1.2.3. Типологія культури

Безкінечна складність феномена культури та множинність його проявів вимагає певного їх впорядкування. Класифікація культури може здійснюватись як в просторі однієї культури, так і стосовно множинних культур як цілісних феноменів. Основою побудови типології культури є певні підстави, ознаки, іцо дають змогу об'єднувати окремі феномени в групи і розрізняти їх за наявністю чи відсутністю цієї ознаки. Конкретний вибір підстави для класифікації визначається конкретними завданнями конкретного дослідження.

Сучасне культурологічне знання представлене різними типологіями. Культури класифікуються за їх. змістом (регресивна, прогресивна, традиційна, модерністська, стагнаційна, репресивна), за основним споживачем (масова, елітарна), за кількістю домінуючих стилів (моностильові, полістильові). Підставою для класифікації культур можуть слугувати художньо-стильові ознаки:ренесанс, бароко, класицизм, рококо, романтизм, реалізм, модерн, модернізм, постмодернізм. Культури класифікуються за їх домінантними формами (парадигмами): згідно з цією концепцією виокремлюються міфологічна, релігійна, наукова культури. Підставами для розрізнення культур виступають також домінантні форми мислення: партикуляризм (акцентування специфічного, асоціативність) і універсалізм (узагальнення і абстрактне мислення).

У межах етнографії існує господарчо-культурна типологія на основі комплексу особливостей господарства і культури, що складається в народів, які знаходяться на одному рівні соціально-економічного розвитку і в подібному географічному середовищі. Згідно з цією типологією виокремлюються три послідовних культурно-господарчих типи докапіталістичної доби: присвійний (мисливство, рибальство, збиральництво), ручне землеробство, орне землеробство.

Визнається також розділення культур на матріархальні та патріархальні. Провідними ціннісними засновками матріархальної культури є зв'язок із землею, кровні узи, пасивне ставлення до природи, рівність людей як дітей матері. Патріархальні культури ґрунтуються на організації моногамної сім'ї, вищості батька, суспільній ієрархії, відносинах підкорення, домінантності раціонального мислення, вторгненні у довкілля.

Підставою для класифікації культур можуть виступати також їх технологічні основи. Так, Ю. Лотман, базуючись на процесі зміни типів комунікації, виокремлює неписемну культуру, писемну, книжну, культуру нових інформаційних технологій. X. Ортега-і-Гассет виділяє "технологію випадку" (примітивні технології архаїчної людини, що не є результатом ціле-покладання), "технологію майстра" (закриту для інновацій і підпорядковану нормативній традиції), "технологію техніка" (деантропоморфізована технологія, яка базується на розподілі праці та обслуговуванні машин).

Німецький філософ Ф. Ніцше (1844–1900) використав для типології культур образи грецької міфології. "Аполонівські" культури раціонально впорядковані, ілюзорно-оптимістичні й критичні, ґрунтуються на індивідуалізмі. "Діонісійські" – чуттєві, ірраціональні, вакхічні, знервовані – спрямовані на знищення індивідуальності шляхом містичного єднання.

Американський соціолог П. Сорокін класифікував культуру на підставі характеру світосприйняття, виділяючи ідеаціональний (надчуттєве осягнення Абсолюта), чуттєвий (чуттєве сприйняття світу і світськість), ідеалістичний (гармонійне поєднання перших двох), еклектичний (суперечність чуттєвого та ідеаціонального) типи.

Російський соціолог М. Данилевський розробив концепцію культурно-історичних типів, в основі якої лежить ідея заперечення лінійного розвитку людства. Він наголошував на неповторності кожної локальної культури: єгипетської, китайської, давньосемітської, індійської, іранської, єврейської, грецької, римської, аравійської, європейської. Мексиканську і перуанську культури він вважав такими, що не завершили свій розвиток.

Багато в чому близькими концепції культурно-історичних типів є погляди О. Шпенглера, який також заперечував поступальний розвиток культур, стверджуючи існування їх коловороту. Він розглядав культурно-історичні типи як замкнені, ізольовані, не готові до продуктивного діалогу. Всі явища культури, на його думку, мають значущий смисл лише для певного її локального типу. Внутрішня цілісність кожної великої культури, за О. Шпенглером, має основою певний "дух71 ("прафеномен"), який розкривається на кожній стадії її історичного поступу.

Німецький філософ К. Ясперс намагався вибудувати єдину схему історії культури, "Прометеївська" доба визначається процесом формування людини, закладенням підвалин її соціального існування, появою вогню, знарядь праці, мови, табу, людських колективів. Доба ".великих культур давнини охоплює шумеро-вавилонську, єгипетську і давньокитайську культури. "Осьовий час" є добою заснування дихотомії Захід - Схід, періодом, коли локальні культури поступаються, місцем історії світового людства. В п'яти окремих світових культурах – грецькій, іудейській, іранській, індійській та китайській – в середині І тис. до н. є. в "осьовий час” діяльність релігійно-філософських "вчителів людства" сприяла привнесению в культурну свідомість персоналі стичних цінностей, духовних проблем буття особистості. Доба „розвитку техніки” передбачає створення нових джерел енергії та нових інформаційних технологій.

Важливою підставою для культурної типології є також домінанти типи соціальної консолідації. Так, А. Флієр виділяє кровний (домінування кревних зв’язків у суспільстві, збережених у формах сучасної сім’ї) та етнічний (ґрунтується на досвіді спільного проживання на спільних територіях, спільній господарчій діяльності та оборони) типи культури. У добу виникнення буржуазних націй здійснюється становлення національного типу культури, в межах якого знижується значимість станової диференціації та починають домінувати загальнонаціональні стандарти соціальної адекватності, культурної компетентності, національний економічний інтерес.

Субкультури є найбільш значними сегментами цілісних локальних культур, що відрізняються певною специфікою тих чи інших культурних рис. Субкультура об’єднана спільним стилем життя, ієрархією цінностей, менталітетом носіїв. Існування субкультур пов’язане із тим, що практично кожна культура внутрішньо неоднорідна, об’єднуючи різні за становими, професійними, конфесійними, функціональними ознаками групи. У кожній культурі існує елітарне і масове, офіційне і народне, містичне і профанне. Субкультура завжди герметична: вона не прагне вийти за свої межі – так, карнавальна культура Середньовіччя і Відродження не претендувала на утвердження сміхового світу як ядра всієї культури. Для позначення установок, що протистоять фундаментальним принципам ядра культури, використовується термін „контркультура”.

Субкультури можуть бути заснованими на соціальній чи віковій специфіці. Соціальна специфіка визначає сутність маргінальних субкультур, для яких характерна не адаптованість її носіїв до фундаментальних засад культури, існування на межі різних культур. Конфесійна субкультура (протестантська, православна, мусульманська, буддійська тощо) об’єднує людей на підставі спільної релігії, її світоглядних настанов, ставлення до проблеми смерті та психологічної адаптації до неї. Вона задає також певні норми побутового аскетизму, заперечення всього земного, залучення до духовних цінностей. Професійна субкультура (військового, актора, педагога, письменника тощо) ґрунтується на визнанні спільності свідомості та поведінки на підставі особливостей технології певної професійної діяльності, професійних традицій, професійного сленгу, статутних ролей. Станова субкультуре прояв ллється в символах соціальної престижності, жаргоні, стилі поведінки й одягу, способі життя, які покликан! виразити ставлення до існуючих соціальних порядків і соціальної цілісності.

Виникнення молодіжних субкультур пов’язане із невизначеністю соціального статусу молодої людини в тому її віці, коли вона є фізіологічно і психологічно готовою для участі в „дорослому” житті. Молодіжні субкультури дають юнакові можливість пошуку майбутньої соціальної ролі, яку він отримує в процесі залучення до неформальної групи. Таким молодіжним субкультурам властиві зовнішній протест проти соціально значущих цінностей, підтримання повного підкорення системі внутрішньогрупових норм, постулювання гедонізму як стратегії існування, мораль вседозволеності, невербальні способи позначення належності до замкненого кола людей. Нонконформізм властивий такими неформальним молодіжним субкультурам, як металісти, брейкери, пацифісти, „зелені”, „качки”, „гопники”. В нових соціально-економічних умовах з’явилися так звані „мажори”, „золота молодь” і „яппі”.

Своєрідним феноменом сучасності стало становлення масової культури. Її зародження супроводжує процеси урбанізації та індустріалізації, формування транснаціональних корпорацій та індустріального суспільства. У традиційних суспільствах проблема передачі соціально значущого досвіду вирішувалася за допомогою засобів персоналізованих каналів його трансляції, від людини до людини, на основі прямого спілкування. Поява необхідності передавати транснаціональні норми соціокультурної адекватності людини суспільству, широким прошаркам населення в різних країнах викликала потребу в маніпулюванні свідомістю масового споживача. Саме це завдання і вирішує масова культура.

А. Флієр формулює такі її основні напрямки: індустрія субокультур и дитинства і масова школа, спрямовані на універсалізацію виховання, стандартизацію ціннісної свідомості людини; засоби масової інформації, що інтерпретують актуальну інформацію на основі стандартизованих кліше; система державної ідеології та масової соціальної міфології, яка контролює свідомість людей та їх "електоральну" поведінку на основі примітивізації та архаїзації системи цінностей; організація та стимулювання масового споживацького попиту, що формує стандарти престижності та. вкорінює споживання як самоціль існування людини; формування іміджу та фізичної досконалості індивідів, які запроваджують стандартизований ідеал людини; індустрія розваг, спрямована на інфантилізацію смислів художньої творчості.

Сучасна історична типологія культури ґрунтується на синергетичній методології, за якою соціокультурні утворення еволюціонують шляхом самовдосконалення, невпинно рухаючись до більш високих рівнів самоорганізації, розкриваючи різноспрямовані. можливості їхньої подальшої динаміки. Соціокультурний процес не розглядається як однозначно детермінований розвитком способу виробництва, що стверджувалось у марксистській п'ятичленній формаційній схемі. Поліфакторна кореляція культурних елементів задає імовірнісну логіку становлення суспільного буття, що містить безліч варіантів майбутнього в сьогоденні. В концепції українського дослідника Ю. Павленка на методологічних засадах стадійності, не-лінійності, дискретності, поліваріантності та цивілізаційної унікальності соціокультурних організмів представлена така соціокультурна структура світової історії: первісне суспільство: формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з "неолітичної революції"; ранні цивілізації давнини (ПГ--І тис. до н. є.); традиційні цивілізації (від початку І тис. до н. є. до "осьового часу"); індустріальне суспільство та макроцивілізація (починаючи з XVIст.). Полілінійність соціокультурної типології передбачає можливість безвихідних ліній (наприклад, кочівництво), зупинок розвитку (застиглість східних культур), ліній нереалізованих можливостей (цивілізації поливного землеробства), наскрізних ліній європейського і східного шляхів розвитку.