Змістовий модуль іі. Соціокультурні типи журналістики Тема 1. Національний ринок змі – суть поняття

Аналіз сучасного стану національних ринків ЗМІ світу варто розпочати з аспектів типологізації преси за територіальними критеріями. У сучасній комунікативістиці існують декілька підходів до розуміння соціокультурної сутності журналістики. Так, відомий російський дослідник професор С. Корконосєнко вважає, що в Росії (а також в Україні та Білорусі – О. К.) довгий час культивувалася ораторська, особистісна модель преси. У своєму посібнику «Основи журналістики» Сергій Григорович називає таку модель публіцистичною. У цей же час у Сполучених Штатах Америки та у Північній Європі переважала, на його думку, фактологічна, об’єктивована манера викладу матеріалу¹. При цьому інші дослідники виокремлюють цілу низку типів преси – англосаксонський, романський, німецький тощо. Якщо перший з них представлений газетою-інформатором, то характерною рисою другого слугує газета ідей, думок. В Німеччині ж домінуючою стала аналітична, коментуюча журналістика, яка увібрала в себе риси острівної (англо-американської) та континентальної, або материкової (романо-германської) гілок журналістики.

Автор монографії «Сучасна зарубіжна журналістика: правила і парадокси» професор С. Михайлов вважає, що «засоби масової інформації країн Європи та Америки у своєму практичному функціонуванні, незважаючи на «західну» культурну орієнтацію, включають в себе два яскраво виражені напрямки: так званий європейсько-континентальний і «острівний», що охоплює ЗМІ Великобританії та Сполучених Штатів Америки. Це має свої історичні корені, але найбільш яскраво різниця в цих напрямках проявилася у XIX–XX ст.». Науковець виводить залежність шляхів розвитку континентальних медіа і Англії від традицій персонального журналізму, долучаючи до нього спадщину Дж. Свіфта, Д. Дефо, Р. Стиля. Тобто головними вимогами до журналіста тих часів були здібності письменника-публіциста. Але схожість національних моделей поступово зникала через різницю соціально-політичних, економічних та культурних умов. ЗМІ континентальної Європи та ЗМІ Великобританії розвивалися в політичному просторі різних правових систем. Континентальна правова система (іноді її називають романо-германською правовою сім’єю) спирається на римське право, а також на канонічне право і місцеві звичаї. Для неї характерна кодифікована будова, єдиний фонд основних правових понять, єдина ієрархічна система джерел права, розподіл на галузі (конституційне, громадянське, сімейне, карне тощо). В усіх країнах континентальної правової системи є написані конституції. Англо-американська правова система – правова сім’я, яка об’єднує правові системи Великобританії і колишніх британських володінь (колоній), в тому числі країн Співдружності націй і США. Для цієї системи характерна наявність статутного права (statute law), джерелом якого є парламентські акти, і загального права (common law), відсутність поділу права на публічне і приватне, переважно казуїстичний (а не абстрактний) характер норм, велике значення судового прецеденту та правової доктрини серед джерел права. При цьому не останню роль для преси зіграв взаємовплив Англії та США у період з 1830 по 1840 рр., коли комерціалізація газет суттєво вплинула не лише на їхню структуру та зміст, а й на функціональні особливості преси як соціального інституту. Михайлов вважає, що в європейсько-континентальній журналістиці перевага надавалася «думці», точці зору автора, то в «острівній» журналістиці все більше значення набував «факт»¹.

Така розбіжність призвела до суттєвих наслідків. Німецька, французька, італійська, російська преса робили акцент на аналітичному мисленні, полемічних та діалогічних формах комунікації. ХІХ–ХХ ст. не лише стали ерою дискусійної преси, а й призвели до виникнення дифузійних жанрів, інтеграції публіцистичного та художнього типів творчості, розмиттю меж між журналістикою, наукою та письменництвом.

В США з моменту утвердження центової преси акцент робився на оперативності та фактологічності. Комерціалізація медіа через їх масовізацію призвела до стандартизації інформаційного потоку. Конвеєрний принцип виробництва новин, їхня максимальна доцільність та ефективність, орієнтація на споживацькі потреби аудиторії з одного боку уніфікували комунікативний процес, а з іншого знеособили та спростили його контент.

При цьому вагомим залишається технологічний фактор, який ініціюється саме «острівною» журналістикою. У 1822 р. Деніел Тридвел винайшов перший силовий прес для виробництва друкованої продукції. У якості рушійної сили слугував кінь. Наступного року з’явилася більш міцна парова «кінська сила». У 1829 р. Роберт Хое винайшов ротаційну машину. Його син Ричард Марч удосконалив винахід і отримав патент у 1847 р. Машина Хое мала 10 циліндрів для накладки паперу. За величезні розміри машину її прозвали «мамонтом». Головний циліндр був радіусом у півтора метри, а накладальники паперу стояли з двох боків машини в п’ять ярусів.

До середини ХІХ ст. єдиним засобом зв’язку між континентами, зокрема, між Європою і Америкою, була пароплавна пошта. Повідомлення при цьому доходили до адресатів за тижні і місяці. Та й у межах кожного континенту швидкість доставки пошти була досить повільною. Тим часом, розвиток торгівлі вимагав набагато більших швидкостей передачі інформації.

У 1837 році американський художник і винахідник Семюел Морзе презентував електричний дротовий (або дротяний, як його раніше називали) телеграф – перший засіб далекого електрозв’язку. У нього було багато попередників, зокрема Шилінг, але лише Морзе довів свій винахід до практичного використання. У 1838 р. він придумав і абетку у вигляді крапок і тире (названу його ім’ям) для кодування повідомлень. Перший телеграфний зв’язок був встановлений в США між Вашингтоном і Балтімором в 1844 р. Можливість швидкої передачі інформації телеграфом знаменувала собою початок нової ери в журналістиці. Телеграф став змінювати характер подачі газетного матеріалу. Короткі повідомлення першочергової важливості друкувалися в особливих колонках під наступними заголовками: «Останні новини телеграфом», «Морзеографіка» або «Блискавка».

У 1876 р. американський винахідник Олександр Белл отримав патент на телефон (називався винахід «телеграф, що говорить»).

Ще один американський винахід, ледь помічений у момент своєї появи в 1947 р., відкрив нову еру в розподілі інформації. У той рік Джон Бардін, Вільям Б. Шоклі і Уолтер Бреттейн, що працювали в Лабораторії Белла, спираючись на вельми складні положення теоретичної фізики, винайшли транзистор – невеликий пристрій, здатний замінити масивні радіолампи. Транзистор і винайдені десять років поспіль інтегральні мікросхеми дозволили сховати складну електронну начинку в невеликий корпус. У результаті сьогоднішні комп’ютери розміром з книгу перевершують по своїх параметрах комп’ютери 1960-х, що займали цілі приміщення, що призвело до справжньої революції в способі життя людей, вплинувши на їх роботу, навчання, ведення бізнесу, проведення наукових досліджень.

До речі, перший працюючий програмований комп’ютер був побудований Джорджем Шотцем зі Стокгольма і показаний на Всесвітній виставці в Парижі в 1855 році. Зроблений за принципом Беббіджа, але набагато простіша в конструкції «лічильна машина» могла проробляти арифметичні дії четвертого ступеня і друкувала результат з точністю до восьмого знака після коми.

Першим електронним комп’ютером був «Колоссус I», створений у секретному військовому дослідницькому центрі в Блетчлі Парк, графство Херст, Великобританія, під керівництвом професора Макса Ньюмена. «Колоссус I» запрацював у грудні 1943 року. Він був однозадачною, повністю електронною цифровою машиною, призначеною для криптоаналізу – розшифровки кодів. Працюючи з перфострічкою, вона могла читати і аналізувати до 5 тисяч знаків на хвилину.

Перші серійні електронні комп’ютери були випущені одночасно фірмами «Ремінгтон Ранд» у США і «Ферранті» у Великобританії. Машина «Ферранті Марк I» була встановлена у манчестерському університеті, де почала працювати вже в першій половині 1951 року, хоча офіційна презентація відбулася лише 9 липня. «УНІВАК» Ремінгтона Ранда було задіяно з 14 червня 1951 в Демографічному бюро США у Філадельфії. «УНІВАК» – першим комп’ютер, який використовував дані, записані на магнітофонній стрічці.

Ідея керованого програмованого логічного обчислювального блоку була представлена громадськості 15 листопада 1971 р. «Нова ера в інтегральній електроніці» – саме так називалась рекламна публікація у Electronic News, де розповідалося, що фірма Intel представила мікропроцесор під номером 4004 і його архітектора Теда Хоффа. Гордон Мур, один із засновників фірми Intel, взагалі назвав цей мікропроцесор «одним з найбільш революційних продуктів в історії людства». Винахід був настільки важливим, що Хофф був визнаний одним з найвидатніших учених XX століття¹.

У 1976 році, коли два підприємливих двадцятирічних американських техніка, які не мали спеціальної освіти, Стефан Возняк і Стів Джобс, створили у примітивній майстерні, розташованій в звичайному гаражі, перший маленький, але багатообіцяючий персональний комп’ютер. Він отримав назву Apple («Яблуко») і спочатку призначався для відеоігор, хоча мав також можливості для програмування.

Щодо мережі інтернет, то й тут США є лідером. У 2012 р. британська газета The Daily Mail вирішила, що поява Всесвітньої мережі була передбачена в 1934 році бельгійським вченим Полом Отлетом. Відомий європейський винахідник ще в 1930-ті рр. припустив, що такі важливі для людства речі, як телевізор і телефон, можна об’єднати, отримавши у результаті ще щось корисне для людства. На думку вченого, новий винахід можна було б використовувати для передачі та розповсюдження інформації між дослідниками¹. Між тим винахід так і залишився на рівні ідеї, поки президент Сполучених Штатів Америки Дуайт Ейзенхауер у зв’язку із запуском в СРСР першого супутника не видав наказ про створення Агентства передових оборонних дослідницьких проектів (DARPA), в якому були зібрані найталановитіші вчені США. Агентство окрім інших завдань виконувало розробки у галузі передачі інформації та створення комп’ютерної мережі. Розробку такої мережі доручили Каліфорнійському університету в Лос-Анджелесі, Стенфордському дослідницькому центру, Університету Юти і Університету штату Каліфорнія в Санта-Барбарі. Комп’ютерну мережу назвали ARPANET (англ. Advanced Research Projects Agency Network), і в 1969 р. в рамках проекту вона об’єднала чотири зазначених наукових установи.

«Острівна» журналістика – це високі технології, великі можливості, інформативність, індивідуалістичність, отже, вона і представляє основу глобальної моделі, яка інтернаціональна. Ця модель журналістики орієнтується на «корінного мешканця» мережевого суспільства, про який пише М. Кастельс¹, небезпечне своєю анонімністю й загрозливою безвідповідальністю. Але їм протистоять: континентальна, регіональна, друкована, якісна, демократична журналістика. Журналістика, як цілісне явище, таким чином, бінарна так само, як є бінарним соціокультурний світ.

 Питання для самоконтролю:

1. У чому різняться засади острівної та континентальної журналітики?

2. Назвіть особливості Німецька, французька, італійська, російська преси.

3. Чим вирізняється журналістська методологія США?

4. Проіліструйте тезу: «Технологічний фактор ініціюється «острівною» журналістикою».

5. Яка з моделей журналістики орієнтується на «корінного мешканця» мережевого суспільства Кастельса і чому?

Тема 2. Континентальна журналістика: структурно-функціональні особливості

Особливості медіа-системи ФРН

Медіа-структура, що функціонує у Федеративній Республіці Німеччині, є результатом конституційно-правового розуміння свободи засобів масової інформації і розповсюдження інформації і думок в цілому.

Правові основи ЗМІ Німеччини базуються насамперед на загальновизнаних міжнародних актах, як Загальна Декларація прав людини, Конвенція ЄС про захист прав людини та основні свободи (1950), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 ), який набув чинності 23 березня 1976, заключні акти Гельсінкі (1975) тощо. Слід зауважити, що в Німеччині мало федеральних законів про електронні ЗМІ. До них відносяться в першу чергу ухвалений 1 серпня 1997 р. «Закон про Телеслужби» (Teledienst-gesetz / TDG), а також закони, що стосуються двох ТРК – Deutsche Welle («Німецька хвиля») і Deutschlandfunk  («Мовлення Німеччини»). Закони про ці раніше (до об’єднання) – іномовні радіокомпанії – були прийняті в 1955 р., але в 1960 р. вступили в протиріччя із законами федеральних земель. Після возз’єднання двох німецьких держав ФРН і НДР у 1990 р. виникла потреба у законодавчому вирішенні долі цих двох станцій та радіокомпанії RIAS («Радіо в американському секторі»), перша програма якої вийшла в ефір 5 вересня 1946 р.

30 квітня 1990 був прийнятий «Закон про створення телерадіокомпаній федерального права», який 20 грудня 1993 р. доповнено «Законом про перетворення радіокомпаній федерального права і RIAS Берлін». На його основі прийнятий «Закон про Німецьку хвилю» (Deutsche-Welle-Gesetz / DWG), який набув чинності 1 січня 1998 р. Згідно з ним, програмна політика телерадіокомпанії «Німецька хвиля» не залежить від держави, але фінансується з федерального бюджету.

У 1952 році ФРН ратифікувала Європейську конвенцію про права людини і визнала право приватної особи звертатися зі скаргами до Європейської комісії з прав людини, а в 1973 р. ратифікувала Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Відповідно до статті 23 Основного закону міжнародні зобов’язання, взяті ФРН, діють з моменту об’єднання Німеччини в 1990 р. на всій її території, включаючи землі колишньої НДР. Міжнародні зобов’язання країни мають високий статус і тому такі міжнародні акти, як Європейська конвенція або Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, мають правовим верховенством по відношенню до законодавства земель.

Конституція має вплив на право ЗМІ, як ні на одну іншу галузь німецького права. Основою права ЗМІ є стаття 5 Основного Закону. Сучасне тлумачення цієї статті базується на судовій практиці Федерального конституційного суду ФРН, яка випрацьовувалася протягом десятиріч. Не випадково основне право на безперешкодне отримання інформації, на висловлення і розповсюдження громадської думки, а також гарантія свободи мистецтва, науки, досліджень і викладання знаходяться в першій третині вісімнадцяти основних конституційних прав. Воно витікає з права особистої гідності, яке за своєю природою і сутністю належить кожній людині. Стаття 5 не потребує додаткової реалізації шляхом прийняття інших правових норм, як наприклад, простого «закону про ЗМІ». Згідно конституції, німецьким медіа встановлено інституціональну гарантію свободи і принцип незалежності від держави. Цензура забороняється¹.

Крім Основного закону, у Федеративній Республіці існує цілий ряд законодавчих актів, регулюючих діяльність ЗМІ. До них відносяться закони «Про захист молоді та обмеження насильства» і «Про обмеження реклами і захист цілісності творів мистецтва», «Державний договір про радіо та телебаченні в об’єднаній Німеччині», «Закон про картелі», земельні закони про пресу та інші. Правову основу складають також регламентації зв’язку, положення про видавничу справу та правах видавців, про підприємства, тарифні договори, а також «Директиви Німецької ради преси»².

Свобода преси як конституційний принцип включає в себе плюралізм поглядів і конкуренцію між засобами масової інформації. Законодавство гарантує плюралізм друкованих органів шляхом заборони на монополії. За законодавством ФРН плюралізм преси означає вільний доступ до ЗМІ, плюралізм власності, обмеження концентрації ЗМІ, участь журналістів у редакційному процесі і ліберальні правила реєстрації ЗМІ.

Усі Землі ФРН прийняли закони, що регулюють суспільні відносини за участю ЗМІ, які, хоча і відрізняються один від одного в деталях, в основному слідують одному зразку. Всі ці закони включають по 27 розділів, кожен з яких регламентує ті чи інші аспекти свободи преси: вимоги до видавців, право на відповідь, захист від плагіату, право на відмову від свідоцтва в суді, кримінальну відповідальність співробітників преси тощо.

В країні існує досить ефективний механізм саморегулювання преси. У 1956 році була організована Німецька рада друку – орган добровільного самоконтролю друкованих ЗМІ. Засновниками ради стали федеральні спілки газетних і журнальних видавців, а також Німецький союз журналістів і профспілка працівників ЗМІ. Будь-яка людина може подати до Німецької ради друку скаргу у зв’язку з якоюсь публікацією в газеті чи журналі. Якщо така скарга обґрунтована, то рада виносить публічне осудження, яке публікується в тому ж ЗМІ, на яке надійшла скарга¹.

Преса Німеччини – газети, журнали, інформаційні агенції, книжкові видавництва та типографії – знаходиться у приватній власності і організована у відповідності до норм громадянського права, а саме, у відповідності до корпоративного та торгівельного законодавства. Друкована преса вирізняється:

• приватною власністю;

• великою кількістю назв газет;

• локальною прив’язкою багатьох щоденних газет;

• міцними позиціями регіональних газет;

• невеликою кількістю над регіональних газет;

• багатим вибором журналів;

• слаборозвиненою партійною пресою;

• залежністю від рекламних оголошень;

• концентрацією;

• політичними симпатіями газет.

З точки зору аспектів міжнародної журналістики цікавим є той факт, що після другої світової війни щоденна преса Західної Німеччини посіла певні позиції згідно політичного спектру. Одні газети з моменту заснування уособлювали буржуазно-консервативний напрямок (Die Welt, Frankfurter Allgemeine Zeitung), інші – ліволіберальний (Süddeutsche Zeitung, Frankfurter Rundschau), треті – соціалістичні (Neues Deutschland).

З 1949 р. по теперішній час офіційно преса Німеччини не класифікується за партійно-політичною ознакою, так як, відповідно до статті 5 Основного Закону, вся преса в країні є незалежною. Власники або видавці друкованого органу самі визначають зміст і тенденції розвитку свого видання: періодичність виходу, область поширення і спрямованість на конкретну аудиторію. Проте, залежно від приналежності друкованого органу до інформаційної групи або видавничого концерну та їх політичних позицій, він неминуче тяжіє у своїх симпатіях і оцінках до тієї чи іншої політичної партії, що знаходить своє відображення на сторінках¹.

Федеральні видання в своїй більшості дотримуються чіткої політичної позиції, хоча відкрито в цьому не зізнаються. Загальнонімецька преса є найавторитетнішим джерелом політичної інформації. У багатьох регіонах сучасної Німеччини виходить лише одна місцева газета або журнал, які і є єдиними гравцями на ринку політичного впливу. Як правило, у маленьких містах і населених пунктах виходять аполітичні газети, присвячені в основному суспільним подіям регіону.

Таблиця 1.

Надрегіональна преса Німеччини

Назва, рік заснування, видавець	Тип видання	Політичні симпатії	Наклад, тис. прим (2013 р.)1
Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ), 1949, Frankfurter Allgemeine Zeitung GmbH	якісна громадсько-політична надрегіональна щоденна газета	ліберально-консервативна газета	338,5
Die Welt, 1946, Axel Springer AG	якісна громадсько-політична надрегіональна щоденна газета	суворо консервативна газета	229
Handelsblatt, 1946, Verlagsgruppe Handelsblatt (Deutschland)	якісна фінансово-економічна надрегіональна щоденна газета	ліберальна газета	140,5
Süddeutsche Zeitung (SZ), 1945, Süddeutscher Verlag	якісна громадсько-політична надрегіональна щоденна газета	ліберально-консервативна газета	420
Frankfurter Rundschau (FR), 1945 Frankfurter Rundschau GmbH	якісна громадсько-політична надрегіональна щоденна газета	соціал-демократична	85
die tageszeitung, 1978, taz, die tageszeitung Verlagsgenossenschaft eG	якісна громадсько-політична надрегіональна альтернативна щоденна газета	лівоцентрична газета	56,5
Bild, 1952, Axel Springer AG, Berlin	жовта універсальна надрегіональна щоденна газета	право-популістська газета	2 500
Die Zeit, 1946, Zeit-Verlag Gerd Bucerius GmbH & Co. KG	якісна громадсько-політична надрегіональна тижнева газета	соціально-ліберальна газета	519,5
Der Spiegel, 1947, SPIEGEL-Verlag Rudolf Augstein GmbH & Co. KG	інформпційно-політичний тижневий журнал (news magazine)	неоліберальний журнал	890
Stern, 1948, Gruner + Jahr	інформаціно-розважальний тижневик	ліберально-демократичний журнал	819
Focus, 1993, Hubert Burda Media	інформпційно-політичний тижневий журнал (news magazine)	консервативний журнал з тенеднцією до економічного лібералізму	548,8

Тривалий час ринок німецької преси вважався одним з найбільш стабільних у світі. За свідченнями відомого російського фахівця з Німеччини Миколи Павлова, ще у 2010 р. цей ринок був п’ятий за обсягами у світі і абсолютним лідером за кількістю газет на душу населення – 300 на 1 000 мешканців. В країні видавалося 1 500 щоденних газет загальним накладом 20 млн примірників і 30 тижневих та недільних видань газетного типу накладом 5 млн примірників. Газетні видавці були впевнені, що й через десятиліття стабільно продаватимуть газети. Дохід від усіх випущених у 2009 р. щоденних газет склав близько 8 млрд євро¹.

У 2012–2013 рр. ситуація почала змінюватися докорінним чином. У грудні 2012 р. російський журнал «Експерт» опублікував аналітичний огляд ринку німецьких газет під заголовком «В очікуванні газетних трупів». Автор публікації власний кореспондент журналу «Експерт» в Німеччині Сергій Сумлєнний навіть не намагається завуалювати власні побоювання: «Німецький газетний ринок переживає справжній мор. За місяць збанкрутували дві найбільші газети країни. Причина банкрутств – нездатність журналістів запропонувати читачам унікальний продукт»². Думку російського журналіста підтримує один з редакторів найавторитетнішої газети Німеччини Frankfurter Allgemeine Zeitung Вернер Д’Інка: «Інтерес до читання газет стійко падає, паралельно скорочуються доходи від реклами. Йдеться про майбутнє бізнес-моделі якісної журналістики, яка існує не лише на доходи від реклами, але також і на гроші, що надходять від читачів, які купують газету в роздріб або за передплатою».

За даними соціологічних досліджень, проведених найбільшими телеканалами Німеччини ARD і ZDF, з 1990 р. обсяг використання різних медіа в країні збільшився з 380 до 583 хвилин на день. При цьому всі види ЗМІ – від телебачення до інтернету – можуть похвалитися приростом показників. Німці стали майже вдвічі більше дивитися телевізор, на 10 % активніше слухати радіо і на ті ж 10 % більше читати книги, але газети показали 30 % падіння обсягу читацької уваги: з 33 до 23 хвилин в день. Витрати з 2003 по 2011 рр. на купівлю друкованих видань (у розрахунку н одну особу) знизилися з 48,55 до 41,81 євро¹.

Така тенденція показала, що медіасистема навіть тієї країни, де читання газет є своєрідною національною рисою, має мобільно реагувати на аудиторні запити. Вихвалятися тим, що газета не потурає смакам середньостатистичного читача, не знижує рівень аналітичності, складності текстів, не переробляє дизайн на більш зручний та яскравий, сучасне німецьке видання вже не буде. Часи, коли Frankfurter Allgemeine Zeitung видавала сліпу першу шпальту й пишалася тим, що фото з’являлося на ній лише двічі за історію існування газети², відійшли у небуття. При цьому традиційні методи збільшення аудиторії не завжди стають у нагоді. Ліволіберальну Frankfurter Rundschau не врятував від кризи перехід на таблоїдний формат, розширення тематики, збільшення он-лайн сервісів. 2012 р. видання розпочало процедуру банкрутства, яке стало б неминучим якби не купівля FR консервативною FAZ у 2013 р.¹

Сучасна система щоденних газет зберігає традиційну німецьку модель, яка у своїй структурі містить надрегіональні передплатні (або абонементі) якісні щоденні видання. Це – авторитетні газети, що розповсюджуються всією територією Німеччини здебільшого за передплатою сім разів на тиждень, мають різні варіанти розширення брендів (газетні вкладення, журнальні додатки тощо), працюють в он-лайн режимі, мають досить сталу аудиторію. До числа таких видань стабільно включають Frankfurter Allgemeine Zeitung («Франкфуртська загальна газета»), як найавторитетніше газетне видання Німеччини другої половини ХХ–ХХІ ст. Газета видається з 1949 р. у Франкфурті-на-Майні і по праву вважається дійсно незалежним ЗМІ. В угоді про партнерство видавництва FAZ від 1 грудня 1949 р. зазначено, що «Frankfurter Allgemeine Zeitung є цілком незалежним виданням ані від уряду, ані від політичних партій, ані від груп інтересів». Це твердження на практиці реалізовано шляхом створення у 1959 р. некомерційного благодійного фонду газети (FAZIT-Stiftung). Саме фонд є власником акцій редакції, більшість яких у свою чергу зосереджено у руках п’яти асоційованих редакторів FAZ. Ці редактори здійснюють керування політичної, економічної та культурної політики газети. Рішення приймаються колегіально. Імена редакторів публікують під логотипом видання та на першій сторінці он-лайн версії faz.net. Голова редакційної ради переобирається раз на рік.

На думку більшості дослідників, характерною рисою газети є якісний аналіз політичних та економічних національних і міжнародних подій. Читачами, відповідно до власних досліджень видання, є економічний та політичний істеблішмент країни, який приймає рішення, а Frankfurter Allgemeine Zeitung – у повному смислі слова газета впливу, що чітко відмежовує факти від коментарів, продовжує традиції лапідарного консервативного дизайну з його візуальною скупістю, великими обсягами публікацій, дрібним шрифтом, постійною структурою. Можна довго критикувати FAZ за бліду візуальну складову, стриманість у використанні кольору, великий обсяг сухої вербальної інформації, незручний формат нордичних зошитів, але репутація газети каже сама за себе. Це видання, якому найбільше довіряє німецьке суспільство, а три чверті його читацької аудиторії становлять постійні передплатники (75 % від 330-тисячного накладу розповсюджується за передплатою). Рівень довіри до електронної версії газети TrustRank становить 9.39 з 10 (для порівняння до сайту Бундестагу становить 8.27 з 10)¹. Сьогодні – це найрозповсюдженіша і, відповідно, найцитованіша німецька газета за межами країни. 41 міжнародний кореспондент видання працює у більшості крупних міст світу (Брюссель, Рим, Вашингтон, Відень, Цюрих, Париж, Лондон, Нью-Йорк, Мадрид, Москва, Пекін).

Прямими конкурентами FAZ на надрегіональному ринку громадсько-політичної інформації вважаються Süddeutsche Zeitung, Die Welt, Frankfurter Rundschau, die tageszeitung. У секторі фінансово-економічної інформації газета конкурує з Handelsblatt.

Süddeutsche Zeitung («Південнонімецька газета») – найпопулярніша газета Південної Німеччини, що видається у Мюнхені з 1945 р. На відміну від FAZ, SZ не позиціонує себе як елітне видання. Її зміст та дизайн відповідає запитам освіченої та заможної частини національної аудиторії, яка із задоволенням споживає новини загальногуманітрного характеру (рубрики з питань культури, науки, мистецтва передують фінансово-економічним новинам дня). Дизайн у порівнянні з FAZ більш жвавий, навігація спрощена. Популярністю серед читачів користується стовпчик глосе на першій шпальті. У ньому зібрано головні відомості про новини вчорашнього дня. Детально вивчити обставини подій можна на внутрішніх сторінках, до яких, власне, і відсилає глосе. Задля залучення додаткової аудиторії, газета видає журнальні додатки, спрощуючи споживання новин, класифікуючи та візуалізуючи інформацію. Події тижня викладаються у щотижневику Süddeutsche Zeitung Magazin, окремими журнальними вкладками разом з газетою також розповсюджуються дитячий Süddeutsche Zeitung für Kinder, для автолюбителів Sonderthemen Motormarkt, прихильникам гольфу golf spielen, тим, хто цікавиться люксовим стилем життя Stil Leben, про освіту та роботу jetzt Magazine, журнал про велнес, фітнес и здоров’я Wohlfühlen, про спорт OUTSIDES, музичний BR Klassik. Також є спеціальні журнальні вкладки для Кьольна, Дрездена, Гамбурга.

Die Welt («Світ») – газета концерна Axel Springer AG, орієнтована на представників для ділових кіл Німеччини. Заснована у Гамбурзі у 1946 р. Зараз видається у Берліні інтегрованою редакцією. З кінця 2006 р. одна редакція видає чотири газети (Die Welt, Welt Kompakt, Welt am Sonntag, Berliner Morgenpost) на чотирьох платформах (друк, он-лайн, мобільна версія, Web TV). Там же готується Berliner Morgenpost Wochend-Extra – 16-шпальтовий таблоїд з передруком матеріалів Berliner Morgenpost за останній тиждень. Цей дайджет безкоштовно доставляється у суботу в 1 мільйон берлінських домівок. З 2004 р. абонементна Die Welt (майже 90 % накладу реалізуються за передплатою) видає роздрібний таблоїдний двійник Welt Kompakt, розрахований на молоду аудиторію та освічену публіку середніх статків. Цей своєрідний дайджест основного випуску зручніший, більш яскравий, містить менший обсяг вербальної інформації. До того ж Kompakt пропонує рубрики, яких нема в основному випуску: Інтернет, Наука, Загадка та ТБ-програма. Таким чином, разом з якісною Die Welt видавництво Axel Springer AG пропонує читачам полегшене читання у квалоїді¹.

Frankfurter Rundschau («Франкфуртський огляд») була другою німецькою щоденною газетою, яка заснувалася після Другої світової війни та першою щоденною газетою, що отримала ліцензію в американській зоні окупації. Згідно статуту, FR повинна залишатися незалежною, політично активною, ліволіберальною щоденною газетою. Видання виступає за права меншин на свободу організації та публічних виступів і бачить своє головне завдання в тому, щоб широко оповіщати громадян про діяльність уряду і парламенту, економічних, суспільних і правових сфер, і тим самим забезпечувати населенню демократичне право на співучасть у виробленні державної політики. Тривалий час газета являла собою трибуну для висловлювання поглядів прихильників різних політичних течій, робила акцент на публікацію документів, до яких мала ексклюзивний доступ, з метою розширення читацького кола у 2007 р. перейшла на таблоїдний формат. Але усі ці шляхи не допомогли уникнути серйозної кризи і у 2012 р., як вже йшлося, видання розпочало процедуру банкрутства. Якби газету ніхто не купив, видання перестало б виходити з 1 березня 2013 р. Врятувала від банкрутства газету фінансово успішна FAZ. У рамках угоди була заснована окрема компанія, яка зайнялася випуском Frankfurter Rundschau. Компанія на 55 % належить власникам FAZ, ще на 35 % – видавництву FAZ і на 10 % – фонду Карла Герольда (колишньому основному власнику Frankfurter Rundschau)¹. При цьому Frankfurter Rundschau залишилася незалежним гравцем і в цій якості продовжує брати участь в політичній дискусії.

У 1978 р. у Західному Берліні була розроблена модель лівої альтернативної газети die tageszeitung («Щоденна газета»). Щоб повною мірою реалізувати можливість використовувати субсидії та податкові привілеї, які давалися Західному Берліну, була сформована досить складна структура підприємства: більше сотні співробітників отримували однаково низьку зарплату, розмір якої коливався залежно від прибутку (іноді вони отримували на руки по 1000 марок плюс надбавка на дітей). До того ж, був категорично відкинутий ієрархічний принцип. Ось як писав один із співробітників газети: «Питання кадрові, питання робочих місць вирішуються аж ніяк не святими коаліціями, девіз яких: “Дай мені робоче місце, і я тобі з робочим місцем допоможу”. У результаті – роздуті штати, які неможливо утримувати. І абсолютно неможливо домогтися від пленуму звільнення будь-кого»¹. Газета фінансувалася переважно за рахунок прибутку від поширення тиражу, а доходи від реклами, складові зазвичай до 60 % загальних доходів щоденної преси, не досягали тут і 10 %. Восени 1991 р. почалася криза – не в останню чергу з фінансових причин (скасування субсидій для Берліна, падіння накладів внаслідок зміни політичного оточення, невдача східного видання). Співробітники газети, що були одночасно її власниками, у результаті організували союз «Друзі альтернативної щоденної газети» і вирішили звернутися до читачів з проханням про покупку часток знову організованого видавництва-товариства, була скасована єдина зарплата і, хоча і в обмеженому вигляді, введена ієрархічна структура. При цьому журналістська незалежність була повністю збережена шляхом створення Асоціації газети на кооперативних засадах. Членство у кооперативі є платним (у 2013 р. воно коштувало 500 євро). Не дивлячись на таку складну систему фінансування, кількість членів кооперативу постійно зростає. Лише у 2008 р. з’явилося 808 нових учасників. За даними на серпень 2013 р. кооператив taz налічував 10 127  осіб та мав капіталізацію у 9 мільйонів євро¹.

Щоденна ділова газета Німеччини Handelsblatt («Комерційна газета») тривалий час конкурувала не лише з громадсько-політичними якісними надрегіональними щоденними газетами, а й виборювала статус найпопулярнішого фінансо-економічного друкованого ЗМІ з The Financail Times Deutschland². Заснована у 1946 р. у Дюссельдорфі, газета завоювала репутацію впливового аналітичного ЗМІ, що спеціалізується на фінансово-економічних питаннях. Втримати цей статус виданню допомагає співробітництво з американською The Wall Street Journal. На сьогодні – це найпопулярніша ділова німецькомовна газета у світі з високим індексом цитованості і потужною мережею закордонних кореспондентів (близько 200). Приблизна вартість он-лайн версії видання handelsblatt.com за даними Seobuilding складає близько 3 млн доларів США. Рівень довіри ресурсу (TrustRank) – 9,14 з 10³.

Сектор роздрібної надрегіональної газетної періодики Німеччини представлений одним виданням, яке за своєю популярністю випереджає усі якісні газети взяті разом. Мова йде про улюблене дитя Акселя Шпрингера скандальну газету Bild («Картинка»). Традиційно аспект міжнародної журналістики лише дотично торкається національних секторів жовтої преси через їх непостійність у галузі висвітлення політико-економічних подій регіону. Однак цього не можна сказати про Bild. Найбільша німецька щоденна газета Bild є найцитованішим засобом масової інформації у Німеччині в першому півріччі 2013 р. Про це свідчать дані моніторингу преси, проведеного компанією PMG Presse-Monitor GmbH¹. За деякими даними, газету щодня читають близько 12 млн осіб. Перший випуск вийшов в 1952 р. в Гамбурзі загальним тиражем в 455 тис примірників. Зміст кожного номера складав мікс інформації, розваг та емоцій. Творець видання Аксель Шпрингер наполягав на тому, що Bild має чіпляти людей за живе. Успіх газети довів його правоту: у 1953 р. наклад перевищив 1 млн примірників.

У наступні роки газета здобула репутацію народного видання, на сторінках якого люди отримали можливість висловити своє обурення не лише низьким прожитковим рівнем, але й політикою правлячих сил. З самого початку існування Bild презентувала на ринок преси скандальне провокаційне громадсько-політичне видання, яке не розповідає про події, а показує їх. Видання запровадило стиль так званої візуальної журналістики, за допомоги якого будь-яка інформація може бути представлена як видовищний месидж, здатний спонукати читача придбати видання як на розкладці, так і у спеціальному газетному автоматі.

Вся її історія є історією створення жовтої газети, що виявляє істотний вплив на політику: засновник газети Аксель Шпрингер був людиною з месіанським самовідчуттям, який обрав собі метою боротьбу з комунізмом і сприяння об’єднанню Німеччини. Східна частина Німеччини фігурувала в його газеті виключно як «так звана НДР». Видавець настільки глибоко переживав поділ країни, що навіть переніс свій головний офіс із Гамбурга до Берліна, щоб протистояти ворогові на передовій – прямо біля Берлінської стіни. У 1958 р. Шпрингер навіть їздив Москву до Хрущова, вочевидь бажаючи в чомусь переконати генерального секретаря ЦК КПРС і домогтися політичних змін. Але не вийшло. Микита Сергійович обійшовся з ним як з рядовим журналістом, і все закінчилося звичайним газетним інтерв’ю. У ФРН ця лицарська і досить наївна акція супроводжувалася глузуванням над «ходоком».

Жорстка політична орієнтація Bild чітко зберігається і досі: досі журналісти, які приходять на роботу в концерн Axel Springer, зобов’язані підписати журналістську хартію, складену ще Акселем Шпрингерем, в якій вони зобов’язуються боротися проти політичного екстремізму, за примирення німців з євреями, за право на існування держави Ізраїль і за збереження демократичної політичної системи єдиної ФРН. Кожен з цих пунктів має для журналістів вельми велике значення. Серед сучасних періодичних видань Німеччини бульварна Bild є однією з найполітизованіших. Доля публікація Bild, присвячених політичним темам, наближається до аналогічних показників Frankfurter Allgemeine Zeitung або Süddeutsche Zeitung. Діапазон політичних тем вкрай широкий. Зовнішньополітичні теми мають для Bild настільки велике значення, що їх заголовки регулярно потрапляють на першу шпальту, а самі вони стають головним матеріалом номеру. При цьому слід пам’ятати, що більшість читачів цієї газети не мають жодного уявлення про такі теми. Bild стає першим і, найчастіше, єдиним джерелом інформації (за винятком, зрозуміло, телебачення) про ту ж Гвінею, Болгарію або Індонезію. Більшість читачів Bild – люди з вельми посередньою освітою, які часто-густо погано володіють німецькою. У такій ситуації можливості газети з формування громадської думки, щодо створення поглядів читачів, щодо заповнення tabula rasa читацького свідомості воістину безмежні.

Ще різкішими за формою є статті, присвячені проблемам внутрішньої політики Німеччини. Bild не соромиться давати політикам найвищого рангу грубі прізвиська і знущатися над ними в колажах.

Дослідники впевнені, що Bild є фактором високого ризику для кожного громадського діяча. Її наклад, постійна готовність осуджувати не дозволяє розслабитися жодному з політиків. Сьогодні видання заявляє про відмову від сексуально-кримінально-револьверної журналістики. Вона – читацький порадник, який допомагає скласти вірне уявлення про оточуючий світ не порушуючи брудних аморальних і антисоціальних емоцій. Це популістське твердження суттєво допомагає зміцнити навколо газети коло читачів. Шляхи ж підкріплення заявленої позиції як-то прибирання з першої шпальти зображення напівоголеної моделі дійсно привертають увагу не лише критиків, а й противників газети з боку пересічних німців (здебільше жіночої статі). Подібні заходи знижують рівень критичного сприйняття повідомлень, а позиція видання, викладене у слогані «Bild – це газета розлюченого пересічного громадянина», повністю вкладається у формулу найпривабливішого для читача медіа. Найкраще люди сприймають ті новини, які стосуються їх безпосередньо, коли щось доставляє особисто ним незадоволення. Підвищення ставки ПДВ, звичайно, одна з таких тем, адже це безпосередньо пов’язано із зростанням цін. І, звичайно, люди вкрай незадоволені тим, що всі передвиборчі обіцянки політиків полетіли в сміттєву корзину, що виборців в черговий раз порахували за дурнів. Редакція заявляє, що Bild не винаходить нічого нового: вона говорить людям те, що вони і так кожен день думають. Єдине, що відбувається – газета чітко артикулюючи думки людей. «Коли людина розгортає газету і читає наші статті, вона має вигукнути: чорт забирай! Це саме те, що я думаю, лише не міг сам сформулювати!», – кажуть співробітники газети¹. Щоранку газету можна побачити за лобовими стеклами важких вантажівок; в мігрантських квартирах, де великі букви полегшують розуміння чужої мови; в ультрасучасних офісах PR-менеджерів. Bild шукає місце в політичному центрі суспільства.

Влада газети і її редакції у тому, щоб визначати особисті та громадські поля активності, призначати політичних соратників / супротивників (рубрика «То, хто виграв / програв») і формулювати теми загальнонімецької політичної дискусії коротко і гранично доступно. Проникнення в особисту сферу життя німецького і світового істеблішменту – є головним предметом регулярної критики газети Bild з боку Німецької ради у справах преси.

Сектор тижневої новиннєвої періодики Німеччини заповнений громадсько-політичною тижневою газетою Die Zeit та журналами новин Der Spiegel і Focus. Міксує подієву інформацію з публікацією життєвих історій та новин селебретіс журнал Der Stern. Фінансово-економічну інформацію пропонує читачам бізнес тижневик Wirtschaftswoche.

Die Zeit («Час») – національна тижнева газета, що з’явилася на ринку німецької преси у 1946 р. у Гамбурзі. Сьогодні це – так соціально-ліберальна газета дебатів зі спірних питань для високоосвічених читачів.

З самого початку редакція прагнула до серйозного аналізу і незалежності суджень. І це не поєднувалося з оперативністю: йшлося про те, щоб досить докладно і ґрунтовно коментувати актуальні теми, включаючи події останніх днів. Свою незалежність і критичний настрій газета доводила неодноразово. Вже в перші повоєнні роки Die Zeit наважувалася критикувати політику держав-переможниць, потім досить гостро висловлювалася про Аденауера, влада і авторитет якого для багатьох були абсолютними. До наших днів тижневик зберіг репутацію одного з небагатьох дійсно незалежних видань.

Газета вже давно не лише коментує політику. Її публікації стали частиною політичного життя, а сам тижневик – концептуальним генератором Німеччини. Дискусії на сторінках газети не раз ставали загальнонаціональним форумом обговорення найбільш животрепетних проблем.

Будь-яка тема розглядається як можливість ще одного кроку до розуміння життя в сучасному світі. Серйозність же аналізу зовсім не означає наукоподібності або сухості, навпаки, Die Zeit своїми публікаціями постійно доводить широкі можливості сучасної інтелектуальної публіцистики¹.

Конкурентами Die Zeit у секторі тижневої громадсько-політичної періодики Німеччини є, як було сказано, журнали новин, які мають власні національні особливості. Обравши для наслідування формулу успішного американського тижневика новин Time, журнал Der Spiegel («Дзеркало») зробив акцент на політичних викриттях, ґрунтовних журналістських розслідуваннях, професійному аналізу та якісних прогнозах. Менш ілюстрований, ніж Time, з суттєво більшими обсягами публікацій, журнал досяг величезної популярності серед освіченої аудиторії. Редакція визначає інформаційну політику видання наступним чином: «В Німеччині Der Spiegel по праву вважається синонімом журналістського розслідування. З самого початку ексклюзивні новини та глибинний аналіз поточних подій завжди були прерогативою журналу, визначаючи його унікальність серед інших ЗМІ. У відповідності з цим стандартом Der Spiegel продовжує акцентувати власні переваги, такі як всебічні дослідження, докладна деталізація та висока якість текстів»¹.

Палітра думок про журнал майорить від «скандального листка» до «бойового листка просвіти». Також, його звинувачують у тому, що він лише критикує, односторонньо інформує, використовує техніку натяків між рядками у якості головного засобу для характеристики особистості. Однак журнал абсолютно свідомо взяв на себе задачу показувати обидві сторони медалі. Він міксує новини та думки, факти та оцінки. Це обумовлено тим, що він бачить себе інформаційно-політичним виданням.

Сам журнал описує себе, як найзначущий інформаційно-політичний журнал Німеччини та Європи з найбільшим накладом.

Через рік після появи журналу Der Spiegel все в тій же англійській зоні окупації було засновано ще один «часопис новин», який отримав назву Stern («Зірка»). На відміну від попередників його засновник і головний редактор Г. Наннен не просто орієнтувався на американські зразки, але й висунув революційні концептуальні засади функціонування нового журналу та місця і ролі в ньому видавця. По-перше, широко ілюстрований та цікавий (читабельний) часопис повинен був одночасно орієнтуватись і на владну еліту, і на пересічного бюргера і проводити при цьому абсолютно конкретну і зрозумілу читачам політичну лінію. А по-друге, його видавець повинен був стати не лише діючим журналістом, але й активним учасником політичного та суспільного життя.

«…Stern є політично ангажованим, але в той же час незалежним від партій, економічних союзів та інших об’єднань журналом, завдання якого полягає в тому, щоб інформувати та розважати читачів. Редакція дотримується прогресивно-ліберальних принципів і стоїть на позиціях вільного демократичного устрою», – повідомляв статут журналу.

Міксування громадсько-політичної проблематики з сенсаційними матеріалами з життя селебретіс врешті-решт створило новий тип видання – інформаційно-розважальний тижневик або глянцевий тижневик новин, що своїм строкатим і сяючим виглядом виділявся серед більш скромних за оформленням видань такого ж типу, а читача залучав одночасно і серйозними статтями, і розважальним читанням.

Найновішим інформаційним журналом Німеччини є часопис Focus («Фокус»), який було засновано у 1993 році. Хоч журнал позиціонував себе як конкурент Der Spiegel, він у своїй концепції не пройшов і мимо знахідок Г. Наннена. Основне спрямування часопису – бути більш лаконічним, різнокольоровим та більш оптимістичним, ніж Der Spiegel. І це виправдано, бо він орієнтується на молодого, «просунутого», освіченого читача, який має підвищений інтерес до інформації. Крім того, як і Stern, новий часопис намагається подавати інформацію через людські долі і у формі цікавого сюжету, що забезпечує публікаціям легкий, розважальний характер. Ще однією особливістю Focus є поєднання суміші з кольорових фотографій, графіків та коротких статей, що скоріше нагадують підписи до фото. Таку манеру почали називати «колажною» або «кліповою», але вона надзвичайно імпонує молодим читачам.

Щодо структури аудіовізуальних ЗМІ Німеччини, то її сучасний вигляд почав оформлюватися після дозволу на мовлення комерційних телерадіоорганізацій у середині 1980-х рр. Саме тоді в країні почала функціонувати дуальна система телерадіодіяльності. Сьогодні вона класифікується за наступними критеріями:

• правовий (публічно-правове або приватна мовлення);

• географічний (міжнародне, федеральне, земельне, регіональне, локальне);

• ситуативний, до якого відносяться «супроводжуючі» або «увімкнені» програми;

• змістовний (повні, змішані або вузьконаправлені програми).

Поняття публічно-правового телерадіомовлення визначають два чинники. По-перше, в Німеччині воно створене на державній базі і контролюється громадськими радами, в яких представлені всі суспільно-політичні сили суспільства, а, отже, служить всьому суспільству, що декларується законодавчими актами, зокрема – Державним договором про радіо і телебаченні в об’єднаній Німеччини, який набрав чинності 1 січня 1992 р.; по-друге, здебільшого воно фінансується за рахунок надходжень з податків за користування теле-і радіоприймачами. Необхідно зауважити, що фінансування аудіовізуальних ЗМІ є головним предметом полеміки в останні роки.

Після закінчення Другої світової війни інформаційну політику в галузі ЗМІ в Німеччині визначали окупаційна влада. Згідно її постанов, було вирішено створити незалежну федеральну систему мовлення. Шлях створення подібної системи розпочався з організації у 1948 р. в британській зоні окупації радіокомпанії Nordwestdeutscher Rundfunk – NWDR (Північно-західне німецьке радіомовлення). Вона створювалася за зразком BBC (Британської мовленнєвої компанії), тому її статус визначено як публічно-правовий. Суть такої правової форми полягає в тому, що радіокомпанія мала бути «незалежною як від держави і уряду, так і від впливу різних економічних груп». Головними органами стали Радіорада, Адміністративна рада і Інтендант (генеральний директор). Пізніше в 1954 р., коли NWDR розділилася на дві компанії – NDR (Північнонімецьке мовлення) і WDR (Західнонімецьке мовлення), в них були створені Ради з програмної політики. Це було зроблено тому, що в цих компаніях Радіоради формувалися з парламентського принципом і відповідали партійній пропорції в ландтазі, а Рада з програмної політиці повинна була відстоювати інтереси всіх соціальних груп.

Протягом 1948–1949 рр. були прийняті земельні закони про радіомовлення, на підставі яких виникли земельні радіокомпанії – Radio Bremen (Радіо Бремен), Sueddeutscher Rundfurik (Південнонімецьке мовлення). На основі договору уряду Західного Берліна з NWDR 5 листопада 1953 р. був прийнятий «Закон про створення власної берлінської радіокомпанії» Sender Freies Berlin – SFB (Радіостанція «Вільний Берлін»). Закон набрав чинності 23 листопада того ж року. На відміну від інших компаній, в SFB з самого початку було встановлено колективне керівництво, що включало три головні посади – інтендант, який одночасно виконував функцію директора програм, економічного директора і керуючого справами. У 1956 р. існувало шість земельних публічно-правових радіокомпаній.

5 червня 1950 р. всі радіокомпанії об’єдналися в Arbeits-gememschaft der oenentlich-rechtlichen Rundfunkanstaiten Deutschlands – ARD (Робочу співдружність публічно-правових радіокомпаній Німеччини) за прикладом аналогічних в Швейцарії та Бельгії. Роль АРД значно зросла з початком телемовлення в 1953 р. У тому ж році телекомпанії підписали договір про вступ до ARD. 1 листопада 1954 р. почали транслюватися спільні програми ARD під назвою Deutsches Fernsehen (Німецьке телебачення).

17 грудня 1960 р. стартувало Zweites Deutsches Fernsehen – ZDF (Друге німецьке телебачення). На відміну від організованого на федералістській основі ARD, воно будувалося за принципом централізму: з самого початку всі передачі транслювалися з штаб-квартири ТРК – з Майнца. Регулярні передачі почалися 1 квітня 1963 р. ZDF виникла як наслідок «державного договору земель». Відповідно до цього договору, кожна компанія мала право на пайову участь у програмах.

При створенні публічно-правових ТРК держава розробляє правові та фінансові умови їх діяльності, але в той же час державі забороняється надавати прямий або опосередкований вплив на програмну політику. В даний час у Німеччині система публічно-правового мовлення складається з: ARD, ZDF, а на територіях федеральних земель діють свої публічні компанії.

Публічно-правове телерадіомовлення – це не державний і не комерційний соціальний інститут, тому не залежить від держави та економіки. Його завдання – «служити всьому суспільству».

Основне джерело доходу публічного мовлення Німеччини – це податок за його користування, розмір якого встановлюється на федеральному рівні. Це означає, що загальним принципом для всіх публічно-правових ТРК є фінансування не з федерального або місцевого бюджетів (у Німеччині – земельних), які затверджуються представницькими органами влади і виконуються відповідними урядами, а через спеціально введений податок на радіо і телебачення, який платить власник теле- і радіоприймачів. Він вносить спеціальну плату, яка збирається на окремому рахунку, з якого і здійснюється фінансування діяльності телерадіокомпаній.

Цей податок відрізняється від загального податку, який сплачують всі платники податків. Абонентну плату спочатку збирала Федеральна пошта, а нині – спеціальний орган – GEZ – Gebuehreneinzugszentrale (ГЕЦ – Центр стягнення податків). Він має статус публічно-правового неправоздатного адміністративного об’єднання. GEZ підтримується всіма публічними земельними телерадіокомпаніями, ARD і ZDF. У числі інших завдань GEZ повинен стягувати телерадіомовні податки і розподіляти їх по телерадіомовним установам¹.

На Web-сайті цієї компанії красується загрозливе оголошення: «Ми приходимо до вас додому»². І правда, в будь-який будинок і будь-який офіс можуть навідатися співробітники GEZ і перевірити приміщення на наявність незареєстрованих апаратів. Порушники змушені платити штраф і відповідати в суді, причому подібних прецедентів було вже досить багато. Тому німці в основній своїй масі вважають за краще законослухняно виплачувати цю суму зі своїх кишень, незалежно від того, дивляться вони насправді публічні канали чи ні³.

Сучасний алгоритм сплати податку був введений з 2013 р. Тепер кожна сім’я сплачує 17,98 євро на місяць, без диференціації на радіо або телеспоживання (до реформи платники податків сплачували 17,98 євро за телеспоживання, 5,76 євро – за користування радіо. При цьому сплачувати слід було за кожний теле-, радіопристрій, який був наявний в оселі. Той, хто заявляв, що не має ані радіо, ані телебачення, ані інтернет або телефонного зв’язку взагалі нічого не сплачував). При цьому вже не має значення, які або скільки пристроїв наявні в оселі, бо тариф фіксується на кожне житло сім’ї. Не оподаткуються номери в гуртожитках, школах-інтернатах, казарми та нежитлові приміщення⁴.

Інший спосіб поповнення бюджету публічно-правового телерадіомовлення – це доходи від реклами. Таке змішане фінансування забезпечує більшу незалежність. Для ARD і ZDF загальний обсяг реклами обмежується 20 хвилинами у будні. Рекламні ролики заборонено транслювати у вихідні та святкові дні, а також після основного блоку новин о 20:00. До інших заборон належить реклама спиртних напоїв і тютюнових виробів. Категорично заборонена прихована реклама, а також «телешоппінг».

Окремо законодавчо прописана така самостійна форма фінансування, як спонсорство. Спонсорство здійснюється за одними правилами, як для публічно-правового телерадіомовлення, так і для приватного.

При цьому розмір грошового внеску спонсора встановлюється інакше, ніж вартість рекламного ролика, але не як відповідна послуга за коротку згадку на початку або наприкінці передачі. Спонсорство – це, швидше, питання іміджу фірми, тому розмір спонсорського внеску має бути вищий, ніж оплата за рекламний ролик, при оцінці якого орієнтуються насамперед на час його виходу в ефір і хронометраж.

На початку і в кінці фінансованої програми (передачі або рубрики) коротко згадується спонсор. Додаткові відомості, наприклад, про товари, вироблених фірмою, їх характеристика, яка вважаються в даному випадку прихованою рекламою, не припустимі у спонсорських програмах. Спонсор не має права впливу на місце програми в сітці мовлення і на її зміст. Це завдання в компетенції лише редакцій ТРК. Забороняється спонсорство інформаційних випусків і актуальних передач політичного характеру. Оскільки спонсорство не прирівнюється до теле- і радіореклами, а являє самостійну форму фінансування, то й обмеження, створені для реклами, не застосовуються щодо спонсорства.

Якщо проаналізувати діяльність німецької публічно-правової мовленнєвої системи, то до її переваг можна віднести наступне:

• створення широкого спектру програм, що задовольняють різноманітні потреби масової аудиторії;

• випуск якісних публіцистичних програм;

• демонстрація документальних і науково-популярних фільмів, концертів класичної музики і театральних постановок;

• можливість самореалізації талановитих журналістів з регіональних мовних структур на федеральному рівні;

• активізація творчого суперництва працівників телебачення в масштабах країни і «підтягування» професіоналізму земельних мовників до рівня столичних.

Однак публічно-правовому телебаченню в його німецькому варіанті властиві і деякі недоліки. Критики цієї моделі вказують, наприклад, на те, що члени мовних рад, покликані забезпечити громадське представництво в телерадіоцентру, на ділі представляють вузькопартійні або групові інтереси. У ряді земель, де деякі політичні партії мають сильні позиції, в мовних радах домінують особи, прямо або побічно пов’язані з цими партіями. Не існує ефективно діючих механізмів, що забезпечують безпосередню «зворотний зв’язок» громадськості з організаціями мовлення. Іноді з причини багатоступеневості прийняття управлінських рішень публічно-правові телецентри виявляються недостатньо рухливими у здійсненні дій, що вимагають від них швидкого реагування.

У зв’язку з тим, що частка розважальних програм на публічно-правовому телебаченні нижче, ніж у комерційному мовленні, нерідко на адресу ARD і ZDF висувалися звинувачення в тому, що вони пропонують глядачеві нудний набір «хитромудрих» передач, не забезпечуючи свободу вибору масової аудиторії на користь «полегшених» програм. Саме цей аргумент був одним з основних у дискусіях з приводу можливого створення комерційного телебачення в Німеччині.

Незважаючи на те, що в цій країні неодноразово робилися спроби створення приватного комерційного або державного телебачення, вони щоразу відкидалися як неконституційні. Ситуація кардинально змінилася з середини 1980-х років, коли під тиском правлячого блоку християн-демократів в країні було дозволено приватне кабельне і супутникове мовлення, а потім і ефірні передачі комерційних станцій. За короткий термін оформився ряд комерційних телекомпаній, що конкурують з ARD і ZDF. У 1991 році Державний договір про телемовлення остаточно закріпив факт співіснування публічно-правового та приватного телебачення в Німеччині.

Найбільші з комерційних телекомпаній – Sat.1 і RTL – стали найсерйознішими суперниками суспільно-правового телебачення в боротьбі за глядацьку аудиторію. Однак, незважаючи на гостру конкуренцію з приватними каналами, публічно-правове телебачення все ж зберегло значну частину своєї аудиторії.

На сьогодні на ринку комерційного телебаченню Федеративної Республіки можна виділити дві групи каналів. Це, умовно кажучи, канали «першої та другої ліги» (з огляду на аудиторні показники та вартість рекламного часу).

До каналів першої ліги слід віднести RTL, Sat.1, Pro 7. На цих каналах в ефір виходять якісні фільми, серіали, шоу, інформаційні програми. Контент каналів орієнтований на привабливі для рекламодавців різноманітні сегменти цільової аудиторії. Всі гравці, так чи інакше, проповідують девіз «рейтинги через якість». Це, у свою чергу, виражається в лідируючих позиціях каналів у термінах частки базової цільової аудиторії («14–49, обидві статі).

До каналів другої ліги відносять такі канали, як RTL II, VOX, kabel 1. Кілька відрізняючись у програмуванні (загальним для якого є наявність популярних фільмів і серіалів і часто інноваційних розважальних форматів) перераховані канали мають частки в межах: 5,6% –3,7%.

При цьому концентрація ринку комерційних мовників майже максимальна. Найбільш популярний гравців група RTL (Radio Télévision Luxembourg) – найбільше європейський мовленнєвий холдинг, що є структурною ланкою німецького медіа конгломерату Bertelsmann. Група є власником 54 телекомпаній, 239 радіостанції у 10 країнах¹. В Німеччині їй належать ефірні і супутникові канали RTL, RTL II, VOX, Super RTL, RTL Nitro, RTL Crime, RTL Living, n-tv та Passion.

Ще п’ять каналів входять в іншу приватну медіагрупу – ProSiebenSat.1 Media AG: ProSieben, SAT.1, sixx, Sat.1 Gold, kabel 1.

Супутникове угрупування SES-ASTRA за погодженням з німецькими громадськими та приватними телевізійними теле- і радіоканалами у 2012 р. припинило все своє аналогове супутникове мовлення. Оскільки SES-ASTRA фактично є монополістом безпосереднього супутникового ТБ в Німеччині, то призупинення її аналогового мовлення означає припинення аналогового супутникового телемовлення в Німеччині взагалі і аналогового супутникового телемовлення німецькою мовою.

Німеччина була однією з перших країн, що почали безпосереднє супутникове мовлення в Європі та світі ще в епоху аналогового сигналу. При цьому в останні роки німецьке телебачення залишалося практично єдиним, які продовжують супутникові трансляції в аналоговому форматі. Цікаво, що багато країн, практично не помітили періоду безпосереднього супутникового мовлення в аналоговому форматі, перейшовши майже відразу до цифри. Однак у Німеччині навіть десятиліття після того, як припинили продаватися аналогові супутникові ресивери, продовжували виконувати зобов’язання перед людьми, колись купили аналогові приймачі, продовжуючи вести мовлення в аналоговому форматі.

Австрійський медіапростір

Як і в більшості демократичних країн свобода слова в Австрії гарантуєте конституцією. Крім того австрійський закон про засоби інформації вступив в силу у 1982 р. У якості вступу він містить визнання принципу свободи засобів інформації в сенсі Європейської конвенції прав людини: «Справжній закон повинен гарантувати в цілях забезпечення права свободи слова та інформації повну незалежність комунікативних засобів. Обмеження свободи, виконання якої пов’язане з обов’язками і відповідальністю, можливі лише при дотриманні положень ст. 10, 2 абз. Конвенції захисту прав людини та основних свобод ...» . Таким чином подвійно захищена не лише свобода преси, а свобода всіх інших комунікативних засобів. Закон відноситься не лише до друкованих творів (газети та ін.), але також до електронних (радіо, телебачення тощо). З одного боку він забезпечує журналісту можливість вільного пересування, необхідну для виконання його завдань, але в той же час гарантує захист особистості кожної людини, про яку дається інформація, від наклепів, образ, насмішки або порушення особистої сфери. Окрім конституційно-законодавчого регулювання преса Австрії працює в межах добровільного самоконтролю, який забезпечуються так званою Рабою друку, заснованою у 1961 р. Об’єднанням австрійських видавців газет разом з Профспілковим об’єднанням журналістів.

Рада друку стежить за тим, щоб дотримувалися професійні обов’язки преси і, щоб свобода слова не була порушена. Рада має приймати всі заходи з метою збереження престижу преси, для встановлення недоліків в журналістиці і вимагати їх усунення. Окрім того Рада друку захищає інтереси ЗМІ перед законодавчою та адміністративної владою, а також перед громадськістю. Право звертатися до Ради має будь-яка людина, якщо вона думає, що газета чи журнал, передача по радіо чи по телебаченню зловживають свободою слова, що публікація порушує хороші манери, що є очевидне втручання в особисті права, недотримання обов’язків у ході публіцистичної роботи.

Друковані ЗМІ країни мають одну особливість: у них явно відчувається пайова участь провідних німецьких видавничих концернів, що, перш за все, стосується найбільш тиражних видань, які розповсюджуються в масштабі всієї країни. Поряд з ними існують впливові газети федеральних земель, що видаються регіональними видавничими будинками Австрії. На ринку електронних ЗМІ панує велика медіакомпанія ORF. Видання, що публікуються онлайн, зайняли свою нішу в медіапросторі та знаходяться на підйомі.

Більше двох третин австрійців регулярно читають газети і журнали. Це майже 5 млн з восьмимільйонного населення Австрії. Лідером на ринку ЗМІ протягом десятиліть є малоформатне бульварне видання Die Neue Kronen Zeitung (газету прийнято називати «Кроне» – Krone. Наклад майже 920 тис. прим.) ¹. За друге місце борються віденська Kurier («Кур’єр». Наклад майже 210 тис. прим.) та Kleine Zeitung («Маленька газета». Наклад більше 380 тис. прим.) з Грацу.

Серед віденських якісних видань, які щодня видаються для всієї країни, лідирує Der Standard («Стандарт». Наклад більше 100 тис. прим.), на другому місці за ним Die Presse («Преса». Наклад майже 95 тис. прим.).

Найстарша газета у Відні та Австрії – це Wiener Zeitung («Віденська газета»). Заснована вона у серпні 1703 р. під назвою Wiennerisches Diarium. Wiener Zeitung – найстаріша на сьогодні щоденна газетою у світі. З 1810 року вона є офіційним урядовим виданням.

Австрійське державне радіо Österreichischer Rundfunk – ORF (Австрійське мовлення) є безумовним лідером на ринку електронних ЗМІ. Фундамент його сьогоднішньої концепції було закладено в 1967 р. після реформи радіо, яка була ініційована трьома роками раніше в 1964 р. на підставі референдуму на ORF. Це був перший референдум у Другій республіці. Він мав на меті ліквідувати партійну пропорцію на ORF і встановити на ORF незалежність від приналежності до політичної партії. У ході референдуму свій підпис поставили 832 353 осіб, які мають право голосу, що призвело до прийняття нового закону про радіо в 1966 р. Це створило основу для реформи радіо в 1967 р. Завдяки реформі радіо ORF отримало повну самостійність у плані програм, персоналу та фінансів. У жовтні 2011 р. ORF розширило своє телемовлення на ORF-1 і ORF-2 за рахунок каналу ORF III, який орієнтований на цінителів мистецтва, і каналу ORF Sport +, який 24 години на добу висвітлює переважно австрійські спортивні події.

Частка австрійського телебачення становить на медіаринку 68,5 % (близько 4 500 000 глядачів), враховуючи мовлення ORF і приватних каналів. При цьому аудиторія обох каналів ORF-1 і 2 нараховує в цілому 3,9 млн. телеглядачів (60 % ринку). ORF1 дивляться 41,5 %, тобто 2 774 млн. глядачів, ORF 2 працює для 45,9 %, що становить більше 3 млн. глядачів.

Державне телебачення і радіо Австрії фінансується за рахунок платників податків, за рахунок податку на володіння радіо-, телеприймачем, комп’ютером, а також за рахунок реклами.

Комерційні мовники традиційно фінансуються за рахунок реклами. У національному масштабі в країні працюють ATV, ServusTV, музичний GOTV та канал німецького холдингу ProSiebenSat.1 Puls 4.

Система ЗМІ Франції

У Франції так само як і в багатьох інших демократіях світу, свобода вираження думок і поширення інформації –– право, закріплене в конституції (1958 р.), в преамбулу якої увійшла стаття 11 Декларації прав людини і громадянина 1789 року: «Вільний обмін думками і думками відноситься до найбільш цінних прав людини. Таким чином, всі люди можуть вільно говорити, писати і робити публікації за умови, що вони будуть відповідати за будь-яке зловживання цією свободою у випадках, передбачених законодавством».

Крім того, свобода самовираження і спілкування – один з «фундаментальних принципів, гарантованих законами Республіки», який, згідно із заявою Конституційного ради, має конституційний статус. Конституційна рада на підтвердження статусу свободи вираження думок і свободи друку заявляє, що ці свобода складають одну з основних гарантій інших прав і свобод особистості.

Основою системи законодавства про ЗМІ в країні є закон 1881 року, який хоч і переглядався кілька разів, але ліг в основу прийнятого в 1992 році Комунікаційного кодексу.

Закон 1881 р. – істинний кодекс свободи вираження думок: він стосується не лише друкованої преси, а й усього спектру друкованої продукції, включаючи листівки, книги, плакати та їх продаж.

Крім проголошення принципу свободи преси, Закон містить положення кримінального та кримінально-процесуального права про порушення, скоєних ЗМІ. За останні 130 років Закон переглядався кілька разів, зазвичай у зв’язку з розглядом конкретних справ. Однак ґрунтовного перегляду жодного разу не проводилося. Як до кодексів (Кримінальний, Кодекс Національної служби, кодекс Здоров’я Товариства), так і в спеціальні закони (як, наприклад, закон 1949 року про публікації, адресованих молоді) були внесені численні поправки, пов’язані з пресою. У 1992 р. завершилася кодифікація законодавства – був прийнятий Комунікаційний кодекс (Code de la communication).

Цей кодекс досить чітко і детально регламентує діяльність працівників ЗМІ. За порушення низки законів про ЗМІ передбачена як адміністративна чи цивільна, так і кримінальна відповідальність.

Механізми саморегулювання преси в країні розвинені дуже слабо. У Франції немає ані Ради зі справ преси, ні будь-якого іншого подібного механізму. Етичні стандарти, які є в міжнародних деклараціях з медіа або національних документах (наприклад «Хартія професійних обов’язків журналіста» 1918 р. із доповненнями 1938 р.), не мають правового статусу, не використовуються і навіть не згадуються в суді.

Щодо ринкової ситуації у медіа секторі, то після Другої світової війни держава спочатку контролювала основні інформаційні канали: вона було монополістом в радіо- і телемовленні, а також контролювала роботу інформаційної агенції AFP –  Agence France-Presse (Агенція Франс Пресс). У першій половині 1980-х рр. в умовах активного проникнення фінансового капіталу на інформаційний ринок був прийнятий Закон про обмеження концентрації, фінансову гласність та плюралізм медіа підприємств, згідно з яким концентрація капіталу в руках одного власника обмежувалася 10 %. Проте з приходом до влади уряду Ж. Ширака було взято курс на «підвищення стелі» концентрації капіталу до 25 % і дозвіл приватного телемовлення, після чого у французькій журналістиці провідну роль стали грати фінансові корпорації. Такий стан обумовлений низькою капіталізацією видавничих холдингів, яка у свою чергу призводить до продажу газет, розширення капіталу за рахунок промислових та фінансових груп. Початок ХХІ ст. був відзначений безпрецедентними в історії французької преси перерозподілами капіталу між різними групами, продажами цілих груп і залученням фінансового і промислового капіталу, що призвело до втрати незалежності преси. З іншого боку в епоху розвитку цифрових технологій, під загрозу поставлено саме існування преси як способу доставки інформації. Загальносвітовим явищем стало поширення інформації у віртуальному просторі в режимі реального часу з безкоштовним доступом до неї. Систему, в якій сама інформація розглядалася як товар, потіснила система, у якій інформація стає безкоштовною, що не лише сприяє розвитку нових способів культурного обміну та соціальної взаємодії, а й ставить проблему адаптації преси до нових умов, необхідності пошуку нових економічних моделей для виживання.

На думку французьких дослідників, у секторі преси сталися дві основні зміни: з’явилися нові конкуренти (безкоштовні інформаційні газети, «чисті» інформаційні інтернет-сайти (англ. pure players), тобто сайти, інформація яких доступна лише в електронному вигляді); і стався переворот в економічній моделі видань, який обумовлений і тим, що читачі все рідше готові платити за право бути інформованими. Найуразливішою в цій ситуації виявилася щоденна платна газета. Приклад Франції в цьому зв’язку найбільш показовий. Більшість щоденних газет (більшою мірою це стосується національних видань), що сильно постраждали від затяжної кризи преси, розпочатої у Франції ще в 1970–1980 рр., переживають економічні труднощі¹.

З початку ХХІ ст. помітну роль на ринку преси почали грати військово-промислові та фінансові групи, інвестиційні фонди. У 2004 р. одна з найстаріших газет Франції Le Figaro («Фігаро») перейшла під контроль авіапромисловця Сержа Дассо, а основним власником газети Libération («Звільнення»), що знаходилася у складній економічній ситуації, став банкір Едуард Ротшильд. У 2007 р. відбулася зміна власників економічних газет Les Échos («Відлуння») і La Tribune («Трибуна»). Популярна ж газета France Soir («Вечірня Франція») в перше десятиліття нового століття п’ять разів переходила з рук в руки і приносила одні збитки, а у 2012 р. взагалі була ліквідована. Найбільший резонанс отримала зміна власників контрольного пакету акцій газети Le Monde («Світ»), що опинилася на порозі банкрутства.

Заходи подолання кризи розроблялися не лише на рівні медіа-структур, але й було прийнято національну програму боротьби з кризою щоденних газет (2008 р.), яка стосувалася економічних моделей видань в епоху інтернету, необхідності реформування системи розповсюдження, удосконалення виробничого процесу, подолання криза довіри читачів, стану і статусу професії журналіста, особливості роботи з молодіжною аудиторією тощо. Фінансовий еквівалент системи надзвичайної допомоги преси з боку держави склав 600 млн євро; державна допомога пресі, яка в останні роки досягала 1 млрд євро (при торговельному обороті сектора близько 11 млрд євро), збільшилася на 20 % в 2009-2011 рр.¹

Підкоряючись вимогам часу та технологій, більшість франузьських редакцій працюють для декількох носіїв: паперові примірники, інтернет-сайт, мобільний телефон. Якщо зовсім недавно йшлося про бімедіа (bimé dias, papier + web), газету, присутню на двох носіях, то тепер – про мультимедійну журналістику (journalisme multimé dias). Газета в інтернеті стає повноцінним мультимедійним ресурсом, об’єднуючи текст, фото, звук, відео, що висуває нові вимоги як до журналістів, так і до процесу управління газетним підприємством.

Незважаючи на те, що доходи від реклами в інтернет-версіях збільшуються швидкими темпами, їх частка становить від 10 % до 20 % рекламних надходжень у паперовому виданні. Такі показники вимушують видавців переконуватися у тому, що більше неможливо дарувати в мережі інформацію безкоштовно. Видання переходять на змішану модель: частина інформації, як і колись, розташовується у вільному доступі, інша її частина переходить у розділ «преміум». Тут споживачам пропонується додаткова інформація, складова доданої вартості бренду: аналітика, досьє, архіви і інша ексклюзивної інформації. Так не перший рік працюють сайти Le Monde (з 2002 р.) і Les Échos (з 1997 р.). У 2009 р. до них приєдналися Libération і Le Figaro.

Щодо процесу поставляння новин, то у 2010 р. не домігшись від Google виплат за трансляцію повідомлень, французькі щоденні національні газети Le Monde, Libération, Le Figaro, Les Echos, Le Parisien and L'Equipe створили власну платну стрічку онлайн-інформації.

Не зважаючи на збитковість газетного бізнесу у Франції, його сучасна структура має досить розгалужений вигляд. У секторі громадсько-політичної інформації видаються щоденні як національні, так і регіональні видання. При цьому регіональна преса являє собою більш-менш стабільні підприємства, розраховані на споживачів інформаційно-розважального універсального контенту, надаючи послуги як постачальників регіональних новин, так і носіїв регіональної реклами. Центральна загальнонаціональна періодика, за традицією, визначає напрямки інформаційних потоків, але суттєво поступається регіональній в накладах та прибутках.

Провідними з точки зору формування громадської думки в питаннях національної і міжнародної політики вважають столичні газети Le Monde, Le Figaro та Libération. Популярна сучасна французька письменниця Мюріель Барбері так визначає сьогоденну роль якісної столичної періодики: «Скажи мені, що ти п’єш і читаєш за сніданком, і я скажу, хто ти. Папа вранці п’є каву і читає газету. Вірніше, кілька газет: Le Monde, Le Figaro та Libération, а раз на тиждень ще L'Express, Les Échos, Time Magazine і Courrier International. Але видно, що найбільше задоволення для нього – розгорнути з першою чашкою кави Le Monde. Він вивчає її добрих півгодини. Щоб викроїти ці півгодини, йому доводиться дуже рано вставати, тому що день у нього перевантажений. І щоранку, навіть якщо напередодні він прийшов з нічного засідання і спав не більш двох годин, він встає о шостій годині, читає свою газету і п’є міцну каву. Так він вибудовує кожен день. Я кажу “вибудовує”, тому що, мені здається, це щоразу нова конструкція, наче за ніч все згоріло дотла і треба починати з нуля¹».

Довгий час Le Monde вважалася не лише найвідомішою французькою газетою за межами країни, але й взірцем незалежної преси П’ятої Республіки. Перший номер газети, датований 19 грудня, вийшов у другий половині дня 18 грудня 1944 р. Ліцензію на видання одержав Юбер Бев-Мері, колишній кореспондент довоєнної впливової газети Le Temps («Час»). Контроль за редакційною лінією і управлінням газетою здійснювала Рада директорів, до якої, крім Бев-Мері, увійшли один з керівників внутрішніх частин Опору Рене Куртене і один з довірених представників генерала де Голля Кристьян Фюнк-Брентано. Де Голль бажав, щоб після звільнення у Франції з’явилася газета, яка була б здатна стати джерелом інформації для національної еліти, не була б пов’язана з якою-небудь партією і виражала б точку зору Франції на міжнародній арені. Повнота і висока якість міжнародної інформації з перших днів вирізняли Le Monde серед інших паризьких видань.

Зберігаючи глибокий аналіз актуальної інформації, Le Monde, будучи якісним виданням, прагне привести читача до розуміння складних актуальних подій, щоб допомогти йому зробити свій вибір. Перевага Le Monde – в опорі на популярність бренду і затребуваність ексклюзивного інформаційного продукту. У газети є важливий козир – це сила марки Le Monde, що є запорукою якісної інформації як на папері, так і в цифровому вигляді.

Le Monde – газета владних і фінансових еліт, які потребують надійної, не прикрашеного інформації про всі соціальні шари суспільства, іноді маргінальні, які не вловлюється антенами традиційних ЗМІ. Ці інтереси можуть бути задоволені в результаті конвергенції можливостей традиційних і нових ЗМІ. Марка Le Monde залишається маркою якісної, надійної інформації, яка буде затребувана значною частиною читацької аудиторії на різних носіях, що надаються сучасними технологіями¹. Паперове видання розповсюджується як за передплатою, так і в роздріб з накладом близько 320 тис. примірників². Кількість переглядів на офіційному сайті газети lemonde.fr досягає позначки майже 65 млн на місяць³.

Один з головних конкурентів Le Monde – найстаріша з сучасних громадсько-політичних національних газет, видання з складною історією і суперечливою позицією на сучасному ринку ЗМІ – щоденна паризька газета Le Figaro⁴. Енциклопедія Британіка визначає видання як «ранкову щоденну газету, яка виходить у Парижі, і є однією з ви значніших газет Франції і світу»⁵.

Заснована ще у 1826 р. Етьєном Араго та Морісом Алуа як сатиричне видання, щоденною Le Figaro стала лише у 1866 р. завдяки вдалій редакційній формулі Іполіта де Вільмесана. Останній придбав видання у 1854 р. і переорієнтував його на суспільно-політичну газету для аристократів і буржуа.

З 1867 р. видання набуває все більш визначену антибонапартистське політичне забарвлення. У 1880 р. керівником газети став Франсіс Маньяра. Тональність Le Figaro стала більш серйозною, покращилася якість інформації та літературних матеріалів. Саме в ній в 1885 р. опубліковано «Маніфест символізму» Жана Мореаса. З газетою співпрацювали А. Франс, Е. Золя, М. Баррес, М. Пруст та інші великі письменники і вчені.

На сьогодні Le Figaro – одне з найвідоміших ЗМІ Франції, що належить авіапромисловцю Сержу Дассо. Окрім славетної історії, видання відоме своїми додатками, які з’явилися ще у середині ХХ ст. На сучасному етапі видання пропонує так звані розширені випуски з доданими ілюстрованими журналами, які гарантують, що газету не викинуть у кошик наступного дня. Додавання цих журналів в якості додатків ставить газету в іншу систему вимірів і також допомагає залучати нових читачів, зокрема жінок. Модні і косметичні бренди часто бувають не схильні до співпраці з газетами, оскільки останні є занадто «чоловічими», але газети-журнали є цілком придатними для них, і елітні бренди, які хочуть бачити свою рекламу, надруковану на глянсовому папері, лише виграють, отримуючи більше того, чого хочуть.

Крім того з початку 2010 р. прискіпливу увагу редакція приділяє сайту видання, зокрема його платній зоні. Le Figaro вважає, що завдання щоденної газети в епоху інтернету, коли читачу доступна велика кількість безкоштовної інформації сумнівного походження, полягає у підготовці якісного контенту. Газета переходить на змішану модель: частина інформації знаходиться у безкоштовному доступі, але паралельно створюються зони, доступні лише передплатникам. Поряд з цим набуває розвитку концепція мультимедійної газети. Влітку 2008 р. у видання з’явилася власна телестудія, яка у партнерстві з компанією Orange готує дві короткі телепрограми, які можна переглянути в інтернеті. Паралельно Le Figaro заключила договори про співробітництво з телеканалами Public Sénat, LCP, France 24, i-Télé та l’Institut national de l’audiovisuel, INA (Національним аудіовізуальним інститутом), в межах яких на сайті видання для ілюстрації різних тем і сюжетів розташовуються відео сюжети, підготовлені цими компаніями¹. Таким чином, редакція видання на трансформує свою модель на крос-медійну, але має можливість передавати повноцінний мультимедійний інформаційний потік. Наклад паперової версії газети становить близько 400 тис. примірників. Крім цього окремий наклад мають тижневий жіночий журнал-додаток Madame Figaro (583 тис. прим.) та журнал новин Le Figaro Magazine (538 тис. прим.). Сайт видання Lefigaro.fr має близько 55 млн переглядів на місяць².

І нарешті, найбільш незвичною, але не менш впливовою серед національних щоденних газет Франції є Libération. Перший номер ярого опонента Le Figaro вийшов у лютому 1973 р. Ідея створити повністю незалежну газету, в якій би не було чіткої ієрархії підкорення авторів політиці видання, виникла у результаті подій травня 1968 р. Реалізували її Жан-Поль Сартр, Серж Жюлі, П’єр Віктор (відомий як Бенні Леві) та їхні друзі. Хоча першим редактором став Сартр, газета все частіше асоціювалася з ім’ям Сежі Жюлі. Саме він відновив Lib після закриття у 1981 р. і був її беззмінним головним редактором до 2006 р.

На відміну від консервативного конкурента, Libération була і залишається прогресивним проектом. Так, наприклад, газета стала першим французьким друкованим виданням, що відкрила свій сайт в інтернеті, вона активно підтримала ідею євроконституції, викликавши певне невдоволення у консервативних лівих. Радикально критична позиція і відмова від будь-якого колабораціонізму, що практикувалися редакцією Сержа Жюлі, не дозволили виданню стати заангажованим друкованим органом. Але незважаючи на прихильність швидше ідеалам незалежної критики, ніж політиці лівого руху, Libération вважається одним із символів французького лівацтва (можливо, завдяки іменам засновників) і яскравим прикладом незалежної преси.

Однак ідейна незалежність виявилася залежною від економіки: у 2006 р. Серж Жюлі змушений був продати контрольний пакет акцій газети і піти на спокій¹. Зміна власника злякала журналістський штаб Libération, виникли підозри у зміні політики дружнього взаємодії редакції та журналістів. В результаті, основні журналісти Lib подали у відставку. У травні 2007 р. вони заснували Інтернет-ресурс Rue 89, продемонструвавши тим самим, що незалежна преса тепер можлива швидше не в друкованому, а у віртуальному світі.

Не дивлячись на зміни, загальні наклади Libération падають не перший рік, збитки зростають². Проте газета залишається улюбленицею багатьох парижан і жителів великих міст, її інтернет-сайт входить у трійку найбільш читаних газетних інтернет-ресурсів у Франції³. Купуючи акції видання Ротшильд напевно розраховував, що йому вдасться вдихнути в легендарний бренд нове життя. Проте до цих пір ні нова економічна модель, ні нова концепція не знайдені, а відносини мажоритарного акціонера з журналістами не складаються.

Видання і до цих пір шокує, вражає і дивує, що не потураючи смакам «благопристойної публіки», воно не боїться бути незрозумілим і смішним. У працівників газети немає упереджень щодо того, що важливо, а що – ні, редакційна колегія цінує співпрацю широкого кола читачів і, навпаки, дуже хвилюється, коли всі реципієнти погоджуються. Серед інших щоденних газет (включаючи Le Mond), Libération досі виділяється тим, що серед її читачів найбільша кількість людей з вищою освітою.

Доповнюють щоденний французький новиннєвий потік спеціалізовані газети, серед яких виділяються фінансово-економічна Les Echos та спортивна l’Equipe.

Щодо тижневиків, то французька преса у якості приклада обрала класичну формулу журналу новин, яку адоптувала під вимоги національної аудиторії. Французькі інформаційні тижневики вийшли з політичної преси перших повоєнних років.

Після звільнення, коли були заборонені колабораціоністські видання, з’явилася велика кількість нової журнальної періодики, яка в основному висвітлювала політичні проблеми. У перші повоєнні роки ці видання більше були схожі на щотижневі газети малого формату, а не на журнали в сучасному розумінні терміну. Вони активно вступили в політичні дебати, пов’язані з «холодною війною», колоніальними війнами, які вела Франція. Залучені в дебати про долю Алжиру, вони збільшували свою читацьку аудиторію. Закінчення колоніальних воєн значно зменшило інтерес читачів до політичної пресі. Процес деполітизації, який набагато раніше охопив щоденні газети, в 1960-і рр. змінив картину журнальної періодики.

Журнали новин, які підсумовують інформацію про події минулого тижня, різноманітні за змістом, мають чіткий поділ матеріалів за рубриками та привабливе оформлення, з’явилися у Франції у 1960-х рр. у результаті перетворення L'Express («Експрес») і Le Nouvel observateur («Тижневий огляд»). Цей тип видань виявився на стільки продуктивним для Франції, що в наступні десятиліття з’явилися автономні Le Point («Крапка»), L'Événement du jeudi («Події четверга» – закритий у 2001 р.), Marianne, Courrier International. Видання тижневика новин як додатку стало перспективним методом розширення аудиторі газет. Le Figaro Magazine не лише структурує новини, що були опубліковані в основній газеті протягом тижня, а й являє собою серйозне конкурентоспроможне журнальне видання.

Французька система телебачення була створена як система державного мовлення і використовувалася владою як дієвий інструмент у зовнішній і внутрішній політиці.

Еволюція ставлення до телебачення сталася в 1968 р. після виступів студентів, які хотіли взяти штурмом Ейфелеву вежу і французьке ТБ. Ці події змусили французький уряд на чолі з генералом де Голлем замислитися над тим, як реформувати телебачення з інструменту влади на засіб інформування та встановлення громадянського консенсусу. У 1982 р. було прийнято рішення про створення Вищого аудіовізуального Ради, а 30 вересня 1986 р. був прийнятий Закон Французької Республіки про вільне мовлення № 86-1067.

Таким чином, законодавство Франції про телерадіомовлення складається із Закону про вільне мовленні, а також урядових указів, розпоряджень, інших нормативних актів, що регулюють відносини в системі телерадіомовлення.

Діяльність телекомпаній регламентується також законодавчими актами про акціонерні товариства, причому положення, не сумісні з Законом про вільне мовлення, не враховуються.

Дуальна система телерадіомовлення має певні національні особливості. Комерційні компанії функціонують за загальноприйнятими нормами вільної конкуренції у той час, коли громадські мовники й досі не позбавилися провладної залежності як з боку фінансування, так і з боку формування інформаційної політики.

Контроль як за приватними, так і за громадськими телерадіокомпаніями здійснює один орган – Вища аудіовізуальна рада (CSA). Рада здійснює контроль за дотриманням рівних прав, гарантує забезпечення незалежності громадських теле- і радіомовних станцій і об’єктивності передачі інформації, стежить за дотриманням вільної конкуренції, за якістю та різноманітністю програм, розвитком національного виробництва засобів телебачення і радіомовлення, сприяє збереженню та пропаганді французької мови і французької культури. Але при цьому при виконанні своїх службових обов’язків голова CSA діє від імені уряду. Держава ж є власником більшої частки капіталу громадських теле- і радіокомпаній.

Певна залежність в держави не гарантує французьким громадський мовникам фінансової стабільності. Проблема фінансування є однією з основних для громадських телерадіокомпаній, так як її вирішення багато в чому визначає реальну ступінь їх незалежності.

Фінансування громадського радіо і телебачення Франції здійснюється за рахунок спеціального податку (орендна плата), який щорічно вноситься кожним власником телевізійного приймача. Цей спеціальний податок на телебачення і радіо покриває приблизно третину витрат, решта фінансування здійснюється через доходи від рекламної та комерційної діяльності.

Французи не є сумлінними платниками податку на телерадіомовлення. Так, наприклад, у 2006 р. 3 млн мешканців країни з 35 млн жител, оподаткованих податком, заявили, що в них немає телевізорів. При цьому, щоб покращити збір абонентської плати, з 2005 р. вона була включена в податок на проживання. За станом на 2013 р. податок становить 131 євро на рік на території Франції і 84 євро в Заморський департаментах. Громадський телерадіосектор країни лише на 64 % фінансується з орендної плати.

До складу французьких громадських мовників входять:

• телекомпанія France Télévisions (у структурі 5 національних каналів – універсальний France 2, регіональний France 3, цифровий France 4, культурний France 5,  для заморських департаментів France Ô);

• франко-німецький культурний телерадіоканал Arte;

• радіокомпанія Radio France (включає універсальний радіоканал France Inter, інформаційний France Info, регіональний France Bleu, культурний France Culture, радіоканал класичної музики і джазу France Musique, музичний FIP, молодіжний Le Mouv', цифровий France Vivace, радіостанцію супроводу 107,7 FM, радіобанк Sophia, національний оркестр Франції, хор, Філармонійний оркестр, музей радіо);

• холдінг France Médias Monde, який займається міжнародним телерадіомовленням: Radio France Internationale,  France 24 та TV5Monde;

• l’Institut national de l’audiovisuel, INA (Національний аудіовізуальний інститут_.

Комерційне телебачення Франції, створене наприкінці 1980-х років, може бути охарактеризоване низкою особливостей, які не зустрічаються в практиці комерційного телебачення в інших країнах Західної Європи.

По-перше, на сьогоднішній день лідируючим комерційним телеканалом є колишній державний телевізійний канал TF1 (Télévision Française 1) в 1986 році перейшов у власність приватного консорціуму і зберіг з максимальну популярність. Згідно своїй програмній стратегії універсальний TF1 приділяє особливу увагу трансляції популярних фільмів, музичних програм, ігор, спортивних передач.

Ще однією особливістю комерційного телебачення Франції є присутність на ринку передплатного каналу Canal+ який є найстарішим приватним телеканалом у Франції. Оскільки основна частина програм даного каналу є кодованими, то для того, щоб отримати можливість дивитися програми, потрібно отримати в оренду декодер. Однак частина програм даного каналу все ж транслюється в некодованому вигляді, що дозволяє залучати нових глядачів. Телеканал здійснює трансляцію французьких кінофільмів, музичних, спортивних, гумористичних програм.

Аудиторія ще одного комерційного телеканалу Франції – каналу М6 (Metropole television) не така значна, як у інших телеканалів, проте чітко визначена: телеканал звертається до молодіжної аудиторії, глядачам до 35 років. Акцент робиться на музичні програми, ситкоми, реаліті-шоу.

Комерційні радіомовники переважно працюють у форматі music&news, надаючи слухачам музичні твори за різними напрямками як у національному. так і регіональному масштабах. Найбільшим мовником у цьому медіа секторі є вже відома RTL Group.

Після запуску у 2005 р. наземного цифрового телебачення télevision numerique terrestre – TNT в країні швидкими темпами стала збільшуватися кількість телевізійних каналів. Вже через рік TNT охопило кожного десятого француза. Цифрові канали поступово відбирають аудиторію у аналогових каналів. Наприкінці 2011 р. Франція відмовилася від аналогового телебачення як такого.

Медіасистема Італії

В Італії журналістська діяльність базується на статті 21-й Конституції країни, що гарантує свободу друку, Законі про пресу та Законі про Спілку журналістів, яка є професійною гільдією. На підставі останнього документа займатися журналістською діяльністю може кожний, незалежно від освіти, громадянин, за умови, що він пройшов 18-місячну практику в ЗМІ і успішно склав державний іспит. Оскільки аналогів такої практики «професіоналізації» немає в жодній європейській країні, положення Закону про Спілку журналістів періодично викликають бурхливі дебати в пресі.

Щодо Закону про пресу, прийнятого у 1948 р., то в ньому встановлено вимоги щодо реєстрації друкованого ЗМІ, регламентується відповідальність за дифамацію, порушення моральних норм тощо. Тривалий час саме цей закон визначав правові норми медійної діяльності Італії.

Особливості видавничої, телевізійної та радіо сфери регламентуються відповідними законами.

З моменту свого виникнення і аж до недавнього часу, італійська щоденна преса вважалася, в цілому, регіональною. Одиничні представники подібного типу мають не високі тиражі, але кількість подібних видань дозволяє говорити про популярність та успішність місцевої преси, яка надає інформацію про регіональні події, локальних пригоди, дає звіти про роботу місцевих органів влади.

Відповідно до класифікації, прийнятої Італійської федерацією видавців газет, існує дев’ять категорій щоденних газет. П’ять з них включають в себе так звані інформаційні газети (які поділяються за областю розповсюдження на провінційні, обласні, міжобласні та національні), решта категорій спеціалізовані видання.

Провінційні газети висвітлюють події, що відбуваються в одній провінції, і мають не дуже великі тиражі (близько 30 тис. примірників). Міжобласні видання, хоча і розглядають на своїх сторінках події кількох поруч розташованих областей, тим не менше, їх наклади також не великі (близько 50 тис. примірників).

Левова частка разового тиражу по праву належить національним інформаційним газетам. Слід зауважити, що національні газети Італії, на відміну від англійських чи французьких аналогів, є не лише столичними виданнями, а виходять у різних містах: Мілані, Римі, Турині.

Досить поширена думка, що італійська інформаційна преса – це видання «змішаного» типу (tuttofare – «газета на всі руки»), тобто видання, яке висвітлює велику кількість новин із різних сфер життя, звернене до різнорідної аудиторії. Такі видання також називають «газетою-омнібусом». Поступово сформувалися різні підвиди цього типу: газети Півночі більше тяжіють до якісних видань, а газети Півдня – до масових. Основний спосіб розповсюдження – роздрібний продаж. За передплатою розходиться не більше 9 % загального обсягу тиражу¹.

Головними газетами країни вже третє століття вважаються Corriere della Sera («Вечірня пошта») і La Stampa («Преса»), які часом називають «вічними» газетами. Їх ріднить не лише рівень престижності. У них один власник – FIAT (група Аньєллі), власністю, якого La Stampa є безпосередньо, а Corriere della Sera – через фінансовий холдинг Джеміні, де FIAT володіє контрольним пакетом акцій. Слід підкреслити, що Аньєллі аж ніяк не схильний займати позицію стороннього спостерігача по відношенню до цих газетам, але активно направляє їх редакційну життя.

Corriere della Sera, найпопулярніша газета Італії, була заснована в 1876 р., через 15 років після народження самої країни. Історія розвитку газети призвели до формування репутації видання як своєрідного маркеру еліти. Вважається, що у серйозної правоцентристської газети дві душі. Перша належить Мілану, де її вважають місцевою газетою і де у Corriere della Sera практично немає конкурентів. У регіонах же її сприймають як газету для еліти – лікарів, юристів, бізнесменів і т.д. У провінціях вважається що мати постійно під рукою Corriere della Sera – все одно, що носити на грудях бедж з написом «Я – представник еліти».

Дотримуючись своєї стратегії розвитку, зберігаючи прихильність минулого і підтримуючи гасло Єдиної Європи, Corriere della Sera залишається найвидатнішим брендом серед усіх італійських газет з суттєвим накладом майже у 500 тис. примірників¹ у та розгорнутою структурою розширення брендів. Так, для успішного конкурування з регіональними газетами Corriere della Sera видає більше 10 регіональних випусків. Основний інформаційний блок доповнюється численними тематичними додатками газетного та журнального типів різної періодичності та розрахованих на різноманітну аудиторію. Це може біти як невід’ємна газетна вкладка, так і цілий парвторк.

La Stampa заснована у 1867 р. під назвою Gazzetta Piemontese («Газета Пьємонту») Вітторіо Берсецио. Девіз газети «Frangar, non flectar» (Зломлений, але не похилений). Сучасну назву отримала в 1894 р. Вважається третьою за популярністю серед неспеціалізованих газет Італії, і першою – серед незалежних газет оголошень. Видається в Турині і виходить в Італії та за кордоном. Наклад більше 300 тис примірників.

В один ряд з Corriere della Sera і La Stampa за останні три десятиліття стала La Repubblica («Республіка») – третя газета, фактично стала загальнонаціональною, яка досягла тиражу більше 500 тис. примірників. Засновник видання Еудженіо Скальфари з самого початку визначив її формулу так: якісна газета, але відмінна від традиційно італійської, так до того ж і недорога. Новий тип газети формувався не стільки в наслідування чогось, скільки в заперечення традиційної італійської «моделі-омнібуса». Спочатку була зроблена спроба створити велику газету для так званої «intelligenza laica», тобто людей, у яких немає стійких політичних і релігійних переконань. Цим газета відрізнялася від Corriere della Sera, читачі якої за своїми політичними переконаннями здебільшого демократи, а за релігійними – християни.

За свідченнями очевидців, «газета Скальфари була першою в Італії, яка не просто описувала одиничну новину, але представляла проблему, що ховалася за нею. До появи його газети, італійські видання просто пропонували розповідь про подію, передавали новини, без жодних коментарів чи пояснень. Скальфари ж з «видання-магнітофона», нейтрально записуючого новини, створив «газету-записну книжку», яка прагнула відновити події дня і зрозуміти. Газета стала культурним інструментом, що дозволяв пояснювати події, приводити їх в порядок і систематизувати день за днем. Читачі довіряли їй як виданню, яке допомагало розібратися в події і скласти свою думку. Це дозволяло називати газету «щоденним тижневиком»¹. Перетворення щоденної газети за характером інформації в тижневик – ця тенденція з’явилася завдяки впровадженню в газету елементів, характерних для інформаційних тижневиків: тип друку, використання зображень, стиль заголовків і листи.

У 1990-ті рр. весь ринок преси Італії характеризується деякими особливостями. У цей час газетний сектор отримав серйозну конкуренцію з боку телебачення і журналів, які сильно вплинули на газети, породивши чотири тенденції: перетворення щоденної газети за характером інформації в тижневик (settimanalizzazione), прагнення газет приділяти більшу увагу життю знаменитостей (spettacolarizzazione), залежність від телебачення (teledipendenza) і сенсаційність. Ці тенденції чітко відображають зміни в дизайні, стилі і змісті, що сталися з італійськими газетами в процесі взаємодії з іншими засобами інформації. Зміни, що торкнулися моделі інформаційної газети, прийшли від популярних журналів, телевізійних новин і розважальних програм. До них ще слід додати тягу до сенсацій, яка проявляється у цей час.

La Repubblica наслідувала традиції журналу L’Espresso¹: проголосила свою політичну лінію та мала особливий набір тем. Пізніше до газети додалися ще й журнальні додатки. З журналістської точки зору цей вплив журнальних трендів помітний в жанровій своєрідності: хроніка майже завжди викладається розповідним стилем; висвітлення політичних подій схоже на довге міркування, написане кращими журналістами. Дизайн також підлаштовується під журнальні традиції. Так з’являється традиція робити першу сторінку вітриною, часто виносячи на неї розповідь про курйозні випадки з життя або спортивні подіям.

Прагнення газет приділяти більшу увагу життю знаменитостей призвело до появи так званої «рожевої хроніки». Знаменитості, образ яких тиражувався на екранах телевізорів, стали все частіше з’являтися на сторінках газет. На першу шпальту тепер потрапили новини, що найбільш широко висвітлювалися на екранах. Поступово ця тенденція в Італії набула до того ж політичного відтінок. Події з життя політичних персон все частіше трапляються на першій шпальті під крикливими заголовками.

У дещо незвичному розумінні цього поняття, сенсаційність – відмінна риса італійської журналістики, яка сформувалася в результаті залучення її у вир політичних подій. Саме політична сенсаційність характерна для італійської преси. Вона проявляється в тому, що в гонитві за читачами і в запалі політичної боротьби газети рясніють заголовками, що часом не відбивають зміст статей, або публікують неперевірені факти.

Цікавою є й той факт, що в Італії до сьогоднішнього дня практично відсутній тип видавця-підприємця, здатного поставити випуск газети на промислову основу в розрахунку на прибуток, забезпечувану великими тиражами. Переважає інший інтерес. Зазвичай промисловець частину своїх грошей витрачає на субсидування який-небудь щоденної газети і таким чином володіє корисною зброю захисту його особистих економічних інтересів, а також, зрозуміло, всієї соціальної системи. У той час як в США, або в Європі найбільші комунікаційні групи належать «чистим» власникам, то в Італії ж навпаки вони належать промисловцям, основна діяльність яких пов’язана, насамперед, з промисловістю й фінансами.

У секторі фінансово-економічної інформації домінує газета Il sole 24 ore («Сонце 24 години»). Заснована в 1965 р. шляхом злиття газет Il sole і 24 ore, видання спеціалізується на новинах економіки та бізнесу, висвітлюючи і події в світі. Газета цілком успішна. Наклад її становить більше 300 тис. примірників з загальною читацькою аудиторією більше 1 млн.

Тижневики в Італії називають також «ротокальками» (rotocalchi). Якщо спочатку це поняття, яке визначає систему друку (ротокалькографія), вживалося для тижневиків з переважаючим ілюстративний контентом, то надалі воно стало синонімом тижневика взагалі (майже всі італійські тижневики стали друкуватися допомогою ротокалькографии). Наприкінці ХХ ст. з’явилося ще одне «позначення» тижневиків, що відноситься, як правило, до видань, що випускаються як додатки до великих щоденних газетам (англ. - magazine).

Інформаційний тижневики, згідно італійської типології, входять до групи так званих attualita (актуальних) видань. У цій групі домінують два традиційні журнали Panorama («Панорама») та L’Espresso («Експрес»). Тижневики такого типу є якісними громадсько-політичними виданнями, які у якості зразка обрали формулу журналу новин, адаптувавши її під особливості національного ринку преси, пропонуючи читачам не виклад подій, а досить глибинний їх аналіз разом з поглядами на ситуацію компетентних експертів.

Щодо системи аудіовізуальних ЗМІ, то Італія по праву вважається телевізійною країною, де телебачення – не лише основне джерело інформації, а й найбільший рекламний носій. З 1990-х рр. в країні працює дуальна система телерадіомовлення, що поєднує громадські та комерційні медіа. Ця система виражена не лише в принципах мовлення (громадському та комерційному), вона наочно представлена двома мовниками – громадською телерадіокомпанією Radiotelevisione Italiana – RAI (Радіотелемовлення Італії) та комерційний медіахолдингом Mediaset. При цьому RAI властиві не всі обов’язкові характеристики громадського телебачення. Формально воно є таким за своєю концепцією, але система фінансування (податок плюс реклама), механізм наповнення телеканалів не дозволяє віднести RAI до класичних зразків громадського мовлення. Компанія є схильною до політичного впливу. «Договір про послуги» між RAI і правлячою владою повинен хоча б теоретично гарантувати внутрішній плюралізм і збалансованість інформації, яку випускає в ефір громадське мовлення. Однак насправді поведінка RAI диктується логікою «розверстки» – спочатку цей сільськогосподарський термін означав виділення ділянок землі, а тепер служить кодовою назвою прийнятої практики розподіляти посади керівників, журналістів і продюсерів у відповідності з побажаннями політичних партій, особливо правлячої коаліції¹.

Фактично громадський сектор мовлення в країні виник як результат конкурентної боротьби з комерційними каналами холдингу Mediaset. RAI вимушена була шукати нові шляхи залучення аудиторії, розширення кола рекламодавців. Таким чином Італія стала країною, де комерційне телебачення не виникло як опонент громадському або державному, а навпаки, комерційне спричинило появу громадського на базі державного.

Винятковість Mediaset криється в особі його засновника і власника – впливової політичної та фінансово-економічної фігури країни Сільвіо Берлусконі. Протягом 1970–80-х рр. він створив розгалужену систему національного приватного мовлення повністю протиставив свої канали існуючим каналам RAI та закріпився на медіа ринку на законодавчому рівні² (закон Гаспаррі). Між мовниками розпочалася тривала боротьба за глядача. І тут вже RAI довелося копіювати вдалі ходи компанії Берлусконі. На державному телебаченні з’явилися зарубіжні фільми, серіали, теле-шоу тощо. У той же час Mediaset вивів теледіяльність у сферу бізнесу. Берлусконі не зміг отримати жодних субсидій з державного бюджету. а тому основним джерелом фінансування каналів Mediaset (Italia 1, Canale 5, Rete 4) стала реклама.

На сьогодны з фінансової точки зору стан мовної системи видається цілком благополучним, обороти значними, а ресурси високими. Основним джерелом доходів італійських мовників залишається реклама, і її в достатку вистачає для існування всіх секторів бізнесу, що відносяться до ЗМІ. RAI може розраховувати на постійний приплив рекламних доходів незважаючи на встановлені законом обмеження. Mediaset продовжує рік за роком демонструвати значне зростання прибутку і доходів. Платне телебачення – іншими словами, супутникове, кабельне і наземне цифрове – зростає з такою швидкістю, що рекламодавці почали проявляти до нього підвищений інтерес. Завдяки продукції італійського телебачення ринок у цій країні є одним з найбагатших у Європі, де в достатку представлені як універсальні, так і нішеві мережі, які з нетерпінням чекають, коли нові технології відкриють перед ними можливості для подальшого зростання. Малоймовірно, що будь-які нові гравці на цьому ринку зможуть успішно конкурувати з правлячою та очевидно недоторканною телевізійною дуополією RAI–Mediaset. Сектором, який містить потенціал для незалежного розвитку, залишається цифрове телебачення. Але і в цьому напрямку рухаються зазначені два телемонстри. Окрім традиційних наземних каналів RAI 1, RAI 2, RAI 3, телекомпанія активно розвиває мережу цифрових тематичних каналів: RAI 4 (серіали, фільми та телешоу для молоді), RAI 5 (культурні та документальні програми), RAI Gulp (дитячі та підліткові програми), Rai Movie (кіонфільми), Rai News (новини), Rai Premium (телесеріали), Rai Scuola (освітні програми), Rai Sport 1 та Rai Sport 2 (спорт), Rai Storia (історичні документальні програми), Rai Yoyo (дитячі програми), Rai HD та Rai 3D¹.

Не поступається й Mediaset, пропонуючи глядачам згадані вже універсальні Canale 5, Italia 1 та Rete 4 разом з тематичними Boing (для дітей та підлітків), Cartoonito (для дітей молодшого віку), Iris (телесеріали та телефільми), Italia 2 (канал для чоловіків), La 5 (канал для жінок), Mediaset Extra (найкращі серіали та телешоу Mediaset), Mediaset TGCOM 24 (новиннєвий канал), Top Crime (кримінальні серіали та фільми).

Схожа ситуація спостерігається і в радіосекторі. До звичних трьох радіоканалів Rai Radio 1 (новини та інформація), Rai Radio 2 (сучасна музика для дорослої аудиторії) та Rai Radio 3 (класична музика та культура), останнім часом додалися Rai Radio FD 4 (легка музика), Rai Radio FD 5 (класика та опери), Rai GR Parlamento (новини італійського парламенту), Rai Isoradio (станція супроводу на автошляхах), Rai Sender Bozen Radio (німецькомовне регіональне радіо), Radio Trst A (словенськомовне регіональне радіо).

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть основні механізми правового регулювання ЗМІ Німеччини.

2. О чому полягає специфіка організація німецької моделі друкованих медіа?

3. Охарактеризуйте ринок німецьких інформаційних тижневиків.

4. Чим вирізняється аудіовізуальний ринок Німеччини?

5. Назвіть національні риси медіаринку Автрії.

6. У чому полягає специфіка правового регулювання медіапростору Франції?

7. Охарактеризуйте ринок щоденної центральної преси Франції.

8. Назвіть сучасні тенденції розвитку французьких інформаційних тижневиків.

9. Які особливості функціонування телерадіосектора Франції Ви знаєте?

10. Яка з моделей журналістики орієнтується на «корінного мешканця» мережевого суспільства Кастельса і чому?

11. Назвіть національні особливості розвитку ринку преси Італії.

12. У чому полягає специфіка роботи італійських телерадіоорганізацій?

Тема 3. Острівна журналістика: особливості функціонування

Як вже йшлося, до острівної журналістики відносять національні медіа системи країн з системою загального права: Великобританія  і колишні британські володіння (колонії), в тому числі країни Співдружності націй і США. Логічно, що традиції зароджувалися в метрополії, а потім ширилися колоніями, поступово адоптуючись під національні особливості. Ситуація докорінно змінилися у ХХ ов., коли США заявилися про себе не лише як про вагомого політичного гравця на міжнародній арені, але і як про фінансово-економічну домінанту. Медіасектор не залишається осторонь і на сьогодні ми бачимо ситуація, коли саме Сполучені Штати визначають пріоритети розвитку комунікативного середовища, впливають на розподіл овиннєвийинг, володіють більшістю овиннєвийинг тощо. Порівнюючи системи ЗМІ Британії та США, мимоволі набуваєш висновку про не лише різні механізми формування інформаційного простру, а й про певну залежність британського овиннєвийин від американських комунікативних структур.

Медіасектор Великої Британії

В Великобританії немає загального закону про засоби масової інформації як і писаної конституції, тобто єдиного, цілісного документу про основи державного ладу, органи влади і права громадян. Проте термін «конституційні основи» можна дуже нерідко зустріти в заявах державних і громадських діячів країни. При цьому вони мають на увазі сукупність безлічі законодавчих актів і постанов, судових прецедентів, норм звичаєвого права, визнаних діючими на сьогоднішній день. Наприклад, відносини між демократичними інститутами країни і короною були визначені актами парламенту в 1688 і 1701 рр., що дало підстави для офіційного позначення державного ладу Сполученого Королівства як «конституційної монархії», за якої монарх царює, але не править.

Британці (як, скажімо, і громадяни США) бачать свою країну класичним прикладом реалізації доктрини «природних прав людини». Відповідно до неї, ці права стають невід’ємною прерогативою, приналежністю кожного з моменту появи на світ і присвоюються самим фактом народження, а не «даруються» якоюсь інстанцією. В їх числі – свобода думки і слова, «право знати», тобто право на інформацію, а також і право на публічне висловлення своєї думки.

Великобританія є учасницею багатьох найважливіших міжнародних договорів про права людини, в тому числі Європейської конвенції про права людини. Не один раз громадяни Великобританії зверталися до Європейського суду з прав людини за захистом своїх цивільних прав і, зокрема, права на самовираження («Хендісайд проти Великобританії», 1976 р., «Санді таймс» проти Великобританії», 1979 р., «Гескін проти Великобританії », 1989 р.). Ці звернення в юрисдикційний орган Ради Європи викликали скасування деяких норм англійського права, що не відповідають стандартам прав на свободу вираження поглядів¹.

На відміну від Німеччини у Великобританії не існує впливового механізму саморегулювання преси. Наглядовий орган, створений як інструмент саморегулювання британських друкованих видань Комісія зі скарг на пресу (Press Complaints Commission, PCC), не виправдав надій після того, як на поверхню спливли численні випадки прослуховування британськими журналістами телефонів знаменитостей і простих британців, а також підкупу поліції та інших посадових осіб для отримання інформації у період 2005–2011 рр.

Великобританія має одну з найбільш розвинених видавничих індустрій у світі. Тут налічується понад 7 тисяч різних періодичних видань і журналів, які публікуються щотижня, щомісяця або щокварталу. Друковані ЗМІ охоплюють переважну більшість ділових галузей, професій, видів спорту, захоплень і інтересів, і призначені для різних ринків і рівнів освіти.

Загальнонаціональні газети у Британії – це газети, які поширюються в усіх регіонах країни в один день, включаючи вихідні. Більшість з них листоноші доставляють прямо до порогу передплатника. Добре розвинена внутрішня транспортна і комунікаційна система щодо невеликої країни дозволили розвинутися унікальної національній системі друкованих видань, в протилежність ситуації, коли величезні розміри і географічні риси країни часто є головними перешкодами.

Головною рисою друкованої преси Великобританії є існування крупного газетного сектора. Ринок поляризований між щоденними та недільними виданнями, таблоїдами та солідними газетами, національними та локальними медіа. Більш ніж половина дорослого населення щоденно читають газети. Аудиторія недільних видань наближується до 65 % від загальної кількості мешканців. Регіональні та локальні газети читають близько 85 % британців¹. Загальний наклад щоденних газетних видань сягає майже 20 мільйонів примірників (на 1000 мешканців припадає 409 примірників). Щодо тижневих видань, то їх загальний наклад перевищує 6 мільйонів¹.

Історичний розвиток британської газетної індустрії привів до розподілу видань навколо трьох загальних груп ЗМІ: якісні (наприклад, The Times), міддл-маркет таблоїди або блек-топ таблоїди (як-то The Daily Mail), мас-маркет таблоїди або ред-топс (The Sun). Схематично британські загальнонаціональні газетні видання можна представити таким чином:

Таблиця 2.

Загальнонаціональна преса Великобританії

Широкоформатні / повноформатні (600 × 375 мм)	Формату «Берлінер» (470 × 315 мм)		Формату «Компакт» (425 × 675 мм)
ЯКІСНІ
Щоденні
Financial Times («Фінансові часи») The Daily Telegraph («Щоденний телеграф»)	The Guardian («Вартівник»)		The Times («Часи») The Independent («Незалежність») I («Я»)
Недільні
The Sunday Telegraph («Недільний Телеграф») The Sunday Times («Недільні часи»)	The Observer («Спостерігач»)		Independent on Sunday («Незалежність у неділю»)
МІДДЛ-МАРКЕТ/БЛЕК-ТОП ТАБЛОЇДИ
Щоденні		Недільні
The Daily Express («Щоденний експрес») The Daily Mail («Щоденная пошта»)		The Sunday Express («Недільний експрес») The Mail on Sunday («Пошта у неділю»)
МАС-МАРКЕТ ТАБЛОЇДИ/РЕД-ТОПС
Щоденні		Недільні
The Sun («Сонце») The Daily Star («Щоденна зірка») The Daily Mirror («Щоденне дзеркало») The Daily Sport («Щоденний спорт») The Morning Star («Ранкова зірка»)		The Sun on Sunday («Сонце у неділю») The Daily Star Sunday («Щоденна зірка у неділю») The Sunday Mirror («Недільне дзеркало») The Sunday Sport («Недільний спорт») The People («Народ»)

Загальнонаціональні газети видаються в Лондоні та Манчестері (The Guardian та The Observer).

Ринок загальнонаціональної преси вирізняється високим рівнем концентрації. Газети знаходяться у власності 9 компаній, на долю чотирьох найкрупніших – News International, Trinity Mirror, Northen & Shell, Daily Mail & General Trust – припадає близько 90 % усіх продаж накладу.

The Times – британська щоденна загальнонаціональна газета, вперше з’явилася на ринку преси в Лондоні у 1785 р. під назвою The Daily Universal Register («Щоденний універсальний регістратор») (сучасну назву здобула 1 січня 1788 р.). The Times та споріднена з нею недільна The Sunday Times (заснована 1821 р.) друкується Times Newspapers, що з 1981 р. входить до складу News International (один з активів News Corporation Руперта Мердока). Видання не залежать один від одного, засновані самостійно, як споріднені функціонують з 1967 р.

Газета традиційно вважається літописом усього, що відбувається в Об’єднаному Королівстві, та є незалежним голосом країни.

The Guardian – видання, що до 1959 р. виходило під назвою The Manchester Guardian («Манчестерська гардіан»), засноване у 1821 р. З локальної газети завдяки вдалій редакційній формулі The Guardian вдалося стати однією з впливовіших газет Британії, розширити свій вплив завдяки міжнародним випускам за межами країни та разом зі спорідненою недільною The Observer увійти до складу інформаційних джерел-лідерів Всесвітньої мережі. Сьогодні це найближчий контент-конкурент The Times.

The Financial Times гармонійно поєднує сухі факти, розважальні матеріали типу лайф-стайл, останні новини культури, спорту та бізнесу. У 1888 р. це видання вийшла на овиннєвий Великобританії як газета економічної інформації з ґрунтовним змістом та досить агресивною манерою викладу. Поступово газета набула репутації найкомпетентнішого джерела комерційної інформації. Головний продукт – редакційний зміст. Він передбачає повноту, точність та неупередженість¹.

The Daily Telegraph, що не випадково почала видаватися у рік відміни гербового збору (1855), одразу привернула увагу десятків тисяч читачів з лав середнього класу (особливо чиновників і дрібної буржуазії). До сьогодні видання залишається провідним джерелом інформації серед так званої категорії В (середня буржуазія, чиновники, висококваліфіковані робітники, просто «середній клас»)². Не впливає на популярність газети і її великий формат. Вважається, що заможній середній клас вимушений час від час конкурувати на ринку праці, а тому він звик не просто цікавитися новинами, але й споживати їх у класичному варіанті якісної газети. Саме цим можна обґрунтувати промоушн-ідею «Вплив, а не овиннєв»¹, яку видання проводила у часи всебічної таблоїдизації британської преси. Читачі The Daily Telegraph зацікавлені у змісті газети, тому вони будуть продовжувати закладати зусиль, читаючи розгорнуті публікації, розбираючись у компетентних аналізах суспільно-політичних проблем. Ергономічні ж моменти у даному випадку не суттєві.

Видання відоме своїми правими політичними поглядами. Відкриті симпатії до партії Торі привели навіть до виникнення прізвиська The Daily Torygrahp. І знов-таки якісний відбір контенту, геніальний дизайн, компетентність джерел інформації приваблюють до лав читачів не лише прибічників консерваторів. На думку спадає відома репліка героя популярного сатиричного серіалу BBC Yes Minister («Так, пане Прем’єр-міністре») Джима Хекера, у якій він описує аудиторію британських національних газет: «The Daily Mirror читають ті, хто гадає, що править країною, The Guardian читають люди, які гадають, вони повинні правити країною, The Times читають ті, хто дійсно правлять країною, The Daily Mail читають дружини тих, хто дійсно править країною; The Financial Times читають ті, хто володіє країною, The Daily Star читають люди, які гадають, що країна має правити іншими країнами, The Daily Telegraph читають ті, хто гадає, нібито все воно так і є»².

Щоденна The Independent не просто змогла увійти на структурований ринок якісної преси Великобританії, але й запропонувати читачу новий тип газет. Не вдаючись до крайнощів альтернативних видань (як це було у Франції і Німеччини), редакція «Інді» (так по-свійські називають газету прихильники) вдалася до нового формату висвітлення новин та інтерпретації соціальних явищ. Співробітники видання кажуть про газету, як про «якісне альтернативне ЗМІ… з власною думкою і чесним голосом. Ми маємо незалежний погляд на життя, який, ми сподіваємося, відповідає Вашим переконанням і нашим публікаціям»¹.

Консервативна британська The Daily Mail на сьогодні є провідним виданням преси овин-маркет. Заснована 1896 р., вона сьогодні входить до складу одного з лідерів видавничого бізнесу Британії концерну Daily Mail and General Trust. Разом зі спорідненою Mail on Sunday газета є другим за накладом після The Sun виданням з величезним аудиторним охопленням та високим рейтингом довіри серед читачів. Конкурує з нею колись дуже популярна The Daily Express.

Популярні видання в Британії з’являються на противагу якісним газетам. Піонером жовтих (а потім за типологією популярних) газет став Альфред Чарльз Уїльям Хармсворт, який започаткував The Evening news («Вечірні новини»), The Daily Mail, The Daily Mirror. На сьогодні на ринку Британії працює ціла низка видань типу попюлар-прес, але домінують The Sun та The Daily Mirror.

В Британії, як і в більшості розвинених країн, традиційні ролі «жовтих газет» протягом ХХ ст. здебільшого зводилися на отримання максимального прибутку, досягаючи останнього шляхом моментального реагування на запити маргінальних прошарків суспільства. Їхні принципи конструювання інформаційного потоку може увібрати в себе процес так званої фактоїдизації. Сам термін «фактоїд» був введений в 1973 році американським письменником-романістом Норманом Мейлером в його біографії Мерілін Монро. Мейлер визначив цей термін як «факти, не які були до того, як вони з’явилися в журналі чи газеті»¹.

С часом функціональний аспект діяльності цього типу видань дещо змінився і перейняв на себе ролі, які детально розкриті у працях М. Бахтіна з приводу карнавальної культури. Зокрема теза Бахтіна з приводу карнавалізації цілком пояснює сучасну функцію The Sun та The Daily Mirror: «Основна функція карнавалізаціі – відновлення вихідної амбівалентності культурних смислів, руйнування штучних монологічних бар’єрів як між літературними жанрами і мовними стилями, так і між замкнутими системами мислення і типами світосприйняття, яким карнавалізація протиставляє амбівалентну, овиннєвийингов і діалогічну систему цінностей, засновану на глобальній топографічній картині світу – з абсолютними верхом і низом і, одночасно, витягнуту по горизонталі». Карнавальне світосприйняття як джерело карнавалізаціі при всій відмінності варіацій і відтінків залежно від епох, народів і окремих свят має, за Бахтіним, ряд універсальних рис: відсутність факту і почуття рампи (карнавал – це видовище без поділу на виконавців і глядачів) і пов’язане з цим скасування будь-якої дистанції та ієрархії, що передбачає вільний фамільярний контакт як між самими людьми (новий «діалогічний» модус взаємин «я» і «іншого»), так і між ідеями, цінностями, явищами і речами («карнавальні мезальянси»)¹. У центрі концепції карнавалу – ідея про «інверсії двійкових протиставлень», тобто перевертання сенсу бінарних опозицій. Коли народ виходить на карнавальну площу, він прощається з усім мирським перед довгим постом, і всі основні опозиції християнської культури і всі побутові уявлення міняються місцями.

Королем карнавалу стає жебрак або дурень, трикстер. І йому віддають королівські почесті. Призначається також карнавальний єпископ, і блюзнірськи оскверняються християнські святині. Верх стає низом, голова – задом і статевими органами (матеріально-тілесний низ, за термінологією Бахтіна). Міняються місцями чоловіче і жіноче (чоловіки надягають маски жінок і навпаки). Замість благочестивих слів чується лихослів’я, майданна лайка. Міняються місцями самі протиставлення життя і смерті. І якщо карнавал у Середньовіччя – це тимчасове дійство, то сьогодні «жовта преса», інтуїтивно підкоряючись законам жанру, перманентно існує у визначених межах. Вона – той «трикстер», що вчиняє протиправні дії або, у всякому разі, не підкоряється загальним правилам поведінки. Ані The Sun, ані інші «жовті газети» не злодії, вони ставлять завданням суть ігрового процесу ситуації і життя. Не сама гра життя, а процес важливий для цього «трикстера».

Задля кращого розуміння ролі видань типу попюлар-прес слід згадати події 6 травня 2012 р. за добу до офіційного відкриття Олімпійських змагань у Лондоні. Співробітники британської газети The Sun організували провезення муляжу бомби до Олімпійського парку. Експеримент вдався, про що видання детально розповіло на своїх сторінках.

Як зазначалося у статті, журналісти вирішили провезти «бомбу» до Олімпійського парку, де розташовуються приміщення, в яких будуть жити атлети, а також ряд інших спортивних об’єктів, після того як один з робітників, який бере участь у будівництві, зателефонував до редакції і висловив побоювання заходами безпеки у парку.

За його словами, робочих перевіряють лише при проході на об’єкт вранці, а вдень і ввечері будь-хто може вийти або навіть виїхати на екскаваторі і знову зайти пізніше – і він не буде оглянутий.

Щоб перевірити слова робітника, який працює в Олімпійському парку вже кілька років, газета The Sun зібрала муляж бомби, до складу якого входили дві пластилінові пластини, акумулятор, мобільний телефон і звичайний будильник, з’єднані між собою проводами. Потім журналісти передали «бомбу» і приховану камеру робітникові, який до цього моменту спокійно виїхав на екскаваторі з Олімпійського парку, а потім, через 25 хвилин, повернувся назад. Цікаво, що прозора коробка з муляжем лежала на підлозі кабіни в машині, проте ніхто не звернув на неї уваги.

Проїхавши периметр суворо охороняється, робочий попрямував до будівель, де під час проведення ігор будуть жити атлети, потім – до велодрому і зробив кілька фотографій «бомби» на тлі цих будов.

Пізніше The Sun передала фото- та відеоматеріали «операції» організатору літніх Олімпйіскіх ігор–2012 – компанії LOCOG, яка висловила подяку газеті і заявила, що буде перевіряти цей інцидент.

Як наголошується в повідомленні, міністерство внутрішніх справ Великобританії у зв’язку з провозом муляжу бомби в Олімпійський парк також розпорядилося, щоб LOCOG негайно передала результати розслідування.

Заходи безпеки посилились. А якісні медіа, такі як The Guardian, The Times, The Independent, The Daily Telegraph майже щоденно звітували світові про стан безпеки на Олімпійських іграх у Лондоні.

Таким чином ми можемо бачити, що, незважаючи на сенсаційність та провокативність, сьогоднішня «жовта преса» виконує неабияку місію – сповіщає про те, що не потрапляє у коло традиційних інтересів респектабельних газет. А далі розпочинається міжнародне обговорення і відбувається воно не лише на рівні масової комунікації. Згадаємо відомий випадок з публікацією фото напіводягненої канцлера Німеччини Ангели Меркель у The Sun у квітні 2006 р. Сам по собі журналістський матеріал не мав жодної валюативності. А дискусія навколо нього вийшла за межі обговорення статури канцлера. В якісній пресі мова йшла взагалі про відповідальність перед виборцями і загальнолюдську гідність. При цьому винуватцем стала не газета, а канцлер, поведінка якою ініціювала публікацію.

Відзначається розмаїттям англійська журнальна періодика. При цьому даний сектор має певні національні особливості. Британія – інформаційно багата країна, але не її медіа ринку нема жодного журналу новин. Єдине видання нагадує цей тип преси – The Economist («Економіст»), але, це – унікальне видання. Характеризує себе як «щотижневі дискусії двох розумних друзів», воно має свій власний винятковий тон і висвітлює широкий спектр соціальних і політичних тем, що виходять за рамки його назви. Марк Тангейт так характеризує стиль видання: «Хоча складається враження, що «Економіст» – видання для доволі вузького кола, фактично він являє собою напрочуд приємне чтиво, з плавно побудованими реченнями та іронічним підтекстом. Можливо, самий дивний аспект його маркетингу – те, що він прагне переконати читачів у своїй дотепності і доступності, намагаючись при цьому зберегти свою клубну елітарність. The Economist – ідеальний буквар для тих, хто хоче справляти враження розумної людини на званих обідах.

В дійсності, саме з цієї ідеї і почалася вся кампанія «білий з червоного». Люди з фокусних груп говорили, що їм подобається, коли в метро хто-небудь помічає, що вони читають The Economist. Він, безсумнівно, престижний і створює про вас певне враження. Багато реклами грає на ствердження, що читач The Economist більш розумний, ніж решта.

Сюжет однієї телереклами видання, яка побачила світ у 1995 р., був таким: молодик сидить в літаку. Скоро оголосять зліт. Солідна знайома фігура підходить і всідається поруч з ним. Це Генрі Кіссінджер – далеко не найдурніший чоловік на планеті. У той час як парубок намагається приховати хвилювання, з’являється напис: «Ти готовий до цікавої бесіди?»¹

Певна елітарність підкреслена й тим, що видання завжди задовольнялося невеликими накладами. Наприкінці ХІХ ст. розповсюдження складало 3 700 примірників. У 1920-х рр. – лише 6 000 прим. Після Другої Світової – зростання почалося досить швидко. Зі стартових 18 000 до 100 000 примірників у 1970-х рр. Сьогодні тираж видання становить більше 1,464 млн примірників по всьому світові (з них Британія – 210 тис., Континентальна Європа – 235 тис., Азія та Тихоокеанський регіон – 142 тис., Середній Схід та Африка – 23,5 тис., Америка – 611 тис.¹)».

Інший нюанс полягаю у тому, що редакція The Economist називає видання газетою. Головні принципи функціонування розтлумачено на офіційному сайті:

«Є декілька питань, окрім самої назви The Economist, які здаються незрозумілими.

По-перше, чому видання називаються газетою? Ще в часи об’єднання «Банкерз Газетт» та «Рейлвей Монітор з 1845 по 1932 рр. The Economist визначає себе наступним чином: «Політична, літературна та загальна газета».

Така ситуація відбувається через те, що на додаток до аналізу та коментарів, видання намагається у кожному випуску висвітлювати головні події – бізнесу та політики – за тиждень. Воно друкується по четвергам одночасно у шести країнах та доступне у більшості великих міст світу наступного дня або у найближчий час.

Читачі будь-де отримують однаковий редакторський матеріал. Реклама різна. Можуть відрізнятися порядок секцій та обкладинка. Але слова однакові, крім того, кожного тижня читачі Британії отримують декілька екстра сторінок з британськими новинами.

Чому анонімність? Багато рук пишуть The Economist, але говорить колективний голос. Автори дискутують, часто сперечаються щотижня на засіданнях, відкритих для всіх членів редколегії. Журналісти часто кооперативно працюють над публікаціями. Деякі статті публікуються після суттєвої редакторської правки. Головна причина анонімності полягає у тому, що редакція вірить, більш важливо те, про що написано, а те, хто це написав. Принцип анонімності був введений Джефрі Кроутером, редактором The Economist з 1938 по 1956 рр. …

Хто є власником The Economist? З 1928 р. половина акцій належить The Financial Times (група Пірсона), інша половина знаходиться у незалежних акціонерів, у тому числі працівників редакції. Редакційна незалежність гарантується наявністю затвердженою Ради опікунів, яка призначає редактора і без дозволу якої, редактора не можна звільнити.

Щодо політичних ідей, то The Economist вірить у вільну торгівлю та вільний ринок… вважає себе ворогом привілей, помпезності та прогнозованості. Його не підтримували консерватори, такі як Рональд Рейган та Мргарет Тетчер… Видання виступало за реформування пенітенціарної системи, деколонізацію, контроль за видачу зброї та гей-шлюби.

І нарешті, The Economist вірить у відвертість. Уолтер Беджет, найвідоміший редактор ХІХ ст. увів традиції «розмовної мови, яка ясно та мальовничо з використанням експресизмів, нібито звичайні люди розмовляють один з одним, описує сьогодення». Саме таким стиль газети залишається до сьогодні…»¹.

На проблемах політики, літератури та мистецтва спеціалізується щотижневий журнал лейбористського забарвлення New Statesman («Новий державний діяч»), заснований у 1913 р. за участю Дж. . Шоу. Його конкурент – журнал Spectator («Глядач») орієнтується на консерваторів. Серед видань з питань науки й техніки серйозне місце посідає щотижневик New Scientist («Новий вчений»).

Аудіовізуальний сектор Великобританії являє собою класичну дуальну модель, в якій досить гармонійно функціонують як громадське телерадіомовлення, так і комерційній компанії.

Саме Британія стала батьківщиною громадською мовлення. У 1920-х рр. приватними компаніями Великобританії були зроблені перші кроки зі створення системи радіомовлення. У 1922 році Британській мовній корпорації (BBC) була надана перша ліцензія на право мовлення за допомогою восьми станцій. Компанія спочатку була комерційним підприємством. У 1925 році відповідно до рекомендації Парламенту компанія була ліквідована і замінена громадською Британською мовною корпорацією, яка була заснована відповідно до Королевської Хартії, що уособлює її особливий статус BBC та незалежність.

Згідно Хартії політику радіомовлення BBC мала визначати Рада піклувальників, члени якої призначаються королем (королевою). Рада має стежити за тим, щоб діяльність корпорації відповідала інтересам всього британського суспільства, а не тієї чи іншої партії, навіть якщо вона є правлячою. ВВС, таким чином, виявилася, з одного боку, відстороненою від державного апарату, а з іншого боку, праною з ним, так як монарх призначає членів Ради піклувальників за рекомендацією уряду.

Раді піклувальників підпорядкована Рада директорів, яка безпосередньо здійснює керівництво корпорації. Першим генеральним директором ВВС став лорд Рейт, який високо цінував мовленнєву монополію компанії, підкреслюючи, що вона забезпечує «єдність контролю» над британським мовленням. Лорд Рейт сформулював також три основних принципи, що й понині лежать в основі мовної політики корпорації: «інформувати, освічувати, розважати», – з сильним акцентом на перші два. І хоча потім третьому принципу стало приділятися більше уваги, ніж спочатку, самі розважальні програми ВВС, як правило, несуть в собі інформаційно-пізнавальне початок, в той час як інформаційні й просвітницькі намагаються робити також і розважальними.

Монополія BBC на здійснення мовлення тривала аж до 1954 року, проте корпорація зберігала монопольне становище в області радіомовлення до 1973 року, коли Уряд Великобританії прийняв рішення про створення місцевого комерційного мовлення.

Конкурент у ВВС з’явився 1955 року. Це був ITV – Independent Television (Незалежне телебачення), перший британський комерційний телеканал. Довгий час у Великобританії було всього три «кнопки» – BBC One (Бі-Бі-Сі Один), BBC Two (Бі-Бі-Сі Два) і ITV. У 1982-му у телевізорах з’явився ще один комерційний канал – Channel 4 (Канал 4), потім нові телеканали стали відкриватися один за одним. Сегодня в країні налічується трохи менше 500 каналів – цифрових, супутникових, мережевих.

BBC One – найстаріший британський телеканал. На всіх каналах Британської мовної корпорації немає реклами, фінансуються вони за рахунок ліцензійного збору. Цей збір платить кожне домоволодіння на території Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, в якому користуються телевізійним приймачем, цифровою телевізійною приставкою, відеомагнітофоном або DVD-записуючим пристроєм, або переглядають чи записують телевізійні програми на комп’ютері та іншому пристрої.

Кошти, зібрані таким чином, формують бюджет ВВС та (частково) кількох інших британських телеканалів, що мають права громадського мовника.

Розмір ліцензії встановлює британський уряд, з 2010 року він становить для кольорових телевізорів 145,5 фунти стерлінгів на рік, а для чорно-білих – 48 фунтів стерлінгів. Ця сума не залежить від кількості проживаючих у будинку або квартирі людей або пристроїв, здатних приймати телевізійний сигнал. Штраф за нелегальний перегляд складає 1 тис фунтів. Згідно з даними організації, у 2012 році понад 400 тисяч британців дивилися телебачення незаконно.

TV Licensing склала список найсмішніших пояснень того, чому люди не платять за телебачення.

Серед них такі:

«Взагалі-то мій собака, породи коргі, є родичем собаки Королеви, тому я думав, що мені не потрібна телевізійна ліцензія».

«Навіщо мені ТБ-ліцензія, якщо цей телевізор я вкрав? Ніхто не знає, що він у мене є».

«Телевізор дивиться лише мій трирічний син. Ви можете це вирахувати із державної допомоги, яку я на нього отримую? Він його дивиться, то хай він і платить».

«Мені не треба було платити, бо мені зробили смертельну ов’єкцію».

«Я не хочу платити за ліцензію на цілий рік. З моїм щастям я помру за півроку, і тоді гроші пропадуть».

«Я недавно схудла, і мені треба було купувати новий одяг. Тому я не могла собі дозволити платити ще й за ліцензію»¹.

Таким чином, ВВС фінансується безпосередньо жителями Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії, що дозволяє корпорації бути повністю незалежною від інтересів рекламодавців, акціонерів або політиків.

На території Сполученого Королівства за даними на 2013 р. ВВС представляє своєї аудиторії можливість приймати 10 інтерактивних телевізійних каналів, 10 радіомереж, більше 50 місцевих теле- і радіостанцій, користуватися інтернет-сайтом ВВС, послугами телебачення та радіо «на вимогу», а також програмою BBC Iplayer².

Мовлення на іноземних мовах для аудиторії, що знаходяться за межами Великобританії, ВВС здійснює за рахунок коштів, що виділяються на ці цілі з державного бюджету міністерством закордонних справ.

ITV – давній і головний конкурент ВВС. Ці два канали не перше десятиліття ведуть боротьбу за глядацькі рейтинги. Керівники ВBC і ITV традиційно один одного не люблять, причому до такої міри, що можуть, наприклад, заборонити своїм співробітникам навіть згадувати назву каналу-конкурента на робочому місці. ITV – комерційний телеканал, фінансується він доходами від реклами. З цієї причини до ITV часто ставляться з легким презирством. Передачі і серіали ITV настільки ж різноманітні, як і у ВВС – правда, зараз ITV не виробляє комедій і дитячих передач.

У 2012 р. Британія повністю перейшла на цифрове мовлення. Однак при цьому за даними на 2013 р. 13 тисяч сімей в країні досі використовують чорно-білі телевізори. Про це свідчать дані організації TV Licensing, яка збирає плату за телевізійні ліцензії.

Система ЗМІ Сполучених Штатів Америки

Законодавчі аспекти регулювання діяльності медіасфери США базуються на згадуваній Першій поправці до конституції країни. Усі закони, які тим чи іншим чином торкаються комунікативної діяльності, не можуть суперечити цьому документу. У той же час, як вже зазначалося, США не мають законодавчо закріпленої системи регулювання відносин у сфері масової інформації. Окремі федеральні акти і закони штатів зачіпають різні аспекти діяльності преси.

До основних принципів інформаційного законодавства сьогодні відносять:

1) дотримання конституційних гарантій свободи слова. Конституційні гарантії свободи ЗМІ закладені в Конституції США і в конституціях 50 Штатів;

2) розподіл повноважень між центральним і регіональними урядами. Конституція США, угоди і федеральні законодавчі акти є «пріоритетними» і мають перевагу при розбіжності їх з нормами законодавств штатів. Конституціям і іншим законам штатів дозволено відхилятися від положень федеральної Конституції лише в бік надання більших прав. У конституціях багатьох штатів аналог Першої поправки до федеральної Конституції сформульований в ще більш широкому сенсі;

3) включення елементів міжнародного права в національне право США. Сполучені Штати, в основному, ігнорують публічне міжнародне право (практика Верховного суду);

4) механізми саморегулювання в пресі. У США не існує впливового механізму саморегулювання преси;

5) відношення до поняття «наклеп». Верховний суд постановив, що кожного разу, коли проти ЗМІ висувається приватне звинувачення в наклепі, це вважається рівноцінним державному втручанню у здійснення пресою своїх прав і свобод і, отже, преса може розраховувати на захист, гарантований Першою поправкою.

Починаючи з 1964 року, коли мав місце знаменитий процес «The New York Times Company v. L. B. Sullivan» («Нью-Йорк Таймс» проти Саллівана), Верховний Суд США вважає, що Перша поправка до американської Конституції, якою гарантується свобода слова у пресі, в певному сенсі обмежує відповідальність за дифамацію і містить в собі обставини, що звільняють від даної відповідальності. У результаті всупереч законам штатів сформувалася важлива одноманітна національна концепція обставин, що обмежують відповідальність за дифамацію, а також загальнонаціональні принципи дифамаційного права.

Сполучені Штати використовують ізоляціоністський підхід стосовно публічного міжнародного права, включаючи сферу прав людини: США ратифікували дуже невелику кількість міжнародних договорів про права людини, та й то з істотними застереженнями. Американські правознавці сходяться на тому, що норми звичаєвого міжнародного права про права людини повинні використовуватися принаймні для тлумачення двозначних місць в Конституції і законах США. Однак Верховний суд висловлює негативне ставлення навіть до такої обмеженою ролі міжнародного права в правовій системі США¹.

Газетна індустрія США одна з найстаріших, а, відповідно, одна з найбільш зрілих та економічно стабільних індустрій. На думку О. Л. Вартанової, важливішою особливістю газетного ринку Сполучених Штатів є обмежена доля загальнонаціональних газет. Серед видань, присутніх на національному ринку існує відчутна різниця, бо кожна з них орієнтується на певні сегменти аудиторії. Тому типологічна різниця серед національних видань суттєво більше, ніж між місцевими газетами². Це, наприклад, актуально для The Wall Street Journal («Газета Уолл-Стріт»), як залишаючись національною за розповсюдженням протягом десятиліть являє собою тип фінансово-економічної газети. USA Today («США сьогодні») та The New York Times («Нью-йоркські часи»), хоча й мають загальнонаціональне розповсюдження, практично на конкурують на ринку змісту. Перша газета за типом контенту та оформлення нагадує свого роду «щоденний журнал». The New York Times відома широким спектром подій, про які говориться, аналітикою, пов’язаною не лише з обов’язковим охопленням усіх подій, скільки з виявленням пріоритетів. Конкуренції на ринку реклами між газетами також нема, бо реклама в The New York Times пов’язана з регіоном Нью-Йорк, тоді як в USA Today реклама здебільшого національна.

Важливо зазначити, що преса США – здебільшого регіональна. В країні видаються на лише газети місць (The Chicago Tribune – «Трибуна Чикаго», The Detroit News – «Новини Детройту» тощо), але й газета однієї вулиці – The Wall Street Journal. Газети США при своєму виникненні завжди орієнтувалися на конкретний регіон. Це пов’язано з тим, що журналістика США з самого початку розвивалася децентралізовано. Місцева преса завжди грала в ній ключову роль, газети найчастіше були таким же овиннєвийингов підприємством, як завод або фабрика за ступенем актуальності для життя того чи іншого поселення. У самих назвах газет відбивається їх орієнтація на конкретний регіон.

Поділ преси Сполучених Штатів на «масову» і «якісну» досить умовний, оскільки будь-яка «масова» газета прагне робити хороші, якісні матеріали, а будь-яка «якісна» – збільшити наклад та охопити максимальну кількість можливих читачів з аудиторії, на яку вона зорієнтована .

Звичайно, соціальна орієнтація видання позначається на його змісті. Так, наприклад, The Wall Street Journal розрахована на багатих американців і висвітлює проблему «як робити гроші» у широкому сенсі слова¹. Причому «робити гроші» не лише в США, але і на світовому рівні. Видання засноване компанією Dow Jones (у 2007 р. компанія куплена Рупертом Мердоком). Воно отримало ім’я від назви найважливішого для США ділового району Нью-Йорка і спеціалізується на фінансовій, економічній, бізнес-інформації, відома своєю глибокою аналітикою, високопрофесійними журналістами. Сайт газети (з’явився в 1996 р.) позиціонується як найбільший платний ресурс у веб. Розробки на порталі wsj.com ведуться без упину. Окрім звичних всім рубрик та тематичних сторінок ресурс пропонує користувачам численну кількість додаткових сервісів. Так IB Scorecard являє собою секцію, де в інтерактивному режимі відображається інформація про доходи банків за регіоном, направленням бізнесу та самими банками. Користувач отримує не лише інформацію за певним напрямком, але й стисле саммарі топ-угод. Для порівняння, якщо шукати всю цю інформацію окремо де й ще за тривалий час, то знадобиться декілька годин, а результат роботи пошукової системи може бути нульовим.

У 2013 р. на сайті запрацювала система WSJ Profile. У кожного користувача з’явилася можливість заповнити профіль, вказавши місце роботи, освіту, контактну інформацію, досвід роботи та коротку біографію. Таким чином ресурс запрацював як соціальна мережа, дозволивши обмінюватися приватними повідомленнями звичайним користувачам, вести власні блоги тощо.

Газета має власну мережу радіостанцій, з якими ділить новиннєвий контент: новини газети транслюються по радіо, а радіотрансляції стають підкастами газети. Цим The Wall Street Journal в певному сенсі перевершує The New York Times, яка під New York Times Radio має на увазі лише сукупність своїх аудіоподкастів (власні радіостанції ця газета продала в 2007-2009 рр.). Численні рази газета удостоювалася Пулітцерівської премії.

The Wall Street Journal тривалий час боролася за звання найбільш тиражної газети США. Видання заявляє про наклад у 2 млн 300 тис. примірників, але у цю цифру входить майже 900 тис. так званих цифрових копій. Таким чином на звичний паперовий наклад приходиться близько 1 млн 480 тис. примірників¹. 2012–2013 рр. довели, що якісне фінансово-економічне щоденне видання може мати найбільший наклад в такій країні як США. Найближчий конкурент газети у секторі паперовий копій – масова загальнонаціональна USA Today. Її наклад становить 1 млн 424 тис. При цьому видання значно відстає від лідера за кількістю цифрових примірників – лише 250 тис.

USA Today – перше видання, що претендує на звання національної газети США. Власником її є Gannet компанії. Газета розповсюджується у всіх 50 штатах США, а також у Канаді, Англії, Пуерто-Ріко. USA Today яскраве, гарно ілюстроване, легке для читання видання без відвертої бульварності, розраховане на масову аудиторію.

Після реструктуризації служби новин у 2010 р. USA Today оголосила про перенесення основних інтересів з друкованою на веб-версію. Видання надає читачам можливість взяти участь у обговоренні різноманітних питань від політики до мандрівок, коментувати опубліковані матеріали, спілкуватися з персоналом ньюзрум та іншими читачами, створювати власні овин-сторінки.

За даними на 2012 рік usatoday.com було 32,6 млн унікальних відвідувачів, а сторінки сайту переглянуло 632 млн читачів¹.

Портал являє собою мультимедійний ресурс, який за дизайном нагадує газету, але надає можливості споживати структуровані новини з гіперпосиланнями на архів, обговорення та коментарі, інфографічні матеріали та інші продукти (аудіо, відео, блоги, подкасти та оперативні Вебкасти).

usatoday.com надає можливість отримувати новини у тематичних добірках електронною поштою. Для користувачів мобільних пристроїв працює версія mobile.USATODAY.com. Редакція уважно стежить за повідомленнями, надісланими за допомогою сервісу «Зворотній зв’язок».

В он-лайн режимі для відвідувачів працює сервіс «Погода», який надає детальні інфографічні дані про погоду не лише США, але й провідних міст світу.

USA Today наявна в усіх популярних соціальних мережах і сервісах, включаючи Facebook (Фейсбук), Twitter (Твіттер), Google+ (Гугл+), Tumblr (Тамблр), Youtube (Ютьюб), Рinterest (Пінтерест).

Таким чином, сучасна структура USA Today будується за принципом конвергенції. Видання поєднує різні види комунікації (тексти, ілюстрації, аудіо та відеоконтекст, блог-комунікацію, форум-сервіси). Виходячи з того, що медіа не надає даних про окремі структури редакції газети і інтернет-платформи, а повідомляє про загальний склад працівників ЗМІ², можна припустити, що організована діяльність за принципом кросс-медійної редакції. Журналісти займаються не лише традиційною вербальною діяльністю, але готують аудіо та відео продукти, беруть участь в он-лайн конференціях, аналізують вебкасти та готовлять подкаст-файли.

Осторонь боротьби за наклад намагається стояти так звана «центральна нервова систем США» славнозвісна The New York Times. Боротьба за читачів, звичайна, входить до кола інтересів газети, але говорячи про свою якісність та деяку елітарність, видання пишається суттєвим накладом у 730 паперовий копій і більше 1 млн 130 тис. цифрових примірників¹.

Протягом своєї історії The New York Times придбала репутацію однієї з найбільш респектабельних і впливових газет у Сполучених Штатах. Незважаючи на потужний розвиток телебачення, радіо та мережевої журналістики, газета продовжує займати важливе місце в житті сучасного американського суспільства. The New York Times, будучи виданням міжнародного масштабу, має репутацію газети, що впливає на загальносвітові справи. На видання посилаються як на джерело достовірної інформації і як на видання, що відображає позицію провідних економічних та політичних кіл США.

The New York Times призначена для читачів із «вищих сфер» і ділових кіл. Це газета інтелектуальної еліти, політиків, бізнесменів, високопоставлених осіб, тих, хто часто бере на себе відповідальність за рішення, здатні вплинути на долю всієї нації. Однак останнім часом редактори NYT прагнуть здобути також і тих читачів, які не відносяться до традиційних для якісної газети.

Незважаючи на високий рівень інформаційних технологій, який дозволив би назвати The New York Times глобальним виданням, цю газету не можна віднести до даного типу. Більш точне визначення для неї – це загальнонаціональна газета з широким міжнародним поширенням. У 1980 р. The New York Times прийняла рішення, що визначило її майбутню стратегію розвитку. Вона приступила до випуску загальнонаціонального видання і використала супутники зв’язку для передачі матеріалу до друкарні в Чикаго. У наступні 10 років газета докладала значних зусиль, щоб заново позиціонувати себе в якості загальнонаціональної газети. У 1988 р. вийшла розширена версія з трьома рубриками для читачів Каліфорнії, а в 1990 р. ця версія стала загальнонаціональною. У 1997 р. газета провела першу загальнонаціональну кампанію з формування образу бренду під гаслом «Розраховуємо на весь світ»¹.

Початок ХХІ ст. був пов’язаний з декількома резонансними стосовно The New York Times. У травні 2003 р. газета зізналася, що один з її репортерів, 27-річний Джейсон Блер, був звільнений з газети в зв'язку з обвинуваченнями у плагіаті та надання сфабрикованих матеріалів. Він був викритий в переписуванні з іншої газети репортажу про родичів загиблого в Іраку солдата, а внутрішнє розслідування показало, що таке трапилося не вперше.

The New York Times створила свою репутацію, ґрунтуючись на достовірності і точності своїх публікацій, і той факт, що Блер крав цитати і переписував матеріали з інших газет, розглядався як серйозна загроза авторитету видання. Щоб захистити свою репутацію, видання здійснила безпрецедентні кроки: не лише звільнила нечистого на руку репортера, але і виступила з величезною статтею, в якій вибачалася перед читачами.

Створений газетою комітет з розслідування досліджував матеріали Блера, опубліковані з жовтня 2002 р. по квітень 2003 р. і виявив 36 з 73 випадків плагіату, обману, фактичних помилок та неточностей. Блер запозичив пасажі зі статей The Washington Post, The Wall Street Journal, низки місцевих газет. The New York Times закликала і своїх читачів перевірити матеріали Блера за три роки, що він працював у газеті. Комітет розслідував і політику керування газетою, при якій став можливим такий випадок, практику найму на роботу, використання анонімних джерел та матеріалів позаштатних авторів. Скандал послужив приводом для критики стилю управління газетою її двома редакторами – керуючим редактором Джеральдом Бойдом і особливо виконавчим редактором Хоуелом Рейнсом. Через п’ять тижнів після відставки Блера вони подали у відставку.

У цей же час Рада з присудження Пулітцеровської премії створює комітет з розслідування щодо лауреата Уолтера Дюранті.

У 30-ті роки минулого століття Уолтер Дюранті був одним з найвідоміших американських журналістів, провідним кореспондентом The New York Times у Радянському Союзі. Саме за матеріали з Москви йому і присудили в 1932 р. Пулітцерівську премію. Блискуче написані статті власного кореспондента в більшовицькій столиці створювали у американського читача уявлення про те, що соціалістичний експеримент в СРСР проходить цілком успішно, хоча і не без окремих труднощів. Дюранті брав інтерв’ю у самого Сталіна¹.

Кореспондент двічі бував в Україні і не помітив того, що там вмирають від голоду мільйони людей. Він заявив, що чутки про недоїдання на Україні це «чистий абсурд».

Між тим, в Британському посольстві в Москві зберігся запис про те, що вже в 1935-му році Дюранті конфіденційно повідомив британським дипломатам, що Україна знекровлена і там загинуло 10 мільйонів осіб. Брехня «великого журналіста» стала відома і його слава зів’яла. Однак, не дивлячись на публікацію неправдивих фактів багато років про Дюранті не згадували до 1990-х рр. Сама The New York Times писала в одній з редакційних статей про те, що стали відомі факти про недоліки, помилки в роботі Дюранті. Газета закидала автора за «байдужість до катастрофічного голоду ... коли мільйони людей гинули на Україні»². Ситуація була неоднозначною. З одного боку, слід було позбавити Уолтера Дюранті премії, а з іншого у газети не було прямих доказів винуватості лауреата. Було вирішено надати Раді з Пулітцерівської премії право вирішувати це питання. Справа розглядалася до 2003 р., коли у 70-річну річницю голодомору рада активізувала роботу. Питання було вирішено на користь «Нью-Йорк таймс». Дюранті посмертно не позбавили премії, оскільки вона отримана за висвітлення подій в СРСР у 1931 р., а голод лютував в Україні в 1932–1933 рр. і прямих доказів вини Дюранті знайдено не було.

Наприкінці травня того ж 2003 р. у відставку подав репортер газети, лауреат Пулітцерівської премії Рік Брег. Він пішов після того, як один з редакторів зауважив йому, що він підписав своїм ов’ям матеріал, підготовлений стрингером (позаштатним репортером), – про торгівлю устрицями у Флориді¹.

Резонанс скандалу в американських ЗМІ був величезний. Великі газетні компанії видали нові меморандуми для своїх службовців з приводу дотримання норм журналістської етики, з приписом не використовувати анонімні джерела, із закликами редакторам бути пильними в роботі з матеріалами, особливо молодих журналістів.

У пресі піднімалося питання про довіру до The New York Times. У деяких газет виникли сумніви щодо необхідності абонувати матеріали її інформаційної служби (а у неї близько 600 газет-клієнтів). Позитивну роль зіграла позиція самої газети, яка сама ініціювала публічний розгляд зазначених справ. Репутація видання, звісно, постраждала, але довіра читачів поступово повернулася.

Аудиторія ж The New York Times – не пересічні американці. Багато з них мають вчений ступінь, вищу освіту здобули 60 % читачів, а сімейний дохід перевищує 99,5 тис. доларів².

За роки існування компанія нагороджена багатьма журналістськими преміями, у тому числі 136 Пулітцерівської премії (своєрідний рекорд серед ЗМІ), з них 108 виграла The New York Times, 22 – The Boston Globe, 6 – регіональні видання¹.

У 2010 р. газета стала першим виданням, у якого читачі віддали перевагу друкованій версії електронну. На той час у The New York Times було понад 2,6 млн послідовників у Twitter, при цьому це була єдина газета, у якої Twitt-версія налічувала більше читачів, ніж паперова.

Тижневі видання Сполучених Штатів охоплюють усі теми і найширший кут зацікавленостей – від мистецтва та архітектури до тенісу, від авіації та садівництва до комп’ютерів та літературної критики. Багато з них видається також в інших країнах. перекладається різними мовами або мають філії в інших регіонах світу.

Серед найвідоміших тижневиків сьогодні у друкованому вигляді існують Time («Час»), The New Yorker («Ньюйоркець»), Sports Illustrated («Ілюстрований спорт»), TVGuide («Телегід»), Entertainment Weekly («Тижневі розваги»), Bloomberg Businessweek («Блумберг Бізнестиждень»). Усі ці видання тривалий час існували як різновид національної преси, але сьогодні це – потужні транснаціональні проекти, представлені на декількох континентах. Домінує у цій групі журнал Time, який став не лише провідним овиннєвий виданням США, але започаткував новий тип видання – журнал новин (news magazine), що згодом увійшов у національні овиннєвийин більшості країн світу.

Time став фундаментом величезної американської імперії масових комунікацій Time inc, що містить низку провідних світових журналів з різної тематики, глобальні он-лайн сервіси. У свою чергу Time inc інтегрований до світового лідера у галузі засобів масової інформації та розваг Time Warner inc. Останній займається медіадіяльністю, телемережами, кіно та телеіндустрією, видавничою справою. Конгломерат є власником провідних медіа брендів, таких як, Office Home Box, Time inc, Turner Broadcasting System та Warner Bros. Entertainment. Компанія розробляє та використовує провідні технології у галузі товарів та послуг, виробляє високоякісний контент, розповсюджуючи його з урахуванням гаджет-інновацій. У аналоговому медіа-секторі це журнальний бізнес: Time, Time for Kids (Time для дітей), Sports Illustrated, Sports Illustrated KIDS (Sports Illustrated дитячий), People («Народ»), Fortune («Успіх»), Money («Гроші»), та інші), теледіяльність (CNN, The CW, Warner Channel, New Line Television). Серед цифрових продуктів Тайм Уорнер включає в себе бестселери онлайн-відеоігр, домашнє відео, відео за замовленням, інтернет-портали для різноманітних платформ тощо¹.

Поява у 1922 р. першого журналу новин була спричинена декількома факторами. Різке зростання міського населення значною мірою розширило потенційну читацьку аудиторію. Чисельні технічні винаходи (телефонно-телеграфний зв’язок, розвиток автомобільної та авіаційної промисловості, створення сучасної поліграфічної техніки тощо) призвели до модернізації газетно-журнального виробництва та прискорення розповсюдження друкованої продукції. Засновники видання Генрі Люс і Бріттон Хадден розуміли, що діловій людині все важче орієнтуватися в зростаючих інформаційних потоках, і тому журнал новин був покликаний тримати своїх читачів у курсі найважливішого з того, що сталося у світі на минулому тижні. Ця інформація повинна подаватися в стислій та доступній формі без відволікання на побут, плітки або абстрактні міркування з різних приводів.

Першим плодом об’єднаних зусиль Люса і Хаддена був так званий «проспект» майбутнього тижневика, деякі розділи якого потім широко цитувалися в багатьох журналістських дослідженнях як зразок вдалої інтерпретації «формули» майбутнього видання.

У вступній частині «проспекту» стверджувалося, що, хоча журналістика Сполучених Штатів розвинута краще, ніж у будь-якій іншій країні світу, «люди в Америці у більшості випадків погано інформовані». Це відбувається через те, що жодне видання «не пристосувало себе до часу, який зайняті люди можуть собі дозволити витратити просто на те, щоб бути інформованими». Time, – заявляли засновники, – буде побудований на «новому принципі повної організації новин», для нього важливіше не те, скільки матеріалу міститься між його обкладинками, а скільки інформації, яка міститься на його сторінках, «дійде до свідомості його читачів».

Видавці передбачали відбирати усю інформацію з усіх важливих питань, що становлять загальний інтерес, з усіх провідних газет та журналів, які видаються у світі. Відібрана таким чином інформація розбивалася приблизно на сто коротких статей, жодна з яких не повинна бути довшою за 400 слів. Кожна публікація розташовувалася на певному місці у журналі у відповідності до твердо встановленого методу розташування матеріалів, який створює повну організацію новин.

Новий журнал з самого початку був замислений як своєрідний дайджест відповідним чином систематизованих та препарованих новин за тиждень. Редакція нібито брала на себе труд читати величезну масу газет та журналів, звільняючи від цього американців та пропонуючи їм раз на тиждень за відповідну платню екстракт з цієї маси інформації. Для засновників Time велике значення мала прийнята у 1918 р. постанова Верховного суду США за процесом «International News Service проти Associated Press», у якій йшлося, що новини по закінченні 24 годин становляться громадською власністю. Тим самим встановлювалося, що новина, на відміну від її конкретної інтерпретації конкретним органом друку, не є об’єктом авторського права¹.

Останній розділ мав назву «Упередженість редакції», і в ньому стверджувалося, що у Time не буде редакційної сторінки и що «жодна стать не буде написаною для доведення якого-небудь спеціального аргументу або положення». Разом з цим, стверджувалося у проспекті, редактори визнають, що «цілковита нейтральність у висвітленні суспільних проблем і важливих новин, вірогідно, також небажана, як і неможлива, і тому редакція готова визнати певну упередженість по відношенню до новин». Люс і Хадден склали список цих визнаних ними упереджень, який містив шість пунктів: «віра в те, що земля кругла; недовіра до нинішньої тенденції зростаючого втручання уряду; негативне ставлення до зростаючої вартості уряду; віра в речі і поняття, які не можна купити за гроші; повагу до старого, особливо до манер; інтерес до нового, особливо до ідей».

У момент появи Time основна національна комунікаційна магістраль була зосереджена в щоденних газетах, які по перевазі залишалися патріархальними і вельми нудними, що зумовило інтерес читацької аудиторії до нового журналу. За п’ять років наклад зріс з 3,5 тис. до 175 тис. примірників.

Сьогодні журнал залучений до багатонаціонального середовища новин з багатонаціональною аудиторією. Його наклад повністю окупився лише 1992 року, коли склав 5,5 млн. примірників. 23 % тиражу був прочитаний за кордоном. Аудиторію закордонних читачів Time становили багаті, космополітичні і порівняно молоді ділові люди, які добре орієнтувалися на міжнародній економіці і політичних течіях. Структурно редакція тижневика складалася з регіональних видань, що орієнтуються на інтереси місцевих читачів та зарубіжну рекламу; журнал пропонував на світовому ринку більше 60 своїх варіантів, заснованих на географічних даних.

Насьогодні міжнародна аудиторія Time складає 24 млн читачів, а глобальний мультимедійний бренд Time включає Time.com, Time Style& Design («Time стиль та дизайн»), Time For Kids і TIMEForKids.com .

Як міжнародний журнал Time видає випуски для Сполучених Штатів, Європи, Азії та південнї частини тихоокеанського регіону. Крім того 27 номерів на рік Time Global Business розповідає жителям США про компанії , дії виконавчої влади, стратегії і тенденції, що впливають не світовий бізнес-простір.

Американські конкуренти журналу Newsweek («Новини тижня») та US News&World Report («Новини США та світовий звіт») нещодавно припинили видаватися у паперовому вигляді перейшовши в он-лайн режим.

Окрім журналів новин, розрахованих на масову аудиторію, в США видається ціла низка видань, які детальніше та вдумливіше розглядають питання освіти, політики і культури; найвідоміші з них – The Atlantic («Атлантик»), The Harvard Educational Review («Гарвардський освітній огляд»), The New Republic («Нова респуліка»), National Review («Національний огляд»), Smithsonian («Смітсоніан») і, звичайно, The New Yorker. Ці розповсюджені журнали разом з численними професійно орієнтованими періодичними виданнями збирають досить значну аудиторію для серйозних дискусій. Крім того, вперше опубліковані в них матеріали часто передруковуються у світовій пресі або відтворюються у вигляді книжок.

Сектор тижневої періодки США заповнений як громадсько-політичними журналами новин, так і спеціалізованими виданнями. Диверсифікація асортименту представленої журнальної продукції є сьогодні стратегічним напрямком журнального бізнесу США.

Так лише одна корпорація Time inc в Америці видає спортивні, дитячі, фінанси-економічні журнали, стайл-лайф видання, журнали про зірок, про здоровий спосіб життя, про інтер’єр будинків. Подібна ситуація спостерігається і серед інших видавців. Видавничий будинок Conde Nust окрім всесвітньо відомих Vogue, The New Yorker, GQ (Gentlemen's Quarterly – «Щоквартальник джентльмена») та Vanity Fair («Ярмарок марнославтсва») пропонує лайф-стайл, епікурейські, весільні, подорожні та консьюмер журнали. Власник мегабренду Cosmopolitan мультинаціональна медіагрупа Hearst Corporation, зосереджуючись на гендерних журналах урізноманітнює їх тематику спеціалізуючись на жіночих (ELLE; Marie Claire; Cosmopolitan; Harper's Bazaar; O, The Oprah Magazine; Woman's Day; Redbook ) та чоловічих журналах (Esquire). Видавець також пропонує журнали для автолюбителів, садівників, тих, хто цікавиться дизайном, популярною механікою, кулінарією тощо.

Традиційне ефірне мовлення залишається поки найбільшим сегментом аудіоіндустрії за масштабами операцій, доходами та охопленням аудиторії. Основу цієї галузі становлять локальні радіостанції, перші з яких почали функціонувати на території країни ще в 1920 р. Ліцензування здійснюється FCC – Federal Communications Commission (Фдеральною комісією зв’язку). Більшість ліцензованих станцій працюють як комерційні підприємства. Одночасно в країні працює ціла низка некомерційних, громадських чи освітніх станцій, причому цей сектор в останнє десятиліття розвивається особливо динамічно.

Друга половина 1990-х рр. стала епохою стрімкої консолідації галузі. Після Закону про телекомунікації (Telecom Act) 1996 р. більше половини локальних станцій змінили власників всього за три роки. З’явилися величезні корпорації з сотнями і навіть більш ніж 1000 станцій, виникли нові гіганти і зникли колишні лідери.

Відповідні положення закону 1996 р. зняв обмеження на число станцій у загальнонаціональному масштабі та суттєво розширили можливості для великих власників на локальних і регіональних ринках. На найбільших з них, з 45-ма і більше функціонуючими комерційними станціями, одна компанія може володіти або керувати 8-ма станціями, при цьому, щоправда, маючи не більше 5-ти в одному діапазоні (FM або AM). На дрібних ринках, з 14-ю і менш комерційними станціями, можна володіти 5-ма станціями і не більше 3-ма в одному діапазоні. Але лише, якщо це не більше 50 % всіх станцій на ринку.

У результаті в 2007 р. в середньому по країні діє 9.3 комерційних власника на одному ринку (у 1996 р. цей показник становив 13.5), на десяти найбільших – 23.9 власника (33.1 в 1996 р.). У Нью-Йорку на початку 2007 р. працював 21 власник (33 у 1996 р.), в Лос-Анджелесі –27 (39), в Чикаго – 31 (54). Велика кількість локальних ринків, особливо середні і невеликі, зі стану монополістичної конкуренції перейшли до олігополії, при якій основні станції виявилися поділені між обмеженим числом власників, у більшості своїй пов’язаних з великими корпораціями. Значна частина місцевих ринків сьогодні контролюється кластерами, регіональними об’єднаннями з високою щільністю станцій одного власника в конкретному регіоні. Це дозволяє економити на обладнанні, офісах і персоналі, знижувати витрати і продавати рекламу на декількох станціях. До числа радіомонополістів Сполучених Штатів сьогодні входять Clear Channel Communications, Cumulus Broadcasting Inc, Citadel Communications, CBS Radio, Entercom, Salem Communications Corporation, Saga Communications Inc., Univision, Cox Radio Inc., ABC-Disney¹.

Тривалий час радіо виживало і зберігало високі темпи розвитку, тому що вміло домагатися високої лояльності споживачів, створювати стійкі групи слухачів всередині окремих спільнот і просто виробляти цікавий контент. Перебудова власності, створення в галузі величезних корпорацій і прихід непрофільних інвесторів призвели до втрати багатьма локальними станціями своєї індивідуальності, перевантаженості ефіру рекламою і практично ідентичним плей-листами. Значна частина слухачів практично перестала звертатися до традиційного радіо, адже його завжди слухали в першу чергу через музику, а тепер майже всю музику можна знайти в інтернеті.

Як для музичних, так і для інформаційних мовників, значний інтерес представляє поширення портативних цифрових пристроїв, здатних приймати, завантажувати і зберігати величезну кількість файлів з ​​музикою і програмами, причому робота в цифровому форматі робить все більш важливим те, хто їх зробив і доставив на конкретний пристрій.

Зараз американці купують стільки всіляких гаджетів, особливо музичних, що може створюватися враження, ніби традиційне радіо слухають лише найбідніші, ті, хто не може собі дозволити більш сучасну комунікаційну техніку. Але у традиційного радіо є одна найважливіша перевага: можна купити дуже дешевий приймач, доларів за 10, і просто ввімкнути його. І цей приймач буде працювати практично, будь-де. Те ж супутникове радіо приваблює найбільш забезпечену аудиторію, значить радіо втрачає найдорожчих для рекламодавців клієнтів. Але 70 % передплатників супутникового радіо залишаються слухачами і традиційного радіо, хоча б тому, що від нього поки нікуди не дітися.

Сьогодні у традиційних станцій і раніше є добре відомі назви і дорогий і досить затребуваний продукт, який за допомогою новітніх платформ і каналів можна переупаковувати, розширювати й пропонувати потенційно більшої аудиторії. Якщо традиційна станція використовує різні платформи, то може ловити слухача скрізь: у машині, потім через мобільний пристрій, коли він вийшов з машини, потім через комп’ютер – на роботі. Використання цифрових платформ дає додаткові можливості і рекламодавцям, які прийдуть за ними на станції.

У США не було державних програм обов’язкового переходу на цифрове радіомовлення, подібних тим, що існують сьогодні для ефірного телебачення. Тому для власників радіостанцій і великих радіогруп освоєння цифрових мовних платформ залишалося справою добровільною і в підсумку аналогове радіо одним з останніх засобів інформації почало освоювати цифрову передачу сигналу і змісту. Кілька великих груп радіостанцій стали серйозно інвестувати в цифрові технології ефірного мовлення лише в 2004 р., в той час як у Європі цифрове радіо почало розвиватися на 2-3 роки раніше. Перехід на HD Radio обходиться станціям в 30 000–200 000 доларів¹.

Різні розробники пропонували кілька варіантів розвитку цифрового радіо, але FCC затвердила лише одну технологію – HD Radio від компанії iBiquity Digital. На відміну від телевізійних технологій HD не розшифровується як high definition або мовлення високої чіткості. Але це платформа цифрового радіо, яке дозволяє FM-станціям досягати рівня звучання компакт-дисків, а АМ-станціям прийматися в денний час не гірше FM. Також цифрові технології дозволяють зупиняти і перемотувати пісні, купувати і продавати музику і пропонувати інші послуги.

Крім того, завдяки оцифруванню на одній частоті, на якій раніше був один аналоговий канал, тепер можна передавати два музичні або чотири розмовних канали. Як очікується, з розвитком технологій кылькысть можливих каналів буде рости, і при цьому не виникатиме необхідність платити мільйони доларів за нові ліцензії. Додаткова пропускна здатність дозволяє освоювати і розвивати мультикастинг (багатоканальність) і розширюють програмні та комерційні можливості традиційних станцій. Правда, поки мультикастинг повноцінно доступний лише FM-станціям.

Супутникове радіо в рамках радіоіндустрії можна в чомусь порівняти з кабельним телебаченням в рамках індустрії телевізійної: воно також вимагає спеціального приймача, але розраховане спочатку на споживання в тих же умовах, що і традиційні ефірні мовники, – вдома і в машині. Сьогодні супутникове радіо доступно практично всією країною і пропонує цифрове мовлення і, отже, високу якість звуку за плату, що означає спеціалізоване програмування і мінімум або відсутність (залежно від каналу) реклами.

Поширення аудіоконтенту в інтернеті має багато форм, але дві основні на сьогоднішній день – потокове аудіо (streaming audio) і подкастинг (podcasting). Головним приймаючим пристроєм для них стають персональні комп’ютери, що означає, що, на відміну від цифрового та супутникового радіо, у цієї форми мовлення практично не виникає проблеми розповсюдження спеціальних приймачів, без яких неможлива їх повноцінна робота.

У потоковому мовленні переважають два базових сегменти – ретрансляція сигналу офлайнових мовців і поширення програм оригінальних онлайнових каналів і станцій. Демократичність цієї платформи поки ставить конкурентів самого різного у найбільш рівні умови порівняно з іншими медійними ресурсами.

Подкасти (podcast) – аудіофайли і все частіше відеофайли, що розташовані в інтернеті, які можна скачувати на замовленням або які можуть автоматично приходити на комп’ютер користувачів з використанням, наприклад, RSS-розсилки.

Широке поширення телебачення в Америці почалося ще перед Другою Світовою війною. Ще 1939 р. Radio Corporation of America (RCA) буквально змусила FCC виділити місце в ефірі під перші 13 телевізійних каналів.

Справжня ера телебачення почався 1 липня 1941 року, коли компанія WNBT (дочірня NBC) отримала першу комерційну ліцензію на мовлення в Нью Йорку.

Реклама на телебаченні почалася із фрази «America runs on Bulova time!» («Америка живе по часу Bulova!») і показу годинника фірми Bulova на тлі карти країни в перерві бейсбольного матчу. До вересня 1941 р. WNBT вже продавала до 15 годин рекламного часу на тиждень.

Комерціалізація телебачення і визначила вигляд американського телебачення, який можна виразити одним словом – різноманіття. Америка ніколи не вводила ніяких податків на ТБ, як у багатьох європейських країнах, ніколи не мала державних каналів і ніякого натяку на цензуру. Хоча був і залишається законодавчий контроль з боку FCC, а в області реклами – з боку FTC – Federal Trade Commission (Федеральної Торговельної Комісії). Все телебачення в США знаходиться у приватній власності. Тому воно підпорядковується законам ринку, принципам конкурентної боротьби, які змушують телемовників перебувати в постійному пошуку нових телевізійних форм для утримання телеглядачів у свого каналу. Конкурентна боротьба диктує американському телебаченню орієнтацію на глядацькі інтереси, високу мобільність, націленість на динамічний розвиток. Така орієнтація визначається у програмах найбільш масових видів видовищ: інформації та розважальних програм. Розважальні програми різних жанрів становлять до 70 % ефірного часу: це фільми, телесеріали, ігри, шоу, вікторини та музичні програми. Оскільки орієнтація на масовість і загальнодоступність вимагає певного стандарту і «усереднення» їх до рівня найбільш поширеного типу споживання – їх інтелектуальна цінність, як правило, низька, але професійний рівень цих телевізійних програм досить високий. В американській моделі комерційного ТБ культурно-просвітницькі функції телебачення вступають в протиріччя з комерційними цілями і приносяться їм у жертву.

На сьогодні є п’ять основних типів телемовлення в Сполучених Штатах: ефірне, супутникове, кабельне, FTA (free-to-air), DTH (direct-to-home) і IPTV (Internet Protocol Television). Якщо ефірне ТБ не вимагає плати за перегляд, то супутникове, кабельне, FTA, DTH і IPTV працюють за передплатою, плата за яку приходить щомісячно. Вона залежить від кількості і від кожного каналу окремо, як правило канали продаються пакетом, а не поодинці.

Найбільшими ефірними мережами є NBC – National Broadcasting Company (Національна мовленнєва компанія), CBS – Columbia Broadcasting System (Коламбійська мовленнєва система), ABC – American Broadcasting Company (Американська мовленнєва компанія), Fox і CW (назва походить від перших літер компаній-засновників CBS та Warner Bros). Перші три розпочали свою історію в якості радіомереж: NBC і CBS в середині 1920-х років, і ABC став спін-оффом NBC в 1943 році. Fox є відносно новою мережею, запущеної в 1986 році, а CW була створена в 2006 році, в результаті злиття UPN з The WB.

На відміну від ефірних каналів, кабельні були спрямовані на вузьку аудиторію. Найуспішнішими на даний момент є USA Network (розважальний канал «Мережа США»), ESPN – Entertainment and Sports Programming Network (Розважальна та спортивна мережа) і Fox Sports (спорт), MTV – Music Television (музика), CNN – Cable News Network (Кабельна новиннєва мережа), Fox News і MSNBC (новиннєвий канал, назва якого походить від злиття абревіатур назв кампаній-засновників  Microsoft та NBC), Syfy (канал наукової фантастики, від якоі походить назва science fiction – Sci-Fi, потім Syfy), Disney Channel (сімейний), Nickelodeon і Cartoon Network (дітям), Discovery Channel і Animal Planet (документальні фільми), TBS –  Turner Broadcasting System (комедійний канал Мовленнєвої компанії Тьорнер), TNT – Turner Network Television (канал телеграми Телемережа Тьорнера) і Lifetime (для жінок).

США першими увійшли на ринок цифрового супутникового мовлення, коли в червні 1994 року DirecTV і USSB відкрили свої послуги на 150 і 25 каналів, відповідно.

При такій насиченості ринку аудіовізуальних ЗМІ найбільшою телевізійною мережею в США є, як це не дивно, PBS –  Public Broadcasting Service (Громадська служба телепередач), до якої входять понад 280 некомерційних станцій, що розподіляють між собою програми. Цей факт особливо вражає, якщо врахувати, що ці телестанції часто існують на вельми обмежені кошти з бюджету, на пожертвування телеглядачів і за рахунок приватних фондів .

PBS виникла як альтернатива комерційним мережам з їх орієнтацією на розважальні високорейтингові програми. Громадське мовлення – спосіб організації теле- або радіомовлення, заснований на особливій формі власності. Телерадіокомпанія не належить ані державі, ані приватним особам або компаніям, а знаходиться в «суспільній» власності.

Це означає те, що управління їй здійснює рада, що формується з шанованих громадських діячів (зазвичай представники великих партій, громадських об’єднань, церкви, профспілок тощо), що дозволяє виробляти більш збалансовану і неупереджену програмну політику.

Така телекомпанія в США існує виключно за рахунок пожертв від приватних осіб, комерційних компаній, а також на федеральні і місцеві гранти. Наприклад, в 2010 р. на потреби громадського мовлення в країні лише конгресом було виділено близько $ 300 млн.¹

Проте, велика частина фінансування приходить від самих глядачів. Зазвичай у цих компаній немає коштів ні на покупку хорошої техніки, ні на найм кваліфікованих фахівців, не кажучи вже про купівлю дорогих фільмів або ліцензій на виробництво телевізійних ігор.

Тому у корпоративних комерційних каналів (типу ABC або Fox) існує практика так званого соціально відповідального бізнесу або своєрідного шефства, яке виражається в основному у вигляді пожертвувань старої техніки та інформаційної підтримки.

Великий плюс таких каналів: тут немає дратівної реклами, бурхливих політичних дебатів та релігійної пропаганди. Програми, в основному – від освітньо-дослідних, мистецтвознавчих до музикальнo-розважальних і навіть кулінарних.

При цьому під «суспільством» розуміється все населення країни або регіону, яке покликана обслуговувати конкретна мовна організація.

Медіасистема Канади

Канадські ЗМІ є незалежними від уряду, вільними від цензури. У «Хартії прав і свобод» 1982 р. йдеться, що свобода думки, переконань, поглядів і їхнє висловлювання, включаючи свободу преси і інші засобів масової комунікації, є фундаментальними принципами свободи.

В країні нема єдиного закону про ЗМІ. Закон про доступ до інформації 1982 р. регулює право приватних осіб на доступ до певних видів урядової інформації і вимагає, що влада надавала інформацію швидко і за доступні кошти. Крім того цей Закон ввів посаду омбудсмена – комісара з питань інформації, до обов’язків якого входить розгляд скарг громадян на несправедливу відмову в доступі до урядової документації.

Основним правовим актом, що регулює діяльність телерадіосектора країни, є Закон про телерадіомовлення 1991 г. Саме цей закон регламентує функціонування громадської телерадіокомпанії CBC – Canadian Broadcasting Corporation (Канадської мовленнєвої корпорації)¹.

За традицією більшість канадських газет видається англійською мовою (розподіл приблизно такий: 95 % – англійською мовою, 5 % – французькою). Більшість з них належить великим корпораціям і лише 3 є незалежними: Le Devoir («Обов’язок»), L’Acadie Nouvelle («Нова Акадія»), Flin Flon Reminder («Нагадування Флін-Флону»).

В країні всього дві загальнонаціональні газети The Globe and Mail  («Земна куля та пошта»), National Post («Національна пошта»). Обидві видаються англійською мовою. При цьому лідером за накладом на сьогодні є торонтська масова газета The Toronto Star («Зірка Торонто»). У 2012 р. вона щодня розповсюджувала більше 350 тис. примірників². Її найближчі конкуренти якісна The Globe and Mail  і квалоїд National Post мають наклади відповідно 350 тис. і 140 тис. примірників³.

80 % канадських журналів видається в провінції Онтаріо, 78 % з них у Торонто, що робить його столицею журнального бізнесу. В основному журнали поширюються за передплатою. Цікавим є той факт, що журнальний бізнес активно підтримується урядом, проводяться спеціальні кампанії, що апелюють до патріотизму канадців і мовним особливостям. Девіз кампанії: «У нас власна мова. У нас власні журнали ». Канадським законодавством заборонено рекламувати в журналах тютюнову та алкогольну продукцію, ліки, а також публікувати рекламу, розраховану на дітей.

Найпоширеніший і впливовий щотижневий суспільно-політичний журнал Macleans найбільшого видавничого будинку Канади  Rogers Publishing Limited видається англійською мовою і має наклад 320 тис. примірників. За публікаціями журналу можна об’єктивно простежити ситуацію на фінансових ринках країни. Детальніше фінансово-політична інформація представлена у споріднених журналах MoneySense («Сенс грошей»), Canadian Business («Канадський бізнес»), Profit  («Прибуток»). Для франкомовної аудиторії Rogers Publishing Limited видає журнал новин L’actualité («Новини»).

Радіо і телемовлення Канади можуть служити ілюстрацією того, яким чином в країні здійснюється на практиці паралельне функціонування приватних і державних підприємств. CBC була заснована в 1936 р. як державна корпорація з метою не лише поширення інформації та розважальних програм, а й для розвитку культури і підвищення інтелектуального рівня громадян . До 1991 р. CBC контролювала радіо і телевізійну мережу, передачі велися англійською та французькою мовами, а також мовами індіанців і ескімосів. Закон про про телерадіомовлення зруйнував монополію дережавного телерадіосектора, і сьогодні в країні поряд з CBC працює безліч приватних радіостанцій і телестудій, що конкурують як один з одним, так і з державним мовником. Серед приватних організацій найпотужнішими є три телемережі: CTV¹ – провідна приватна англомовна телекомпанія, що пропонує широкий спектр новиннєвих, спортивних та розважальних програм; Global Television Network¹ (Глобальна телевізійна мережа), передачі якої ведуться англійською мовою в більшості провінцій; TVA² – кооперативна телемережа, телепередачі якої французькою мовою транслюються на Квебек, Нью-Брансвік і Онтаріо. Згідно з урядовою постановою 60 % обсягу мовлення мають становити канадські матеріали, однак, як показали дослідження, основна маса англомовних телепередач являє собою ретрансляцію або запис закордонних матеріалів, в основному американських. Обмеження, що стосуються змісту радіопередач і діють в системі радіомовлення Канади сприяли розвитку в країні власної індустрії звукозапису³.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте систему медіаправа Великої Британії.

2. Які риси притаманні сучасній моделі організації газетних видань Британії?

3. Яким чином різняться функції «якісної» та «популярної» преси (на прикладі англійських видань)?

4. Визначте специфіку видання The Economist на світовому ринку преси.

5. Назвіть основні принципи діяльності BBC.

6. Яким чином організовано дуальну систему телерадіомовлення Британії?

7. Охарактеризуйте головні аспекти функціонування системи медіаправа США.

8. Визначте місце таких видань, як The Wall Street Journal, The New York Times, USA Today на ампериканськоому та світовому інформаційному просторі.

9. Чим вирізнається система американських громадсько-політичних журналів?

10. Назвіть особливості редакційної формули журналу Time.

11. Надайте стислу характеристику радіосектора США.

12. Чому американську модель телемовлення вважають суто комерційною?

13. Охарактеризуйте національну специфіку медіаринку Канади.

Тема 4. Журналістика країн Азії та Латинської Америки

Азія, найбільший за територією і населенням континент, з 1960-х років вона почала розвиватися швидше, ніж інші регіони світу. Причому країни Східної і Південно-Східної Азії перевершували у динаміці зростання іншу частину континенту. Особливо вражаючих результатів домоглися 10 країн: Японія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Китай, Малайзія, Тайвань, Таїланд, Індонезія, Філіппіни, хоча і тут були свої відмінності, варіації і ступені успіху. Навіть, незважаючи на фінансову кризу 1997–1998 рр., що обрушилася на країни ПСА і сповільнила на час стрімкість розвитку економіки ряду азійських держав, фахівці стверджують, що й далі нові індустріальні країни Азії продовжать динамічний шлях до процвітання і перетворяться на центр економічного, науково-технічного і соціального прогресу.

Країни, ще недавно перебували на периферії сучасної цивілізації, зробили стрибок у стислі історичні строки. Для цього їм знадобилося 25–30 років, майже вчетверо менше часу, ніж Японії і в 8 разів менше, ніж США.

На сьогодні роль засобів масової інформації Індії посилюється з кожним роком. В останні двадцять років в Індії відбувається активний розвиток інформаційного суспільства. Детальний аналіз системи ЗМІ країни представлено у дисертаційному дослідженні Ірини Філатової «Газетний ринок Індії в умовах розвитку інформаційно-комунікаційних технологій на рубежі XX і XXI століть»¹, у якому авторка зокрема зауважую, що сьогодні у країні швидкими темпами зростає кількість інтернет-підключень, збільшується число абонентів мобільного зв’язку. У результаті комп’ютер і мобільний телефон стають новими каналами доставки інформаційного контенту аудиторії. Однак на відміну від багатьох західних країн, де в останні роки зафіксовано серйозне падіння газетних тиражів внаслідок мінливих переваг читачів, все частіше використовують Інтернет для отримання новиннєвої інформації, газетний ринок Індії, навпаки, демонструє стабільне зростання. У період з 1990 по 2010 рік газетні наклади в країні збільшилися в десятки разів. Тим часом серед представників журналістської спільноти не змовкають дискусії про те, яким чином подальший розвиток інформаційно-комунікаційних технологій позначиться на стані газетного ринку в країні.

Набуття Індією незалежності в 1947 році поклало початок нової, вільної журналістики в країні: прем’єр-міністр Джавахарлал Неру був прихильником свободи друку і захищав права журналістів. З ім’ям Індіри Ганді, що змінила Д. Неру на посаді прем’єр-міністра, пов’язані жорсткі обмеження щодо друкованих ЗМІ, встановлені у зв’язку з введенням в країні надзвичайного стану у 1975 році. Ситуація змінилася в 1977 році, коли партія І. Ганді програла парламентські вибори і пост прем’єр-міністра зайняв Морарджі Десаї.

У період з 1984 по 1989 рік стояв на чолі уряду Індії Раджів Ганді заклав основи реформування національної економіки. Цей період був відзначений значним зростанням кількості газет і журналів на індійському медіаринку.

Конституція Індії з наступними змінами діє з січня 1950 р. Право на свободу преси не зазначено в Конституції в явному вигляді, але трактується як складова частина права на свободу слова і самовираження, гарантованого статтею 19 (1) Конституції. Цензура здійснюється відповідно до закону про державну таємницю (Official Secrets Act), який нерідко використовується владою країни з метою придушення небажаної критики на адресу уряду. В останні роки основна увага цензури зосереджена на матеріалах, що відносяться до розряду інформації про національну безпеку, насамперед про становище в штаті Джамму і Кашмір і в цілому про індійсько-пакістанський територіальний конфлікт.

Регулювання ЗМІ включає законодавство, прийняте ще в колоніальний період. З кінця 1980-х рр. в суспільстві і політичній еліті зріло невдоволення залежністю електронних ЗМІ від уряду, що в 1990 р. привело до прийняття закону про створення незалежної телерадіомовної корпорації Prasar Bharati (Мовна корпорація Індії).

Демократизація соціально-політічного життя країни, послідовна інтеграція Індії до міжнародних економічних процесів, конвергенція сучасних засобів масової інформації та комунікації та інші фактори зумовили необхідність створення сучасного законодавства у сфері ЗМІ.

У 2002 р. урядом було схвалено проект закону про право на інформацію, який розроблявся з 1992 р. Закон містить гарантії громадянам країни прав доступу до офіційної, в тому числі урядової інформації.

На сьогодні медіаіндустрія Індії стала одним з найбільш динамічно зростаючих секторів національної економіки. У свою чергу серед індійських ЗМК домінантним є телебачення. Національний медіаринок Індії формують як приватні, так і державні компанії. Преса в країні з самого початку розвивалася як приватний сектор, а телерадіомовлення спочатку перебувало під повним державним контролем. Сьогодні держава відійшла від монопольного володіння аудіовізуальним сектором, а приватне мовлення довело свою відповідність вимогам сучасного інформаційного простору.

До основних особливостей сучасного медіасередовища Індії, зокрема, відносяться: різноманіття друкованих видань, які виходять на національних мовах; висока концентрація друку; сімейна наступність у видавничій справі; гостра конкуренція між провідними газетними групами; нерівноцінне розподілення реклами між англомовними виданнями та журналами на національних індійських мовах; швидкі темпи зростання ринку.

Період з 1990 по 2010 рік був відзначений в Індії локалізацією найбільших національних газет. Великі видання, включаючи Dainik Jagran («Щоденна варта»), Dainik Bhaskar («Щоденний творець»), Hindustan Times (Часи Індостана), Times of India («Часи Індії»), почали освоювати нові території розповсюдження, запустивши регіональні випуски в сільській місцевості. Основною метою видавців було розширення кола читачів та залучення регіональних рекламодавців.

Газетна експансія в сільській місцевості проходила на тлі низки соціальних та економічних перетворень, які багато в чому сприяли насиченню національного газетного ринку .

Одним із вирішальних факторів, що визначили особливості медіаландшафт країни і сприяли зростанню газетних тиражів в період з 1990 по 2010 рік , стало зростання рівня грамотності населення. У ряді регіонів він супроводжувався зростаючою політичною обізнаністю населення.

У 1992 році були прийняті 73 і 74 поправки до Конституції Індії , що відродили в країні вибори до панчаяти, органи сільського самоврядування , в результаті чого різко зросла ступінь участі представників нижчих класів у політичному житті країни. Панчаяти зіграли вирішальну роль у питанні проникнення газет в сільську місцевість, оскільки участь населення у місцевому самоврядуванні вимагало високого ступеня обізнаності про останні події на національному та локальному рівні , що робило друковані видання все більш затребуваними в сільській місцевості.

З часом глави органів місцевого самоврядування, сарпанчі, почали виписувати газети і читати їх будинку, щоб бути в курсі останніх новин. Поступово збільшувалися і обсяги реклами, що публікується панчаятами , при цьому сарпанчі хотіли, щоб їх фотографії друкували в газетах. Таким чином, представники місцевого самоврядування, в першу чергу ті, хто володів політичною владою , заклали основу для зростання газетних тиражів у сільській місцевості і, відповідно, зростання національного газетного ринку.

Ще одним фактором, що вплинув на розвиток газетного ринку, стало зростання доходів сільського населення і, відповідно, купівельної здатності внаслідок реформ економічної лібералізації , які індійський уряд проводило з 1991 по 2006 рік.

Нарешті, важливу роль у процесі трансформації газетного ринку зіграв розвиток комунікацій і використання технологічних інновацій, які багато в чому сприяли локалізації газет. Перехід на офсетний друк, поява в сільській місцевості факсу та Інтернету з модемним підключенням дозволили прискорити доставку газет читачам у сільській місцевості.

Перераховані фактори мали величезне значення для газетного ринку Індії. У період з 1990 по 2010 рік у країні було зафіксовано істотний приріст газетних тиражів на тлі зростаючого попиту, в тому числі в сільській місцевості. При цьому популярними виявилися газети, що виходять на національних індійських мовах, тоді як читацька аудиторія англомовних видань, навпаки, зменшилася. У 2010 році найбільша читацька аудиторія була зафіксована у газет, які виходять на мові хінді Dainik Jagran і Dainik Bhaskar. Кількість читачів цих газет склала 54 мільйони людей і 45 мільйона осіб відповідно¹.

Пояснити конкурентну перевагу газет на мові хінді в порівнянні з виданнями на інших національних мовах досить просто: так званий пояс хінді² проходить територією восьми штатів, в яких проживає істотна частина населення Індії. У результаті видання на хінді мають більше охоплення аудиторії, ніж газети іншими мовами. Сьогоднішнє різноманіття індійського газетного ринку добре проілюстровано в книзі «Газетний маркетинг в Індії» Н. Джйоті Кумара: «У Європі грамотний мандрівник може прочитати заголовки від Мадрида до Гельсінкі. В Індії тамільська газета може бути так само незрозуміла жителю штату Керала або Карнатака, як канадцеві або кенійцю»³.

Мовне різноманіття видань країни відіграє важливу роль у розстановці сил на національному газетному ринку, для якого характерна гостра конкуренція між провідними газетними групами. До їх числа входять:

- The Times Group (група «Таймс»: видає найбільшу за розмірами читацької аудиторії англомовну газету в країні The Times of India, щоденну фінансову газету Economic Times («Економічні часи»), регіональні видання, включаючи газети мовами хінді, каннада,  маратхі, гуджараті, бенгалі. Усього більше 30 газет та журналів¹);

- Hindustan Times Group (група «Індостан Таймс»: видає однойменну щоденну газету англійською мовою та її родинне регіональне видання на хінді Hindustan);

- The Hindu Group Publications (група «Хінду»: видає щоденну англомовну газету The Hindu («Індус»), щоденну фінансову газету Business Line («Бізнес лінія»), тижневик The Hindu International Edition («Міжнародний випуск Хінду») та декілька журналів²);

- Indian Express Limited (група «Індіан Експрес»: видає щоденну англомовну газету The Indian Express («Індійський експрес»), англомовну фінансову Financial Express («Фінансовий експрес»), фінансово-розважальний тижневик Screen («Екран»), а також ряд видань мовою хінді³);

- ABP Group (група «Ей Бі Пі»: випускає велику національну щоденну газету Anandabazar Patrika («Анандабазар Патріка») бенгальською мовою та щоденну газету англійською мовою The Telegraph («Телергаф»), що займає лідируючі позиції за накладом у Східній Індії).

Висока концентрація – ще одна характерна риса газетного ринку Індії. Індійські газети – особливо це властиво газетам, які пишуться національними мовами, – видаються відразу в декількох великих містах, що дозволяє забезпечити більш оперативну доставку видань читачам, охопивши великий пласт величезного населення країни. Друкована журналістика в Індії історично розвивалася, перш за все, в чотирьох містах, які згодом стали найбільшими видавничими центрами: Ченнаї, Нью-Делі, Мумбаї і Калькутті. У цілому ж у країні налічується близько 25 великих видавничих центрів, де виходить 90 % видаються в Індії газет. При цьому близько 75% щоденного сукупного тиражу англомовних газет припадає всього на три видання – Times of India, The Hindu і Hindustan Times¹. Решта англомовних видань виживає здебільшого за рахунок інших джерел доходів, насамперед за рахунок здачі в оренду нерухомості, отриманої в довгострокову оренду від уряду кілька десятиліть тому. Населення, яке проживає поза межами великих міст, воліє читати газети рідною мовою, і вплив цих газет на громадську думку сильніше, ніж англомовних видань. Однак сукупні рекламні доходи англомовних газет вище, ніж у видань на національних мовах через те, що великі рекламодавці орієнтуються на платоспроможні верстви населення – аудиторію англомовних газет.

Новітньої тенденцією в розвитку контенту журнальної періодики стала диверсифікація видань. Нішеві видання користуються зростаючим попитом освічених верств читацької аудиторії, що, у свою чергу, в майбутньому може послабити залежність видавців від реклами. В останні роки з’явилися видання, що раніше не звичні для індійської читацької аудиторії: журнали про виховання дітей, гольф, домашніх тварин, журнали для домогосподарок тощо¹.

В даний час індійський телевізійний ринок є третім найбільшим телевізійним ринком в світі після Китаю і США. У 1991 р. в країні розпочалося загальнонаціональне супутникове мовлення. На початку 1990-х рр. були запущені найбільші супутникові телевізійні мережі, включаючи сьогоднішніх лідерів ринку Zee TV і Star TV. За останні два десятиліття загальна кількість телеканалів в країні зросло в десятки разів. У цей період був запущений ряд цілодобових новиннєвих каналів, музичних та спортивних каналів, каналів для дітей. В даний час комерційні телеканали в Індії мовлять як англійською, так і національними мовами.

Одним з основних питань, в якому преса програє телебаченню, є оперативність подачі інформації. Новини, про які індійці могли дізнатися з газет лише наступного ранку, виявилися доступними цілодобово на новиннєвих телеканалах , які ведуть мовлення двадцять чотири години.

Це істотно підривало позиції друкованих видань як основного та первинного джерела інформації для місцевого населення. Поширення телебачення в країні призвело до того, що формування порядку денного перестало бути функцією виключно друкованих видань. В результаті газети все частіше ділять цю функцію з телеканалами .

На відміну від газет , телебачення виявилося і більш універсальним джерелом інформації , доступним навіть неписьменним мешканцям країни.

Нарешті, з приходом телебачення в сільську місцевість істотно зріс ступінь інформованості місцевого населення про навколишній світ, що сприяло зміні погляду мешканців сіл на цілий ряд питань, включаючи статус жінок у суспільстві, планування сім’ї тощо. У сільській місцевості перегляд супутникових і кабельних каналів став найважливішим способом дозвілля, у результаті комерційні телеканали склали серйозну конкуренцію виданням, які роблять ставку на розважальне читання.

З комерційнимм каналамм мовлення конкурує державне телебачення. Національна мовленнєва компанія Doordarshan – DD («Телебачення») входить до низки найбільш крупних наземних мовних мерех світу. Компанія належить державі, але мовлення веде на засадах громадської мережі. За даними на 2013 р. компанія працює на 21 телеканалі у трьох напрямках: національний, регіональний і місцевий. Серед цих каналів 2 національні – DD National (Національне телебачення) і DD News (Телевізійні новини)¹. Канал DD National транслює як національні, так і регіональні та місцеві програми, вироблені по всій території країни, охоплюючі 91,2 % населення. DD News веде цілодобове новинне мовлення, наземний охоплення становить 46,4 % населення країни². У національних програмах робиться акцент на події , які перебувають у сфері інтересу всієї країни. Регіональні програми створюються на рівні столиць штатів і висвітлюють місцеві події. Ці програми транслюються мовою штату.

Система засобів масової інформації Китаю суттєво відрізняються від індійської. У КНР законодавство про ЗМІ складається з норм щодо обмеження медіа, ліцензування мовлення, акредитації журналістів , цензури чи іншої форми контролю над змістом інформації. Ці закони формують, розвивають і втілюють певну модель ЗМІ. Трансляція такої моделі базується на місцевих традиціях. Приклади контролю за поширенням інформації в Китаї показують, що іноді вони розходяться з конституційними нормами країни. Так, пересічний громадянин КНР не має повного доступу до всієї інформації щодо подій зовнішньої і внутрішньої політики. Контролюючі заходи відносно Інтернету не дають громадянам країни стежити за розвитком подій у світі . У контексті світового права, в Китаї порушуються закони про поширення інформації та права на її отримання та вивчення .

Медіапорядок в КНР зводиться до підпорядкування всіх ЗМІ партійно-державному ідеологічному контролю при значній незалежності редакцій в політично нейтральних питаннях; наявності централізованої (неринкової) медіаекономіки, де комерційна реклама відіграє невелику роль. При цьому існує певний парадокс щодо законодавчої сфери і реальної медіапрактики. В останні десятиліття економічна діяльність китайських ЗМІ відбувається в умовах ринкової економіки. Однією з важливих тенденцій розвитку китайської друку, починаючи з середини 1990-х рр., стала концентрація газетного виробництва і формування газетних корпорацій. За минулі роки її структура сильно змінилася: – сформувалася досить розвинена друкована індустрія, представлена більш ніж 40 провідними газетними корпораціями, які є акціонерними товариствами зі змішаним капіталом, сучасною системою управління і диверсифікацією свого виробництва. Більшість китайських газетних корпорацій було утворено на основі великих партійних газет шляхом одностороннього поглинання, коли потужні видання КПК приєднували до себе збиткові непартійні газети. Таким чином, медіакорпорації змогли за короткий період збільшити оборотні кошти і підвищити обсяги одержуваного прибутку.

Серед найбільших медіахолдингів Китаю виділяється Yinzminz Yizbau (Женьмінь жибао – «Народна щоденна газета») – газетна група, створена на основі однойменної системоутворюючої газети. Yinzminz Yizbau – найстаріше і найбільше партійне видання, що користується величезним впливом як усередині країни, так і за кордоном. Політичний характер медіагрупи Женьмінь жибао накладає свій відбиток на вирішення завдань, які зазвичай ставлять перед собою власники ЗМІ і суб’єкти медіаринку.

Після вступу Китаю в 2001 р. до СОТ відбулося посилення конкуренції на ринку ЗМІ в цілому і в газетній індустрії зокрема. Зростання конкуренції між друкованими виданнями, скорочення читацької аудиторії, кількісний і якісний розвиток електронних ЗМІ зумовили консолідацію на газетно-видавничому ринку країни. Влада КНР змушені стимулювати подальшу концентрацію національних ЗМІ, щоб протистояти захопленню китайського медіаринку великими світовими медіакорпорації та іноземними рекламними агентствами. Водночас в умовах подальшого наростання процесів глобалізації відбуваються серйозні і фундаментальні зміни в практиці, структурі та змісті національної періодичної преси в цілому і в газетних корпораціях країни зокрема.

Ринкова дійсність, зовнішньоекономічні інтереси, у т. ч. необхідність прийняття відповідних заходів і в цій сфері при вступі КНР до СОТ, вносять корективи в жорсткі ідеологічні схеми. У країні різко збільшилося число комерційних видань – вечірніх, ранкових, молодіжних та рекламних газет, які увібрали в себе раніше заборонені політичні та суспільно-побутові рубрики. У минулому стандартна для всіх ЗМІ політична інформація стала доповнюватися подробицями з життя зарубіжної та місцевої політичної еліти, безпосередньо зачіпаються гострі внутрішньополітичної теми, у т. ч. проблеми безробіття, освіти, корупції. Преса та телебачення стали більш адресними, відповідають політичним і культурним запитам різноманітних груп населення.

При цьому незважаючи на ринкові реформи, всі ЗМІ як і раніше є державною і партійною власністю, в цю сферу заборонено залучати іноземні інвестиції, на всіх рівнях жорстко контролюється політична спрямованість повідомлень друкованих та електронних ЗМІ.

Сьогодні китайська партійна преса розвивається в нових економічних, соціальних, інформаційних умовах. Характерна відмінність китайських медіагруп від західних аналогів полягає в тому, що газетні корпорації в умовах ринку є політико-ідеологічним інструментом органів влади та одночасно функціонують за законами ринку, отримуючи фінансовий прибуток¹.

У результаті за минулі роки реформ преса Китаю стала більш спеціалізованою, і вже склалася її типологічна система . Зокрема, за ступенем поширення її можна розділити на такі типи: газети загальнонаціональні, видання провінцій, універсальні і спеціалізовані видання як загальнонаціонального, так і провінційного масштабу, місцеві міські газети, повітові газети. За часом і періодичності виходу газети поділяються на ранкові, вечірні (тиражі яких безперервно ростуть), щотижневі та інші періодичні видання. Збільшилося число газет, орієнтованих на молодого читача. У той же час питома вага партійної преси в системі сучасної преси КНР значно скоротилася.

До кінця 2011р. в Китаї налічувалося вже близько 2 тис. газет, а тираж найбільшої з них – Cankao Xiaoxi («Джерело новин») – становив близько 3 млн примірників. Ще більшого зростання ринку друкованої преси в країні заважає те, що видавництва змушені дотримуватися непростої редакційної політики: з одного боку, орієнтуючись на інтереси масового читача, а з іншого – витримуючи цензуру пропагандистських структур Комуністичної партії КНР¹.

Тенденція поступального розвитку газетної індустрії привела до необхідності консолідації газет і журналів у більш великі об’єднання і стала причиною створення перших газетних корпорацій . У 1990 -і рр. . багато видань збільшили кількість шпальт.

В умовах розвитку ринкової економіки газетна індустрія зміцнила своє становище. Однак разом з тим прийшло розуміння необхідності здійснення грамотного керівництва, без якого пресі неможливо досягти подальшого прогресу, мати в редакціях кваліфіковані кадри, а також постійно враховувати запити і потреби читачів. Практика показала, що «випуск газет» і «керування ними» – це два взаємозалежних поняття. Із збільшенням кількості газет колишня система управління застаріла, тому багато газети стали застосовувати так звану «двоколійному» систему керівництва: крім головного редактора в редакціях газет був введений пост генерального директора, який повинен курирувати роботу співробітників, що відповідають за фінансову і комерційну діяльність газети, за поширення тиражу тощо.

Більше уваги в газетах стали приділяти оформленню, грамотній верстці шпальт, мові і стилю публікованих матеріалів. Комп’ютери та Інтернет зробилися необхідним компонентом у роботі журналістів . На даний момент число періодичних видань, що мають онлайнову версію, набагато перевищує число видань, які не мають електронних версій .

Успіху реформи газетної індустрії в КНР допомогло прийняття законодавчих актів, які юридично закріпили її перетворення. У 1980-х рр. газети отримали можливість використовувати для потреб редакції частку власного прибутку (близько 2–3 %, а далі 5–10 % від загального доходу). З 1993 р. стали видаватися міські газети, яких раніше не було, крім газет у великих містах (Пекін, Шанхай і Гуанчжоу). На сторінках преси стало також з’являтися більше критичних матеріалів.

Важливим кроком на шляху реформування національної друку стало акціонування газетних підприємств . Їм було дозволено функціонувати як комерційним підприємствам при збереженні державного фінансування в менших обсягах. Власність газет була розділена між державою, редакційним колективом та іншим персоналом газети.

Раніше більшість газет Китаю були друкованими органами КПК і перебували під контролем відділів пропаганди партійних комітетів, які займалися і адміністративним управлінням редакції газет. У 1991 р. було опубліковано «Тимчасовe постанова про управління газетою», згідно з якj. у редакціях газет оперативний менеджмент став переходити в руки головних редакторів та їх заступників.

У жовтні 1992 р. у партійно-державному документі «П’ять зауважень для Асоціації газетної преси Китаю про реформу системи та політики газетної галузі» були дані додаткові рекомендації про важливість комерційної діяльності редакцій друкованих органів. Зокрема, редакціям газет дозволялося входити до бізнесу, пов’язаного з туризмом і банками, торгівлею, нерухомістю і землеволодінням. Поступово в Китаї почали переймати західний досвід менеджменту в веденні фінансової звітності. Газетні підприємства вже встали до цього часу на шлях самоокупності та отримання прибутку.

Китайське телебачення China Central Television – CCTV (Центральне телебачення Китаю) за ідейно-політичними і громадськими функціями принципово не схоже на ТБ інших країн. Під керівництвом держави та уряду склалася своєрідна політична система та економічна структура в галузі телевізійного мовлення. Дві структури (Народний уряд різних ступенів і Міністерство телевізійного мовлення та радіомовлення) керують роботою ТБ. У Китаї телестанції є не лише одним з головних органів партії для пропаганди, а й важливою частиною відділів партійного комітету і уряду, так що їх створення у великій мірі залежить від партії та уряду. Право власності всіх телестанцій належить державі. Завдання ТВ – вести агітацію на користь політики держави і задовольняти вимоги телеглядачів до інформації та розваг. Отже, телестанції є державними установами. З розвитком ринкової економіки в Китаї, особливо після прийняття рішення «про прискорення розвитку третьої індустрії», ТБ включилося в цю індустрію, і придбала її особливості. У Китаї в силу особливої ​​ситуації в галузях економіки, політики, культури, історії та ін. лише в 1979 р. з’явилася перша реклама, відтоді економічний атрибут ТБ поступово формується і швидко розвивається. Із збільшенням кабельних і супутникових телестанцій з ініціативи Шанхайського та інших каналів відбулася перебудова всередині структури телебачення.

По-перше, у наш час ТБ є помічником підприємств і мостом до ринку, а компанії використовують кошти від реклами на розвиток телеіндустрії . По-друге, діє принцип «управління з метою», в останні роки на багатьох телестанціях введені системи «підрядної відповідальності» і «цільової відповідальності». Використання такої децентралізованої форми управління дає можливість поділу централізованих прав органів і сприяє вдосконаленню планування і виконання мети. По-третє, в середині 1980-х рр. . в Китаї стали з’являтися організації для вивчення громадської думки.

У зв’язку із зміною властивості телеіндустрії та системи управління ТБ, змінилися економічні методи стимулювання розвитку телебачення.

В даний час у сфері ЗМІ проведена система «відкритого оргнабору». Щороку скорочується кількість працівників, що дозволяє всередині системи ТБ поступово сформувати конкуренцію, стимулювати активність працюючих і підвищити економічну ефективність. У 1987 р. запропоновано систему фінансового підряду і нові правила розподілу; в секторі програм деяких телестанцій використовується «підрядна норма на передачі», прибуток розподіляється за працею тощо¹.

В даний час основою телесистеми Китаю є канали ССTV, які здійснюють мовлення загальним обсягом понад 170 годин. Перша программа – універсальний канал, вирізняється насамперед інформаційними та суспільно-політичними передачами. Передачі на теми економіки та соціального виховання – пріоритети Другої програми. Третя програма – театрально-музична. Провідна роль у ній відводиться художньо-розважальним програмам традиційної для Китаю тематики. Четверта – міжнародний канал цілодобового мовлення. Призначена для китайців, які живуть за кордоном, і поєднує випуски новин із сюжетами універсального змісту. П’ята – спортивна. Шоста – розрахована на любителів кіно. Сьома – універсальна. Включає в себе передачі: для дітей, на сільськогосподарські (3/4 китайців – селяни) та науково-технічні теми, а також адресовані військовим. Восьма в основному складається з передач з літератури, мистецтва і розважальних програм. Нещодавно CCTV запустило специалізований канал – теледрами, де глядачі можуть щодня дивитися до шести телепостановок. На думку упорядників, цей проект повинен привернути увагу великої частини телеаудиторії. Міжнародний канал транслює передачі англійською, російською, французькою, іспанською та арабською мовами. Окрім цього у структурі CCTV працюють освітянський, юридичний, музичний, дитячий, новиннєвий канали та канал китайської опери. CCTV-HD  пропонує телебачення високою чіткості. Канали CCTV пронумеровані в послідовному порядку, без описів, наприклад, CCTV-1, CCTV-2 тощо. Всі канали транслюються відкрито.

Крім Центрального телебачення Китаю за глобальну аудиторію готова поборотися також China Xinhua News Network Corporation (СNC World). Телекомпанія, що організована на базі китайського інформаційного агентства «Сіньхуа», на 51 % належить йому, у той час як 49% акцій володіють приватні інвестори.

У Японії найбільш поширеними засобами масової інформації є телебачення і газетні видання. Як правило, японці черпають інформацію про поточні події з телевізійних новин, а потім дізнаються подробиці з газет.

Японські газетні видання можна розділити на три види: загального характеру, спортивні та спеціалізовані. Газети загального характеру бувають центральними, тобто охоплюють всю країну, регіональними, що випускаються в ряді префектур, або префектурального, поширюваними в межах однієї префектури. Центральні газетні видання є найбільшими і налічують близько половини від загального газетного тиражу.

Сучасна японська газетна індустрія відображає характер японського бізнесу в цілому: на вершині піраміди розташовуються колосальні загальнонаціональні газетні організації, які є насправді медіа – корпораціями в найширшому значенні цього слова і публікують або ранкові, або вечірні випуски своїх газет, або і ті, і інші. На додаток до продукції провідних медіакорпорацій, орієнтованих на ознайомлення публіки з новинами так званого «загального інтересу», в країні є безліч локальних та спеціалізованих газет, які «обслуговують» диверсифіковані інтереси суспільства.

Загальний наклад щоденних японських газет перевищує 55 млн. примірників. Майже 600 примірників припадає на 1000 населення. Загальнонаціональні газети зосереджують у своїх руках 88,5 % тиражу , спортивні – 11,5 % , ранкові – 57 % , вечірні – 4 % , а ті, що публікують ранкові та вечірні видання – 39 %. П’ятьма найбільшими щоденними газетами (у порядку убування тиражів ) є: Yomiuri Shimbun («Оповісник»),  Asahi Shimbun («Ранкове Сонце»), Mainichi Shimbun  («Щоденна газета»), Nihon Keizai Shimbun («Японська економічна газета») і Sankei Shimbun («Промислово-економічна газета»)¹, що входять до десятки провідних газет світу. Обсяг кожної з газет, що належать до першої трійки, – 24 шпальти вранці (до 14 випусків зі змінними шпальтами) і 8–16 шпальт ввечері (до 4 випусків зі змінними шпальтами). Підтримуючи свої загальнонаціональні мережі доставки випусків на будинок читачам, п’ятірка головних газет монополізує більше 53 % сумарного тиражу. Майже десятимільйонні ранкові наклади Йоміурі Сімбун і Асахі сімбун користуються особливою популярністю у великих містах типу Токіо і Осака та їх околицях. Префектуральні газети тримають під своїм контролем більше 50 % газетного тиражу в місцях видання .

На перших порах продаж японських газет здійснювалася на основі консигнаційної відправки в магазини. Однак редакція газети Tokyo Nichi Nichi Shimbun («Токійські щоденні новини») ініціювала систему доставки випусків на будинок читачам, яка була швидко сприйнята і іншими газетами. У 1903 р. газета Hochi Shimbun («Спортивна газета») заснувала ексклюзивне представництво для доставки лише власного видання в масштабах всієї країни. При цьому дилери відповідали не лише за надходження газети читачам, а й за передплату. Відомості про значне збільшення тиражу Hochi Shimbun в результаті цього заходу спонукали й інші газети до створення власних представництв, і їх монопольна система остаточно склалася до 1930 р. Не можна у зв’язку з цим не відзначити, що і в наші дні питома вага роздрібного продажу газет мізерно мала. 93 % тиражу щоденних газет (і 99 % п’яти головних з них) доходить до читачів не через кіоски, а через спеціальну службу доставки, створювану кожною газетною компанією на місцях. Таким чином, між газетою і передплатником ніхто не стоїть – «своя» газета сама приходить додому, і це зміцнює у читача відчуття прямого контакту з нею. Цією ж обставиною багато в чому пояснюється надзвичайно сильний вплив газет на масову свідомість японців, їх важлива роль у формуванні громадської думки.

«Сетто» – так називається комплект ранкового та вечірнього випусків – дуже популярний вид видання газет в Японії. На відміну від європейських країн і США, де ранкові та вечірні газети однієї компанії виходять під різними назвами і представляють незалежні один від одного видання, в Японії обидва випуски тісно пов’язані між собою, причому вечірній як би є продовженням ранкового.

У зв’язку із зростаючою популярністю мережі інтернет, у більшості японських газет з’явилися свої інтерактивні служби, що являють собою, з одного боку, електронні версії традиційних газет, з іншого – є самостійними носіями інформації.

Особливістю журнального ринку в Японії є те, що в країні дуже мало компаній, що спеціалізуються лише на виданні журналів. Журнали – це один з видів продукції книжково-журнальних видавництв.

Японські комікси манга є частиною медіаіндустрії Японії, їх видання знаходиться на стику двох інших індустрій – видання журналів та книговидання. Загальний рівень продажів манга в 2009 р. досяг позначки 270 300 000 000 ієн (близько 3,5 млрд дол США). Для порівняння, продажі книжкової продукції становили 849 млрд ієн (11,3 млрд дол), а журнальної (з урахуванням манга-журналів) – 1086 млрд ієн (13,7 дол)¹. Манга – це особливий тип друкованої продукції, оскільки вона поєднує малюнок і текст. Зараз манга видають не лише в Японії, видання налагоджено в США, Канаді, Німеччині, Англії та інших європейських країнах. Індустрія видання манги займає значне місце в медіасистеми Японії. Із семи найбільших видавничих компаній країни чотири займаються виданням манги, причому це приносить чималий дохід на тлі загальних продажів продукції.

Японське громадське телебачення представлено Nippon Hōsō Kyōkai – NHK (Японською мовною корпорацією), яка є громадською компанією і знаходиться під контролем держави. NHK веде телемовлення на п’яти каналах і є другою за величиною мовною корпорацією в світі після BBC. Існує компанія за рахунок абонентської плати, яку вносять 90 % всіх сімей. Однак сигнал NHK не кодують, і дивитися передачі суспільного телебачення може кожен житель країни. Таким чином, абонентська плата стає добровільною по суті, що викликає час від часу дискусії про необхідність приватизації корпорації. 45 % ефірного часу NHK виділяє для інформаційних програм (для порівняння – комерційне телебачення – 20 %); для розважальних – 17 % (комерційне – 37 %) , для передач про культуру – 25 % ефірного часу (комерційне – 25%); для освітніх передач – відповідно 10 % і 5 %. NHK не фінансується державою і тому має певну захищеність від впливу влади і фінансово-промислових груп. Це дає можливість корпорації громадського телебачення об’єктивно відображати громадську думку країни. Свідчить про це той факт, що, за даними опитувань громадської думки, до 80 % респондентів довіряють інформації NHK, в той час як рівень довіри до комерційного телебаченню наближається до 40 %¹.

Система засобів масової інформації Латинської Америки унікальна своєю різнорідністю: з одного боку, інформаційний простір практично захопили великі медіакорпорації Organizações Globo (Організація Глобо, Бразилія), Venevisión (Венесуельське Телебачення, Венесуела), Grupo Televisa (Група Телевіса, Мексика), з іншого боку, існує величезна кількість людей, які прагнуть отримати альтернативну інформацію через Інтернет-ресурси, супутникові канали, партійні видання, іноді навіть через самвидавні газети, надруковані кустарним способом. Багато в чому ця різнорідність пояснюється економічною нестабільністю, соціальною нестійкістю латиноамериканського регіону: життя в таких мегаполісах Буенос-Айрес, Мехіко, Ліма сильно відрізняється від існування людей у ​​колумбійських селах, перуанських гірських селищах, де єдиним джерелом інформації досі є радіо.

Однією з основних тенденцій розвитку латиноамериканських ЗМІ є монополізація. Медіаглобалізція невіддільно пов’язана з культурною глобалізацією, яка буквально поглинає Латинську Америку останні десятиліття: традиційний уклад латиноамериканських сімей руйнується об американські стереотипи, пропаговані телебаченням, прірва між грамотним, забезпеченим населенням і неписьменним, що живуть за межею бідності, зростає.

Комерціалізація – ще один бік розвитку латиноамериканських ЗМІ. Захоплені погонею за високим прибутком від реклами, видавництва цікавляться думкою читацької аудиторії лише остільки, оскільки вона є споживачем замовних статей і рекламних модулів, що знаходяться поруч з неоплаченими матеріалами. Дійсно, доходи від реклами в десятки разів перевищують доходи від продажів періодичних видань. Діючи на двох ринках, газети, так само як і інші ЗМІ, одночасно продають свій тираж і доступ до аудиторії для рекламодавців.

Безумовно комерціалізація латиноамериканських ЗМІ багато в чому негативно позначається на якості поданої інформації: на сьогоднішній день, якісне видання як таке, практично зникло з латиноамериканського ринку, навіть найавторитетніші видання з віковою історією зсунулися в бік «жовтизни», як того вимагали інвестори. На телебаченні інтелектуальні телепрограми витісняються серіалами та американськими (або калькованими) шоу. Всі ці ЗМІ зазвичай достатньо нав’язливо просувають позицію інвестора з тих чи інших політичних та економічних питань, при цьому ані працівники, ані профспілки не в силах протистояти цим негативним тенденціям: у сучасної латиноамериканської журналістиці думка журналіста давно пішло на другий план – журналіст лише передає думку медіамагната як єдину вірну.

Найголовнішою проблемою журналістики у Латинській Америці – є фактична відсутність свободи журналістської діяльності, порушення прав журналістів та протиправні дії по відношенню до репортерів в деяких країнах. Звільнення в Латинській Америці носять в основному приватний характер. Найчастіше журналісти звільняються через тиск на видання і телеканали політичної та бізнес-еліти, інтереси якої були порушені тим чи іншим журналістом в ході роботи. Але звільнення – далеко не найстрашніше, що може трапитися з представником ЗМІ. Латинська Америка – один з найбільш несприятливих регіонів для журналістів, тому можна сказати, що репортер, який розробляє злободенну політичну тему, майже завжди ризикує роботою або навіть життям. Варто відзначити, що майже в кожному латиноамериканському державі існують організації, покликані захищати права журналістів, але, на жаль, не завжди їх дії бувають ефективними¹.