4. Публічне та приватне право.

Поділ зробив Ульпіан. Публічне право за ним це те право, яке відноситься до стану РД. Приватне право, яке стосується інтересів окремих осіб.

Спекторський: Така різниця і навіть протилежність має не тільки класифікаційне значення, але також і принципове. Це різниця двох юридичних систем. Верховними ідеями системи приватного права є свобода та власність, свобода особи над власністю, що їй належить. Система публічного права заснована на римській концепції влади. Основний її початок – господарювання державної влади над людьми. Всякого роду їхні права розглядаються не як першорядне, а як уступка, патент з боку публічної влади. А власність розглядається як щось від держави данне та державою встановлене.

Поляков: Формальну основу для поділу права на приватне та публічне, складає відмічений вище поділ соціальних комунікативних відносин на відносини між юридично рівними суб’єктами (між фіз. особами) як елементами соціальної системи і на комунікативні відносини між самою соціальною системою та її елементами.

Норми публічного права забезпечують загально значимі інтереси, тобто інтереси суспільства та держави в цілому. Норми приватного права направлені на задоволення інтересів окремих осіб. Фактично в основі публічного та приватного права лежать різні види правових комунікацій: монологічна – в публічному праві, діалогічна – в приватному праві.

Приватне право тісно пов’язане з правом публічним, так як останнє, вирішує задачу його охорони та захисту.

Для норм публічного права характерне імперативне джерело їх виникнення. Для норм приватного права є допустимим договірне джерело

Покровський: Якщо публічне право є система юридичної централізації відносин, то приватне право, навпаки, є система юридичної децентралізації. Якщо перше є область влади та підпорядкування, то друге є область свободи та приватної ініціативи.

Публічне право: кримінальне, адміністративне, фінансове, природоохоронне

Приватне право: цивільне, сімейне, трудове, комерційне.

Будь-яка галузь чи будь-яка норма права включає в себе в тій чи іншій мірі і момент «публічний» та момент «приватний».

Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права:

1) інтерес (публічний, державний інтерес — галузь публічного права, приватний — галузь приватного права);

2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини, публічному — немайнові);

3) метод правового регулювання (у публічному праві — метод субординації, у приватному — координації);

4) суб'єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними органами, приватне — приватних осіб між собою).

Таким чином, галузі права можна поділити на ті, у яких переважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного права. Для перших є характерним імперативний (супідрядності) метод правового регулювання, для других — диспозитивний (автономії).

Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і, відповідно, певного суміщення імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права.

Приміром, підприємницьке право — система норм, що регулюють майнові (товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то других — імперативний (у відносинах підприємців й органів управління він передбачає обов'язкові управлінські акти, адресовані підприємцям — у межах компетенції управлінського органу)