Вплив права Європейського Союзу на правові системи держав-членів. Перегляд права Європейського Союзу

План

1. Доктрина верховенства права Європейського Союзу над національним правом держав-членів.

2. Доктрина прямої дії права Європейського Союзу.

3. Відповідальність держав-членів перед індивідами за порушення права Європейського Союзу.

4. Відповідальність Європейського Союзу.

5. Судовий перегляд актів інститутів Європейського Союзу.

1. Доктрина верховенства права Європейського Союзу над національним правом держав-членів.

Верховенство права ЄС над національним правом держав-членів є важливим елементом усього правопорядку ЄС. В жод­них установчих договорах ЄС не згадується про верхо­венство права ЄС. Розвиток доктрини верховенства, так само, як і доктрини прямої дії права ЄС, є цілковитою заслугою Суду Європейського Союзу. У цьому сенсі концептуальним було рішення у справі Costav. ENED. Позивач цієї справи був акціонером енергетич­ної компанії, яка була націоналізована відповідно до італійського закону. Пан Коста стверджував, що цей закон суперечить Договорові про Співтовариство (1957 p.). СЄС визнав, що не­зважаючи на те, що закон про націоналізацію був прийнятий після ратифікації Договору про Співтовариство (1957 р.) Італією, принцип lex posterior derogat priori (лат. "наступний закон скасовує попередній") до таких випадків не застосовується, тобто національне право за жодних обставин не може мати пріоритету перед правом Співтовариства, оскільки інакше все право Спів­товариства не мало б сенсу.

Суд Європейських співтовариств сформулював два найважливіших висновки стосовно співвідношення права ЄС та національного права держав-учасників. По-перше, останні спільно і недвозначно передали частину своїх суверенних прав на користь створеного ними Співтовариства і не вправі здійснити зворотне шляхом подальших односторонніх дій, що йдуть врозріз з встановленим в рамках ЄС правопорядком. По-друге, ніяка держава-учасниця не може ставити під сумнів статус права ЄС як системи,одноманітно і в цілому застосовувану щодо Співтовариства. У розвиток останнього з наведених положень Суд ЄС у своєму рішенні у справі Internationale Handels gesellschaft (1970) особливо підкреслив,що "дійсність того чи іншого акта Співтовариства не може бути порушена, а його ефективне застосування на території держави – учасниці ЄС не може бути поставлено під загрозу в результаті заяви про те, що даний акт суперечить основоположним правам і свободам, закріпленим у національній конституції, або ж іде врозріз з принципами внутрішньодержавного устрою".

Оскільки для держав-членів Договір про ЄС та Договір про діяльність ЄС, які замінили Договір про Співтовариство (1957 р.) є передусім міжнародними угодами, у разі колізії права ЄС та національного права слід брати до уваги метод інкорпорації міжнародних угод, який практикується в національному праві держав-членів. Існують 2 головні методи: так званий моністичний (відповідно до якого міжнародна угода набирає чинності та автоматично стає частиною національної правової системи одразу після ратифікації) та так званий дуалістичний, згідно з яким інкорпорація міжнародної угоди відбувається у вигляді прий­няття окремого закону. У зв'язку з незручностями, пов'язаними з відмінностями підходів у різних державах-членах, та маючи на меті універсальне застосування права ЄС, СЄС детально розвинув судову практику, що тлумачить принцип верховенства права ЄС.

Вперше ця доктрина згадувалася в рішенні по справі Van Genden Loos. Іншими концептуальними рішеннями є вже згадуване Costav ENEL, а також Internationale Handels gesellschaft GmbH, Simmenthal SpANo. 2, Factortame. Не вдаючись у фактичні подробиці справи Simmenthal, хотілося б відзначити ті основоположні моменти, на яких Суд ЄС зробив особливий акцент. Перш за все, Суд зазначив,що безпосередній обов'язок національного суду - забезпечити на території кожної держави-​​учасниці повну і ефективну дію норм права ЄС, так само як і утримуватися від застосування будь-яких положень внутрішнього законодавства, що суперечать йому, навіть якщо останні були прийняті пізніше. По-друге, Суд Європейських співтовариств особливо підкреслив, що верховенством володіють далеко не всі правові норми, прийняті в рамках ЄС, а лише ті, які мають статус норм "прямої дії" на території держав-учасниць.

В рішенні у справі Van Genden LoosСЄС уперше вжив поняття "нового право­порядку", заради встановлення якого держави обмежують свої суверенні права. В рішенні у справі Internationale Handels ge­sellschaft GmbHСуд постановив, що будь-який законодавчий акт ЄС можна переглянути лише на рівні та згідно з правом ЄС. У справі R. v. Secretary of State for Transport, exparte Factortam Суд навіть визнав можливість надання індивідам тимчасових засобів захисту від національного закону, що суперечить праву ЄС.

Проте слід пам'ятати, що Суд не може скасувати національ­ний закон. Це може зробити лише національний орган, відпо­відно до внутрішнього законодавства держави-члена ЄС (орган, що прийняв акт, або орган конституційної юрисдикції). У зв'язку з цим, природно, виникають неабиякі практичні проблеми, тому в рішенні у справі Simmenthal SpA (No. 2) ЄСП встановив, що національні суди не повинні застосовувати національний закон, який суперечить праву ЄС. При цьому, національні суди не зобов'язані звертатися до компетентного органу з поданням про скасування такого акта або очікувати його скасування.

І все ж, незважаючи на значний розвиток доктрини верхо­венства права ЄС, ставлення до неї держав-членів ЄС була та продовжує бути неоднозначним. У Великій Британії (яка інкор­порувала право Співтовариства Законом про Європейські Спів­товариства 1972 р.) Палата Лордів, найвища судова інстанція цієї країни, часто вдавалася до різноманітних хитрощів, за допо­могою яких тлумачила національне законодавство, що суперечить Договору про Співтовариство (1957 p.), як таке, що відповідає праву Співтовариства. Французькі суди низкою рішень продемонстрували своє відкрите небажання дотримува­тися доктрини верховенства права ЄС. Заперечення Німеччини, здається, є найбільш обґрунтованими: від самого початку Німеччина посилалася на деякі невідповідності права ЄС національ­ному Основному закону. Проте пізніше у судових рішеннях, зокрема в справі Steinikeund Weinlig, було знайдено своєрідне розв'язання цієї проблеми: визнано, що за німецьким правом оскаржити конституційність права ЄС можна лише шляхом оспорювання Закону про ратифікацією Німеччиною установчих договорів ЄС.