Передмова

«Міжнародна журналістика невіддільна від міжнародної політики, тому що міжнародна журналістика своєю контентною тканиною входить до міжнародної політики. У світі міжнародна журналістика не переживає кризи зацікавленості в собі, тому що люди зберегли бажання цілісно сприймати світ. В кожному з нас живе громадянин світу, і це запорука неперебутньої зацікавленості у новому», – саме таке ставлення до предмету, що вивчається, знаходимо в інтерв’ю головного редактора всесвітньовідомого журналу «Международная жизнь» Армена Оганесяна¹.

Словосполучення «міжнародна журналістика» ще з минулого століття приваблює молодих медійщиків своєю вибірковістю та елітарністю. У колишньому СРСР спочатку освіта, а потім посада журналіста-міжнародника відкривала чисельні можливості, і була омріяна мільйонами абітурієнтів. Саме таку посаду свого часу обіймав Всеволод Овчинніков, представляючи могутню газету «Правда» у Китаї, Японії, Великобританії. Томас Колєсніченко працював від цього ж видання у США, Великобританії, країнах Центральної й Східної Африки. Оглядачем міжнародного відділу «Последних известий»² був відомий радянський політолог, американіст, телеведучий, письменник Валентин Зорін. Міжнародником радянської газети «Известия» тривалий час працював Мелор Стуруа. ХХ ст. дало світу династію журналістів-міжнародників Івана та Спартака Бєглова. Наприкінці 1970-х кар’єру лікаря на журналіста-міжнародника змінив Савік Шустер, почавши висвітлювати військові операції в Афганістані, Лівані, Ізраїлі, Нікарагуа, Чаді для видань Newsweek, Der Spiegel, Libération, La Repubblica.

При цьому вітчизняна українська школа журналістів-міжнародників розвивалася досить мляво. Вже на початку ХХІ ст. у 2003 р. на сайті «Телекритика» знаходимо наступний крик душі: «Оскільки з роботою наших фахівців-журналістів поки що не складається (гуманітарна допомога з-посеред працівників дипломатичних місій, яких називають кореспондентами, або з-посеред представників діаспори – це не зовсім те, що треба. Зрештою, які українські телеканали, газети мають власні корпункти за кордоном?), йтиметься насамперед про необхідність підготовки журналістів-міжнародників.

У переліку спеціальностей, зареєстрованих в Україні, є понад 4 000 позицій. Проте там немає «міжнародної журналістики». У радянські часи й не могло бути. Тут все зрозуміло – пріоритетне право на підготовку й залучення кадрів для роботи за кордоном залишала собі Москва. Але ми 12 років живемо в незалежній державі!»¹.

Через 5 років ситуація потрапляє до уваги науковців. 2008 р. Мар’ян Житарюк публікує у «Наукових записках Інститут журналістики» статтю на тему «Міжнародна квазіпроблематика ЗМІ України як наслідок нефункціональності української міжнародної журналістики», де наголошує на необхідності «вироблення нових конкурентних стандартів для успішного подолання національною медіасистемою комплексу провінційності»¹.

Сучасний стан міжнародної журналістики можна описати за допомогою оксюморону як потенційно-актуальний. Певні зрушення вже спостерігаються, але неможна сказати, позитивні вони чи негативні. Словосполучення «міжнародна журналістика» продовжує вабити як початківців, так і досвідчених медійщиків, але підхід до підготовки відповідних кадрів не має поки системного характеру. Нормативна дисципліна «Міжнародна журналістика» та запропонований навчальний посібник має на меті ознайомити майбутніх фахівців та всіх, хто цікавиться міжнародними медіа-структурами, з особливостями роботи світового інформаційного простору.