. Істотним його доповненням можуть бути зачіска, одяг,інші атрибути туалету, на підставі яких робляться оцінні судження про людину,її належність до певної групи, професії тощо. Так, військовий однострійпотребує від того, хто його вдягає, підтягнутості, дисциплінованості. За тим,які манери властиві людині, можна одержати інформацію про її вихованість,самооцінку, ставлення до інших.

Найдинамічніше зовнішній бік невербального спілкування вияв­ляється в жестах, міміці. Жест —це соціальне сформований та устале­ний рух, що передає певний психічний стан.Маючи соціальне поход­ження, міміка та жести за біологічною природою містятьелементи природженого характеру. Наприклад, міміка страху, жести погрозпоходять від біологічно доцільних захисних рухів, що спостерігають­ся вповедінці тварини. Міміка та жести у процесі вербального спілку­вання даютьможливість посилювати смислові наголоси інформації, що передається, посилюватиемоційний ефект від усвідомлення її значущості. Проте слід ураховувати, щоневиправдано гіпертрофована міміка та жестикуляція, позбавлені змістовогопідґрунтя, можуть ус­кладнити сприймання інформації, а то й простодезорієнтувати реціпієнта. Як особливий різновид невербального спілкування виок­ремлюють тактильно-м'язову чутливість. Генетичне вона є одним з найпотужнішихканалів одержання життєво важливої інформації. За допомогою тактильно-м'язовоїчутливості можна пізнати досить ши­рокий спектрхарактеристик іншої людини: їїфізичну силу, деякі особ­ливості особистішого плану, стосунки, психічний стантощо. Трима­ючи, наприклад, у руці долоню іншої людини, залежно від обставинможна певною мірою дійти висновку про її психічний стан, взаєморо­зуміння таконтакти, ставлення до ситуації, наміри.

Важливу роль вефективності спілкування, як свідчать дані спеці­альних досліджень зарубіжнихпсихологів, відіграють просторове перебування співрозмовників один до одного,дистанція та комуніка­тивна спрямованість. Загальновідомо, що важливі політичніакції — переговори керівників, окремі зустрічі — проводяться за "круглимстолом".

При міжособистісному спілкуванні віч-на-віч сторони мають мож­ливість одержувати вичерпну інформацію про предмет розмови, виз­начати суб'єктивну позицію та ставлення до неї іншоїсторони. Як зневага може розцінюватись репліка, зроблена іншою особою "крізь зуби", чи відсутність запрошення присісти, коли до цього спонука­ють об'єктивні умови. Комунікативне значення дистанції у спілку­ванні вивчає напрямок психологи, що називається "праксеміка". Прак-семіка виокремлює чотири дистанції у спілкуванні: інтимну; особисту, яка засвідчує, що ті, хто спілкується, є друзями; соціальну, яка харак­теризує офіційні контакти, що існують між сторонами, які входять у стосунки; публічну, що встановлюється між чужими людьми (епізо­дичні, ситуаційні контакти).

Немовні засоби спілкування, які супроводжують вербальне повідом­лення, створюють підтекст, котрий полегшує, збагачує й поглиблює сприймання інформації, що передається.Відповідність невербальних засобів спілкування цілям і завданням, змісту словесної комунікацїї — важливий елемент культури спілкування. Такавідповідність надзви­чайно важлива в роботі педагога та всіх, для кого засобивербаль­ної та невербальної комунікації є інструментом їхньої професійної діяльності.

Питання3. Характеристика процесу та механізмів пізнання людьми один одного

Обмінюючись інформацією, встановлюючи комунікативні зв'яз­ки для досягнення цілейдіяльності, взаємодіючи і здійснюючи різнобічні впливи на інших партнерів поспілкуванню, люди безпо­середньо сприймають один одного й мають можливість пізнавати фізичні, психологічні та індивідуальні особливості, притаманні кожній стороні. У цьому виявляється перцептивна функція спілкування. Інфор­мація,яку одержують співрозмовники у процесі контактів за різними каналами, дає змогу скласти більш-менш об'єктивне враження про те, що становить собою партнер по спілкуванню, проникнути в його внут­рішній світ, зрозуміти мотиви поведінки, звички, оцінні ставлення до фактів дійсності. Шлях пізнання людини людиною упроцесі спілкуван­ня є складним. Адекватний психологічний портрет суб'єкта спілку­вання формується залежно від об'єктивних та суб'єктивних чинників і охоплює дію трьох важливих механізмів міжособистісного сприй­мання: ідентифікацію, рефлексію (інтерпретацію) і стереотипізацію.

Серед умов, якісприяють взаємопізнанню у спілкуванні, важлива роль належить чинникові особистісно-соціальної значущості предме­та комунікації, характеру ситуації спілкування та тривалості контактів. Коли зазначені умови об'єктивно присутні успілкуванні, ймовірність виявлення істотних психологічних рис особистості підвищується.

Перший етап умеханізмі пізнання людини людиною — іденти­фікація. Ідентифікація — цеспосіб розумінняіншої людини через усвідомлюване чи неусвідомлюванеуподібнення її самому суб'єкту, що пізнає. Суть цього процесу полягає в тому,що в ситуаціях взаємодії партнери намагаються зрозуміти один одного, ставлячисебе на місце іншого. Так, студент добре розуміє хвилювання та поведінку іншогостудента перед іспитом, закоханий —страждання того, кого спіткала невдача увзаємності.

Для визначення власної тактики у спілкуванні співрозмовникові важливо знати, як індивід, щовходить з ним у контакт, сприймає його самого. Усвідомлення суб'єктом того, якйого сприймає партнер по спілкуванню, називається рефлексією. Рефлексія поглиблює сприй­мання іншої людини, оскільки дає уявлення про ставлення до себе як суб'єкта сприймання. У процесі спілкування ідентифікація та реф­лексіяпостають в єдності, завдяки чому забезпечується психологічна інформативність спілкування. Дефіцит апріорних знань про психо­логію людей, з якими доводиться спілкуватися, не дає співрозмовни­кам можливості одразу визначитись, як найкраще підтримувати й розвивати контакти. Суб'єкт, програмуючи власну комунікативну діяльність, намагається зрозуміти й пояснити причини, що зумовлю­ють дії тавчинки кожного співрозмовника.

Пояснення вчинків іншої людини через приписування їй імовірних почуттів, намірів, думок імотивівповедінки (згідно з А. Петровським) називається причиновою інтерпретацією. Помилковапричина інтер­претації поведінки співрозмовника ускладнює, а іноді й унеможлив­лює нормальну взаємодію сторін у спілкуванні. Інтерпретація дій і вчинківздійснюється або на основі ідентифікації, тобто через при­писування іншому тихмотивів і почуттів, які, на думку суб'єкта, він сам виявив би в аналогічнійситуації, або шляхом віднесення партне­ра по спілкуванню до певної категоріїосіб, стосовно яких існують певні стереотипні уявлення. Стереотипізація — це класифікація форм поведінки та інтерпретація їх причин через співвіднесення із зразка­ми, що відповідають соціальним стереотипам. Стереотип —це сфор­мований за конкретних соціальних умов образ людини, яким корис­туютьсяяк штампом. Стереотипізація як прийом узагальнення типових рис, притаманних особистостям як носіям певних соціальне та психологічно значущих характеристик, широко репрезентована у класичній художній літературі. Наприклад, такими є персонажі "Мертвих душ" М. Гоголя — Чичиков, Манілов, Коробочка, Плюш-кін і Голохвастов з комедії М. Старицького "За двома зайцями". Убу­денному житті Стереотипізація в оцінюванні людських якостей, та­ких,наприклад, як доброта, репрезентована у судженні "Свою сорочку віддасть іншому, не пошкодує", скупість — у судженні "У нього взимку снігу невипросиш".

Стереотипізація може складатись як результат узагальнення влас­ного досвіду суб'єктом міжособистісного сприймання, до якого при­єднуються відомості, одержані з книгта інших джерел. Стереотипі­зація є свідченням проникнення у психологічнусутність особистості та виявлення найхарактерніших її рис. Якщо Стереотипізація ба­зується на достатній об'єктивній інформації, на якій робляться уза­гальнення, вона відображає вищий рівень пізнання людини люди­ною. Проте Стереотипізація може бути помилковою, мати характер упередженості, коли інтерпретація фактів,на підставі яких роблять­ся узагальнення, виявляється недостатньо аргументованою, а самі факти не вичерпують сутності стосунків. Так, присприйманні не­знайомої людини важливу роль відіграє первинна інформація, якуодержує суб'єкт сприймання. Якщо у реципієнта попередньо ство­рити відповіднуустановку стосовно іншої людини, вона може відігра­ти вирішальну роль у тому,що саме і як буде сприйнято у процесі спілкування, які стереотипи в судженнях домінуватимуть. Експеримен­тальне доведено, що попередня інформація, якуодержує суб'єкт сприймання, виявляється істотним підґрунтям для формування упе­редженостів оцінюванні іншої людини.

Двом групам студентівбуло показано фотокартку однієї й тієї самої людини. У першому випадкуекспериментатор охарактеризував її як визнаного вченого, а в другому — якзлочинця. Пропонувалося на підставі зовнішнього вигляду дати їй характеристику.Перша гру­па студентів, якій було подано інформацію про "видатноговченого", повідомила, що зовнішність людини на фотокартці свідчить про їїінтелект, напружену думку, доброту, зосередженість. Друга група — варіант"небезпечного злочинця" — стверджувала, що перед нею портретжорстокої, рішучої та підступної людини. Одна й та сама деталь портрета — очі —у першому випадку тлумачились як про­никливі, розумні, а у другому — як злі танещадні.

Стереотипи, що виникають на грунті позитивних або негативних установок, у спілкуванні виявляються суб'єктивізмом. У буденному спілкуванні досить поширені стереотипи,що базуються на оцінюванні зовнішності співрозмовника і зумовлюють сдеформованісуб'єктивні уявлення про його реальні переваги. Це може завдати істотної шко­ди стосункам і є небажаним явищем у роботі з людьми (особливо не­бажані такіситуації в роботі вчителів, керівників колективів).

(Матеріал взято з джерела: МаксименкоС. Д. Загальна психологія +[Електрон. ресурс] : Навч. посібник / С. Д. Максименко. –Вид. 2-е. – К. : ЦНЛ, 2004. – С. 111 –124 . – [ Електрон. ресурс ] . –Режим доступу:http://lib.uccu.org.ua.)

ЛЕКЦІЯ НА ТЕМУ № 8. КОМПЕТЕНТНІСТЬ У СПІЛКУВАННІ

ПИТАННЯ:

1. Поняття про компетентність у спілкуванні.

2. Вміння слухати, види слухання.

3. Ефективний зворотний зв ’ язок у спілкуванні.

Рекомендована література

Основна

1. Майерс Д.Социальная психология. – СПб.: Питер, 2000. – С. 310–354, 94–99.

2. Куницына В.Н.,Казаринова Н.В., Погольша В.М. Межличностное общение. – СПб.: Питер.– С. 155–192.

3. Петровская Л.А. Компетентность в общении. Социально-психологический тренинг. – М.: Изд.-воМГУ, 1989. – С. 10–53, 142–185.

Додаткова

1. Бакирова Г.Х. Тренинг управления персоналом. – СПб.: Речь, 2004. – С. 192–238, 258–269.

2. Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей. Как выработать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. Как перестать беспокоится и начать жить. – М.: Прогресс, 1989. – С. 3–54.

3. Психология влияния / Сост. Морозов А. – СПб.: Питер, 2001. – 512 с..

Питання №1. Поняття про компетентність успілкуванні

У поглядах на вміння спілкування існують два протилежних підходи. Один базується на засадах гуманістичної психології, яка вважає, що тільки той уміє спілкуватися, хто здатен бути з іншими відвертим, природним, щирим, довірливим. Другий, який походить із біхевіоризму, поведінкової психології, під мистецтвом спілкування розуміє, першза все, мистецтво маніпулювати іншими людьми. Маніпуляція – вид психологічного впливу на людину з метою досягнення одностороннього виграшу за допомогою прихованого спонукання іншої людини до здійснення певних дій.

Яскравим представником маніпулятивного підходу є Д.Карнегі [ 8 ], котрий сформулював головні принципи та правила спілкування, при дотриманні яких можна завойовувати “друзів” та впливати на людей. У стислому вигляді вони формулюються таким чином:

П’ять головних принципівспілкування з людьми

1. Замість того, щоб звинувачувати, постарайтеся зрозуміти людину, що значно корисніше критики для Вас же, бо виховує в людині здатність ставитись до Вас терпимо, із співчуттям і добротою.

2. Перш за все, необхідно збудити в людині зацікавленість, щоб примусити її саму захотіти зробити що-небудь.

3. Коли розв'язуємо свої проблеми, ми витрачаємо 95% часу на думки про себе, що неправильно.Треба перестати думати про власні бажання й чесноти, а спробувати краще пізнати позитивні якості інших людей і висловити їм схвалення, вдячність, які мають іти від усієї душі, відверто; треба бути щедрим на похвалу.

4. Кращий спосіб впливати на людину – це говорити знею про те, чого вона хоче, і намагатися допомогти їй досягти бажаного.

5. Необхідно завжди враховувати точку зору інших людей, їхні сумніви й плани.

Шість способів сподобатися людям

1. Проявляйте до них щирий інтерес.

2. Посміхайтеся.

3. Пам ’ ятайте, що ім ’ я людини є для неї найкращим словом з усього лексичного запасу.

4. Умійте добре слухати й заохочувати співбесідника до розмови.

5. Заводьте бесіду про те, що цікавить Вашого співбесідника, а не Вас.

6. Постарайтеся дати людині відчути її перевагу над Вами, робіть це щиро й природно.

Ці правила можуть ефективно використовуватися у спілкуванні для того, щоб справити на людей гарне враження, щоб інші відчували задоволення від спілкування з нами. Головна проблема у тому, що уся ця тактика спілкуваннямає корисливу, прагматичну, маніпулятивну мету: використати дружнє ставлення людини для того, щоб вона зробила замовлення, сплатила гроші, купила щось тощо. Саме ця корислива спрямованість, нещирість відрізняє маніпулятора від автотентичної людини, для якої інші – це не засіб, а мета.

У тому, як людина спілкується, проявляються не тільки її комунікативні навички та вміння, але й її особистісні якості, спрямованість, моральність, духовність. Тому, коли йде мова про розвиток людини як суб’єкта спілкування, недостатньо тільки сформувати у неї певні комунікативні техніки, треба ще й виховати відповідні людські якості та переконання.

Особливості людини, які необхідні для повноцінного спілкування, на думку психологів гуманістичногонапряму:

• Щирість, автентичність – здатність доконтакту без “маски”, гри, щиро проявляти свої почуття до партнера по спілкуванню.

• Довіра – віра в потенціальні можливості партнера, у те, що знайдуть в ньому підтримку і допомогу.

• Прийняття – загальне позитивне ставлення до особистості партнера, що не виключає осудження його окремих конкретних дій.

• Конкретність – вести розмову не абстрактно, а про конкретні справи, вчинки, цілі.

• Повнийконтакт – обмін не тільки думками та діловою інформацією, але й почуттями, відношенням, враженнями, досвідом.

• Двоспрямованість комунікації – діалог, а не монолог, вміння створювати можливість кожному висловлювати думки, почуття, зауваження тощо.

• Емпатійне розуміння – розуміння почуттів, емоційного стану партнера, його бачення ситуації.

Компетентність у спілкуванні перш за все проявляється у здатності гнучко обирати вид та тактику спілкування в залежності від ситуації,станів, потреб, цілей та можливостей партнерів. Вона формується завдяки вихованню та самовихованню необхідних особистісних якостей та переконань, потребує загальних та спеціальних знань, навичок та умінь, які здобуваються через досвід, навчання, вправляння, тренінг (рис.1.).

Рис.1. Складові компетентності у спілкуванні

Питання 2. Вміння слухати, види слухання

Уміння слухати є важливою характеристикою людини.Ми завжди віддаємо перевагу тим людям, які хочуть та можуть нас вислухати; бути зрозумілим – велика цінність для людини. Іноді єдина послуга, яку ми може монадати іншим – це вислухати розповідь про те, що їх хвилює; слухаючи, ми тимсамим допомагаємо іншим.

Невміння слухати – головна причина неефективного спілкування, помилок, непорозуміння.

Необхідно з ’ ясувати свою манеру слухати: “Чи дійсно я слухаю співрозмовника;чи тільки чекаю своєї черги висловитися?”. Слухати – це не тільки мовчати, цеактивний пізнавальний процес, який вимагає довільної уваги, сприймання, мислення, запам’ятовування та відтворення, підключення уяви.За І.Атватером [1], існують декілька видів слухання.

І.Нерефлексійне слухання – умовно пасивне слухання, яке полягає вумінні уважно мовчати, не втручаючись у розповідь співрозмовника своїмизауваженнями. При цьому необхідно: 1)подавати короткі репліки, які підтримуютьмовця (“Так-так”, “Я вас слухаю”, “Продовжуйте…”), 2)кивати головою, мімікою,жестами, виявляти увагу; 3)повторювати останні слова співрозмовника.

Цей вид слухання доречно використовувати коли:

1. Співрозмовник емоційно збуджений, має потребу висловити свою точку зору, почуття, емоційно, розрядитися.

2. При проведенні інтерв ’ю з в і дкритими питаннями.

3. При проведенні комерційних переговорів .

4. При обслуговуванні покупців для того, щоб з ’ ясувати потреби клієнтів.

5. Коли розмовляємо з людьми, які залежать від нас,займають посаду нижчу за нашу (підлеглі, учні, діти).

ІІ.Рефлексивне слухання – під час нього ми намагаємось розшифруватитекст повідомлення , з ’ ясувати його реальний зміст за допомогою прийомів:

1. з ’ ясовування – “Я не зрозумів…”, “Чи не повторите ви ще раз?”,“Поясніть мені це…” тощо.

2. перефразування– своїми словами розповісти почуте, для того, щоб перевірити точність свогорозуміння інформації (“Як я зрозумів…”, “Іншими словами…”, “Ви вважаєте…”);

3. резюмування– підбити результати розмови, сформулювати головні висновки, ідеї, надатикоментар (“Якщо підсумувати все, що Ви сказали…”, тощо).

Цей вид слухання доречний, коли мета спілкування – обмін інформацією, з’ясування фактів, або спонука слухача дояких-небудь дій, до зміни поглядів, поведінки, виконання завдання тощо. У цьому випадку слухачеві важливо точно зрозуміти, що від нього вимагають, що він повинен робити, тому тут не можна просто мовчати.

ІІІ.Емпатійне слухання – його мета відчути настрій, емоції,значення повідомлення для співрозмовника та висловити своє розуміння йогостановища, через опис його почуттів, думок (“Можливо, Ви відчуваєте…”, “Вамздається…” тощо).

Для ефективного слухання необхідно,крім оволодіння прийомами слухання ще й мати позитивні установки у спілкуванні:

1. схвалення– позитивне ставлення до співрозмовника. Тим самим ми показуємо, що думки,слова інших варті нашої уваги, підтверджуємо, що кожна людина має правовідчувати, думати, діяти за своїм розсудом.

Парадокс : за досвідом, чим менше ми осуджуємо людину, тим більшевона здатна до самокритики та щирості.

2. самосхвалення– позитивно відноситися до себе, вірити у свої сили та здібності, відстоюватисвою гідність та права.

3. емпатія– співпереживання, розуміння будь-якого почуття – гніву, печалі, радості, яке переживаєінша людина, і відповідний вияв свого розуміння цих почуттів.

4. Важливо також розрізняти метуспілкування, адже від цього залежить, який вид слухання обрати.

Слухання взалежності від мети спілкування:

Соціальна мета – підтримати взаємовідношення через поверхневі розмови, ритуали.Не вимагає особливих умінь слухання.

Інформаційна мета - передача та прийом повідомлення. Вимагає рефлексивногослухання.

Експресивна мета – висловити свої почуття, думки. Спочатку нерефлексивне,потім перейти до рефлексивного слухання.

Спонукальна мета – заклик до дій. Доречно використовувати рефлексивнеслухання.

Під час активного, рефлексивногослухання іноді з’являється необхідність використовувати спеціальні питання –пойнтери (з англ. pointer – указка, покажчик),які допомагають з’ясувати смисл висловлювання.

1. Пойтнер-іменник : для уточнення смислу іменника (“У якому значенніВи використовуєте це слово…?”, “Що для Вас означає…?”).

2. Пойнтер-дієслово : для уточнення смислу дієслів (“Як саме це будеробитися…?”, “Які конкретні дії, кроки розуміє, має на думці…?”).

3. Пойтнер-правила : для уточнення правил та обмежень (“Чому саме тактреба?”, “Що станеться, якщо ми цього не зробимо?”).

4. Пойтнери-узагальнення : для уточнення смислу слів “всі”, “завжди”,“ніколи” і т.п. (“Чи дійсно всі…?”, “Невже ніколи…?”).

5. Пойнтери-порівняння : для уточнення смислу слів “краще”, “гірше”,“легше” і т.п. (“Краще у порівнянні з чим?”).

Для того, щоб розвинути своїкомунікативні вміння важливо також навчитися розрізняти типи реакцій на інформацію, яку надає інша людина про себе тазрозуміти психологічні наслідки кожної з них.

Найбільш широко вживаною є реакціяоцінювання, найрідкіснішою – реакція розуміння, хоча саме вона допомагаєвстановити контакт, атмосферу взаєморозуміння. Тому дуже важливо навчитисявисловлювати іншим своє розуміння їхніх почуттів та думок, особливо на початкурозмови.

Питання3. Ефективний зворотний зв  ’ язок у спілкуванні

Більш близькі стосунки з людьмивимагають взаємного узгодження поведінки партнерів відповідно до потреб,поглядів, сподівань, почуттів кожного. Про те, чи все у нашій поведінці довподоби іншим, ми дізнаємося завдяки інформації, яку отримаємо від них просебе. Ми також, у свою чергу, так чи інакше повідомляємо людям про те, що намподобається або не подобається в них .

Зворотнійзв’язок у спілкуванні – це процес“віддзеркалювання” партнерами один для одного думок, оцінок, образів, почуттів,що виникають під час їх контакту, який включає дві сторони: 1) подання інформації людям, про те, як ми їх сприймаємо, оцінюємо, як реагуємо наїх поведінку та 2) отримання аналогічної інформації про нас від інших.

Функції, характер та зміст зворотногозв’язку залежать від виду, мети, умов спілкування, особистих рис тих, хто спілкується,від володіння ними технікою надання та сприймання критики, повчань, похвали,оцінок, почуттів тощо.

Так, у діловому спілкуванні зворотнійзв ’ язок, перш за все, покликаний визначити: співпадає чи ніпередана інформація з отриманою. А в особистісному спілкуванні він скорішевиконує функцію індикатора стану емоційно-оціночних відношень партнерів, їх вплив один на одного. У педагогічному спілкуванні зворотний зв ’ язок представлений, перш за все, різними формами контролюзнань і вмінь студентів, у процесі якогоі викладач, і студент одержують можливість побачити результати своєїдіяльності. У ситуації управлінського спілкування зворотний зв’язок від керівника до підлеглого допомагає останньому зрозуміти, наскільки якісно, надумку керівника, він виконує доручення, чи вважають його достатньо кваліфікованим фахівцем, чи відповідає він вимогам та сподіванням щодо “гарного працівника”. Не менш важливою для організації праці є зворотний зв ’ язок у протилежному напрямі – від підлеглих до керівника.Через нього керівник може дізнатися, чи вірно підлеглі зрозуміли його мету тамотиви, подобається їм чи ні стиль керівництва тощо.

Спілкування з добре налагодженим зворотнім зв’язком дозволяє створити гармонійні відносини як вособистісному, так і у діловому житті. Відсутність зворотного зв’язку призводить до втрати контакту, робить неможливими співпрацю та досягнення взаєморозуміння, згоди.

Якщо ми не повідомляємо друзям, керівникам, співпрацівникам, сусідам, членам родини про те, що нам неподобається в їх поведінці, ми не маємо нагоди змінити її на краще. Мовчати –не вихід, адже всі образи, претензії, які ми не “відреагували”, не висловили, породжують внутрішню напругу, накопичуються, поступово руйнують міжособистісні відношення.

У людей існує багато можливостей отриманнята надання зворотного зв ’ язку. Його види можна класифікувати за різнимизасадами – джерела надходження, усвідомленість, засоби повідомлення, емоційназабарвленість, наслідки тощо.

Апаратурним називають зворотний зв’язок, при якому ми маємо можливість поглянути на себе нібито збоку завдяки фотографії, відеоплівці, кінозніманню тощо.

Особистісним є зворотний зв ’ язок, якийнадходить безпосередньо від іншої людини. Він може бути досить різноманітним.

Види особистісного зворотного зв ’ язку :

1. Мимовільний (без наміру) – довільний (з наміром).

2. Негативний (критика) – позитивний (похвала).

3. Невербальний (без слів) – вербальний (зі словами).

4. Оцінювальний – не має прямої оцінки.

5. Узагальнений (в цілому) – конкретний, специфічний.

6. Емоційний – без емоцій, нейтральний.

7. Неефективний – ефективний.

Головна складність застосування зворотного зв’язку полягає в тому, що більшість людей не хочуть прийматиті повідомлення, в яких є загроза їхній самооцінці, ту інформацію, яка може порушитиїхній образ самого себе. Тому дуже часто під впливом захисних механізмівособистості негативні, оцінювальні, узагальнені повідомлення перекручуються, несприймаються, люди з ними не погоджуються. Автор цих повідомлень починаєсприйматися як ворог, стосунки з ним руйнуються.

Отже, маємо парадоксальну ситуацію – йпромовчати ніяк, й казати не можна. Де ж вихід?

З особистого досвіду нам відомо, що негативна захисна реакція на критику провокується, скоріше, не їі змістом, аспособом надання повідомлення – судійським тоном, категоричними прямими оцінками, погрозливими жестами, мімікою, позою домінування тощо.

Для того, щоб наша відвертістьдопомагала у налагодженні стосунків, а не ускладнювала їх, необхіднодотримуватись правил надання ефективного зворотного зв ’язку :

1. Кажіть конкретно, про кого йдеться (замість «всі ви»), який вчинок, випадок маєте наувазі (замість “завжди”, “ніколи”). Це допомагає партнерові зорієнтуватися вситуації.

2. Кажіть по“гарячому сліду” – про те, що було недавно, а не у далекому минулому.

3. Шукайте зручний момент, ситуацію, місце для надання зауваження. Навіть найцінніша інформація, яка висловлена невчасно, може принести більше шкоди, ніж користі.

4. Враховуйте потреби людини та її можливості змінюватися. Не кажіть про те, що людина не в змозі змінити (наприклад, вади зовнішності).

5. Найголовніше – не давайте прямих оцінок, використовуйте “Я –висловлювання”, тобто кажіть про те, що Ви відчуваєте, як реагуєте на вчинки людини, які проблеми, труднощі, побажання Ви маєте у стосунках з нею.

Наприклад, у випадку, коли хтось кричить на нас, замість того, щобсказати йому - “Ти невихована, погана людина!”, більш корисним і для нас, і для адресата буде, якщо ми скажемо щосьна зразок: “Я відчуваю себе дуже погано, коли на мене підвищують голос”.Реакція на перше, оцінювальне зауваження, скоріше за все, буде бурхливою, нібито ми підлили масло в огонь.

У другому варіанті, ми надаємо людині можливість самій зробити собі оцінку, краще зрозуміти нас, тобто змінюємо не тільки форму, а й автора оцінки.

Формула “Я – висловлювання” складаєтьсяз декількох кроків [9] .

Таблиця 1. Формула “Я – висловлювання”.

Зрозуміло, що потрібно не тільки вмілонадавати іншим зворотний зв ’ язок, але й самим навчитися правильно реагувати на повідомлення у нашу адресу, адекватно сприймати критику, зауваження, схвалення тощо.

Лекція  на тему 9. Психологічний аналіз конфлікту

ПИТАННЯ:

1. Елементи аналізу конфлікту.

2. Психологічні класифікації видів конфлікту.

3. Поведінка людини в конфлікті.

Основна література

1. Ващенко І. В. До проблеми визначення поняття «конфлікт» / І. В. Ващенко // Наука і освіта. – 2008. – № 4/5. – С. 10–12.

2. Максименко С. Д. Загальна психологія +[Електрон. ресурс] : Навч. посібник / С. Д. Максименко. –Вид. 2-е. – К. : ЦНЛ, 2004. – С.70 – 73. – [ Електрон. ресурс ] . – Режимдоступу: http://lib.uccu.org.ua.

3. Психологія : підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук та ін. – К. : Либідь, 1999. – С. 495–510.

4. Винославська О.В. Психологія : Навчальний посібник / Винославська О.В., Бреусенко-Кузнєцов О.А., Зливков В.Л., Апішева А.Ш., Васильєва О.С. – К.: Фірма "ІНКОС", 2005 / Глава 5.3. Міжособистісні стосунки і конфлікти .– [ Електрон. ресурс ] . – Режим доступу: http://lib.uccu.org.ua.

Додаткова література

1. КорнелиусХ. Выиграть может каждый / Х. К орнелиус , Ш. Фэйр. – М: Стрингер, 1992. – С. 14–32, 142–156.

2. Бородкин Ф. М. Внимание: конфликт /Ф. М. Бородкин, Н. М. Коряк. – Новосибирск : Наука, 1989. –С. 11–41.

3. Скотт Дж. Г. Конфликты и пути их преодоления /Дж. Г. Скотт. – К. : Внешторгиздат, 1991. – С. 115–129.

4. Майерс Д.Социальная психология / Д. Майерс. – С.Пб. : Питер, 2000. – С. 631–672.

5. Межличностноеобщение / В. Н. Куницына, Н. В. Казаринова,В. М. Погольша. – С.Пб. : Питер, 2001. – С. 398–412.

Питання 1. Елементи аналізу конфлікту

Поняття “конфлікт” розуміється у дуже широкому плані і вживається у різних значеннях. З філософської точки зору конфлікт – це граничний випадок загострення суперечностей. У психології конфлікт – це зіткнення протилежне спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій у свідомості однієї людини, у взаєминах індивідів або груп людей, яке пов’язане з гострими, негативними, емоційними переживаннями.

Конфлікт – це вже відкрите зіткнення сторін.

Складові структури конфлікту:

1. Учасників конфлікту називають опонентами (від лат. – той, хтозаперечує, супротивник у сперечанні). Сила, рангопонента визначається тим, чиї інтереси він захищає. Від рангу залежитьвірогідність перемоги опонента у конфлікті.

Опонент “0”-го рангу –людина, яка знаходиться у конфлікті самаіз собою.

Опонент “1”-го рангу –індивід, який виступає від свого імені, захищає свої інтереси.

Опонент “2”-го рангу –група або її представник, який захищає групові інтереси.

Опонент “3”-го рангу –організація із декількох груп і так далі- опонент “ n ”-го рангу.

Опонент вищого рангу –суспільні інститути або їх представник (наприклад, суддя), які виступають відімені держави.

2. Об ’ єкт конфлікту – те, за що борються, що відстоюютьопоненти. Об ’ єктом може бути місце у змаганні, ринокзбуту, посада, право контролю, групова норма, справедливість тощо.

3. Мотиви,цілі конфлікту – внутрішні причини, які підштовхують опонентів наконфліктну взаємодію. Це може бути потреба у повазі та самоповазі, захист “Я”та самооцінки, матеріальна вигода, кар ’ єра абовідстоювання власної гідності та престижу, прагнення затвердити принцип,вчинок, ідею, самоствердитись.

4. Образи конфліктної ситуації , які утворюються у кожного учасника конфлікту. За основним принципом когнітивного аналізу конфліктна ситуаціяскладається у душах людей, і зовнішня реальність – лише привід для їївиникнення. Ці внутрішні картини ситуації включають уявлення учасників просамих себе (свої мотиви, цілі, цінності тощо), уявлення про протилежну сторонуконфлікту та уявлення про ситуацію, умови конфлікту. Саме ці уявленнябезпосередньо впливають на поведінку у конфлікті. Причому можливі різніваріанти співвідношення між образом конфліктної ситуації та реальністю.

Варіанти співвідношення між образом конфліктної ситуації та реальністю :

1. Об’єктивно конфліктнаситуація існує, її учасники вважають, що їхні цілі, інтереси конфліктні, іправильно розуміють сутність себе, інших, ситуацію в цілому. Цеадекватноусвідомлений конфлікт.

2. Об’єктивно конфліктна ситуація існує, сприймається як конфліктна,але усвідомлюється з певними відмінностями від реального контексту. Ценеадекватноусвідомлений конфлікт.

3. Об’єктивно конфліктна ситуація існує, але не усвідомлюється. У цьому разі конфліктна взаємодія відсутня.

4. Об’єктивно конфліктної ситуації немає, але стосунки сприймаються як конфліктні. Цеудаваний, помилковий конфлікт.

1. Кожний конфлікт – це процес, який розгортається у часі, має певну послідовність стадій.

Головні стадії конфлікту : І.

Виникнення об’єктивної конфліктної ситуації. ІІ. Усвідомлення ситуації як конфліктної.ІІІ. Здійснення конфліктної поведінки. І V . Розв’язання конфлікту

6. Наслідки та функції конфлікту можуть бути досить різноманітними. Конфлікт виконує як деструктивну, так і конструктивну функції.

Негативні деструктивні наслідки конфлікту утому, що він породжує стан психологічного дискомфорту, напруги. У групі порушується інформаційний обмін, послаблюється єдність, знижується ефективність діяльності.

У той же час конфлікт може сприяти позитивному розвитку особистості тагрупи, стати причиною появи нових цілей, норм, ціннісних орієнтацій. Виявляючи та розв’язуючи внутрішні суперечності, група стає більш стабільною, розвинутою. Якщо група конфліктує із зовнішнім опонентом, цей конфлікт може виконувати інтегративнуфункцію, згуртовує групу перед зовнішньою небезпекою.

Джерелом будь-якого розвитку єсуперечність, зіткнення протилежне спрямованих сил, тенденцій, тому конфлікт єнеобхідним моментом розвитку особистості, групи, суспільства. Але, звичайно, некожен конфлікт виконує конструктивну функцію.

Питання 2. Психологічні класифікації видів конфлікту

Розумінню природи конфліктів сприяє їх класифікація, яка може спиратися на різні ознаки: типисуперечностей, які призвели до конфлікту; вертикальні або горизонтальнінапрямки конфліктних відношень, цілі, зміст, емоційний стан учасників,тривалість та форма прояву конфлікту, наслідки, можливість керуванняконфліктом.

Залежно від кількості учасників конфлікту виокремлюють такі різновидиконфліктів:

1. Внутрішньоособистісний конфлікт – зіткнення майже рівних за силою, але протилежне спрямованихмотивів,потреб, інтересів, бажань у свідомості людини. Найчастіше цей вид конфліктувиникає, коли людина знаходиться у таких ситуаціях вибору:

   1. вимушений вибір одної із двох у рівній мірі привабливих альтернатив (подобаються два светра, а коштів тільки наодин);

   2. коли одна й та ж ціль у рівній мірі іпритягує, і відштовхує (дуже гарна річ, але дуже дорога);

   3. примусовий вибір одного з двох непривабливихваріантів (або звільнять, або переведуть на роботу, яка дуже не подобається).

До особистісних конфліктів також частопризводить протиріччя між

“треба”	Та	“не можу”	,
“хочу”		“не можна”

а також, коли одна особа повинна виконувати ролі,які суперечать одна одній. Наприклад, як матір, жінка повинна бути вдома здитиною, як працівник – робити у вечірню зміну або їхати у відрядження – рольовий конфлікт.

2. Міжособистісний конфлікт – зіткнення двох осіб, які переслідують несумісні цілі, мають різніуявлення про шляхи їх досягнення, або одночасно у конкурентній боротьбіпрагнуть до одної цілі, яка не може дістатися їм обом, тому що є неподільною(здобути кредит з обмеженого джерела, зайняти вакантну посаду, статинеформальним лідером групи тощо).

3. Внутрішньогруповий конфлікт – зіткнення між членами групи з приводусуперечностей у ділових або емоційних відношеннях. У групах вищого рівнярозвитку частіше виникають ділові конфлікти, низького – навпаки.

Можливі наслідки конфлікту у групі :

• створення підгруп;

• усування інакомислячих членів групи;

• вибір “козла відпущення”;

• організаційні зміни у групі:

  1. зміна цілі або поява спільної;

  2. зміна плану дій;

  3. реформування структури групи;

• поява або зміна керівництва, лідера;

• розпад групи.