Види токсикоманії: 1. Зловживання транквілізаторами.

2. Зловживання снодійними засобами.

3. Зловживання холінолітичними засобами.

4. Зловживання інгалянтами (ефіром, закисом азоту, препаратами побутової хімії).

5. Зловживання фосфорорганічними речовинами (дихлофос).

6. Нікотинова токсикоманія.

7. Кофеїнова токсикоманія.

Психоактивна токсична речовина може мати ті ж властивості, що й наркотик, але соціальна небезпека її вживання дещо менша, і, відповідно, офіційно наркотиком вона не визнана.

З клінічних позицій наркоманії та токсикоманії патогенетично досить схожі. Для них характерне поступове формування тріади синдромів:

1. поява синдрому лікарської залежності (залежність психічного та фізичного комфорту від прийому препарату);

2. поступова зміна толерантності з підвищенням доз та зміною форми сп'яніння;

3. наявність абстиненції та невгамовного (фізичного або компульсивного) потягу до препарату, тому що життєдіяльність організму нормалізується лише при певному рівні наркотизації.

Нікотинізм - хронічне отруєння нікотином (у злісних курців тютюну): дратівливість, зниження працездатності, кашель з мокротою і ін На тлі нікотінізма нерідко розвиваються облітеруючий ендартеріїт, виразкова хвороба або гастрит, гіпертонічна хвороба, стенокардія та ін

6. Основні напрями боротьби з інфекційними захворюваннями. Імунітет, його види. Вакцинація в профілактиці хвороб людини. Зміцнення імунітету.

Єдиною формою існування будь-якої інфекції може бути ланцюг хвороб, що йдуть одна за одною. Такий лан­цюг називається епідемічним процесом.

Епідемічний процес забезпечується трьома фактора­ми: наявністю джерела інфекції, механізмом передавання збудника, сприйнятливістю населення до даної хвороби. Якщо є всі три рушійні сили, то цей процес відбувається в тій чи іпшій формі, коли ж пемає хоча б одного із за­значених чинників, він переривається. Іншпми словами, відсутність навіть одпого компонента виключає можли­вість поширення інфекції. Такий закон епідеміології. Він підтверджується особливостями поширення будь-якої ін­фекційної хвороби.

Спиппмось для прикладу на інфекціях, що передають­ся літаючими комахами у країнах з помірним кліматом. Взимку комахи припиняють активну життєдіяльність. У цей період через порушення механізму передавання нових заражень немає, хоч зберігаються носії інфекції і лишається високою сприйнятливість людей і тварин до тієї чи тієї інфекційної хвороби. Тому припинення епі­демії взимку при багатьох інфекціях — явище сезонне, тимчасове.

Зрозуміло, повною гарантією проти виникнення пової хвилі захворювання є відсутність самого джерела інфекції.

Як уже говорилось, наявність джерела сама по собі ще не може забезпечити поширеппя хвороби. Для цього потрібно, щоб існував механізм передавання її збудника. Це легко простежити на прикладі Інфекцій, які поши­рюються за допомогою вузькоспецифічних механізмів пе редаванпя. Так, наприклад, якщо в нашу країну приїде хворий па африканську сонну хворобу, то вона у нас не пошириться, бо збудник її переноситься лише му­хою це-це, яка живе лише у межах Африканського конти­ненту.

Інший результат матимемо при інфекційних хворобах, збудники яких передаються такими шляхами, як краплин­ний або фекально-оральний. Хвороби цієї категорії (грип, кір, черевний тиф, дизентерія та ін.) поширені в усьому світі: вони не обмежуються ніякими географічними тери­торіями. Але, як уже зазначалося, механізми передавання їх значною мірою залежать від соціальпо-побутових умов. У цьому полягає добре відомий зв'язок між поширенням заразних хвороб і різними соціальними умовами.

Як мп вже знаємо, для здійснення епідемічного про­цесу, крім джерела інфекції і механізму її передавання, потрібний і третій чинник — наявність сприйнятливого до хвороби населення. Адже імунітет є перешкодою для поширення інфекційної хвороби.

Існують три шляхи боротьби з інфекціями, іцо ви­являються у впливі па три названі вище рушійні сили епідемічного процесу. Найдійовішпми можуть бути ті за­соби або прийоми боротьби, які здатні: а) знешкодити джерело інфекції; б) перервати механізм передавання її збудника; в) створити несприйнятливість людей до даної інфекції.

Перший шлях боротьби з інфекційними хворобами — знешкодження джерела інфекції — є досить ефективним. Про це свідчать багато прикладів. Один з них — досвід боротьби з проказою.

Хронічний характер перебігу прокази і її епідеміоло­гічні особливості дають підставу гадати, що ця хвороба з'явилась ще в період кочового життя людей. Перехід до осілості і взаємозв'язок (торгівля, війпп, переселення народів) призвели до поширення цієї хвороби в усьому світі. Уже на ранній стадії історичного розвитку було

відкрито метод відокремлення хворих як засіб боротьби з джерелом інфекції. Саме ця форма боротьби з проказою (ізоляція хворих у стаціонарах, названих спочатку лаза­ретами, а згодом лепрозоріями) дала змогу в багатьох країнах Європи наприкінці XIX століття цілком ліквіду­вати цю хворобу. В наш час проказа дуже поширена у тих країнах, де зазначений вище метод недостатньо або зовсім не застосовується внаслідок технічної і соціальної відсталості. Після відкриття ефективних хіміотерапевтич­них засобів, здатних обмежувати певною мірою заразність хворих на проказу, в практику ізоляції хворих вве­дено деякі нові організаційні і технічні заходи. Проте, як і раніше, відокремлення хворого в заразній стадії хвороби лишається обов'язковою умовою боротьби проти цієї ін­фекції.

Величезне значення знешкоджування джерела інфек­ції яскраво ілюструє історія боротьби з висипним тифом. Першою країною, яка цілком звільнилася від цієї хворо­би, була Данія (у 1892 році тут востаннє було зареєстро­вано цю хворобу). Можна з певністю сказати, що основну роль у процесі ліквідації висипного тифу в Данії відіграв шлях знешкоджування джерела інфекції шляхом ізоляції хворих.

Історичний досвід боротьби з такою грізною у мину­лому інфекцією, як легенева чума, свідчить, що госпіта­лізація хворих — необхідний захід запобігання поширен­ню інфекційних хвороб.

Однак лише госпіталізація хворих не завжди дав очікуваний ефект. Переведення усіх осіб, у яких виявлено інфекції дихальних шляхів (грип, кір тощо), па стаціо­нарне лікування, враховуючи їх масовість, є взагалі дуже складним завданням. Крім того, краплинним шляхом збудники цих інфекцій передаються так легко й швидко, що навіть при найранішій, якої можна досягти практич­но, госпіталізації хворий уже до моменту надходження в стаціонар устигає заразити навколишніх.

Дуже важливим і досить ефективним заходом знешко­джування джерела інфекції с знищення у хворому орга­нізмі збудника за допомогою спеціального лікування. Нині медицина має специфічні лікувальні засоби для впливу на збудників багатьох інфекційних хвороб. Проти майже третини інфекцій, котрі уражають людину, винайдено надійні ліки (антибіотики, сульфаніламідні препарати і т. д.).

Для знезараження джерел інфекції велике значення мають умови перебування хворого чи носія.

Насамперед їм потрібно виділити окремі речі для ко­ристування, носіїв збудників черевного тифу чи дизенте­рії слід звільнити від роботи на підприємствах громад­ського харчування і запобігти контактові з харчовими продуктами, накласти пов'язки па уражену ділянку тіла (на волосяні покриви при грибкових хворобах шкіри або на очі при трахомі) з мстою створення механічної пере­шкоди поширенню інфекції.

Викладені вище заходи застосовують і для знешко­джування тварин — джерел зоонозних інфекцій,— але, зрозуміло, в інших формах. Для ізоляції і лікування хво­рих тварин існують спеціальні ветеринарні лікарні. З ме­тою оздоровлення стада нерідко вдаються до забиття хво­рих тварин. У нашій країні, наприклад, узаконено дуже важливий захід боротьби з такою тяжкою хворобою, як бруцельоз: заражених кіз, овець і свиней обов'язково вбивають. За прийнятими в усьому світі нормами, коня, що захворів на сап, також негайно знищують.

Знешкодження джерела, безумовно, ліквідує загрозу поширення інфекції.

У Великобританії, Новій Зеландії і Данії геть вини­щені вовки і введено карантинні заходи проти завезення собак з-за кордону. Завдяки зазначеним заходам па тери­торії названих країн вірусу сказу немає. Слід, проте, за­уважити, що мова йде про острівні країни, де немає хи­жаків, які існують вільно (вовків, лисиць тощо) і є при родппмп посіямп сказу. Такого становища у країнах, роз­ташованих на континентах, досі не досягнуто. Ось чому жодна з цих країн не може бути гарантована від випадків захворювання на сказ, що вимагає запровадження спеці­альної служби (так звані пастерівські станції, на яких провадиться щеплення в разі укусу тварини, хворої на сказ).

Наведені приклади дають усі підстави визнати, що часто вирішальна роль у боротьбі з інфекційними хворо­бами належить знешкодженню джерела інфекції.

Другий шлях боротьби з інфекційними хворобами—­ліквідація механізму передавання паразита від джерела до здорового організму. Але зробити це нелегко.

Труднощі полягають у тому, що більшість збудників використовують для поширення життєво важливі функції організму. Такі акти, як дихання, ковтання їжі і пптва, статевий, робочі процеси (прання білизни, догляд за тва­ринами), догляд за хворими—ось далеко не повний пе­релік процесів, па яких грунтується той чи той механізм передавання збудника. Так, дихання (вдихання і види­хання) лежить в основі механізму передавання інфекцій дихальних шляхів, дефекація і ковтання — кишкових ін­фекцій, статевий акт — венеричних хвороб та іп. Ось чому в разі наявності джерел інфекції лишається більш-менш широка можливість для реалізації механізму пере­давання збудника.

Разом з тим, як показує досвід, саме вплив на меха­нізм передавання є важливою ланкою боротьби з інфек­ційними хворобами. Зрозуміло, що методи цієї боротьби залежать від того, за допомогою яких конкретно чинни­ків поширюється даний паразит. Так, для ліквідації ме­ханізму передавання кров'яних інфекцій треба знищити живих кровососних переносників. Зпнщппіпи малярійних комарів (з допомогою хімікатів або ж осушуючи болота), мидоб'ємось того, що нові зараження на малярію у цій місцевості стануть неможливими.

Дужо важко запобігти поширегтпю тпх інфекцій, збуд­ники яких передаються через повітря. Уникнути заражен­ня при близькому спілкуванні з хворим іноді можна, за­криваючи рот і ніс марлевою пов'язкою. Цей метод дав доб­рий ефект при легеневій чумі. Але при таких дуже поши­рених інфекціях, як грип, вірусні катари дихальних шля­хів, кір та ін. масово застосовуваїи респіратори майже неможливо.

Запобігти зараженню на кишкові інфекції можна різ­ними шляхами: пиття тільки перевареної води, хлоруван­ня її, боротьба з мухами, каналізація, захист харчових продуктів від забруднення, обробка їх високою темпера­турою, додержання належної гігієпи в побуті (миття рук, прибирання приміщень тощо).

Збудники інфекцій зовнішніх покривів також пере­даються за допомогою різних факторів. Найважливішими з них є предмети побуту. Тому, щоб запобігти цьому, потрібно утримувати в чистоті і правильно користуватись предметами вжитку (індивідуальні рушники, постільні речі, одяг, посуд, іграшки і т. д.). Особливу роль тут відіграють заходи дезинфекції (прання і кип'ятіння бі­лизни, кип'ятіння посуду, знезараження іграшок).

Третій шлях боротьби із заразними хворобами — ви­роблення у людей несприйнятливості до інфекції, якого досягають застосуванням вакцин і сироваток.

Насамперед це стосується хвороб дихальних шляхів. Надзвичайно легке передавання збудників їх призводить до того, що епідемічний процес звичайно припиняється лише тоді, коли населення стає несприйнятливим до хвороби. Такий результат буває в разі природного персхворювання практично всіх людей, сприйнятливих до цієї інфекції, або ж у разі імунізації всього населення, тобто при створенні масового штучного імунітету.

Ефективність штучної імунізації у боротьбі з інфек­ціями дихальних шляхів особливо яскраво видно на при­кладі противіспяпої вакцинації.

Віспа — Інфекція дихальних шляхів, до якої кожна пеімунізовапа людина має абсолютну сприйнятливість (тобто зараження завжди призводить до клінічно вира­женої хвороби і ніяких форм прихованого носійства віру­су віспи не існує). Імунітет природний або штучний не тільки захищає від захворювання, а й виключає будь-яку форму посійства вірусу. Таким чином, вакцинація проти віспи ставить нсперсборпу перешкоду на шляху поши­рення збудника її, призводить до його загибелі. Тому щеплення проти неї — це не тільки індивідуальний, а й масовий засіб профілактики інфекції. Про це свідчить досвід нашої країни. Внаслідок обов'язкової вакцинації тепер у межах СРСР віспа ліквідована.

Отже, епідеміологічна наука вчить, що ефективними у боротьбі з заразними хворобами, незалежно від природи їхнього збудника, можуть бути засоби і методи, здатні впливати на основні чинники епідемічного процесу (зне­шкоджування джерела інфекції, переривання механізму передавання збудника, створення у населення неспри­йнятливості до хвороби).

Слід відзначити, що у боротьбі з інфекціями загально­прийнятим є принцип одночасного, комплексного виливу на всі три чинники епідемічного процесу. Проте при різ­них хворобах ефективність окремих заходів боротьби бу­ває далеко не однакова. Специфічність кожної інфекції (механізм її передавання, ступінь сприйнятливості до неї людей, тривалість і стійкість імунітету після пере­несення хвороби, здорове носійство і т. п.) зумовлює особливості профілактичних методів, змушує вишукувати пайраціональнішии, науково обгрунтований шлях бороть­би, який значною мірою визначається тим, до якої з чоти­рьох груп (відповідно до наведеної нами вище класифі­кації) належить та чи та хвороба. Спинимось на цьому докладніше.

Основні методи боротьби з кишковими інфекціями зво­дяться до здійснення таких протиепідемічних прийомів,

як ізоляція хворих і усунення здорових носіїв інфекції (особливо при черевному тифі, дизентерії тощо) від ро­боти у харчовій промисловості та сфері обслуговування;

нейтралізація або ліквідування чинників передавання ін­фекції: упорядкування систем водопостачання, що виклю­чає будь-яку можливість фекального забруднення питної води і харчових продуктів, знищення мух та ін. Щеплен­ня проти кишкових інфекцій відіграють роль додаткового заходу (наприклад, проти черевного тифу вони доцільні лише в тих місцевостях, які характеризуються високою захворюваністю на цю інфекцію).

Найважливішим способом боротьби з інфекційними хворобами дихальних шляхів с, як ми вже вказували, штучна імунізація населення. Підтвердженням цього може бути не тільки ліквідація віспи, а й зниження за­хворюваності на такі інфекції, як дифтерія, коклюш, по­ліомієліт, а останнім часом — і кір.

Вище зазначалось, що легкість передавання інфекцій дихальних шляхів краплинним способом призводить до того, що люди заражаються па них уже в дитячому віці. Тому вакцинацію проти дифтерії, коклюшу, поліомієлі­ту та інших інфекційних хвороб дихальних шляхів починають провадити уже з перших місяців життя дитини.

Відповідно до прийнятого органами охорони здоров'я положення, щеплення проти тієї чи іншої інфекції здій­снюється в нашій країні у певні строки. Так, імунізацію проти туберкульозу провадять ще в пологовому будинку, перше щеплення проти віспи дитині роблять на першому році життя тощо.

Слід наголосити, що наявні нині вакцини проти інфек­ційних хвороб дихальних шляхів при одноразовому їх введенні не створюють довічного імунітету. Через певний час після щеплення (звичайно через кілька років) імуні­тет знижується, що змушує провадити повторні вакцина­ції (ревакцинації).Основпі форми боротьби з кров'яними інфекціями ви­значаються особливістю механізму їхнього передавання. З трьох зазначених шляхів боротьби найефективнішими б знищення живих переносників хвороби, а також заходи, спрямовані на знезаражування джерела (лікування хво­рого). Подібні методи мали вирішальне значення для перемоги над малярією, до успіх справи вирішив ком­плекс заходів, спрямованих на знезараження джерела інфекції (повне виявлення і ефективне лікування хворих) і розрив механізму передавання (боротьба з комарами). Активна імунізація населення проти кров'яних інфекцій має найбільше значення у випадку природних осередків їх, іцо виникають, як правило, у малопасслених місце­востях, наприклад, при кліщовому енцефаліті.

При запобіганні інфекціям зовнішніх покривів головні зусилля мають бути спрямовані па оздоровлення побуту і додержання населенням гігієнічних павичок. При інфек­ційних хворобах зовнішніх покривів найдійовішими с пер­ші два способи боротьби з ними: знезараження джерела інфекції (ізоляція хворого і його специфічне лікування) і переривання механізму передавання збудника (дсзип-фекція, особиста гігієна та ін.). Наочним прикладом ефек­тивності таких заходів може бути боротьба з трахомою. Підвищення рівня культури населення і поліпшення умов побуту сприяли тому, що хвороба, яка в недалекому ми­нулому вражала мільйони людей, тепер у нашій країні трапляється порівняно рідко.

Імунітет - властивість живих організмів запобігати проникненню чужорідних молекул в клітини організмів, розпізнавати їх, руйнувати і виводити з організму. Імунна система - підсистема, яка об'єднує органи і тканини, які захищають організм від захворювань, ідентифікує і знищує пухлинні клітини і патогени, розпізнає безліч різноманітних збудників: від вірусів до паразитичних черв'яків, і відрізняє їх від біомолекул власних клітин.

Імунітет - це складна багаторівнева захисна реакція організму у відповідь на агресивну зовнішню дію, яка може порушити цілість та стійкість організму. Такими агресивними для організму агентами можуть виступати: хвороботворні мікроорганізми, отрути, що виділяються мікробами при загибелі, різноманітні віруси, власні клітини організму (наприклад, канцерогенні (ракові) або при аутоімунних реакціях, коли організм перестає впізнавати свої здорові клітини), паразитарні клітини (наприклад, мікоплазми), тканини або кров донора і т.д. Імунітет ще називається імунною відповіддю. Імунітет може бути двох видів: вроджений або видовий (наприклад, несприйнятливість до деяких хвороб тварин) і набутий (наприклад, після перенесеного захворювання або щеплення). Набутий імунітет в свою чергу може бути: активним (після хвороби) і пасивним (вакцинація). Імунітет - це третій глибинний бар'єр, після шкіри зі слизовою оболонкою (перший бар'єр) і корисної мікрофлори (другий бар'єр). Перші два рівні захисту нашого організму називають природним неспецифічним захистом. У такій реакції у відповідь задіяно багато органів і тканин, які називають імунною системою. Імунна система включає в себе основні і другорядні органи, які тісно взаємопов'язані і не можуть якісно функціонувати одне без одного. До основних імунним органів належать кістковий мозок і тимус (або вилочкова залоза), а до другорядних - селезінка, лімфатичні вузли та лімфоїдна тканина під умовною назвою MALT (мигдалики, апендикс, брижжейка і т.д.). У кістковому мозку утворюється до 80% імунних клітин (наприклад, при смертельній дозі опромінення його ін'єкція може повністю відновити роботу імунітету). У основних органах імунітету утворюються основні клітини імунної відповіді - В-лімфоцити (кістковий мозок) і Т-лімфоцити (тимус). Головними дійовими особами імунітету називають: антитіла (або імуноглобуліни), антигени та імунні клітини. Антитіла - це специфічні білки, здатні нейтралізувати чужорідне втручання. Антигени - це самі агресивні агенти, які при попаданні організм автоматично викликають утворення антитіл. До інших імунним клітинам відносять: Т-і В-лімфоцити, макрофаги (вони поглинають чужорідну клітку), гранулоцити декількох видів та інші. У нормі імунітет саморегулюється і налаштовується в оптимальному для організму режимі. Механізм роботи імунної системи складний і зводиться до наступного. Оборона організму ведеться комплексно на декількох рівнях - клітинному і гуморальному (тобто відбувається в рідкому середовищі - крові, лімфі або тканинній рідини). На клітинному рівні, при чужорідному втручанні будь-якого роду, тимус (вилочкова залоза) включає клітинний імунітет, коли починають вироблятися активні клітини (фагоцити), які захоплють і знищують антигени. На нанорівні (гуморальному, молекулярному) починають вироблятися спеціальні білки крові - імуноглобуліни або антитіла. З іншого боку, паралельно основній роботі по знешкодженню антигенів, в рідинах організму можуть вироблятися спеціальні руйнівні для антигенів ферменти, а самі клітини, наприклад, можуть виробляти руйнівний противірусний білок - інтерферон і т.д. Причин погіршення імунітету може бути декілька: вроджені (генетичні або спадкові) зміни, критичні гормональні періоди, посттравматичні стани, крововтрати, хронічні хвороби, виснаження, отруєння та інфекційні хвороби і т.д. Придушувати і руйнувати імунітет можуть: стреси (особливо, хронічні), тривалі хронічні інфекційні захворювання, гіподинамія, нерегулярне і одноманітне харчування, зловживання лікарськими препаратами та ін Ознаками порушення імунітету можуть бути: алергії, часті застуди (ГРВІ або ГРЗ), поява хронічних повторюваних і важко виліковних захворювань. Зміцнювати імунітет можуть: здоровий спосіб життя (повноцінне і правильне харчування (наприклад, вживання рафінованих продуктів, типу цукру, ослабляє імунітет, а багате вітамінами, мінералами і корисними молочно-кислими бактеріями - навпаки, зміцнює), 8-годинний нічний відпочинок, рухливість, відмова від згубних звичок, гартування), прийом іммунотоніков (настоянка елеутерокока або ехінацеї, прополіс, спіруліна).

Кожну людину оточує світ мікроорганізмів, які можуть викликати інфекційні хвороби, іноді серед значної частини населення земної кулі. Такі хвороби часто приводять до масової загибелі людей.

Вакцинація – найкращий метод захисту від інфекційних захворювань.

Профілактика за допомогою вакцин  спрямована саме проти таких інфекцій, які спричиняють тяжкі захворювання та викликають смертельні випадки. Вакцини містять або дуже ослаблені мікроорганізми, або  вбиті, або ж їх окремі складові. Коли їх вводять до організму, імунна система продуктує спеціальні білкові молекули – антитіла та спеціальні клітини. Саме вони і відповідають в організмі людини за стійкість до інфекцій, тобто імунітет.

Пасивний імунітет: в організм уводяться вже готові антитіла. Пасивна імунізація показана в тих випадках, коли необхідно в короткий термін створити імунітет на нетривалий час (наприклад, після контакту із хворим).

Вакцинація - введення антигенного матеріалу з метою викликати імунітет до хвороби, який запобіжить зараження або послабить його наслідки. Антигенним матеріалом можуть служити: живі, але ослаблені штами мікробів; вбиті (інактивовані) мікроби; очищений матеріал, наприклад білки мікроорганізмів; існують також синтетичні вакцини.За даними Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я, планова імунізація проти поліомієліту, правця, дифтерії, кашлюку, кору та епідемічного паротиту (свинки) щорічно рятує життя і здоров'я 3 мільйонам дітей у світі. А за допомогою нових вакцин, які будуть розроблені у найближчі 5-10 років, можна буде запобігти загибелі ще 8 мільйонів дітей на рік. [1]Імунопрофілактика - метод індивідуального або масового захисту населення від інфекційних захворювань шляхом створення або посилення штучного імунітету.Вакцинація - це найефективніший й економічно вигідний засіб захисту проти інфекційних хвороб, відомий сучасній медицині.Ревакцинація - захід, спрямований на підтримку імунітету, виробленого попередніми вакцинаціями.Основним принципом вакцинації є те, що пацієнтові дається ослаблений або вбитий хвороботворний агент для того, щоб стимулювати продукцію антитіл для боротьби зі збудником захворювання.Серед мікроорганізмів, проти яких успішно борються за допомогою щеплень, можуть бути віруси (наприклад збудники кору, краснухи, свинки, поліомієліту, гепатиту В, ротавірусної інфекції) або бактерії (збудники туберкульозу, дифтерії, коклюшу, правця, гемофільної інфекції).Існує поняття "колективний" імунітет. Чим більше людей мають імунітет до тої або іншої хвороби, тим менше ймовірність в інших (неімунізованих) занедужати, тим менше ймовірність виникнення епідемії. Наприклад, якщо тільки одна дитина невакцинована, а всі інші одержали щеплення, то невакцинована дитина добре захищена від хвороби (йому не має від кого заразитися).Однак, незважаючи на значні успіхи по профілактиці й лікуванню захворювань людини, висока смертність від інфекційних захворювань є ще досить високою. Статистичні дані свідчать про щорічне народження на земній кулі 130 млн. дітей і приблизно 12 млн. дітей померлих у віці від 1 тижня до 14 років. Близько 9 млн. помирають від інфекційних захворювань, причому 3 млн. - від інфекцій, проти яких розроблені вакцини.Незважаючи на ефективність вакцинації, в останні роки поширюється рух проти щеплень. Це пов'язане з тим, що імунопрофілактика знижує випадки виникнення інфекційних захворювань, при цьому на перше місце виходять випадки поствакцинальних реакцій і ускладнень, які неминучі при медичних маніпуляціях.У щепленої дитини можуть виникнути поствакцинальні реакції, які завжди реєструються й оцінюються медичними працівниками. При цьому практично неможливо зареєструвати той факт, що вакцина вберегла його від інфекційної  хвороби, здатної спричинити важкі ускладнення або зробила більш легкою її плин. Однозначно, будь-яке щеплення в сотні разів безпечніше, ніж захворювання, від якого воно захищає.Вагомими аргументами на користь вакцинації можуть служити досягнуті людством позитивні результати вже проведених профілактичних заходів.