2.3.5. Ренесансний антропоцентризм

Відродження – це культурна доба в процесі переходу від середніх віків до нового часу. Відродження (др, пол. XIII – п. пол, XVI cm,) збіглося з початком капіталістичного виробництва й обміну. Відповідно, ренесансна культура народилася й побутувала у вільних містах, де створювались умови для. звільнення людини від середньовічних традицій і норм. Городянин, людина третього стану, міцно стояв на землі, вірив тільки в себе, дивився на світ без трагізму і пафосу страждання. До того ж і реальний зміст доби був не для слабких людей: боротьба партій і класів, розгул інквізиції, полювання на відьом, авантюризм географічних відкриттів, аморалізм первісного накопичення капіталу, жорстокі колоніальні війни, релігійні суперечності визначали контекст Ренесансу.

Ідеалом Відродження стала універсальна людина, яка створювала сама себе. Людина почала вважатися творчим початком буття, центр світобудови змістився в напрямку особистості. На зміну теоцентризму прийшов антропоцентризм. Шекспірівський Макбет упевнений у тому, що для нього нічого неможливого немає, а король Лір бажає подивитися збоку на той світ, який він створив. А. Дюрер малює автопортрет у подобі Христа. Лаура в сонетах Петрарки володарює не лише над серцем закоханого поета, а й над Всесвітом. Мона Ліза в "Джоконді" Леонардо да Вінчі, земна жінка, наділена ідеальними рисами, царює над величним космізованим Всесвітом і провокує майже релігійне поклоніння, У "Сикстинській мадонні" Рафаеля земне материнство набирає сили материнства ідеального, яке потребує екзальтованого вшанування.

Філософія Відродження утверджувала ідеал гармонійної особистості, яка у своєму розвитку може піднятися до "рівня істоти богоподібної” (Піко делла Мірандола, "Промова про гідність людини"). Людина сприймалась як така, якою вона здатна стати. Шлях богоподібності й самообожнення передбачав, що в людині закладено все, вона – універсальна, 3 цього погляду Ренесанс був відродженням неоплатонізму в розумінні побудови світу з ідеї (зо. О. Лосевим), в наділенні його ідеальністю, статичністю.

Ренесанс схильний приймати людину такою, як вона є, не розділяючи її на буттєво кращу або гіршу, приймаючи і високе, і нице в ній. Людина сама є мірою своїх вчинків. Вона може розчинитись у метушливому натовпі й підкоритися глупоті та злу, які правлять поведінкою людей (П. Брейгель, "Прислів'я"). Вона може жалюгідно і безпорадно борсатись у мурашнику світу, як у книзі Е. Роттердамського "Похвала глупоті". На неминучу загибель її, сліпу, приведе марнота бажань ("Сліпі" П. Брейгеля), Ніхто не залишиться живий у гонитві за земним вдоволенням ("Сади насолод" художника І. Босха). Вчинки героїв "Декамерона" Дж. Бокаччо насамперед людські і лише потім добрі чи погані.

З Відродження почався процес звільнення людини від соціальної нормативності, вихід із спільноти, родової залежності. Утвердження права на індивідуальність життя і долі є сутністю протесту шекспірівських Ромео і Джульєтти. У фундатора ренесансного візуального мистецтва Джотто у фресці "Поцілунок Іуди" віковічне зіткнення Добра і Зла трактовано як моральний двобій особистостей. У "Таємній вечері" Леонардо да Вінчі релігійна драма постала як драма індивідуальностей. Земне існування людини набуло самостійності й цінності, Знаком цього стало відкриття прямої перспективи, метакультурний зміст якої – в антропоцентризмі, у вигнанні трансцендентного із світомоделі і, як наслідок, у самотності людини в космосі. Виникло поняття "авторство", сформувався особливий стиль життя творчої людини, розвивалося виконавство як самостійна діяльність.

Ренесансна традиція реабілітувала чуттєву красу світу. Вона була поєднанням нового прочитання античності з новим прочитанням християнства (звідси термін "Відродження"). У картині С. Боттічеллі"Народження Венери", з трансформацією сюжету хрещення, поклоніння Христу поступилося місцем поклонінню наготі жінки, яка уособлює ідею всевладності любові у світі. В його ж "Святому Себастіані" жорстоке мучеництво заглушено довершеною красою тіла. Книга Ф. Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель" демонструвала розгул плоті, подібний до реальних веселощів на вулицях італійських міст. Дж. Бокаччо оспівував чуттєве кохання, що не знає заборон.

У духовному житті відбувався процес секуляризації, світське витісняло релігійне. Відродження зорієнтувало знання не на підтвердження присутності божественного, га на дослідження створеного людиною (humana studia). Звідси поняття гуманізм і гуманіст. Наука аналізувала природні механізми буття (теорія імпульсу, теорія вільної саморухливості атомів).

Музична культура Відродження орієнтувалася на пісню з імпровізаційністю, емоційністю, можливістю виразити душевні стани, передати авторську інтерпретацію (італійський мадригал, балада, французький шансон, іспанський романс). Ренесансна музика виходить з людини як із вмістилища пристрастей на противагу середньовічній, що сходила на людину як благодать божа (шлях від онтологізму до психологічного ілюзіонізму). Найважливішим стало мистецтво портрета (літературного, живописного, музичного тощо) як відображення цінності людини у світі. Архітектура організовувала простір за центричним принципом, що надавало в ньому особливого статусу саме людині (палаццо дожів у Венеції, палаццо Ручеллаї у Флоренції, архітектор Альберті; купол собору Санта-Марія дель Фйоре у Флоренції, архітектор Брунеллескі).

Сильний вплив феодальної влади став причиною збереження елементів середньовічної традиції в культурі Північного Відродження (Нідерланди, Німеччина, Франція, Іспанія, Англія, Східна Європа – XV–XVI ст.). Ця культура позначена тонким відчуттям цілісності світобудови. Домінуючою стала тема людини у Всесвіті, співіснування людини і природи, людини і речей, людини і соціуму. Нідерландський філософМикола Кузанський осмислював буття у співвіднесеності конечного індивідуального і безкінечного. Образ такого світу, в якому повсякденність набирає космічних масштабів, – у картині нідерландського художника П. Брейгеля Старшого „Мисливці на снігу” з грандіозним показом земного життя людини і природи. Шанобливе ставлення до мікрокосму речей і співіснування їх з людиною прочитується в "Портреті Арнольфіні" художника Яна ван Ейка.

Ренесансна традиція прийнялась і на ґрунті України, зрошеному глибинним відчуттям персоналізму. Архітектура Львова XVI ст. (площа Ринок, Успенська церква) відтворила простір гармонійно організованого ренесансного міського середовища. Побудова вежі Корнякта знаменувала собою пробудження самосвідомості української громади, яка порушила давню традицію домінування в силуеті слов'янського міста лише вертикалі собору як знака верховенства духовної влади. Б мілітарних поезіях С. Яворського, П. Орлика, П. Терлецького оспівувався культ сильної особистості, діяльної і помітної персони, ватажка і героя, який своєю соціальною активністю долає будь-які перешкоди на своєму шляху. Образ людини ренесансного типу, енергійної і впевненої, дійшов до нашого часу в прекрасному живописному портреті Гамалії, Культ активного суспільного діяча став тим родючим ґрунтом, на якому зросла слава України в XVI–XVII ст.. як однієї з найбільш волелюбних з соціально активних націй Європи.

Ренесансний індивідуалізм потребував для свого утвердження навмисного порушення середньовічних норм, заперечення їх, десакралізації (що, до речі, свідчило про суттєву залежність від них). Це обернулося ренесансним імморалізмом, усвідомленням зворотного боку утвердження сваволі "я". Розгул розбещеності досяг значних масштабів. У політичне життя ввійшли інтриги й змови. Засобом вирішення економічних проблем стало вбивство, релігійних – спалення на вогнищі. Макіавеллі проголосив необхідність підкорення моралі досягненню мети. Гаслом ідеального міста (Телемського абатства) стало (у Рабле) "Роби, що хочеш". Суперечливими були і моральні риси багатьох видатних людей Відродження. Значно розширена сфера свободи без внутрішніх регуляторів (за В. Лобасом) породила в розвиненому буржуазному суспільстві відчуття „прокляття свободи” (Ж. П. Сартр), бажання "втечі від свободи" (Е. Фромм), "жагу общинності" (Ж. Дерріда).

Симптоматичною стала поява ренесансних утопій, Т. Мор і Т. Кампанелла перестають довіряти як історії (мотив ізольованого острова), так і людській природі (мотив регламентації особистого і суспільного життя людини). Для утопістів людина стає елементарною істотою з первинними потребами, які має бути задоволено.

Зворотний бік ренесансного гуманізму привів до його краху. Відбувся перехід (за В. Лобасом) від "високого міфу" (людина – це найвища істота) до "низького міфу" Відродження (людина – це найбрудніший бруд). Цінності Ренесансу не було переглянуто, а заперечено самою дійсністю. Ранній герой Мікеланджело ("Давид") у своїй силі й непереможності є справжнім вінцем природи, його ж пізній герой ("Бородатий раб") смиренно несе тягар камінного полону. У ранніх п'єсах В. Шекспіра ("Сон літньої ночі", "Приборкання непокірливої") діяльні герої сміливо долають перешкоди. Героїв пізнього Шекспіра ("Король Лір", "Макбет", "Гамлет") до загибелі приводять власні індивідуалістичні прагнення. Ні поривання до сонця ("Падіння Ікара" IL Брейгеля), ні страждання Христа, що спокутує людські гріхи ("Несення хреста" І. Босха), не змінили зануреного в марнотне повсякдення людства.

"Святий Себастіан" Тиціана (на противагу ботічеллієвому) з підкресленим фізіологізмом страждання земної людини означив кінець ренесансної утопії. Як і сумна лицарственна спроба Дон Кіхота М. Сервантесазахистити гідність людини зі списом навпереваги. Як і "Меланхолія" А. Дюрера - зображення могутньої крилатої жінки, здатної підкорити таїни світобудови, в бездіяльності якої відчувалося сум'яття людського духу перед грандіозністю Всесвіту. Це було передчуттям обріїв нової культури.

ЛІТЕРАТУРА

Асєєв Ю. Джерела. Мистецтво Київської Русі. - К., 1980.

Барская Н. Сюжеты и образм древнерусской живописи. - М., 1993.

Баткин Л. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. - М., 1978.

Баткин Л. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. - М., 1989.

Баткин Л. Леонардо да Винчи и особенности ренессансного творческого мышления. - М., 1990.

Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М., 1990.

Буркхард Я. Культура Италии в зпоху Возрождения. - М., 1996.

Введение в культурологию / Отв. ред. Е. Попов. - М., 1995.

Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру // Сучасність. - 1998.- №5. - С. 58–70.

Гуревйч А. Категории средневековой культуры. - М., 1972.

Дмитриева Н. Краткая история искусств. - Т. 1. - М., 1986.

ІПамаро А. Русское церковное зодчество: символика и истоки. - М., 1983.

Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авторськ. колективу Л. Т.Левчук. - К., 1999.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М.Закович, І. А.Зязюн, О. М.Семешко та ін.; За ред. М. М.Заковича. - К., 2004.

Лихачев Д. Человек в литературе Древней Руси. - М., 1970.

Любимов Л. Искусство Древней Руси. - М., 1981.

Любимов Л. Искусство Западной Европы. - М., 1982.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Дніпро.- 1991. - №1.- С. 146-177.

Мойсеїв І. Храм української культури. - К., 1995.

Овсійчук В. Українське мистецтво XIV - п. пол. XVII ст. - К., 1985.

Оссовская М. Рыцарь и буржуа. - М., 1987.

Полікарпов В. С. лекції з історії світової культури: Навч. посібн. - Харків, 1995.

Попович М. Нарис історії культури України. - К., 1988.

Ружмон Дені де. Любов і західна культура. - Львів, 2000.

Сокульський А. Л. Культурологія: Словник-довідник. - Запоріжжя, 2006.

Українська душа.- К., 1992.

Універсальні виміри української культури. - Одеса, 2000.

Феномен української культури. - К., 1996

Хейзинга Й. Осень средневековья. - М., 1988.

Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. - К, 2004.

Ястребицкая А. Западная Европа XI-XIII вв. - М., 1975.

ЛЕКЦІЯ 2.4.

ТЕМА: ЗАХІДНОХРИСТИЯНСЬКА І СХІДНОХРИСТИЯНСЬКА КУЛЬТУРИ В ДОБУ НОВОГО ЧАСУ

Мета: Усвідомити особливості культури Нового часу як динамічну модель світу в контексті формування капіталістичного виробництва.

Завдання: З’ясувати сутність світомоделі Нового часу, розглянути антропологічні моделі в українській і західній культурах Нового часу. Сформувати уявлення про духовний зміст та основні художні світогляди культури Нового часу: бароко, класицизм, рококо, романтизм, реалізм, імпресіонізм, постімпресіонізм, модерн.

Ключові поняття і терміни:

Антиномія – суперечність між двома взаємовиключними положеннями.

Бароко – художній світогляд, що відображає динамізм світомоделі і внутрішню суперечливість людини.

Імпресіонізм – художній світогляд, орієнтований на суб'єктивне відображення миттєвостей буття.

Ірраціональний – той, що перебуває за межею розуму, алогічний.

Класицизм – художній світогляд, який моделює раціональний образ світу.

Механіцизм – світогляд, що пояснює розвиток природи і суспільства законами механічної форми руху матерії.

Модерн – художній світогляд, який тяжіє до естетизації навколишнього середовища.

Постімпресіонізм – художній світогляд, орієнтований на створення міфопоетичної моделі світу з відображенням її філо­софських і символічних начал буття.

Реалізм – художній світогляд, що відображає життя у формах самого життя.

Рококо – художній світогляд, який моделює чуттєвий образ світу.

Романтизм – художній світогляд, що відображає конфлікт між універсумом і несумісним з ним ідеалом абсолютної свободи особистості.

Символізм – художній світогляд, орієнтований на відображення загального, абсолютного за допомогою образів конкретної реальності, переплавлених суб'єктивною свідомістю автора.

План:

2.4.1. Світомодель Нового часу в українській і європейській культурах.

2.4.2. Антропологічні моделі в українській і західній культурах Нового часу

2.4.3. Людина і світ в українській і європейській культурах кінця XIX ст.

2.4.1. Світомодель Нового часу в українській і європейській культурах

Культура Нового часу (XVII–XIX ст.) відмовилась від статичної антропоморфної картини світу. Формування капіталістичного виробництва сприяло утвердженню високих темпів економічного й технічного розвитку. Буржуазні революції в Нідерландах, Англії, Франції,становлення європейських держав започаткували період соціальної нестабільності. Реформаційний і контрреформаційний рухи розхитали цілісність середньовічної ідеологічної системи. Поширення протестантської етики релігійно освяченої самоцінності праці, накопичення та підприємливості сприяло нагромадженню власності, капіталізації соціальних стосунків при принциповому осуді витрати прибутків на позаекономічні сфери буття (М. Вебер). Це сформувало класичні європейські ринкові відносини, прагнення до поширення яких зумовило географічні відкриття, що надали світові грандіозності, поклали кінець евроцентричное.

Утвердження коперніанської системи світобудови стало утвердженням динамічної моделі світу, побудованої на зіткненні протилежностей. Проблема руху визначилась як сутнісна для більшості філософських вчень. Наука зосередилася на питанні динамічності матерії: основні закони механіки (Ньютон), закон падіння тіл (Галілей), механіка рідин і газів (Паскаль), закон руху планет (Кеплер), кровообіг (Гарвей), у XVIII ст. – теорія Канта – Лапласа про розвиток сонячної системи з туманності, в XIX ст. – теорія мінливості видівЛамарка, еволюційна теорія Дарвіна, закон збереження й перетворення енергії.

Відчуття плинності, руху стало характерним для Нового часу. Сформувався жанр роману як хронометражу людського життя, в музиці – фугата сонатно-симфонічна форма із змаганням тем. Автопортрети голландського художника Рембрандта відобразили мінливість образів людського буття, а портрети старців – вікові зміни людини. У побуті міцно утвердився годинник, означуючи орієнтацію культури на час теперішнього, на час мить. Відповідно, часові мистецтва зайняли домінуючу позицію в Новій культурі.

Новий час витворив механістичну картину світу, в якій образ світу як організму було замінено на уявлення про універсум як механізм. Оречевлення суспільних відносин при капіталізмі викликало деантропоморфізацію світу. Поступилися місцем суспільно-виробничим зв'язкам патріархально-родові, просте виробництво – розширеному з відчуженням людини від результату праці. Абстракція капіталу стала домінувати над чуттєвою, матеріальною діяльністю людини. Коперніанська система перетворила відношення космічних об'єктів із сакральних на суто фізичні, позбавила їх чуттєвої достовірності. Реформація за допомогою концепції Лютера і Кальвіна зруйнувала середньовічну ієрархічну систему світу, благородний верх і гріховний низ стали рівними між собою. Природу було позбавлено антропоморфної одухотвореності. Світ розглядався як велетенська система машин: Бог створив Всесвіт, визначив механістичні закони його руху, після чого той існує сам по собі.

Англієць Ф. Бекон постулював емпіризм як джерело знань. Француз Р. Декарт проголосив розум головним знаряддям пізнання. ГолландецьБ. Спіноза утверджував ідею розумної побудови держави. Українець Г. Сковорода уподібнював суспільство машині. Раціоналізм передбачав абсолютизацію математичної логіки й емпіричного природознавства, їхню проекцію на всі сфери духовного і матеріального життя. Природний закон розумівся в кінцевому підсумку як всесвітній розум типу позаособистісного "світового духу" Гегеля. Образами раціоналістичної утопії насичувалися навіть пластичні мистецтва: ідеальне штучне місто Петербург виникло як заперечення всього природного. Класичний роман переніс події в розумову, уявну сферу. Музична форма підкорилася закономірностям симетричної, циклічної, гармонійної світобудови, а також абстракції слова (виникає опера).