1.3.2. Міфологічна модель світу

"Первісна культура – найтриваліший і найзагадковіший період історії культури людства. Час знищив більшість слідів архаїчного минулого. Однак те, що залишилося, засвідчує тисячолітню напружену духовну роботу» Первісність – довготривалий період в історії людської культури, оскільки нею охоплений історичний час приблизно в 35 тис. років. Первісність становить сутність життя певних народів і в сучасному світі, Пам'ять про архаїчні пласти культури зберігається і в нас самих.[У кризових ситуаціях людина повертається в первісні стани свого існування, коли нею керували родові й непідвладні особистості сили, і тоді жахаючі інстинкти виходять назовні у вчинках, настроях, поглядах. Світ дитинства також є багато в чому світом первісності, тому кожен із нас переживає її ще і як власний досвід.

Свої складні взаємодії з оточенням первісна людина передавала в міфах. Соціально-психологічні травми, щедро "даровані" непідвладною людині природою, виступали одним з чинників актуалізації міфотворення. Саме ж міфологічне мислення базувалося на. уподібненні дійсності людині, на перенесенні внутрішніх рис індивіда на зовнішній світ. Міф пов'язаний з вірою в одухотворення природи. Первісна людина виділила себе з оточення, усвідомила нетотожність свого буття земному, і міфологічна культура стала засобом наближення довколишнього, яке уявлялось ворожим, загрозливим існуванню людини і тому весь час жахало. Одушевления грізних природних сил споріднювало їх ;? людиною, давало відчуття захищеності, оскільки уможливлювало домовляння з ним, їхнє улеслювання і залякування.

Проекція людської душі назовні, в космічне ціле, не забезпечувала творення об'єктивної картини світу. Міф в жодному разі не прагне цього, проте він надає світові смислу,, наділяє його людськими значеннями, насичує ціннісними відношеннями. А. Радугін визначає міф як спосіб людського буття і світовідчуття, заснований на смисловій спорідненості людини зі світом: людина тут сприймає значущі, для себе смисли в як первісні властивості речей світу і переживає їх. як одушевлені істоти.

Образи міфу ґрунтуються на їхній конкретності та чуттєвості. Тут неможливі абстраговані поняття. Тут неможлива констатація того, що людина потрапила в безглузду ситуацію, скоріше – з’явиться чуттєвий і реальний образ людини, що сіла у калюжу. Смисли, представлені міфом, наочні та реальні. Тому їх сила переконлива і незаперечна.

Міфологічна історія – це завжди історія творення космосу із хаосу. Суспільство довгий час існувало як збирально-мисливська спільнота. Людина не виробляла, а користувалася природним. Ось чому спершу процес життя відображався первісною свідомістю як невпорядкований, дисгармонійний ворожий хаос. Хаос – це пітьма, безкінечність, неструктурованість, позбавлення форми, втілені в реальних образах води, вологі, бурі, жерла. Хаос – це безодня, паща, провалля, порожнина, яка водночас несе загибель і народження речей цього світу.

Хаотичні малюнки пальцями (так звані „макарони”) втілювали неструктурований континуум свідомості первісного мисливця, побудований за зв’язком кочових маршрутів. Печера, що нагадувала материнську утробу, захищала людину від жахаючого світу не лише фізіологічно, а й психологічно. Якщо в ранній грецькій міфології існували такі чудовиська, як Химера, Гарсона, Сфінкс, Цербер, Лернейська Гідра і ім подібні, то пізніше виникають сцени загибелі до олімпійських володарів хаосу: Зевс перемагає Тіфона і циклопів, Аполлон вбиває Піфійського Дракона, Персей подужує Медузу, Беллерофонт – Химеру. У страшних муках народжувалися порядок і гармонія.

З розвитком суспільства (становлення родових відносин, початок землеробства й осілості) хаос витіснявся на периферію людського буття, поступався місцем космосу. На проти вагу хаосу, космос – це розчленованість, впорядкованість, структурованість, втілена в образах землі й неба, світла, гори, каменя. Процес творення космосу відображався у членуванні первісної світомоделі. Спочатку воно відбувалося за бінарним принципом: верх – низ, праве – ліве, своє – чуже, чоловік - жінка, дике - культурне з відповідними, ціннісними характеристиками. У подальшому –- за потрійним принципом: верх – середина – низ. Ця опозиція, на думку М. Поповича, пов'язана вже з самосвідомістю, оскільки в "середину" людина ставить себе. Вертикальне членування світу задавало буття людини також і в системі координат сакрального – профанного, небесного і земного, в абсолютній залежності та визначеності другого першим.

Універсальними образами впорядкованого за вертикаллю, тобто духовною, сакральною системою координат, світу є дерево, гора і стовп. Упорядкування світу за горизонталлю, тобто за матеріальною, земною системою координат, передбачало членування на чотири сторони світу.

Символ світового дерева слугує своєрідною моделлю космоустрою, переходу від хаосу до впорядкованого світу. Прямовисне спрямування дерева задає протилежність руху вгору як росту, життя і руху виріз як згасання, смерті. Коріння дерева означує підземний світ, біля нього мешкають змії, жаби, риби й інші тварини хтонічного світу: крона дерева торкається світу вищих сил, у його верховітті літають птахи і рухаються небесні світила: стовбур дерева належить земному світові людей і тварин. Світове дерево слугує також посередником між всіма світами, дорогою, мостом, драбиною, якою можна перейти в потойбіччя, у світ предків. У такому контексті воно відображало уявлення про міфічний час, рух життя, які. набували просторової конкретності та визначеності. Світове дерево сприймалось» як символ родючості, жінки, Богині-Матері, В українців образ світового дерева зафіксований в орнаментальних вазонах, сосонках, гілочках на вишитих і тканих рушниках, килимах, витинанках. писанках, скринях.

Моделлю міфологічного простору слов'ян є так званий Збруцький ідол, товстий камелий стовп, орієнтований на чотири сторони світу. По вертикалі показано три світи; нижній із зображенням Велеса – втілює силу предків, що тримають середній світ людей (чоловічі й жіночі фігурки зі з'єднаним1 ті в ритуальному хороводі руками), верхній – із чотирма богами слов'янського пантеону. Язичницький Бог накритий однією шапкою, яка робить його подібним до фалічного символу родючості.

Ідолоподібні. стовпи в архаїчних культурах позначають наявність у міфічному просторі абсолютного центру. Центр світу, світова вісь, "пуп землі" слугував точкою відліку в системі цінностей первісної людини. У наближенні до нього людина відчувала свій кревний зв'язок із сім'єю, родом, богами, досягала почуття ідентичності колективному цілому. У віддаленні від нього людина підпадала під дію ворожих сил, втрачала належну самоідентифікацію, доторкалась до непередбачуваності хаосу. Це свідчило про неоднорідність міфологічного простору, наявність у ньому сакральних і проклятих місць.

За образним порівнянням культуролога В, Розіна, світ архаїчної людини нагадував іграшки, що вкладаються одна в одну: спочатку сама людина, потім – її одяг, далі - будинок, нарешті – територія племені., й наостанку – світ-космос Усі ці притулки буття людини сприймались як структурно подібні, мали свій сакральний верх і низ, захищались оберегами на певних місцях. Орнаментальна структура прядок, одягу, печі, символіка дому, ритмізований характер фольклорних танців і музики, семантичний шар словесної творчості зберігають до нашого часу образи космізованого світу.

Так, коли в Україні розрізали для сорочки полотнище, то немов кроїли світ, впорядковуючи його за моделлю світового дерева та ще й охороняючи людське тіло магічним колом стрічки-комірця на шиї, манжетів – на руках, гаптуванням отворів, яким загрожувало непідвладне довкілля. Поясний одяг, підкреслюючи тілесний низ людини, засвідчував її статеву зрілість, тому й прикрашали його орнаментом, немовби засівали поле-землю. Тіло „замикали” підперізуванням пояса, навішуванням всіляких прикрас. У „горньому світі” обличчя, за образним порівнянням І. Мойсеїва, розігрувалася драма небесних сил: сонця, улюбленого вінком або брилем, місяця – шапкою або очіпком, дощу – кінцями намітки або стрічок.

Як модель структурованого космосу сприймались архітектурні форми тієї доби. Основні типи споруд – менгіри (камінь, що стоїть вертикально), дольмени (складаються з двох поставлених вертикально і горизонтально каменів), кромлехи (концентрично розміщені менгіри і дольмени, найбільш відомий серед них – Стоунхендж в Англії) – відрізнялися грандіозними розмірами і містили у своєму семантичному шарі основні складові мови архітектури: вертикаль як знак поєднання неба і землі, горизонталь і арку, подібні до небосхилу. З образом „небесних врат” пов’язувалась зміна дня і ночі, чергування природних сезонів. Ворота символізували перехід в інший світ, а вислів „вийти за ворота” здавна позначав зміну поведінки людини, стану її душі, подібно до зміни середовища існування. Проходження воріт означало також духовне піднесення.

Колові форми архаїчної архітектури, зокрема слов’янські святилища, моделювали циклічний час, природний час, побудований за аграрно-виробничим календарем. Утвердження колової моделі часу пов’язане із формуванням спільнот осілих землеробів. Їх прив’язаність до конкретного місця перебування викликала статичне (радіальне)сприйняття простору у вигляді концентричних кіл і часу у вигляді замкнутого циклу на основі добових і річних природних ритмів, оновлення і завмирання природи. Для колективів мисливців і збирачів типовим було динамічне (маршрутне) сприйняття простору і, відповідно, лінійне сприйняття часу за рухом за певним маршрутом. Лінійне сприйняття часу збереглося в кочівників Близького Сходу в уявленні про світ як історію, що має початок творіння й есхатологічний фінал.

Міфічний час сприймався як цілісно насичений, добрий або близький, сакральний або профаний, сприятливий або загрозливий. Архаїчний час, який не проходить для нас звично, лінійно, з минулого в майбутнє, а повертається до вже знайомого, відтворено в керамічних посудинах з коловими календарями (наприклад, у трипільських), а також у своєрідному нашаруванні нових зображень на попередні (так звані палімпсести). Принцип палімпсесту означав орієнтацію на час предків, час минулого, яке здавалося зразком, „острівним часом” гармонії та сталості. Щохвилинне повернення часу робить його рух ілюзією: час зникає, розчиняється у вічному повторенні. Утім саме це давало первісній людині відчуття впевненості, радісного повернення до вже знайомого, звичного і космічного, позбавляло від невідомого майбутнього, нескінченної безодні хаосу.