Пряма дія міжнародних угод

Не існує загального правила щодо прямої дії міжнародних угод. Хоч до міжнародних угод застосовуються такі ж самі критерії, як і до норм установчих договорів ЄС, дуже часто вони піддягають вужчому тлумаченню. У деяких справах СЄС визнав можливість прямої дії норм міжнародних угод, а в інших — ні.

Угоди про асоціацію між: ЄС та іншими країнами. Це особ­ливий вид міжнародних угод ЄС, укладених згідно зі ст. 217 Договору про діяльність ЄС. Проте СЄС визнав, що такі угоди теж здатні мати пряму дію, якщо вони відповідають загальним вимогам, які висуваються до угод між ЄС та державами, які не є членами ЄС. На сьогодні деякі норми угод про асоціацію (наприклад, положення угоди про асоціацію між ЄС та Туреч­чиною) було визнано СЄС такими, що мають пряму дію.

Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС (та дер­жавами-членами ЄС) та країнами колишнього СРСР (новими незалежними країнами). Положення цих угод, укладених згідно зі ст. 352 Договору про діяльність ЄС, теоретично здатні мати пряму дію. У рішенні у справі Simutenkov ЄСП визнав, що положення Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС і Російською Федерацією мають пряму дію на території ЄС. Можливо, що деякі положення Угоди про партнерство та спів­робітництво між ЄС і Україною можуть мати пряму дію в ЄС за аналогією справи Simutenkov.

Пряма дія регламентів

Згідно зі ст. 288 Договору про діяльність ЄС регламенти не потребують подальшої імплементації в законодавство держав-членів та є прямо застосовуваними, а відтак можуть мати як вертикальну, так і горизонтальну пряму дію. Проте пряма застосовуваність не означає, що усі регламенти автоматично мають пряму дію: регламент не може мати прямої дії, якщо його сформульовано нечітко, тобто якщо він дозволяє державі вільно тлумачити його важливі положення. Щодо заходів подальшої імплементації, загальним правилом є те, що вони потрібні тільки, якщо є "абсолютно необхідними".

Пряма дія директив і рішень

У даній сфері і до цього дня залишається безліч спірних моментів. "Директива має обов'язкову юридичну силу для кожної держави-​​члена, якій вона адресована, але в той же час національним органам влади надається право вибору форм і методів її здійснення". Положення директив не є нормами прямого застосування, т.к. процедура імплементації передбачає включення відповідного акта в систему національного права. Отже, фізичні особи можуть користуватися правами, передбаченими директивами, тільки з моменту включення подібних актів в систему національного права, хоча в той же час норми, що встановлюють обов'язки держав-членів, набувають чинності відразу.

Незважаючи на те, що формулювання ст. 249 виключає пряму дію директив, СЄС виніс рішення про те, що навіть якщо директива не була відповідним чином імплементована в систему національного права, вона все ж може мати пряму дію{FranzGradіVanDuyn). Суд ще раз наголосив: положення директиви вважаються нормами прямої дії, якщо відповідають критеріям Ван Генде. Дві перших вимоги не представляють особливих проблем, у той час як виконання третьої здається нереальним. Проте СЄС вказав, що вразі, якщо строк, встановлений для імплементації відповідного акта минув, можна вважати, що останній критерій був також задоволений (справа № 148/78, Рі''ІсоMiniatero v Ratti).

Суд пояснив свою позицію тим, що такий підхід, по-перше, підвищує ефективність директив, а по-друге, виключає негативні наслідки вразі, якщо держава-член, з яких-небудь причин не імплементувала директиву в систему національного права. Природно, критики не могли залишити без уваги таку позицію - на їхню думку, пряме застосування зазначених актів стирає всі існуючі відмінності між регламентами і директивами.

У відповідь на критичні зауваження СЄС пояснив: директиви відрізняються тим, що їх норми застосовуються тільки по вертикалі (тобто по відношенню до держави), а не по горизонталі (тобто по відношенню до осіб).

Провідним рішенням з питання прямої дії директив можна визнати Marshallv. Southampton та South West Area Health Authority (Teaching) (No.І), в якому Суд встановив, що директиви здатні мати лише вертикальну пряму дію. Проте це рішення залишило сумніви щодо визнання держави та її "агентів". Тому пізніше в рішенні у справі Fosterv. British Gas ріс Суд сфор­мулював текст для визначення, чи є конкретна установа агентом держави: 1) установа, незалежно від її правової форми, має відповідати за надання певної послуги публічного характеру; 2) цей обов'язок має встановлюватися державним актом; 3) таке надання послуги публічного характеру має відбуватися під контролем держави; 4) з цією метою установа має бути наділе­на особливими повноваженнями, що виходять за межі прав і обов'язків індивідів у звичайних відносинах.

У рішеннях справ Von Cohanv. Land Nordrhein-Westfalen та Harzv. Deutsche Tradax GmbHЄСП встановив принцип непрямої дії, згідно з яким національні суди повинні застосо­вувати національне право відповідно з цілями директиви, навіть такої, що не має прямої дії. ЄСП визначив, що відповідно до ст. 4 (3) Договору про ЄС всі держави-члени ЄС мають вживати всіх необхідних заходів для виконання своїх зобов'язань за правом ЄС. Таким чином, національні суди держав-членів згідно зі ст. 288 Договору про діяльність ЄС зобов'язані забез­печити досягнення результатів, передбачених директивами.

У своїй подальшій практиці ЄСП знов проголосив обов'язок національних судів держав-членів тлумачити національне право у світлі права ЄС, а також продемонстрував свою рішучість не поширювати принципу горизонтальної прямої дії на директиви.

Так само, як і регламенти, рішення містять норми прямої застосування, хоча Договір передбачає, що такі акти мають обов'язкову юридичну силу тільки для тих, кому вони адресовані (будь то держави-​​члени, фізичні або юридичні особи). СЕС роз'яснив, що рішення, що відповідають критеріям Ван Генде, мають пряму дію, але тільки по відношенню до адресатів (справа № 9 / 70, Franz Grad).