3. Українсько-московський договір 1654 р.: суть та наслідки протягом 1654-1657 pp.

Правове оформлення переходу України під протекторат російського царя. 8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада

Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було,

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміц­нити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина при­сягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клей-ноди — корогву, булаву.

Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому до­говорі і запропонувало свої умови царю.

Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному догово­рі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохан­ня, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зо­бов’язувалася сплачувати данину.

17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей до­кумент до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попере­днього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав.

Так, зрештою, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмо­вим договором. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційни­ми актами.

Уряд Олексія Михайловича та його наступники, і навіть такі руйнівники прав України, як Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як договір, а Березневі статті називали договірними статтями.

Правовий статус України і українського народу за догово­ром 1654 р. Цим договором передбачалося зберегти недоторканни­ми суспільний лад України і загалом той порядок управління та су­ду, що склався до 1654 р.

Главою України залишався виборний гетьман .Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результа­ти виборів нового гетьман

Статті Б. Хмельницького містили прохання визнати за Украї­ною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царський уряд про ці зв’язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Він наказав затримувати тих послів, які приїздили з ме­тою до України.

Україна, як вона того і бажала, дістала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків.

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядов­ці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. От­же, фінансові справи залишалися у віданні України.

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо го­ловні їхні побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. За словами М. Драгоманова, переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Вони вимагали: «Сами смотреть будем: кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенный крестья­нин — должность обыклую его царскому величеству отдавать бу­дет». Березневі статті підтвердили колишні права і вільності укра­їнських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ, усі його гру­пи ставили у народно-визвольній війні 1648—1654 pp., було розв’я­зане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали розв’язали також своє соціальне завдан­ня — зміцнили власне економічне й політичне панування, М. Драго­манов зазначав, що козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство й орендарі їхніх земель та іншого майна.

Форма державно-правових зв’язків України з Росією за до­говором 1654 р. З’ясування цього питання ускладнюється низкою обставин, передусім відсутністю офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654 p., а також різними поглядами на кін­цеву мету цього договору з обох сторін,

Україна понад усе прагнула до військового союзу з Росією проти Польщі. А Росія, як свідчать статейні списки посла В. Батурліна, вже під час переговорів стала на позицію приєднання України до складу Російської держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову фор­му зв’язків України та Росії за договором з їхнім реальним втілен­ням у життя, а також змінами, які сталися незабаром після 1654 р. Правовий науковий аналіз ускладнюється також давністю держав­но-правових подій, що розглядаються.

Крім того, досі немає єдиної наукової термінології, яка б допо­могла усунути суперечності у розумінні, тлумаченні державно-пра­вових зв’язків України і Росії за Березневими статтями. Тому не дивно, що й тепер у науці існують різні погляди на відносини Украї­ни та Росії за Березневими статтями.

Є автори, які обмежуються загальною вказівкою на об’єднан­ня України і Росії, не з’ясовуючи при цьому ні форми, ні змісту цього об’єднання (М. Аркас, Н. Полонська-Василенко).

Більшість дослідників точніше характеризують це об’єднання і висловлюють про нього такі думки. Це — воєнний або воєнно-політичний союз (І. Борщак, В. Василенко, В. Ліпинський, А. Ог-лоблін); персональна унія (Р. Лащенко, В. Сергієвич, А. Філіпов); реальна унія (М. Дьяконов); інкорпорація (І. Розенфельд).

У радянській історичній та історико-правовій науці протягом кількох десятиліть (з 1947 р.) панувала думка, що за договором 1654 р. Україна возз’єдналася з Росією і увійшла до складу Росій­ської держави як самоврядна автономна територія (С. Юшков). Цей погляд і тепер поділяють деякі автори (А. Гуржій, І. Ісаєв, Г. Кладо-ва, В. Кульчицький, І. Усенко).

Нарешті, існує ще одна серйозна позиція: за договором 1654 р. Україна увійшла в підданство Росії, тобто під її протекцію. Форма зв’язків, відносини України і Росії за цим договором є протектора­том. Це — точка зору М. Грушевського, Д. Дорошенка, 3. Когута, І. Крип’якевича, О. Мироненка, В. Смолія, М. Слабченка, В. Степан­кова, О. Яковлева. В. Ліпинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою протекторату.

Враховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип істо­ризму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в під­данство під протекцію Росії як васальна держава.

Протекторат — це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої і слабкої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють конкретні об­ставини укладення союзу, але першою і обов’язковою його вимогою є воєнна допомога протектора державі, якій вона протегує, держа-ві-васалу.

Сучасники подій, що досліджуються, добре розуміли суть і значення протекторату і визначали існуючі відносини однозначно. Наприклад, Туреччина, не задовольнившись попередніми договора­ми про воєнний союз з Україною, у травні 1653 р. стала кликати Україну до себе в підданство, під свою протекцію. Україна ж з огляду на реальну обстановку, за тверезим розрахунком віддала перевагу укладанню такого договору в січні 1654 р. з Росією. Україна уклала цей договір добровільно, як визнаний суб’єкт між­народного права. Всі документи, якими оформлявся договір, по­слідовно використовували такі терміни, як «взять под высокую го­судареву руку», «поддаться под высокую руку царя», «вступить в подданство». Це загальновизнані, поширені у міжнародній практиці того часу юридичні формулювання, які скріплювали відносини про­текції.

Щоправда, в тексті рішення Земського Собору від 1 жовтня 1653 р. один раз вживається слово «з’єднання» — коли йдеться про відносини царя Михайла Федоровича і короля польського Влади­слава.

Припускають, що термін «возз’єднання» був уведений в нау­ковий оборот, за однією версією, П. Кулішем, за іншою — М. Мак­симовичем. Останнім часом замість терміна «возз’єднання» викори­стовують термін «входження». Але він не має однозначного змісту. Рівною мірою «входження» може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу Росії на пра­вах автономії.

Але держава, яка протегується, не входить до складу держа-ви-протектора. І Україна за договором 1654 р. залишалася за межа­ми Росії. Якби в 1654 р. Україна прагнула увійти до складу Росій­ської держави, то Б. Хмельницький у промові на Переяславській Раді не ризикнув би запропонувати народу обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур: турецького султана, кримського ха­на, короля польського і царя православної Росії. Проте про вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й мови.

Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний кордон.

Звичайно ж, протекторат — це одна з форм залежності. Зміст, ступінь залежності України від Росії визначало конкретне співвід­ношення сил не тільки України і Росії, а й у тому міжнародному співтоваристві, де і Україна, і Росія виступали як формально рівно­правні суб’єкти. Ю. Немирич вважає, що Україна бажала протекції Росії, щоб «…зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків».

За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зв’язки України. І не дивно, що чимало вчених розгляда­ють це обмеження права України як номінальну протекцію царя над Україною, номінальну васальну залежність.

Отже, становище України за договором 1654 р. ніяк не можна розцінювати як автономію у складі Росії. Автономія і протекто­рат— різні явища.

Протекція Росії над Україною не була і конфедерацією, навіть своєрідною. Конфедерація передбачає реальну рівність сторін і створення на засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не передбачав.

Значення договору 1654 р. Цей договір — значна подія в іс­торії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо. Часом змішують сам договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що ви­явилося пізніше в міру розвитку відносин за договором.

У радянській науці договір про вступ України у підданство Росії розглядався у різні роки неоднаково: спочатку як абсолютне зло для України, потім як найменше зло і нарешті (з кінця 40-х, особливо на початку 50-х років) — як безумовне благо.

Приклад науково-об’єктивного підходу до оцінки договору дав М. Драгоманов. Він пропонував з’ясувати та уважно розглянути і переваги договору — «добрі зерна», і його негативні для України положення — «злі зерна». Зрештою, так підходив до оцінки догово­ру 1654 р. і М. Грушевський.

Виходячи з цих принципів, можна прийти до висновку: за договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі.1 не випадково П. Орлик писав, що договір 1654 р. «…повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і лад на Україні». О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності і національного гноблення. Не запе­речуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М. Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р,, вигідно відрізнялася від того безправ’я, яке спостерігалося у Мос­ковській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союз­ника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприя­ло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького.

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 р. як велику милість Росії до України, оскільки у тексті доку­ментів прямо говорилося про цю «милость». Однак це формулюван­ня — не більш як данина традиціям сюзеренітету-васалітету.

В дійсності Російській державі було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з майже трьохмільйонним роботящим, хоробрим, талановитим народом. Росія враховувала та­кож вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнюва­ло Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалася на­казом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об’єктивно відповідав інтересам обох сторін.