ВСТУП
Автоматизація редакційно-видавничих процесів є дуже важливим та проблемним питанням у сучасній видавничій практиці як в Україні, так і в інших країнах світу. Особливо складним є питання автоматизованого редагування та повної заміни редактора-людини редактором-машиною. На разі у сучасних видавництвах широко використовується так звана автоматизована система переробки текстової інформації, яка допомагає як редакторові, так і іншим працівникам різноманітних видавничих ланок удосконалювати процес від написання рукопису до його виходу в світ та надходження у руки читача. Зараз впровадження автоматизованих систем редагування здійснюється на базі текстових процесорів, тобто програм, які дають змогу набирати, виправляти та зберігати текст, а також виділяти та формувати компоненти його видавничої структури. Такі комп’ютеризовані системи редагування є найнижчим ступенем процесу автоматизації. Подальший розвиток саме систем редагування можливий на основі тестових процесорів та, так званих, експертних систем, які поєднують можливості комп’ютера зі знаннями та досвідом експертів у такій формі, що система може запропонувати розумну пораду чи здійснити розумне вирішення поставленого завдання. Системи редагування складніші за експертні системи, але і ті, і інші можуть діяти лише на базі штучного інтелекту.
Автоматизація спричинила і глибше проникнення в сутність редакторської праці, в її техніку, майстерність, допомогла краще зрозуміти усю важливість процесу редагування та редакторського аналізу конкретного тексту зокрема.
У даній роботі подано спробу дослідити та проаналізувати автоматизоване редагування такої складної частини лексики сучасної української літературної мови як абревіатури, а саме абревіатури, що використовуються в реферативних текстах, які і стали предметом детального аналізу. Основні відомості про реферат коротко подано у вступі, для того щоб не перевантажувати основну частину роботи інформацією, що потребує додаткового витлумачення і ускладнює сприйняття та порушує цілісність роботи. Реферат – семантично-адекватний, обмежений малим обсягом виклад основного змісту першоджерела, що включає основні фактичні відомості та висновки, але не містить додаткової інформації та критичних зауважень автора реферату. Відповідно до ГОСТ 7.9-95 «Реферат и аннотация. Общие требования» реферат повинен давати можливість встановити основний зміст документа, визначити його релевантність та вирішити, чи потрібно звертатися до першоджерела, надати інформацію про документ. Інколи реферат може використовуватися як елемент бібліографічного опису та вихідних даних видання, слугувати джерелом для встановлення нової соціальної інформації, яку вводять до системи спілкування та містити науковий аналіз та синтез цієї інформації.
За характером викладу реферат, як правило, є описом або розповіддю. До рефератів-описів Сенкевич відносить ті, в яких, наприклад, подаються відомості про нові конструкції і додається їх перерахування. До рефератів-розповідей він відносить реферати, в яких, наприклад, подається новий порядок виконання певних технологічних операцій. У поданій роботі розглянуто обидва типи. За ступенем охоплення джерел виділяють монографічні (одне джерело), оглядові (від 2 до 20 джерел), аспектні (інформація відноситься лише до одного чи кількох елементів документа) та фрагментарні (складаються на основі одного чи кількох елементів – частини, глави, розділу тощо) реферати, а за обсягом короткі (не більше 200 слів) та розширені (10-15% обсягу першоджерела). Також реферати класифікують з боку орієнтованості на читача як загальні (широке коло споживачів) та цільові (конкретний споживач) та з точки зору укладача на такі, що складені людиною (авторські та неавторські) та такі, що складені ЕОМ, що в даному дослідженні є дуже цікавими . Структурно реферат складається із заголовку, куди виноситься власне заголовок документа та його бібліографічний опис згідно з державними стандартами, довідкового апарату, куди входить індекс УДК, шифр реферату, дані про кількість ілюстрацій та таблиць у першоджерелі та примітки референта, і, найголовніше, з власне реферативної частини.
Автоматизація процесу реферування є надзвичайно важливим кроком на шляху покращення та пришвидчення процесу обміну інформацією у суспільстві. Виділяють декілька способів автоматизованого реферування, серед яких слід звернути увагу на статистичний спосіб, першопочатківцем у використанні якого вважається Х.П.Лун і під час застосування якого основний смисловий зміст можна представити як сукупність речень, що є найбільш характерними для даного конкретного документа. Другим методом є позиційний метод, основну ідею якого запропонував С.І.Гіндін і який дозволяє ідентифікувати найбільш важливу за значенням частину документа, визначити позицію того чи іншого речення у тексті. Третій метод – індикаторний, що вперше був використаний Х.П.Едмундсоном і який засновується на теорії, що важливість речення можна визначити за допомогою певних елементів-індикатів як синтаксичних, так і лексичних. На думку Блюменау, всі ці методи мають право на життя і широко використовуються, отже, протягом підготовки роботи вони аналізувалися.
Робота редактора над реферативним текстом є досить складною та важливою, тому що саме від старанності та уважності редактора залежить подальше сприйняття тексту читачем, передання основної думки та правильне інформування з того чи іншого питання. Найважливішим питанням редакторського аналізу під час підготовки реферативного тексту є аналіз змісту реферату та його змістова відповідність першоджерелу. Також слід звертати особливу увагу на стислість викладу, додержання загальномовних та функціонально-стилістичних норм, розташування слів, які передають основну думку, на початку речення, якнайбільшу кількість таких слів, послідовний та чіткий логічний та граматичний зв’язок між членами речення та реченнями, переважання стверджувальних конструкцій над заперечними тощо, тобто на ясність викладу. На думку Сікорського, редактор повинен перевіряти семантичну адекватність реферату, тобто точність реферування, та семантичну еквівалентність або ступінь повноти відображення у рефераті змісту першоджерела, особливо це стосується рефератів текстів наукового стилю, де дуже важливою є термінологічна база і, зокрема, абревіатурні скорочення термінів та інших частин тексту, яким і буде присвячене подане дослідження.
Аналізована тема є малодослідженою та майже невивченою, але її важливість для редактора безумовна, адже саме редактор в змозі зробити реферативний текст чітким та зрозумілим для читача. Під час підготовки роботи опрацьовано велику кількість наукових праць, як мовознавчих, серед яких праці І.К.Білодіда, О.Д.Пономаріва, А.П.Грищенка, М.С.Зарицького та інших мовознавців, праці з редагування Сікорського, Мільчина, Різуна, Іванченка, Партико, а також праці присвячені автоматизації редакційно-видавничих процесів, зокрема Блюменау, Берліна, Мелещенко, Вербицької, Грязнухіної. Особлива увага приділялася працям, що присвячені реферативним текстам, серед яких були монографії Соловйова, Гречихіна, Леонова, Конюшко. Також під час підготовки роботи були проаналізовані державні стандарти України, що визначають реферат та подають список загальноприйнятих скорочень, до яких належать і абревіатури. На жаль, ролі абревіатур у реферативних текстах у цих працях присвячена лише незначна частина, теоретичні засади, викладених у цих працях, проаналізовано та синтезовано у даній роботі, щоб представити цілісну картину вирішення поставленої проблеми та подати власну думку на розуміння цієї проблеми.
Для того, щоб краще розібратися у предметі та поглибити дослідження, проаналізовано абревіатури як мовну одиницю, семантичну одиницю тексту реферату та одиницю редагування. Всі ці дослідження представлені у основній частині даної роботи.
Тема є актуальною та потрібною, адже автоматизоване редагування та, особливо, автоматизоване редагування абревіатур у реферативних текстах є досить новою темою, але редактори кожен день стикаються з питаннями редагування абревіатур, можливі відповіді на які запропоновано у даній роботі та пояснено певні теоретичні та практичні засади автоматизованого редагування абревіатур у реферативних текстах.
Розділ і. Абревіатура як семантична одиниця сучасної української літературної мови Абревіація як спосіб словотвору
Абревіатура – це складноскорочене слово, яке поєднує у певну лексему необхідну кількість скорочених або усічених основ та утворюється морфологічним способом словотвору внаслідок стягнення, згортання синтаксичних словосполучень. Мовознавці виокремили цей спосіб словотвору лише на початку ХХ століття, отже, його можна вважати відносно новим, незважаючи на той факт, що абревіація відома значно раніше.
Існує декілька сучасних класифікацій абревіатур, але у даній роботі проаналізовано абревіатури за академічною класифікацією, запропонованою І.К.Білодідом у п’ятитомнику “Сучасна українська літературна мова”.
Залежно від того, як згортаються синтаксичні словосполучення в окремі слова та як при цьому скорочуються компоненти цих словосполучень, розрізняють такі структурні види складноскорочених слів, до яких належать абревіатури:
Складноскорочені слова, утворені з початкового складу (або початкових складів) першого компонента і цілого другого компонента словосполучення (технагляд – технічний нагляд). Деякі мовознавці (наприклад, А.П.Грищенко) відносять цей тип до перехідного між складними та складноскороченими словами, але автор даної роботи вважає їх частиною абревіатурних скорочень.
Складноскорочені слова, утворені з початкових частин двох або кількох компонентів синтаксичного словосполучення (райвиконком – районний виконавчий комітет).
Складноскорочені слова, утворені з початкової частини першого компонента (або перших компонентів) словосполучення та кінцевої частини другого компонента, в якому середня частина пропущена (есмінець – ескадрений міноносець).
Літерні абревіатури, тобто такі, які утворені з назв початкових букв компонентів синтаксичного словосполучення (РФ – Російська Федерація).
Звукові абревіатури, тобто утворені з початкових звуків слів повної назви (ТАРС – Телеграфне агентство Радянського Союзу, вуз – вищий учбовий заклад).
Звукові абревіатури, складовою частиною яких є звуки і цифри (Ту-154).
Складноскорочені слова, утворені з початкових частин першого компонента і звукової абревіатури інших компонентів синтаксичного словосполучення (облвно – обласний відділ народної освіти).
Складноскорочені слова, утворені з літерної абревіатури кількох перших компонентів і початкової частини останнього компонента синтаксичного словосполучення (Есхар – Електричне селище Харків).
Складноскорочені слова, утворені з літерних абревіатур першого і третього компонентів і початкового складу другого компонента синтаксичного словосполучення (ГАПУ – Головне аптечне управління).
Серед складноскорочених слів нерідко зустрічаються й такі, в яких словотворчі елементи не охоплюють усіх компонентів синтаксичного словосполучення.
Способом абревіації у сучасній українській літературній мові утворюються тільки іменники. Основами для творення складноскорочених слів виступають переважно, на думку А.П.Грищенка, словосполучення з опорним іменником і залежним прикметником (міськвно – міський відділ народної освіти) або поєднання двох іменників (комбат – командир батальйону).
Про повне засвоєння мовою та активне життя в її межах неологізмів абревіатурного походження свідчить те, що багато з них стають основою для нових похідних слів (вузівці, мінюстівці, КПІшники, колгоспник).
У переважній більшості лексичне значення скорочених, складноскорочених слів та літерних і звукових абревіатур, з одного боку, і іх повних компонентів, з другого, ідентичні (“педінститут” – те саме, що й “педагогічний інститут”). Проте в сучасній літературній мові намічається й розходження в семантиці окремих складноскорочених слів та їх повних прототипів. Наприклад, семантика абревіатури “загс” значно ширша за семантику синтаксичного словосполучення, що є її повним прототипом – “запис актів громадянського стану”. Зараз ця абревіатура позначає не лише сам запис актів громадянського стану та відділ, у якому їх фіксують, але й приміщення, де запис цих актів відбувається. Таке розходження у семантиці проте сприяє закріпленню в активному вжитку складноскорочених слів та літерних і звукових абревіатур як слів з вужчим і ширшим значенням, ніж їх повні прототипи, і використанню їх як семантичних неологізмів у різних стилях сучасної української літературної мови, зокрема в розмовно-побутовому та художньому.