6. Види документів при міжнародних поставках (фінансові, комерційні, транспортні та страхові документи).

Класифікація зовнішньоторговельної документації. Зовнішньоторговельними документами є документи, що містять інформацію про різні боки діяльності і правовідносин суб'єктів підприємницької діяльності у сфері зовнішньої торгівлі.

Документи у зовнішній торгівлі класифікуються за різними ознаками. Залежно від призначення зовнішньоторговельних документів і участі органів контролю в їх обороті, ці документи можна поділити на дві великі групи:

• комерційні документи;

• спеціальні документи.

Залежно від особливостей інформації, що міститься у зовнішньоекономічних документах, їх можна поділити на сім основних категорій:

• розрахункова документація— зовнішньоторговельна документація, на основі якої проводять розрахункові операції за поставлені товари;

• транспортна документація— зовнішньоторговельна документація, що становить основу для оформлення договірних відносин, які виникають у процесі транспортування ван­тажів, і визначає умови та порядок доставки товарів вантажоотримувачу;

• товаросупровідна документація— зовнішньоторговельна документація, що містить кількісну та якісну характеристику товарів, поставки і супроводжує товари на всьому шляху їх прямування;

• страхова документація— зовнішньоторговельна документація, що засвідчує страхування товару та визначає розмір страхового відшкодування і страхової премії;

• документація про відповідність спеціальним вимогам— зовнішньоторговельна документація, яка засвідчує відповідність това­рів, що перевозяться, спеціальним вимогам міжнародних договорів, законодавчим вимогам, умовам договору або характеристикам, заявленим органами уповноваженими на здійснення контролю;

• дозвільна документація— зовнішньоторговельна документація, що служить дозволом на перетин митного кордону певними товарами;

• митна документація— зовнішньоторговельна документація, що оформляється з приводу ввезення, вивезення та транзиту вантажів через державний кордон,.

Комерційна документація охоплює розрахункові, транспортні, товаросупровідні та страхові документи.

До спеціальної документації належать документи про відповідність спеціальним вимогам, дозвільна та митна документація.

Комерційна документація

Розрахункові документи. До розрахункових документів належать: комерційний рахунок, рахунок-проформа, консульський рахунок, фрахтовий рахунок, кредит-нота, дебет-нота.

Комерційний рахунок (commercialinvoice)— розрахунковий документ, що містить вимогу продавця до покупця сплатити вказану в ньому суму платежу за поставлений товар. Комерційний рахунок також є основним документом, на підставі якого здійснюється митний контроль і митне очищення експортованих / імпортованих товарів.

Комерційний рахунок зазвичай виписується експортером за формою, прийнятою в країні експортера, але його зміст має відповідати вимогам законодавства країни імпортера.

Зміст комерційного рахунку повинен повністю відповідати умовам зовнішньоекономічного договору. У комерційному рахунку зазначаються:

• ціна одиниці товару і загальна сума рахунку або належного платежу;

• базисні умови поставки товару;

• країна експортера, виробника і країна кінцевого призначення;

• спосіб платежу та форма розрахунку;

• назва банку, в якому має бути проведений платіж;

• тип упакування;

• відомості про оплату вартості перевезення (коли і ким оплачується);

• відомості про страхування (ким оплачується) і розмір страхової премії (за поставок на умовах CIFта СІР).

Сума повинна бути чітко вказана, а ціна товарів має бути відокремлена від вартості транспортування та страхування.

Законодавство деяких країн вимагає, щоб інформація, що міститься в комерційному рахунку, була завірена в спеціальній формі. До інформації, яка може вимагати завірення, відносять декларацію експортера про те, що:

• товари відповідають вимогам, викладеним у зовнішньоекономічному договорі;

• товари є товарами з конкретної країни походження;

• комерційний рахунок складений і підписаний експортер ом особисто.

Залежно від процедури завірення розрізняють:

«засвідчений» комерційний рахунок («certified» commercialin- voice)— комерційний рахунок, інформація в якому завірена безпосередньо експортером;

«легалізований» комерційний рахунок («legalised» commercialinvoice)— комерційний рахунок, завірений посольством або консульством країни імпортера, розташованим у країні експортера.

Різновидом комерційного рахунка є рахунок-фактура (finalinvoice), який виписується продавцем покупцеві після відправки товару.

Рахунок-проформа (ProPormainvoice, preliminaryinvoice) — документ, що направляється продавцем покупцеві для підтвердження умов замовлення, яке надійшло від покупця на купівлю товарів.

Рахунок-проформа містить детальний опис пропонованих продавцем товарів, ціни і деталізований перелік супровідних щодо поставки витрат, а також умови поставки.

Консульський рахунок (consularinvoice ) — розрахунковий документ, що вимагається митницями окремих країн як основа для визначення розміру митних платежів. Консульський рахунок містить детальний опис товарів, що експортуються, і декларацію про правильність даних, що містяться в ньому.

Консульський рахунок складається на офіційному бланку і підлягає легалізації в посольстві чи консульстві країни призначення. Як правило, для легалізації консульського рахунку експортеру необхідно представити відповідний комерційний рахунок.

У даний час консульський рахунок вимагається для експортування товарів у такі країни, як Кенія, Уганда, Танзанія, Маврикій, Нова Зеландія, Ірак, Австралія, Фіджі, Кіпр, Нігерія, Гана, Гвінея та деякі інші.

У країнах, які не вимагають представлення консульського рахунку, основою для визначення розміру митних платежів, як правило, є комерційний рахунок.

Фрахтовий рахунок (freightbill)— документ, що містить вимогу перевізника сплатити вартість транспортних послуг.

У фрахтовому рахунку вказуються фрахтові ставки і витрати на транспортування, а також умови платежу.

У деяких випадках роль фрахтового рахунку виконує повідомлення про прибуття вантажу.

Транспортні документи. Транспортні документи виписуються вантажоперевізником для засвідчення того, що товар прийнятий ним до перевезення. Транспортними документами є: товарна, товарно-транспортна накладна, коносамент, договір морського перевезення, договір фрахту та ін. Основними серед них є товарно-транспортна накладна, відвантажувальна специфікація, пакувальний лист тощо.

Накладна - документальне оформлення договору перевезення між вантажовідправником і транспортною адміністрацією. Основними відомостями, які містяться в накладній, є: назва стан­ції призначення і прикордонних станцій, назва вантажу, помітка про оплату (або сума фрахту).

Накладна супроводжує вантаж при перевезенні і разом з ним видається вантажоодержувачу на станції призначення. Накладна не є товаророзпорядчим документом і не надає право власності на товари держателю його оригінала.

Залежно від виду транспорту, використовуваного для переведення вантажу, розрізняють такі види накладних:

• морська накладна (sea waybill);

• авіанакладна(air waybill, air consignment note);

• залізнична накладна (rail waybill, rail consignment note);

• автомобільна накладна (road waybill, road consignment note).

У міжнародних перевезеннях використовуються такі типові форми накладних:

• для авіаційних перевезень - авіанакладна ІАТА,формаякої розроблена Міжнародною авіаційною транспортною асоціацією;

• для залізничних перевезень - залізнична транспортна накладна СМГС, що використовується у процесі відправки вантажів між країнами-учасницями Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення 1951 p.;

• для автомобільних перевезень - міжнародна товарно- транспортна накладна СМК (internationalconsignmentnote), форма якої розроблена згідно з Конвенцією про договір міжнародного перевезення вантажів дорогами (КДПВ).

Відвантажу вальна специфікація складається з переліку всіх видів і сортів товарів, які входять у дану партію, із зазначенням для кожного місця, кількості та роду товару. Специфікація звичайно доповнює рахунок на поставлені товари різних сортів і на­йменувань.

Пакувальний лист являє собою перелік усіх видів і сортів то­вару, які перебувають у кожному товарному місці. Пакувальний лист необхідний у тих випадках, коли в одній упаковці товари розташовані за асортиментом. Пакувальний лист містить такі да­ні: кількість кожного сорту, номер упаковки.

Страхові документи відображають взаємовідносини між страхувальником і страхувателем. Роль страхувальника полягає у відшкодуванні збитків, зазнаних страхувателем у разі настання страхового випадку. Страхова документація охоплює такі документи: договір страхування, страхові гарантії, страховий поліс, біндер (тимчасовий страховий документ), ковернот, страховий сертифікат, авізо про страхування, страхове оголошення, бордеро, страховий акт тощо.

Розрізняють іменні, ордерні, пред'явницькі страхові документи. Страховий документ підписується експортером і двома представниками страхової компанії.

Договір страхування (insuranceagreement) - письмова угода між страхувателем і страховиком, відповідно до якої страховик приймає на себе зобов'язання за настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувателю чи іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувателем, а страхуватель зобов'язується виплачувати страхові платежі в певні строки і виконувати інші умови договору.

Факт укладання угоди страхування може засвідчуватися страховим полісом або страховим сертифікатом. Страхова гарантія(insuranceguarantee )— документ, що посвідчує зобов'язання страховика оплатити передбачену страховим договором суму за свій рахунок у разі настання визначених умов неплатежу з боку страхувателя. Страхова гарантія посвідчується страховим полісом.

Страховий поліс(insurancepolicy)— документ, що підтвер­джує умови укладеного договору страхування.

Страховий поліс видається страховиком. У ньому страховик зобов'язується за конкретну плату відшкодувати страхувателю збитки, пов'язані з ризиками і нещасними випадками, вказаними її договорі.

Залежно від особливостей визначення страхової суми прийнято виокремлювати два види страхових полісів:

• таксованийполіс(valuedpolicy)— страховий поліс, у якому зафіксовано страхову суму. Перед страховою сумою таксованого поліса зазвичай вказується «Valuedat»a6o «Sovalued»;

• нетаксований поліс (unvaluedpolicy, openpolicy)— страховий поліс, у якому страхова сума заздалегідь не вказується, а в разі загибелі застрахованого майна оцінка його вартості встановлюється документально.

Залежно від періоду дії розрізняють такі категорії страхових полісів:

• генеральний поліс (generalpolicy) — страховий поліс, що посвідчує страхування всіх товарів, які експортер має намір про­дати протягом певного періоду;

• рейсовий поліс (voyagepolicy, specificpolicy) — страховий поліс, що посвідчує страхування торгового судна (зазвичай включаючи вантаж, що перевозиться і фрахт) тільки на один рейс під порту відправлення до порту призначення;

• змішаний поліс (mixedpolicy)— страховий поліс, що посвідчує страхування торгового судна (зазвичай включаючи вантаж, що перевозиться і фрахт) на період заздалегідь обумовленого « ( року, протягом якого торгове судно здійснює рейси між двома портами, вказаними в страховому полісі.

Залежно від ризиків, які покриваються страховим полісом, розрізняють:

відвантажувальний поліс (shipmentspolicy) — страховий поліс, що покриває ризики експортера з моменту відвантаження і товарів до моменту отримання платежу;

кредитний поліс (creditpolicy) — страховий поліс, що покриває ризик неплатежу, пов'язаний з можливим банкрутством покупця чи якимись іншими причинами.

Спеціальна документація

Документація про відповідність спеціальним вимогам охоплює різноманітні сертифікати й свідоцтва, які засвідчують певні характеристики товарів, що перетинають митний кордон країни.

Сертифікат про походження (certificateoforigin) — документ, що посвідчує країну, в якій товар був вироблений. У деяких випадках сертифікат про походження містить також інформацію про частку використання місцевих матеріалів і місцевої робочої сили.

Країна походження— це країна, в якій товар був вирощений, повністю виготовлений або підданий достатній переробці чи обробці.

Сертифікат про походження товару має однозначно свідчити про те, що вказаний товар походить з відповідної країни і повинен містити:

а) письмову заяву відправника про те, що товар задовольняє відповідному критерію походження;

б) письмове посвідчення компетентного органу країни вивозу, який видав сертифікат про те, що представлені в сертифікаті відомості відповідають дійсності.

Одні країни вимагають представлення сертифіката про похо­дження на всі товари, що імпортуються, інші — тільки для певних їх видів. Так, більшість середньоєвропейських країн вимагає, щоб сертифікати про походження супроводжували всі вантажі. Більшість латиноамериканських країн і країн Західної Європи вимагає сертифікати про походження лише для певних товарів, наприклад, текстилю. Як правило, не вимагається сертифікат про походження для поставки товарів в азіатські країни, якщо тільки його надання не вимагає імпортер.

Залежно від порядку завірення виокремлюють такі види сертифікатів про походження:

• сертифікат про походження, завірений торговельно- промисловою палатою;

• сертифікат про походження, завірений посольством;

• сертифікат про походження, завірений експортером.

Сертифікат про походження, завірений торговельно-промисловою палатою (chamberofcommercecertificateoforigin) — документ, складений за формою, встановленою торгово-промисловою палатою держави-експортера. Деякі країни вимагають консульської легалізації сертифіката про походження після його посвід­чення Торгово-промисловою палатою.

Сертифікат про походження, завірений посольством (embassycertificateoforigin)— сертифікат про походження, складений за формою, встановленою законодавством країни імпортера і завірений її посольством у країні експортера. Сертифікати похо­дження на товари, що експортуються в Марокко й Аргентину, повинні бути завірені в посольствах цих країн.

Сертифікат про походження, завірений експортером (exporter'scertificateoforigin), оформляється в тому разі, коли ні законодавством країни імпортера, ні вимогами зовнішньоекономічного договору не передбачено його завірення якими-небудь уповноваженими органами.

Залежно від сфери застосування розрізняють сертифікати про походження товарів:

• загальної форми;

• спеціальної форми.

Сертифікат про походження загальної форми— оформляється на товари, які не охоплені міжнародними угодами, а також у випадках відсутності чи тимчасового зупинення пільг на такі товари. Ця форма, як правило, не надає пільг.

Деякі країни вимагають складання сертифікатів про походження за спеціальною формою, яка може містити детальнішу інформацію та спеціальне формулювання для декларування походження товару. Спеціальні форми сертифікатів про походжен­ня використовуються також у країнах — учасницях багатосторонніх договорів, які передбачають надання преференційних ставок митних зборів.

Сертифікат відповідності(compliancecertificate)— документ, який підтверджує, що продукція, яка підлягає контролю відповідності технічним стандартам, відповідає встановленим вимогам конкретного технологічного регламенту, стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством.

Відповідність технічним стандартам розуміють як контроль, що забезпечує відповідність вантажів мінімальним вимогам міжнародних або національних стандартів, визначеним відповідними законами та правилами.

Технологічний регламент розуміють як нормативний документ, затверджений (прийнятий) органом державної влади країни-імпортера, який встановлює обов'язкові вимоги до продукції чи пов'язаних з нею процесами та методами виробництва. Він може також включати окремі вимоги до термінології, символів, упакування, маркування або цілком бути присвячений цим питанням.

Під стандартом розуміється нормативний документ, затверджений уповноваженим органом країни-імпортера, який містить призначені для загального та багатократного використання правила, інструкції чи характеристики стосовно товарів або пов'язаних з ними процесів і методів виробництва, дотримання яких не є обов'язковим. Він може включати або виключно містити вимоги щодо термінології, позначень, упакування, маркування тією мірою, якою вони застосовуються до товару, процесу чи методу виробництва.

В Україні функції органів сертифікації виконують юридичні особи, які є резидентами України, та пройшли акредитацію відповідно до Закону України «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» й отримали від органу виконавчої влади, на який покладено функції з технічного регулювання, повноваження здійснювати діяльність із підтвердження відповідності.

Держстандарт України веде державний реєстр сертифікатів відповідності і свідоцтв про визнання відповідності, виданих уповноваженими органами сертифікації.

Дозвільна документація

Ліцензія експортна / імпортна (export / importlicense) — документ, що посвідчує право на експорт або імпорт певних товарів або валютних цінностей, на які поширюється ліцензійний режим ввозу і вивозу.

Ліцензування експорту та імпорту товарів— це адміністративний захід з регулювання зовнішньоторговельної діяльності, що передбачає видачу уповноваженим державним органом ліцензій на експорт або імпорт певних видів товарів на підставі заяви та інших документів, необхідних для оформлення ліцензії.

Розрізняють ліцензування, що:

• не має на меті кількісне обмеження експорту/імпорту чи запровадження дозвільного порядку. Таке ліцензування називається автоматичним;

• має на меті встановлення кількісного обмеження експорту /імпорту певних товарів;

• має на меті встановлення дозвільного порядку експорту / імпорту певних товарів.

Ліцензійний режим експорту та імпорту застосовується:

• з метою захисту національної економіки: за різкого погіршення розрахункового балансу країни; перевищенні встановленого законодавством рівня зовнішньої заборгованості; значному порушенні рівноваги стосовно певних товарів на внутрішньому ринку країни; необхідності забезпечити певні пропорції між ім­портною та вітчизняною сировиною у виробництві; необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

• як санкція за порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм цієї діяльності;

• з метою виконання зобов'язань за міжнародними товарними угодами, що передбачають запровадження режиму квотування.

Залежно від того, яке право — на ввезення чи на вивіз — засвідчується ліцензією, виокремлюють такі види ліцензій:

імпортна ліцензія (importlicense) - документ, що посвідчує право на імпорт товарів певного виду, стосовно яких встановлено кількісне обмеження чи дозвільний порядок імпорту.

експортна ліцензія (exportlicense) - документ, що посвідчує право на експорт товарів певного виду, стосовно яких вста­новлені кількісні обмеження чи дозвільний порядок експорту.

Залежно від періоду дії вирізняють такі види ліцензій:

генеральна ліцензія відкритий дозвіл на експортні /імпортні операції щодо певного товару (товарів) і/або зпевною країною (групою країн) протягом періодудії режиму ліцензування цього товару (товарів);

індивідуальна ліцензія— дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду.

У свою чергу, виокремлюють різні види індивідуальних ліцензій залежно від:

• обсягу ввірених прав;

• підстав встановлення режиму ліцензування.

Залежно від обсягу ввірених прав маємо такі види індивідуальних ліцензій:

• відкрита ліцензія— відкритий дозвіл на експорт(імпорт) товару протягом певного часу з визначенням його загального обсягу;

• разова ліцензія— разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не менший од того, який необхідний для здійснення експортної (імпортної) операції.

Залежно від підстав встановлення режиму ліцензування виокремлюються такі види індивідуальних ліцензій:

• антидемпінгова ліцензія— документ, що посвідчує право на імпорт протягом певного терміну товарів, які є об'єктом антидемпінгового розслідування і / або антидемпінгових заходів;

• компенсаційна ліцензія— ліцензія, що посвідчує право на імпорт протягом певного часу товарів, які є об'єктом антисубси- дійного розслідування і / або компенсаційних заходів;

• спеціальна ліцензія— документ, що посвідчує право на імпорт протягом певного часу товарів, які є об'єктом спеціального розслідування і / або спеціальних заходів.

Митна документація. Митна документація складається з вантажної митної декларації, екологічної декларації, декларації про вантаж, декларації про небезпечний ватаж, загальної митної декларації та ін.

Вантажна митна декларація(customsdeclaration) — заява розпорядника вантажу, що переміщується через кордон, яка містить відомості про товари, інші предмети і транспортні засоби, а також про мету їх переміщення через митний кордон України або про зміну митного режиму відносно цих товарів, а також інфор­мацію, необхідну для здійснення митного контролю, митного оформлення, митної статистики, нарахування митних платежів.

Транспортні та товаросупровідні документи у міжнародних перевезеннях

Коносамент (billoflading) — документ, що посвідчує прийняття вантажу до перевезення морським транспортом із зобов'язанням доставити вантаж упорт призначення і видати його законному держателю коносамента.

З юридичного погляду коносамент виконує три основні функції:

• посвідчує укладення угоди морського перевезення між експортером і перевізником;

• підтверджує передачу товарів перевізнику для відправки у вказане місце призначення на конкретному судні;

• надає право власності на товари держателю його оригіналу.

Залежно від способів передачі прав на одержання вантажу коносаменти підрозділяються на: іменні; ордерні; на пред'явника.

Іменний коносамент (straightbilloflading) — коносамент, виписаний на певного одержувача із вказуванням його назви й адреси. Він може передаватися іменними передаточними написами чи в іншій формі з дотриманням правил, установлених для передачі боргової вимоги. За таким коносаментом вантаж у порту призначення видається одержувачу, вказаному в коносаменті, чи особі, якій коносамент був переданий у вказаному порядку.

Ордерний коносамент (to-orderbilloflading)— коносамент, що містить вказування «наказу відправника» або «наказу одержувача «. Він передбачає, що відправник або одержувач можуть передати свої права третій особі шляхом проставляння на коносаменті передаточного напису (індосамента) і вручення його цій особі. У порту призначення за ор­дерним коносаментом вантаж буде виданий відправникові чи одержувачу залежно від того, за чиїм наказом він виданий, а за наявності в ньому передаточних написів — особі, вказаній в останньому із безперервного ряду передаточних написів або пред'явнику коносамента з останнім бланковим написом.

Коносамент на пред 'явника(bearerbilloflading)— передбачає, що товар у порту призначення передається будь-якій особі — пред'явнику коносамента. Такий коносамент передається за допомогою простого вручення.

Залежно від наявності застережень про претензії перевізника щодо кількості та якості прийнятого до перевезення вантажу або його упаковки розрізняють коносаменти:

• чисті;

• із застереженнями.

7. Характеристика акредитивної форми міжнародних розрахунків.

Документарний акредитив — форма оплати товарів, яка найчастіше використовується у міжнародній торгівлі. Англійські юристи визначили його як «джерело життєвої сили міжнародної торгівлі». Починаючи з 1933 року, основою регламентації акредитивних операцій разом з національним законодавством служать Уніфіковані правила і звичаї для документарних аккредитивів. Стаття 5 Міжнародних комерційних термінів визначила єдину для акредитивів мову — державну мову США. Банки більшості країн світу дотримуються цих вимог. Цей документ є розробленим і затвердженим Банківською комісією Міжнародної торговельної палати (МТП) зведенням узагальненої і сформульованої у вигляді правил міжнародної практики розрахунків у формі документарних акредитивів.

Незважаючи на те що згодом з'явилася ще низка документів, які також регламентують порядок ведення розрахунків у формі акредитивів, — Уніфіковані правила для міжбанківського рамбурсування по документарних акредитивах (1995), Міжнародна практика Стен- дбай (1998), Доповнення до уніфікованих правил для електронного представлення документів (2001), Міжнародна стандартна банківська практика (2002), основним документом у даній сфері залишаються Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (далі — Уніфіковані правила, або УПЗ). На сьогоднішній день банки із понад 120 країн світу надали згоду дотримуватися цих правил. Своїм корінням УПЗ йдуть до періоду І світової війни, коли лондонські клірингові банки почали поступово втрачати свої позиції світових фінансових арбітрів. До того часу жодного зведення загальноприйнятих правил не було, клірингові банки встановлювали принципи ведення операцій окремо з кожним своїм кореспондентом.

За межами Британської імперії — в Європі та США — правила з'явилися як наслідок децентралізації міжнародних операцій після Першої світової війни. Найбільш відомими стали правила, прийняті в 1919 році попередником Міжнародної асоціації фінансових послуг, що знаходиться в США. Ці правила згодом неодноразово переглядалися і саме вони послужили основою першої редакції УПЗ, прийнятої МТП у 1933 році у відповідь на настійне прохання американських банків. Уперше УПЗ були переглянуті в 1951 році, однак у той час істотних змін вони не зазнали. З ініціативи британських банків 1962 року був зроблений ґрунтовніший перегляд правил. Роботу з об'єднання британської практики та практики інших західних країн очолив представник Великої Британії у Банківській комісії МТП БернарВебл(Bernard Weble). У процесі цієї роботи він очолив Банківську комісію і зробив згодом значний внесок у справу редагування правил у 1974 і 1983 роках. Ці редакції в основному стосувалися змін у галузях транспорту і зв'язку; перерозподілу прав і обов'язків учасників акредитивної операції.

З метою залучення соціалістичних країн до використання УПЗ, починаючи з редакції 1974 року, МТП, заручилася схваленням те­ксту УПЗ Комісією ООН з права міжнародної торгівлі. Останній найсуттєвіший перегляд УПЗ був здійснений у 1993 році.

У жовтні 2006 р. Банківська комісія МТП прийняла нову редакцію правил (UCP 600), яка набула чинності з 1 липня 2007 року. Доти, поки акредитиви застосовуються в міжнародних розрахунках, правила проведення операцій з ними залишатимуться предметом періодичного перегляду, про що свідчить почата нещодавно розробка чергової редакції УПЗ. УПЗ відрізняють такі основні риси:

• правила встановлюються самими учасниками розрахунків, а не законодавчими чи регулюючими органами;

• послідовні редакції правил відображають зміни у практиці проведення операцій;

• окремі положення правил можуть бути виключені чи скориговані умовами конкретного акредитиву;

• правила користуються загальним визнанням як оснорний інструмент регулювання відносин, що виникають у процесі здійснення операцій з документарними акредитивами.

Ціла низка законодавчих актів (Конвенція ООН «Про незалежні гарантії і резервні акредитиви», Стаття 5 Уніфікованого комерційного кодексу США і т. ін.), а також численні судові рішення у своїй змістовій частині спираються на положення чинної редакції УПЗ.

В Україні розрахунки за акредитивом регулюються гл. 74 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. за № 436-IV; Положенням про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями, затвердженими постановою Правління НБУ від 03.12.2003 р. за № 514 та ін.

Сутність акредитивної форми розрахунків

Документарний акредитив — це умовне грошове зобов'язання банку сплатити встановлену суму грошей третій особі (бенефіціару), видане ним за дорученням клієнта (наказодавця), згідно з яким банк-емітент може сам провести платіж або надати повноваження іншому банку (банку-посередникові) проводити такі платежі та здійснювати інші дії, пов'язані з виконанням акреди­тиву за умови представлення одержувачем коштів (бенефіціаром) належних документів, указаних в умовах акредитива і раніше визначених клієнтом (наказодавцем) у заяві на відкриття акредитиву.

Cутність акредитива як форми міжнародних розрахунків полягає в отриманні продавцем твердих гарантій платежу, а покупцем — повноцінних прав на відвантажений товар. Це можливо, коли гроші перераховуються платником лише за виконання його контрагентом певних умов, що і створює переваги для продавця в разі погодження з покупцем акредитивної форми оплати.

Процес узгодження умов надання акредитива і термінів його виконання має три фази. На першій фазі розглядається пропозиція щодо умов поставки товару. Експортер надає потенційному покупцеві свою пропозицію і під час переговорів з покупцем обговорює умови акредитива.

Друга фаза пов'язана з підписанням умов поставки товару та його оплати. Імпортер дає експортеру замовлення на поставку товару, відповідно підписавши договір з купівлі-продажу (контракт). Водночас він дає своєму банкові доручення на відкриття акредитива.

Третя фаза є завершальною — товар поставляється і виконуються умови акредитива. Експортер відвантажує замовлений товар і надає банку документи на оплату.

Згідно з Уніфікованими правилами МТП, учасниками міжнародних розрахунків з використанням акредитива є:

наказодавець акредитива (applicant, opener, accreditor) — клієнт, за дорученням якого банк-емітент відкриває акредитив (як правило, це покупець товару, замовник робіт або споживач послуг за контрактом);

бенефіціар (beneficiary) — особа, на користь якої відкривається акредитив і який зобов'язаний надати в банк-емітент або в банк, що авізує, документи, які підтверджують виконання умов, передбачених акредитивом (як правило, це продавець товару, виконавець із надання послуг або підрядник з виконання робіт);

банк-емітент (issuingbank) — банк, що випускає акредитив од свого власного імені чи на прохання наказодавця акредитива. Банк- емітент з метою здійснення платежу використовує послуги одного чи кількох банків країни-експортера, так званих банків-виконавців, які відіграють важливу роль у здійсненні акредитивної операції;

банк, який підтверджує (confirmingbank) — банк, якому банк-емітент передає свої повноваження чи який на прохання ба-нку-емітента підтверджує безвідкличний акредитив і тим самим стає зобов'язаним з акредитива разом з банком-емітентом;

банк, що авізує (advisingbank) — банк, який, відповідно до доручення банку-емітента, повідомляє бенефіціара про акредитив на його користь і здійснює виконання акредитива. В останньому випадку він виступає як банк-виконавець;

банк-виконавець — банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку-емітента оплачує акредитив.

Виконання документарного акредитива ілюструє рисунок 5.1. Угода між наказодавцем акредитива та банком-емітентом є підставою для решти операцій за акредитивом.

Дана угода оформляється за допомогою подання наказодавцем акредитива заяви своєму банку про відкриття акредитива, в якому зазначаються відповідно до контракту основні дані й умови акредитива. Зміст даної угоди складають такі права та обов'язки сторін. Банк-емітент повинен: по-перше, перевірити умови пропонованого документарного акредитива для того, щоб упевнитися, що вони відповідають правовим вимогам і правилам країни банку- емітента; по-друге, перевірити, чи є прийнятними інструкції наказодавця відносно методу повідомлення бенефіціара і чи може уповноважений банк вибрати свого власного кореспондента для авізування документарного акредитива.

Експортер (бенефіціар)

Імпортер (наказовдавець акредитива)

1

6

5

9

7

43

111

2

4

3

Банк експортера

Банк імпортера

10

8

1 — укладання угоди між продавцем і покупцем;

2 — доручення імпортера своєму банку про відкриття акредитива;

3 — відкриття акредитива банком імпортера (банком- емітентом);

4 — авізування (повідомлення експортера про відкриття) акредитива;

5 — перевірка аккредитива експортером;

6 — відправлення товарів згідно з умовами контракту;

7 — передача документів банку, що авзує;

8 — перевірка банком документів;

9 — сплата коштів по акредитиву на користь експортера;

10 — передача документів банком експортера і перерахування відповідної суми банком-емітентом;

11 — вручення документів імпортеру.

Рис. 5.1. Механізм документарного аккредитива.

Більше того, банк-емітент повинен ретельно перевірити заявку на документарний акредитив, щоб визначити, чи не буде потрібно від бенефіціара за умовами документарного акредитива представлення документа, виконання якого цілком залежить від третьої сторони, не контрольованої бенефіціаром (окрім транспортного документа, страіхового документа чи акта приймання тощо).

Обов'язок формувати умови акредитива (відповідно до положень, узгоджених у контракті) лежить на наказодавцеві, який повинен дати банку-емітенту повні і точні інструкції щодо вигляду, суми акредитива, термінів представлення документів, способу та місця виконання акредитива тощо. При цьому, точне формулювання в контракті умов самого акредитива, а також порядку його відкриття полегшує процедуру його відкриття. За договором між наказодавцем (платником) і банком - емітентом про виставляння акредитиву, наказодавець (платник) зобов'язується: надати банку - емітенту грошове покриття акредитива та відшкодувати зроблені ним витрати; виплатити банкові - емітенту винагороду за проведену ним операцію.Порушення банком-емітентом інструкцій наказодавця акредитива, так само як і Уніфікованих правил, тягне за собою відповідальність банку-емітента перед наказодавцем акредитива, характер та обсяг якої визначаються як Уніфікованими правилами, так і законодавством та практикою відповідної країни. Зокрема, Уніфіковані правила звільняють наказодавця акредитива від обов'язку відшкодувати проведені банком - емітентом платежі.

Визначаючи право, яке регулює взаємовідносини наказодавця і банку-емітента, слід мати на увазі, що в такому договорі завжди діє презумпція на користь права країни банку, тобто тієї країни, де діє банк і де відкривається акредитив. Проте в разі, коли у відносинах бере участь бенефіціар, найбільш тісно зв'язаною системою права буде право країни банку, що авізує.

Банк-емітент і бенефіціар акредитива. Платіжне зобов'язання банку-емітента перед бенефіціаром акредитива є основним в акредитивних правовідносинах. Ґрунтуючись на ньому, експортер відвантажує товар, а банк експортера приймає, негоціює чи оплачує супровідні документи. Таке зобов'язання і є акредитивом у вузькому, юридичному розумінні. Решта обов'язкових відносин є або попередніми або додатковими по відношенню до основного зобов'язання.

Дії банку-емітента, в результаті яких виникає його акредитивне зобов'язання перед бенефіціаром, на практиці називаються відкриттям акредитива. Вони можуть мати різний характер залежно від обраного банком-емітентом механізму здійснення акредитивної операції. Їх безпосередня мета в тому, щоби бенефіціар був поінформований про відкриття й умови акредитива. У тому разі, коли акредитив відкривається безпосередньо в банку-емітенті, він здійснює вказані дії самостійно, а якщо ні, то притягується відповідний авізуючий і (або) виконуючий банк. В останньому випадку банк- емітент має організувати повідомлення бенефіціару про відкриття й умови акредитива у банку-виконавцеві шляхом укладення відповідних договорів з указаними банками.

Банк-емітент і банк, що авізує. Залежно від домовленості з імпортером банк-емітент, прийнявши до виконання доручення імпортера про відкриття акредитива, може виконати його інструкції сам або за допомогою іншого банку (чи банків). У зв'язку з цим доцільно буде розглянути взаємини банку- емітента з цим третім банком. Ситуація, коли банк-емітент і банк-виконавець вступають у правовідносини з приводу відкриття та обслуговування акредитива за відсутності між ними кореспондентських відносин у міжнародній банківській практиці, є неприпустимою. У даній ситуації в механізмі розрахунків акредитивами з'являється банк, щоавізує. Серед функцій авізуючого банку — перевірка «винятково на документарній основі» і підтвердження достовірності (автентичності) акредитива, який він авізує. При цьому він не бере на себе жодних зобов'язань перед бенефіціаром із платежів і лише повинен у разі непідтвердження автентичності акредитива повідомитипро це бенефіціару. Авізуючий банк виконує свій обов'язок із залучення банкувиконавця до відкриття та обслуговування акредитива за допомогою укладення з ним відповідного контракту, який за змістом єаналогічним угоді між банком-емітентом і банком-виконавцем. При цьому авізуючому банку належить у договорі позиція банкуемітента, від імені якого і діє.Трапляється і так, що бенефіціар наполягає на тому, щоб крімбанку-емітента, зобов'язання платежу прийняв і банк його власної країни. Авізуючий банк, що бере на себе зобов'язання провести платіж проти відповідних документів, називається «підтверджуючим банком».

Ухвалення ним цього зобов'язання вважається підтвердженням акредитива. Підтвердження акредитива — це самостійне тверде зобов'язання банку, що підтверджує, яке виступає як доповнення до зобов'язання емітента. Банк підтверджує акредитивна підставі повноваження (дозволу) банку-емітента. Іноді на прохання експортера банк, що авізує, може додатисвоє підтвердження щодо акредитива, не маючи на це повноваження (дозволу) банку-емітента. Найбільшу безпеку для експортера забезпечує документарний акредитив, відкритий іноземним банком і підтверджений вітчизняним банком, тобто в міжнародній практиці акредитиви, відкриті банком імпортtра, зазвичай підтверджує банк експортера. У розрахунках за зовнішньоторговельними операціями українських організацій— це маловживано. У більшості випадків підтвердження українськими банками акредитивів, відкритих іноземними банками на користь організацій і фірм України, не дає бенефіціарам додаткових гарантій платежу.

Українські банки, як правило, здійснюють платежі по акредитивах своїм клієнтам-експортерам тільки після отримання відшкодування від іноземних банків-емітентів. До цього моменту експортери можуть за необхідності користуватися кредитами своїх банків. У зв'язку з цим доцільно домагатися підтвердження експортних акредитивів третіми банками — крупними іноземними банками-кореспондентами.

Прийняте на себе зобов'язання з виконання акредитива банком, що підтверджує, знижує ризик неотримання платежу і дає бенефіціару додаткову гарантію щодо належного виконання на-казодавцем акредитива своїх зобов'язань.

Банк-емітент і банк-виконавець. Ознаками банку як банку- емітента є такі: по-перше, він діє за дорученням свого клієнта; по-друге, є безпосередню відповідальним за платіж як перед клієнтом, так і перед бенефіціаром. На відміну від нього банк-виконавець у принципі не має жодних зобов'язань і відповідальності перед бенефіціаром акредитива, окрім відповідальності за точну пtредачу умов акредитива. Проте він виконує важливу роль, оскільки на практиці саме цей банк безпосередньо реалізує акредитив, приймаючи у експортера документи, перевіряючи і часто оплачуючи їх. Обов'язок банку-виконавця щодо прийому та перевірки документів ґрунтується не на самому акредитиві, а на кореспондент­ських (агентських) відносинах із банком-емітентом, що дав відповідне доручення або ж за наявності відповідного доручення в тексті акредитива, супровідного листа до нього. Банк-виконавець не може і не повинен перевіряти фактичного виконання договору, за яким проводяться заліки, оцінювати правове значення представлених бенефіціаром документів, проте банк-виконавець перевіряє їх із формального погляду і відмовляє у схваленні до­кументів, якщо вони за зовнішніми ознаками не відповідають умовам акредитива, з негайним інформуванням про це одержувача коштів і банку-емітента із зазначенням причин відмови (ст. 14 Правил з акредитивів). А якщо банк-виконавець виконав умови акредитива, але банк-емітент вважає, що отримані ним разом із звітом виконуючого банку документи не відповідають за зовнішніми ознаками умовам акредитива, то останній має право відмовитися від ухвалення таких документів і зажадати від банку-виконавця коштів, сплачених їх одержувачеві з порушенням умов акредитива, а за непокритим акредитивом відмовитися від відшкодування виплачених сум. Отже, акредитивна операція складається з відносин між нака-зодавцем акредитива та банком-емітентом; банком-емітентом і бенефіціаром акредитива; банком-емітентом і банком, що авізує, а також банком-емітентом і банком-виконавцем. Участь кількох банків в акредитивній операції зумовлює необхідність розмежу­вання їх зобов'язань перед бенефіціаром. Банк-емітент зобов'язаний організувати розрахунки, а не проводити їх. Авізуючий банк повинен перевірити виключно на документарній основі і підтвердити достовірність акредитиву, який він авізує. При цьому він не бере на себе жодних зо­бов'язань перед бенефіціаром щодо платежів і лише повинен у разі непідтвердження автентичності акредитива повідомити про це бенефіціара. Банк, що підтверджує, разом з банком-емітентом має зобов'язання по відношенню до бенефіціара за умовами акредитиву, отже, банк-емітент і банк, що підтверджує, є солідарними боржниками за одним і тим самим зобов'язанням. До виконання акредитиву можуть залучатися й інші банки, наприклад, банки третіх країн з метою валютування, рамбурсування чи негоціації тратти, банк-емітент може вдатися до послуг своїх відділень у країні експортера, якщо такі є, і т. ін. При цьому все це має відбуватися тільки з метою полегшення виконання акредитива.