Розділ 1. Особливості описових композиційно – мовленнєвих форм

Опис як один із компонентів авторського монологічного мовлення

Під композиційно – мовленнєвими формами в загальному розуміють складні мовленнєві єдності, що структурують думку, впорядковують її розвиток і надають їй цілісності й завершеності. Композиційно – мовленнєві форми, оформлюючи, з одного боку, цілі шматки тексту, реалізують композиційні особливості зв’язних текстів, а з іншого боку, є законом організації мовних одиниць, виступають як складні синтаксичні утворення.

Структура композиційно – мовленнєвих форм створюється системою логічних зв’язків, в які вступають її компоненти. Сутність логіко – мовленнєвої організації зв’язного тексту помічається в тому, що на загальний фон викладу накладається сітка логічних відношень, завдяки яким окремі відрізки тексту набувають спільнообразну структурну оформленість і замкненість. КМФ володіють власними рисами, відмінними від рис речень, з яких вони утворені. Ці їхні ж риси визначаються типами зв’язку між самостійними реченнями. До фундаментальних типів зв’язку відносять: зіставлення (просторовий зв’язок); послідовність (часовий зв’язок); *каузальність (зв’язок логічного розвитку). Відповідно цим типовим видам зв’язку виділяють три типи композиційно – мовленнєвих форм – «опис», «розповідь», «роздум».

Опис – один із найпоширеніших компонентів монологічного авторського мовлення. У логічному плані описати предмет, явище - означає перерахувати його ознаки. Опис як тип мовлення залежить від точки зору автора чи розповідача, від жанру, стилю, приналежності автора до певного літературного направлення. У художній літературі, публіцистиці опис – найважливіший елемент мовлення, який дозволяє яскраво, живо, наочно, образно уявити предмет, людину, подію, явище.

*Референційну основу опису утворює конкретно – почуттєве сприйняття дійсності за допомогою спостереження, в результаті чого створюється ілюзія безпосереднього подання зображуваної дійсності.

Спостереження і опис відбуваються ніби одночасно, реальний час у творі і розповідний немов би збігаються. Опис є засобом реалізації естетичної функції впливу, оскільки сприяє передачі образу і явища, котре виникає в свідомості людини при їхньому безпосередньому чуттєвому пізнанні. Як форма пізнання – відображення дійсності, такий образ найближче розташовується біля сприйняття: він створює й підтримує в свідомості насамперед відчуття, отримані в процесі безпосереднього впливу предмета чи явища на органи чуття. Опис є не тільки засобом, що продовжує розповідь, і вводить у неї нові обличчя і предмети, але з його допомогою передається сам акт їхнього виявлення і розпізнання разом із емоціями, що супроводжують цей акт – подивом, радістю, відчуттям раптовості, несподіваності тощо. [9, с.131]

Граматичні особливості опису

Композиційно - мовленнєва форма «опис» – це схема зв’язку між елементами змісту в окремому відрізкові тексту, яка відображає просторові зв’язки між відображуваними митями дійсності і, яка повторює продовжуваний збіг часу, що має відбиття в структурному змісті цієї форми. Суть цього структурного змісту зводиться до просторового зіставлення предметів і їхніх ознак в один і той же час. У мові структурний зміст втілюється через нанизування речень, через їхнє зіставлення і протиставлення, окремі самостійні речення поєднуються за допомогою паралельного, частіше за все, безсполучникового зв’язку. Характерними для композиційно-мовленнєвої форми «опису» є короткі, автосемантичні речення, складносурядні і складнопідрядні речення, в останніх у ролі підрядних вживаються означальні і додаткові речення, підрядні обставинні місця. [9, с.132]

Граматична структура опису як функціонально – смислового типу мовлення досліджена в працях О. А. Нечаевой «Функционально-смысловые типы речи (описание, повествование, рассуждение)». Граматична основа опису створюється дієслівними предикатами у формі недоконаного виду, минулого або майбутнього часу зі значенням продовжуваності стану явища навколишнього середовища. Форма дієслова доконаного виду в описовому тексті можлива тільки з *перфектним значенням. Відомо, така форма означає не граничне, а продовжуване значення результату минулої дії, а результат виявляється одночасним з теперішнім часом. Це зазвичай дієслова доконаного виду минулого часу зі значенням приходу, певних змін: мокнув, танцював, пив, просився. Дієслова доконаного виду минулого часу з перфектними значенням можуть поєднуватися не тільки з дієсловами теперішнього часу для вираження продовжуваності результату, але й з дієсловами минулого часу недоконаного виду.

Дієслова в описах бувають тільки дійсного способу тобто ознаки описуваного об’єкту видаються як реальні, суб’ктивна *модальність виражається вставними словами, але це зустрічається дуже рідко. Обмежене використання в описах вставних слів, як і способів дієслів, пояснюється - констатуючою сутністю описуваного мовлення. [6, с.147]

Крім того, з точки зору семантичної характеристики, вибір дієслів суворо обмежений. В основному, в описових контекстах вживаються дієслова, котрі позначають статичні ситуації, вони слугують засобом розташування зображуваного в одній локально – просторовій площині, створюючи ніби статичну картину, одночасну миті споглядання.

Розглянуті синтаксичні засоби реалізації семантичного змісту спрямовані в композиційно - мовленнєвій формі «описі», як правило, на створення розгорнутих, логічних завершених картин природи, місцевості, інтер’єру, зовнішності, а також на створення так званих характеристик, котрі зображають риси людини.

Основним синтаксичним засобом виділення і підкреслення окремих моментів, штрихів зображуваної картини в цих описових контекстах є розповсюджені і нерозповсюджені односкладні речення, присудкову основу, яких творить іменник у формі називного відмінку. В граматиці такі речення слід називати номінативними (буттєвими, екзистенційними). Саме форма «опису» з її паралельним, тобто не суворо логічним, майже вільним зв’язком сприяла широкому використанню номінативних речень, їх компресуванню та усіченню, лексичному різноманіттю наповнення цих речень, практично невичерпним можливостям, а також відсутністю стилістичних обмежень. У зв’язку з тим, що граматична структура номінативних речень взагалі не надає великих перспектив для вираження багатообразних відтінків значення, в більшості випадків ці відтінки передаються засобами інтонації. Це тим більше важливо для таких контекстів, де номінативні речення зустрічаються з окличною чи питальною формою. Ритміко – мелодійне оформлення цих речень досить гнучке, різноманітне.

Номінативні речення називають також буттєвими або екзистенційними, оскільки основним значенням цих речень є ствердження буття (наявність, існування) предметів і явищ. Таке значення номінативних речень повністю відповідає суті мовленнєвої форми «опису», логічний зміст, котрої зводиться до вираження співіснування предметів і їхніх ознак в один і той же час, зіставлення предметів у просторі. [9, с.138]

Класифікація описових текстів

Усі описові тексти поділяються на дві групи: візуальні описи і описи-характеристики.

Візуальний опис тематично може бути інтер’єром, пейзажем, портретом, описом певного предмету. На відміну від характеристики у візуальному описі номіновані ознаки об’єкта, конкретні, що спостерігаються у відповідний момент часу.

Характеристика – це перерахування постійних чи звичних, потенційних і стійко поновлюваних властивостей об’єкта, які стосуються різних періодів його існування і сфер прояву.

Виокремлення двох різновидів описових текстів не викликає сумнівів у дослідників текстового рівня. Ця градація базується на семантичних властивостях і граматичних часових формах предикатів речення, котрі створюють описовий текст. Класифікація семантичних типів предикатів, котру дослідила Т. В. Булигіна, вповні відображає значення ознак візуального опису і характеристики. Здатність дієслівних предикатів “до «актуального» вживання, що вказує на епізодичний, перехідний характер відповідного стану речей, його прив’язки до конкретного часового відрізку” властива предикатам візуального опису. “Відносна незалежність від часу, відсутність чітких часових кордонів існування зв’язку між суб’єктом і наданих йому ознак...” як властивість іменних предикатів відрізняють предикати характеристики, незалежно від їх приналежності до частин мови. [13, с.122]

Існує шість видів описових одиниць викладу:

• Авторський (так званий «опосередкований») О(АО) – це звичайний опис певної реалії, який здійснюється автором; предикативна пара здебільшого виражена підметом 3 особи одн. чи мн., присудок – теп. чи мин. час дійсного способу; можливі однокомпонентні (переважно безособові речення); здебільшого паралельний чи радіальний зв’язок.

• Безпосередній зовнішній опис О(БЗК), здійснюється персонажем (контрольований), виконується дійовою особою за наперед продуманим задумом, автор відбирає мовні засоби, уникає лексичної редукції; підмет виражений 1 чи 2 особою однини чи множини, присудок – теп. чи мин. час дійсного способу, допустимі однокомпонентні (головним чином безособові речення); здебільшого паралельний чи радіальний зв’язки.

• Безпосередній зовнішній опис О(БЗН), здійснюється персонажем (неконтрольований) – непідготовлений зовнішній опис, можлива низка мовних редукцій, швидка зміна тем, наявний ефект підсвідомого; використовується переважно паралельний і радіальний зв’язок, низка редукцій сполучних засобів, речення в тексті поєднуються за змістом чи підсвідомо.

• Безпосередній внутрішній опис О(БВК), здійснюється персонажем (контрольований) – герой описує певне явище самому собі, присутній ефект редукції досить великий, проте тема опису не змінюється.

• Безпосередній внутрішній опис О(БВН) (неконтрольований) –герой описує щось сам собі, наявний швидкий перехід між темами, зумовлений підсвідомими асоціаціями.

• Безпосередньо – опосередкований опис О(БО) ведеться з вуст героя з використанням 3 особи; підмет: заміна першої та другої особи на третю, застосовується переважно паралельний зв’язок, є вступне і завершувальне речення. Вживаються всі сполучні засоби: сполучники, повтори, використання займенників тощо. [Г. М. Гриценко]

Типи викладу: схожості та відмінності

У «чистому» вигляді, без домішок композиційно – мовленнєві форми зустрічаються дуже рідко. Частіше вони виступають у вигляді блочних утворень, які включають в себе різні композиційні структури в різних поєднаннях.

Для художнього тексту характерна контамінація опису з розповіддю. Елементи описовості присутні майже в кожному розповідному тексті.

Інколи змістова навантаженість в описі лягає на дію, в цьому випадку кажуть про «динамічний опис» - тип мовлення перехідний, який межує з розповіддю. Динамічний опис передає розвиток дії з маленьким часовим інтервалом в обмеженому просторі. У зв’язку з тим, що вся увага зосереджена на фіксації динаміки, на низці моментів дії, їхньому "поступальному" характерові, такий зміст визначає відбір речень, що мають самостійний характер, автосемантичних. Динамічний опис використовується зачасту для показу зовнішніх подій, будучи засобом натуралістичного відображення дійсності. Існує спеціальний термін для визначення натуралістичного методу дуже детального опису дій з найменшою точністю передачі деталей - «секундний стиль». Окрім того, динамічний опис може слугувати засобом гострих, тонких, психологічних замальовок - при зображенні переживань, динаміки внутрішнього стану героя.

Композиційно – мовленнєві форми задають ритмічні схеми, на які накладаються тональності, котрі притаманні відповідним функціональним стилям і їхнім конкретним проявам. Тональність тексту і різноманітні інтонації її прояву створюють інтонаційну будову твору, який має три форми: високу, нейтральну, знижену, кожна з яких володіє незвичайно складним експресивним діапазоном. Кожна композиційно – мовленнєва форма є своєрідною моделлю ритму і, відповідно, експресії.

Кожна частина становить собою не тільки змістову, а й мовну єдність. Тип викладу значною мірою впливає на добір  мовних засобів, що їх застосовують для граматичної організації семантично завершених частин тексту.

У повторюваних, нелокалізованих у часі діях, які розглядаються як ознаки об’єкта дійсності, проглядається схожість характеристики і розповідного типу мовлення. Характеристику як різновид опису і розповідь розрізняють цілеспрямованість висловлювання, спричинена намірами мовця відобразити уявлення про об’єкт дійсності чи про ситуацію, яка розвивається. Крім того, в характеристиці обов’язково представлена оцінка об’єкта, чого немає в розповіді. Наявність оцінки пов’язує описовий текст з розмірковуванням. Тому на основі загальнозначеннєвих властивостей характеристика кваліфікується як монологічне мовлення перехідного типу, яка поєднує ознаки опису, розповіді, розмірковування.

І все ж основну опозицію опису створює розповідний тип мовлення. Будучи текстами констатації, опис і розповідь як типи монологічного мовлення протиставленні один одному логічною основою, характером об’єкта мовлення і значенням видо-часових форм дієслівних предикатів.

Логічною основою розповіді є діахронність, тобто послідовне відображення дій в розповіді. Така послідовність дій протиставлена синхронності ознак, котрі виражені в описі у формі суджень. [17]

Характеризуючи опозицію тексту типу опису тексту типу розповіді, О. А. Нечаєва висуває близько десяти параметрів протиставлення:

• по синтаксичній семантиці («прояв ознак в описі» і «вираження розвитку дій в розповіді»);

• по використанню видо-часових форм дієслівних предикатів; «здебільшого паралельний зв’язок речень в описовому тексті і послідовний у розповідному тексті»;

• побудова полісуб’єктних мікротем в описі і моносуб’єктних у розповіді;

• своєрідність у використанні односкладних речень» (неозначено – особових, безособових, номінативних);

• перехід неповних еліптичних речень у номінативні роз-членування в описі (при наявності детермінанта) і відсутності цієї особливості в розповіді;

• використання стилістико – граматичних предикативних засобів у розповіді (частки ну, як, було, бувало, дієслівні вигуки та ін.) – і відсутність їх в описі тощо. [6, с.79]

Безперервний потік актуальної інформації одного типу втомлює читача, призводить до зниження уваги і цікавості. Так, динамічна зміна подій, розвиток безупинних дій (розповідний контекст) потребує перепочинку: переключення викладу на статичний чи позачасовий план. Такий перепочинок, пов’язаний із появою на зміну розповідному контекстів опису чи розмірковування. Вони створюють додатковий ефект очікування, стимулюють цікавість читача і нетерпіння дізнатися, що буде далі.

Опис чи роздум, котрі затягнулися, своєю чергою, супроводжуються накопиченням дефіциту розповідної інформації і викликають порушення інформаційного балансу тексту, потребуючи повернення до розповіді.

Періодичність чергування різних контекстів у художньому тексті ніби створює безперервну проекцію одних типів інформації на інші, що сприяє багатоплановості, всебічному оглядові картини світу, яка моделюється в тексті. [1, с. 14]