2. Гетьманування і.Виговського: причини суспільно-політичної кризи, Гадяцький трактат 1658р. Та українсько-московське протистояння.

Зовнішня політика гетьмана І. Виговського.

Щодо зовнішньополітичної діяльності гетьмана, то вона сприяла поліпшенню міжнародного становища Української держави. На початку жовтня 1657р. укладено вигідний договір зі Швецією, хоча його реальна вартість була незначною, бо Швеція пішла на зближення з Річчю Посполитою. Було відправлено посольство до Порти з проханням заборонити ханові нападати на Україну, зроблено кроки до порозуміння з Кримом.

Оскільки Виговський підтримував інтереси тільки старшинської верхівки проти нього виступили полтавський полковник Мартин Пушкар і запорізький отаман Яків Бараболя (вони були розбиті).

6 вересня 1658р. було укладено Гадяцький договір між Україною і Річчю Посполитою за яким:

1.Україна входила до складу Польщі під назвою Велике Князівство Руське.

2.Законодавча рада належала раді, яка Складалася з представників усіх полків, сотень і міст.

3Виконавча влада – гетьману, якого вибирали довічно і затверджував король

4.Козацький реєстр – 30тис.козаків + 10тис. найманців.

5.Визнавалися усі вольності війська запорозького.

6. «Випищики» повертались під владу панів.

7.Зрівнювались в правах православні і католики.

8.На території князівства скасовувалась Бреська унія.

9.Польське військо не мало права переходити кордони України.

10.Київська колегія набирала статус академії.

11.Мали право відкриватися друкарні стільки скільки потрібно.

Оцінюючи діяльність І. Виговського, підтримуємо думку, висловлену в українській історіографії, про те, що немає підстав характеризувати його ні як зрадника України, ні як її палкого патріота. Не можна заперечувати його великого внеску в розв'язання політичних проблем життя молодої держави 1649—1657 рр., у період гетьманування Б. Хмельницького, як і не можна замовчувати вкрай згубних прорахунків у внутрішній політиці, яких він допустився в часи власного гетьманування, що призвели до страхітливого спустошення Лівобережної України і започаткували гнітючий процес "Руїни" Української козацької республіки.

Опинившись без "татарської шаблі", яка давала гетьманові змогу залякувати як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, він невідворотно наближався до своєї загибелі. Річ Посполита була нездатна допомогти "князеві руському". Число прихильників Москви, щирих і нещирих, дедалі збільшувалося. Вони покидали Виговського і гуртувалися навколо Юрія Хмельницького. Усі звинувачення за невдалу політику падали на І. Виговського. "Новонавернені" полковники скаржились, що вони не за своєю волею, а під примусом гетьмана воювали з Москвою.

Перемога Москви з допомогою черні й безсилля Речі Посполитої віддало Україну без застережень у руки московської влади. Тому козацька старшина змушена була розпочати переговори з Москвою, жертвуючи "зачинщиком" Виговським, щоб хоч щось урятувати, а Ю. Хмельницький як символ незалежності був потрібний усім.

3. Діяльність останніх гетьманів по збереженню автономії України в складі Російської імперії (п.Полуботок. Д.Алостол та к.Розумовський).

Данило Апостол (1727-1734 рр.).

За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насамперед у податковій системі, сформував державний бюджет у розмірі 144 тис. крб. річних і в розвитку економіки зробив ставку на соціально активну буржуазну верству суспільства, тим більше, що й власне багатогалузеве господарство розвивав у такому ж напрямі.

З гетьманського відома у Глухові в 1728 р. відбулася розширена нарада українських купців, на якій обговорювалися питання торговельної політики уряду Гетьманщини й розв'язання нагальних купецьких проблем. Низкою універсалів гетьман оберігав українських купців від конкуренції іноземних, у тому числі й російських. Було організовано кредитування купців, відстрочено сплату за векселями, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині.

Д.Апостол добився передання судових справ у відання місцевих судів. Генеральному суду поверталися функції вищої судової інстанції, хоч нею фактично продовжував залишатися російський монарх. Тим самим підривалась незалежність українського судочинства й посилювалася влада центру. Гетьманська інструкція 1730 р. чітко визначила компетенцію різних судових установ та їх чисельний склад. Гетьман планував створити новий єдиний кодекс законів для всієї Гетьманщини.

При всій своїй реформаторській діяльності гетьману не вдалося вберегти козаків, селян і міщан від примусових робіт і виконання військового обов'язку далеко від домівок. Але в цілому за гетьманування Д.Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе заможнішими від зловживань властей і багатих землевласників, старшина отримала назад старі маєтності, а торгівці дістали нові можливості для занять ремеслами, промислами й торгівлею.

гетьман Павло Полуботок(1722-1724)

Після смерті І.Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Тимчасово його заступив, тобто, став наказним, чернігівський полковник П.Полуботок (1660-1724 pp.), якому судилося відіграти велику роль в українській історії.

діяльності П.Полуботка призвела до того, що навесні 1723 р. його разом із старшинами С.Савичем та І.Чарнишем було викликано до Санкт-Петербурга, допитано в Таємній канцелярії, а в листопаді ув'язнено в Петропавловській фортеці. Там наказний гетьман Лівобережної України 18 грудня 1724 p. і помер.

Кирило Розумовський(1750-1764)

Політики гетьмана.

1.Посилив позиції козацької старшини

2.Почав відбудовувати Батурин.

3.Регулярно скликалась старшинська рада.

4.Реформував судочинство.

5.Обмежив свавілля російських чиновників.

6.Створив Гродиський суд.

7.Почали обирати возних

8.Україна поділилась на 20 судових повітів.

9.Намагався встановити спадкоємне гетьманство.

10.У 1763р.склав 23пункти чолобитні в яких прохав царицю закріпити за родом Розумовських гетьманство.

11.Козаків одягнув в уніформи.

12.Планував відкрити два університети.

В 1764р. за наказом Катерини ІІ К.Р змушений був скласти гетьманські повноваження.

17листопада 1764р-К.Р звільнили від Гетьманства натомість була створена друга малоросійська колегія яку очолив Петро Румянцев.

3. Люблінська (1569 р.) та Берестейська (1596 р.) унії: їх суть і наслідки.

1.Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

1.1.Передумови Люблінської унії.

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. “Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви” [7,4].

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст.

Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.

За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала шляхта. “…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали” [6,107].

На той час Польща являла собою шляхетську республіку їіз сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.

Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та 1557 рр. Перша з них була присвячена “виводу шляхетства”, тобто до складу шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. У 1557 р. в Великому князівстві Литовському було здійснено “волочну поміру”, що також сприяло становому оформленню шляхетства. Нарешті, Перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформив права і вольності шляхетства, проте після нього литовська шляхта ще не досягла рівності з магнатами та з польською шляхтою. Повна унія з Польщею обнадіювала їх щодо урівнянння у правах з польськими шляхтичами.

Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.

Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку.

Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав до того часу Литві.

Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала внеличезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.