12. Гнійні захворювання шкіри і підшкірної клітковини у людини(фурункул, карбункул, абсцес, флегмона, рожа, панарицій): причини, симптоми. Перша допомога і заходи профілактики.

Загальні етологічні та патогенетичні механізми розвитку місцевих гнійних захворювань. Під хірургічною інфекцією розуміють захворювання, які спричиняються живими збудниками, характеризуються утворенням місцевих вогнищ запалення, специфічними реакціями організму на збудник і вимагають хірургічного лікування Вони характеризуються низкою спільних особливостей. Передовсім для виникнення в організмі вогнища гнійного запалення необхідні певні умови:

1. Мікробний збудник.

2. Пошкодження захисних бар'єрів та місцевих факторів неспецифічної резистентності

3. Імунодефіцитний стан.

Перша передумова - наявність мікробного збудника, який потрапляючи в організм, викликає гнійне запалення. Збудниками можуть бути різні мікроби, але всі вони повинні мати певну вірулентність та інвазивність, тобто здатність розмножуватися і спричиняти інфекційний процес, долаючи захисні механізми організму. Друга передумова - пошкодження захисних бар'єрів і факторів місцевої неспецифічної резистентності організму. Відомо, що тканини людської о організму постійно контактують з різними мікробами, в тому числі і абсолютно патогенними. При непошкоджених нормальних тканинах мікроби не здатні проявити свої патогенні властивості. Однак поєднання інфікування з альтерацією тканин, тобто їх ушкодженням з порушенням життєдіяльності, дає можливість мікробному збуднику та його токсинам проявляти свої патогенні властивості та поширюватися лімфогенним, гематогенним або контактним шляхом.  Третя передумова - порушення в імунній системі організму з розвитком імунодефіцитних станів. В таких випадках збудниками гнійного процесу можуть бути не тільки патогенні але і умовно-патогенні мікроорганізми, які в нормі не мають достатньої інвазійності для ініціації захворювання.  Збудники місцевих гнійних хірургічних захворювань вельми різноманітні і походять з різних джерел. Захворювання шкіри, підшкірної клітковини можуть спричинятися мікрофлорою зовнішнього середовища, а захворювання внутрішніх органів - мікробами шлунково-кишкового тракту, дихальних, сечостатевих шляхів. Після попадання збудника в патологічне вогнище починається його репродукція, яка супроводжується запальною реакцією в тканинах. Спочатку в тканинах організму розвивається інфільтрат у вигляді скупчення клітинних елементів з домішкою крові та лімфи. При прогресуванні процесу розвивається нагноєння, тобто утворення гною в вогнищі запалення.

Найпоширеніші форми гнійних інфекцій шкіри і підшкірної основи можна викласти за такою схемою.

Фурункул (furunculus) — це гостре гнійно-некротичне запалення волося­ного мішечка і сальної залози. Буває на тих ділянках, де росте волосся, де є багато сальних залоз (обличчя, спина). Спричинює його білий і золотистий стафілококи.

Розвитку фурункула сприяє низка умов: недостатня гігієна шкіри, не­значні її пошкодження (садна, розчу­хування, роздавлювання), порушення обміну речовин (цукровий діабет, не­повноцінне харчування, авітаміноз), загальне виснаження, нервово-психічна перевтома! ін.

Захворювання починається з появи на шкірі болючого утворення з волося­ним мішечком у центрі. Шкіра в цьому місці почервоніла. Згодом з'являється болючий інфільтрат з некротичним стер­жнем. Осередок некрозу розплавляєть­ся, і утворюється невеликий гнояк.

У більшості випадків фурункул зу­мовлює незначні загальні прояви (за­гальне нездужання, незначне підви­щення температури тіла, головний біль, втрата апетиту). Лише у разі по­ширення запального процесу на сусідні тканини, лімфатичні чи кровоносні судини можуть бути виражені явища інтоксикації.

Спостерігаються незначний лейко­цитоз, зсув лейкоцитарної формули крові вліво.

На 7-му- 10-ту добу гнійний стри­жень відшаровується, гній виділяєть­ся, і стан хворого поступово поліп­шується. Гнійний кратер, що зали­шається, поступово очищується і запов­нюється грануляціями.

Величина фурункула різна — від 0,5 до 2,5 см у діаметрі. Цикл розвитку і ліквідації фурункула триває в серед­ньому 8—14 діб.

На особливу увагу заслуговують фу­рункули в ділянці обличчя. Це зв'яза­но з тяжким їх перебігом і можливим усклао.ненням. Інфекція з гнійного осе­редку через v.facialis, v.angularis, V.ophthalmica, plexus pterygoideus може проникнути в кавернозний синус і спричинити гнійний менінгіт або ен­цефаліт. У хірургічній практиці описа­но випадки фурункула верхньої губи, коли смерть настала через кілька діб після початку запалення.

Хворі з фурункулами за відсутності ускладнень (за винятком локалізації фурункула на обличчі) лікуються амбу-латорно. Залежно від стадії захворю­вання місцеве лікування може бути кон­сервативним і хірургічним.

Щкіру довкола фурункула змазують 1 % саліциловим спиртом, гібітаном і накладають на неї пов'язку з емульсією, що містить будь-який антибіотик (з гру­пи пеніцилінів або синтоміцину). Де­які хірурги рекомендують присипати фурункул кристалічним саліцилово-кис­лим натрієм або саліциловою кислотою.

Під час лікування фурункула не ре­комендується застосовувати зігрівальні компреси, бо вони розм'якшують шкіру і створюють сприятливі умови для роз­множення інфекції. Не слід застосову­вати також мазьові пов'язки (за винят­ком мазей на водорозчинній основі, які містять антисептичні речовини — діок-сидонової, йодопіринової).

У початкових стадіях фурункул оп­ромінюють кварцом, УВЧ.

Не дозволяється видавлювати фу­рункул, бо це може призвести до поширення інфекції. Особливо небез­печні ці маніпуляції на обличчі.

У період гнійного розплавлення шкіру довкола фурункула змазують 70 % спиртом або 3 %розчином йоду і пінцетом видаляють гнійний стрижень. Потім фурункул лікують так само, як звичайну гнійну рану.

За наявності загальної реакції орга­нізму хворим внутрішньом'язово або внутрішньовенне вводять антибіотики, перорально — сульфаніламідні препа­рати, полівітаміни, особливо аскорбі­нову кислоту. У разі інтоксикації про­водять детоксикаційну терапію.

На особливу увагу заслуговує лікуван­ня фурункулів на обличчі (мал.67), особливо в ділянці носа і верхньої губи. Воно повинно проводитися в стаціо­нарних умовах. Показане консерватив­не лікування: великі дози антибіотиків, опромінення кварцом, УВЧ, спокій. За появи набряку обличчя, лімфангіту, лімфаденіту, головного болю, погано­го самопочуття деякі хірурги рекоменду­ють широке його розкриття, а також пе­рев'язку v.angularis, яка йде по губно-носовій складці до очної щілини.

У людей, які не дотримують особис­тої гігієни, за наявності чинників, що ослаблюють організм, авітамінозу, на шкірі різних ділянок тіла з'являються численні фурункули. Захворювання це називається фурункульозом (furuncu-losis). При цьому окремі фурункули пе­ребувають у різних стадіях розвитку (одні тільки починаються, в інших утворюєть­ся гнійний стрижень, ще інші гояться).

Під час лікування фурункульозу ос­новна увага повинна приділятись за­гальним заходам. Передусім треба з'я­сувати причину виникнення фурунку­льозу. Хворим призначають високока­лорійну їжу, дріжджі, вітаміни, анти­біотики, дають поради щодо особистої гігієни. Для лікування фурункульозу деякі автори рекомендують проводити сеанси аутогемотерапії. Кров, узяту з вени в кількості 3—5 мл, вводять у сідничні м'язи. Маніпуляцію повторю­ють через 1—2 доби. Ефективне засто­сування стафілококового анатоксину, анти стафілококової плазми, антиста-філококового углобуліну. Антибіоти­ки призначають з урахуванням чутли­вості до них мікробів. Іноді проводять переливання свіжої консервованої крові, загальне опромінення кварцом. Лікування повинно проводитися за уча­стю терапевта.

Карбункул (carbunculus) — гостре гнійно-некротичне запалення розташо­ваних поруч волосяних мішечків, саль­них залоз і тканин, що оточують їх, з некрозом шкіри і підшкірної основи. Спричинюється золотистим стафіло­коком. Особливістю карбункула є те, що він швидко прогресує, процес по­ширюється вглиб, у ділянці ураження виникає численний тромбоз дрібних судин, що призводить до некрозу тка­нин. У ділянці карбункула наявний різних розмірів інфільтрат, який під­німається над поверхнею шкіри. Шкіра в цьому місці має багряно-синій колір. Через деякий час поверхня карбункула вкривається численими дрібними не­кротичними осередками, з яких виді­ляється гній. М'які тканини довкола інфільтровані, щільні, дуже болючі.

Порушується загальний стан хворого:

виражені явища інтоксикації, до 39— 40 °С піднімається температура тіла, пульс частий (100—120 за Іхв), язик сухий, обкладений. Може бути марен­ня. У крові виявляють зміни, що ха­рактерні для запального процесу.

Карбункули частіше бувають пооди­нокими. Розміри їх різні — від 5 до 10 см у діаметрі. Виникають частіше у ділянці хронічного подразнення шкіри (поперек, потилиця).

Дуже тяжкий перебіг мають карбун­кули в ділянці обличчя (мал.68), особ­ливо у хворих на цукровий діабет.

Лікують карбункули переважно хірур-гічними методами, бо загальна та місцева терапія антибіотиками, пені­цилін-новокаїнові блокади звичайно неефективні. Процес прогресує, в гли­бині відбувається гнійне розплавлення тканин, а в центрі карбункула — некроз шкіри. Через отвір, який утворився, ііиділяється некротична маса (стриж­ні). Таких хворих треба оперувати. Під загальним знеболенням проводять гли­бокий хрестоподібний розріз. Видаля­ють некротичні тканини, рану проми­вають антисептиком і тампонують.

Подальше лікування проводять за за­гальними принципами гнійної хірургії.

Флегмона (phlegmone) — розлите гнійне запалення підшкірної основи, яке має тенденцію до поширення. Флегмони можуть локалізуватися підшкірно, міжм'язово, заочеревин-но, в малому тазу. Розрізняють поверх­неві й глибокі флегмони. Залежно від локалізації вони мають специфічні на­зви: запалення навколониркової клітко­вини — паранефрит (paranephritis); на-вколопрямокишкової — парапроктит (paraproctitis); тканин середостіння — медіастиніт (mediastinitis); навколо лімфатичних вузлів — аденофлегмона (adenophlegmone).

Мікроби проникають у тканину ге­матогенним, лімфогенним шляхами та із сусіднього гнійного осередку. Часто причиною виникнення флегмони стає проникнення інфекції ззовні: травми, ін'єкції, проведені без дотримання пра­вил асептики. Флегмона має тенден­цію до поширення, причому як по го­ризонталі, так і вглиб через різні утво­ри у фасціях, якими проходять судини і нерви. Тоді поверхнева флегмона стає глибокою.

Розвиток флегмони має кілька стадій.

У перші 2 доби спостерігаються роз­ширення судин, вихід із них у клітко­вину рідкої частини крові і скупчення в ній лейкоцитів (серозна флегмона). Під впливом своєчасного лікування всі ці зміни можуть мати оборотний розвиток.

Протягом 3-ї і 4-ї діб утворюються окремі дрібні гнійні вогнища, які не зливаються між собою. Під час роз­криття тканин у цей час гною не вияв­ляють, тканини мають набряклий виг­ляд, іноді — жовто-зелений колір (гнійна флегмона). На цьому етапі розріз тканин може запобігти прогре­суванню захворювання.

Протягом 5-ї і 6-ї діб дрібні гнояч­ки, які утворилися, зливаються між собою, інфільтрують тканину, захоплюючи все нові ділянки. У разі роз­криття флегмони в цій стадії з тканин виділяється зелений рідкий гній. У ділянці запалення виникає тромбоз дрібних судин, що може призвести до некрозу тканин (некротична флегмона).

Флегмони можуть бути спричинені аеробною, анаеробною і гнильною інфекцією, а також введенням під шкіру — частіше з метою скалічення, хімічних речовин (штучна флегмона).

Розташовуватися флегмони можуть над- і субфасціально.

Діагностика поверхнево розташова­них флегмон не складна. Хворі скар­жаться на біль і припухлість у ділянці запалення, загальну слабкість, знижен­ня працездатності. В ділянці уражен­ня спостерігаються прогресуючий на­бряк, ущільнення тканин, почервонін­ня шкіри без чітких меж, місцеве підвищення температури і зниження функції. Згодом за рахунок гнійного розплавлення і некрозу тканин щільний інфільтрат розм'якшується і з'являєть­ся симптом флюктуації — утворюється гнояк.

Паралельно з місцевими змінами погіршується загальний стан хворого. Прискорюється пульс, до 38—39 °С підвищується температура тіла. З'яв­ляються головний біль,озноб, хворий втрачає апетит. У крові відбуваються зміни, що характерні для запального процесу.

Складніше діагностувати глибокі флегмони, коли не помітно змін на поверхні шкіри. У цьому разі часто до-помогає промацування в глибині тка­нин щільного болючого утворення. Поряд із високою температурою тіла і іншими ознаками запалення це допо­магає встановленню діагнозу. Темпе­ратура тіла при флегмонах звичайно має постійний характер.

Флегмони часто ускладнюються лімфангітом, лімфаденітом, тромбо­флебітом, бешихою, сепсисом. Залеж­но від клінічного перебігу розрізняють три види флегмон: обмежену, яка не має тенденції до поширення; прогре­суючу, що швидко охоплює все нові тканини, спричинюється стрептококом або анаеробними мікробами; дерев'яни­сту, причиною якої є маловірулентні мікроби. Остання перебігає хронічно з надмірним розвитком сполучної ткани­ни і незначним утворенням гною. Під час пальпації уражені тканини тверді, "дошкоподібні", неболючі.

Лікування флегмон проводять у ста­ціонарних умовах. У початкових стадіях захворювання (за наявності невеликого малоболючого інфільтрату з незначною температурною реакцією і змінами в крові) можуть бути застосовані консер­вативні методи: постільний режим, іммобілізація ураженої ділянки (кін­цівки), внутрішньом'язове застосуван­ня антибіотиків, футлярні новокаїнові блокади, фізіотерапевтичні процедури (УВЧ, кварц). За умови прогресування процесу не можна зволікати з опера­цією. Під загальною анестезією, одним або кількома розрізами флегмону широ­ко розкривають, розрізують всі перетин­ки, з'єднують гнійні кишені, видаля­ють некротизовані тканини. Рану пухко тампонують, дренують. Залежно від ре­акції організму проводять загальне ліку­вання різної інтенсивності.

Деякі автори після видалення всіх нежиттєздатних тканин і промивання рани вставляють у її порожнину 2— З поліхлорвінілові трубки і накладають первинні шви. У післяопераційний період рану через трубки промивають антисептичним розчином.

Після розкриття флегмони стан хво­рого поступово поліпшується, темпе­ратура тіла знижується, біль зменшуєть­ся, набряк зникає. Згодом рана очи­щується, з'являються рожеві грану­ляції, що дає можливість у низці ви­падків (якщо великі рани) накласти вторинні шви.

Абсцес (abscessus) — обмежене за­палення із скупченням гною в різних тканинах, органах, оточене піогенною капсулою. Нагромадження гною в порож­нинах організму (плевральній, жовч­ного міхура, червоподібного відростка, суглобі) називається емпіємою.

Абсцеси можуть розташовуватися в м'яких тканинах і органах. Розрізняють поверхневі і глибокі абсцеси. Поверхневі (частіше підшкірні) абсцеси діаг­ностувати не складно, хоча клінічна картина багато в чому залежить від вірулентності інфекції і реактивності організму.

Спричинюють абсцес, як і флегмо­ну, екзогенна або ендогенна інфекція. Крім цього, абсцеси можуть виникати у разі нагноєння гематоми, введення в тканини концентрованих розчинів лікарських речовин (анальгіну, магнію сульфату, кордіаміну).

Піогенна оболонка формується в процесі розвитку гнояка і складається із сполучної тканини, вистеленої із се­редини грануляційною тканиною.

Місцеві і загальні клінічні прояви у разі поверхнево розташованих абсцесів подібні до ознак флегмони: місцева припухлість, болючість, почервоніння шкіри, підвищення температури тіла, озноб, тахікардія, зміни з боку крові тощо. Під час пальпації уражена ділян­ка м'яка, наявний симптом флюкту-ації. Ознаку цю виявляють за таким ме­тодом: по боках припухлості кладуть пальці обох рук, рівномірно натискую­чи ними на неї. Після цього, утриму­ючи пальці лівої руки в попередньому положенні, правою рукою роблять не сильні поштовхоподібні рухи.

За наявності в тканині рідини (гною) ці поштовхи відчуваються паль­цями лівої руки у зв'язку з переміщен­ням рідини.Дещо складніше діагностувати гли­боко розташовані абсцеси. В цьому разі, крім загальноклінічних ознак, болю під час глибокої пальпації, мо­жуть допомогти спеціальні додаткові методи дослідження: ренгенологічний (абсцес легень), ультразвуковий чи комп'ютерний (абсцеси печінки). Іноді у діагностиці допомагають пункції (діаг­ностика піддіафрагмального, тазового абсцесів).Наслідки абсцесу можуть бути різни­ми. Невеликий за розмірами абсцес за умови своєчасної повноцінної терапії може розсмоктатися, більший абсцес та несвоєчасно лікований проривається на поверхню шкіри (у разі поверхневого його розташування) або в сусідні тка­нини, порожнисті органи, порожни­ни тіла (абсцес печінки може прорвати в черевну порожнину, абсцес легень — у плевральну порожнину). В окремих випадках абсцеси інкапсулюються. Дов­кола них утворюється товста капсула, гній згущується.Лікування абсцесу хірургічне. Під місцевою анестезією чи різними вида­ми інгаляційного і неінгаляційного нар­козу гнояки розтинають. Якщо вони поверхнево розташовані, то цю опера­цію виконати не складно. Глибокі гно­яки іноді складно розітнути через ана­томічне розташування, близькість важ­ливих органів,великих судин тощо. Для кращого відтоку гною гнояк бажано-розтинати біля його дна. Після розти­ну гнояка і евакуації гною пальцем роз'єднують перетинки, розкривають можливі гнійні кишені. Гній беруть для бактеріологічного дослідження і визна­чення чутливості мікробів до антибіо­тиків. Порожнину абсцесу промивають антисептичним розчином і дренують гумовими смужками та поліхлорвініло-вими трубками. Якщо не вдалося спо­рожнити його через основний розріз, абсцес дренують через додаткові одну-дві контрапертури. Після розтину абс­цес лікують як гнійну рану. Розтинати абсцес треба обережно, аби не пошко­дити піогенної капсули.

Гострі гнійні абсцеси слід диферен­ціювати з так званими холодними абс­цесами. Вони зустрічаються у разі ту­беркульозу кісток або суглобів. Гній, який при цьому утворюється, розплав­ляє сусідні тканини і міжфасціальни-ми щілинами спускається, нагромад­жується в розташованих нижче ділян­ках, утворюючи абсцес (наприклад, за туберкульозного ураження хребта гній може спускатися на передню поверхню стегна). Абсцеси такі носять назву на-пливних. Оскільки вони не супровод­жуються болем, місцевим і загальним підвищенням температури, гіперемією шкіри, їх називають холодними. Для них характерний тривалий, прихова­ний, хронічний перебіг. Такі гнояки не слід розтинати, бо може приєдна­тися вторинна інфекція. Їх пунктують.

У деяких випадках у разі поверхнево роз­ташованих абсцесів можна чинити так само, як при флегмоні. Після вирізу­вання абсцесуразом із капсулою і всіма зміненими тканинами його дренують поліхлорвініловими трубками і накла­дають первинні шви. Це прискорює загоювання рани.

Рожа — болісна і дуже заразна хвороба. З’явившись раз, вона часто повертається знову і знову. Як уникнути рецидиву?Рожа, або бешихове запалення, була описана ще Гіппократом. В Європі її називали дуже поетично — «вогнем святого Антонія», за нерівний контур яскраво-червоних плям на шкірі, що дуже схожі на язики полум’я.А ось на Русі хворобу охрестили не настільки милозвучно. Чому? На цей рахунок у вчених кілька гіпотез. Одні вважають, що слово «рожа» — калька з французької «руж» (червоний). А може, в такій назві російський народ проявив властиву йому прямоту. Адже це зараз 80% бешихових запалень виникає на ногах і лише 20% на обличчі, а раніше було якраз навпаки.На що це схожеХоча рожу можна сплутати з 50 іншими захворюваннями (хірургічними, шкірними, ендокринними, інфекційними і т. д.), ніяких спеціальних досліджень і бактеріологічних аналізів для підтвердження діагнозу при цьому не вимагається. Він ставиться тільки на основі уважного вивчення клінічної картини.Рожа завжди починається однаково. Спочатку з’являються виражені симптоми інтоксикації: висока температура, озноб, головний та м’язові болі. Запалення на шкірі з’являється через кілька годин і навіть днів. Тому спочатку рожу нерідко плутають з грипом, а потім — з флегмоною, абсцесом і т. д. Але досвідчений інфекціоніст не зробить помилки.

Хто хворіє. Рожа — серйозне інфекційне захворювання. Протікає воно дуже важко і загрожує хворому ускладненнями з боку нирок і серцево-судинної системи. Ще на початку XX століття кожна друга дитина, котра захворіла бешиховим запаленням шкіри, гинула. Зараз, на щастя, у людей молодше 18 років ця хвороба — велика рідкість, і до того ж, до летального результату вона більше не приводить.

Від 20 до 30 років рожою страждають в основному чоловіки, чия професійна діяльність пов’язана з частою мікро травматизацією і забрудненням шкіри, а також з різкими змінами температури. Це водії, вантажники, будівельники, військові і т. д. Але частіше (в 60-70% випадків) недуга виникає у людей старше 50 років. Більша частина хворих — жінки. Бешиха зазвичай з’являється на ногах і руках, рідше — на обличчі, ще рідше — на тулубі, в промежинах і на статевих органах.

Як захищатися. Оскільки ця недуга належить до інфекційних хвороб, заразитися нею досить легко навіть повітряно-крапельним шляхом. Але, як не дивно, в країнах Африки, Південно-Східної Азії та в Індії, де з гігієною не все благополучно, рожа зустрічається дуже рідко. Вся справа в тому, що, для того щоб виникло запалення, недостатньо заразитися збудником цієї інфекції. Винуватець бешихи — β-гемолітичний стрептокок групи А.Близько 15% людей можуть бути носіями цієї бактерії, але при цьому не хворіють. Тому що для розвитку недуги необхідно, щоб у житті хворого були присутні також певні фактори ризику, які  призводять до захворювання.Звичайно, як і для будь-якої іншої хвороби, важливу роль тут відіграє генетика. Приблизно в 10-15% випадків відзначається спадкова схильність до бешихи. Але значно важливішими є провокуючі фактори. До них відносяться:- Порушення цілісності шкіри (садна, подряпини, уколи, потертості,  попрілість, тріщини); — різка зміна температури (як переохолодження, так і перегрів); — стреси; — інсоляція (засмага); — забої, травми.Звичайно, уникнути всіх цих ситуацій нереально. Хоча в якійсь мірі уберегти себе все-таки можна. Треба намагатися одягатися по погоді, влітку уникати відкритих сонячних променів, взимку — довгого перебування на холоді і вітрі. В крайньому випадку, і роботу можна поміняти: у офісного працівника менше шансів заробити рожу, ніж у водія тролейбуса. Також не варто різко міняти клімат і взимку їхати відпочивати в теплі країни. А в разі порізу або укусу комара — постраждале місце ні в якому разі не можна розчісувати, треба відразу ж обробити його спиртом або йодом.

Допоможуть антибіотики. Оскільки хвороба виникає на шкірі, багато хто намагається з нею боротися місцевими засобами: мазями, примочками, компресами. Це помилка. Легка форма хвороби (коли на шкірі є тільки почервоніння, але немає бульбашок) взагалі не вимагає місцевого лікування. Не потрібно самостійно користуватися протизапальними мазями і антисептичними розчинами, навіть якщо раніше вони допомагали, бо рожа провокує алергізацію  організму і цими засобами можна тільки нашкодити.Інша помилка — туге бинтування. Ні в якому разі не можна порушувати кровопостачання ураженого місця, як і не слід боятися мити цю ділянку шкіри — все це тільки посилить патологічний процес. А якщо хвороба перейшла в наступну стадію, то без професійної допомоги інфекціоніста не обійтися.Лікують рожу, як і будь-яке інше інфекційне захворювання, антибіотиками. Легку форму — амбулаторно, середні і важкі — в стаціонарі. Крім препаратів застосовується фізіотерапія: УФО (місцеве ультрафіолетове опромінення), УВЧ (струм високої частоти), терапія лазерами, що працюють в інфрачервоному світловому діапазоні, вплив слабкими розрядами електроструму. Кількість процедур залежить від стадії і тривалості захворювання.

На жаль, після одного разу перенесеного захворювання у 30-40% людей через якийсь час рожа виникає повторно. Часті рецидиви (більше 3 на рік) в 90% випадків виявляються наслідком супутнього захворювання. Дуже важливо, після того як гострий період хвороби пройде, не заспокоюватися на цьому, а пройти повне обстеження і виявити супутню патологію. І тільки після цього лікар може скласти індивідуальний план лікування. Боротися з рожою інфекціоністам простіше у співпраці з іншими лікарями: судинними хірургами, дерматологами, мікологами, ендокринологами.

Але також існує і медикаментозна профілактика. Для хворих, яких бешиха мучить регулярно, існують спеціальні антибіотики пролонгованої (повільної) дії, що заважають стрептококам розмножуватися в організмі. Ці ліки треба приймати тривалий час — від 1 місяця до року. Але прийняти рішення про необхідність такого лікування може тільки лікар.

Панарицій (від лат. Panaricium) - гостре гнійне запалення тканин пальців рук і рідше пальців ніг.Нагноєння, що виникають в м'яких тканинах тильній поверхні пальців (крім області нігтя) до панарицій звичайно не відносять [1].Найчастіше панарицій виникає від проникнення в м'які тканини долонній поверхні пальця гноєтворних мікробів (як правило, стафілококів, рідше стрептококів, іноді відзначається змішана патогенна мікрофлора).Проникнення здійснюється через дрібні ранки, уколи, садна, подряпини, задирки, занози, які часто залишаються навіть непоміченими, і яким не надається належного значення. Дуже часто панарицій виникає у дітей, цьому сприяє часто зневажливе ставлення дитини до правил елементарної гігієни, активність, в ході якої діти постійно чіпають руками різні предмети, пошкоджуючи руки і інфікуючи їх, а також, ніжна шкіра дитини, яка не має таких бар'єрних властивостей, як шкіра дорослої людини.

На долонній поверхні пальця шкіра з'єднана з долонею апоневрозів щільними сухожильними тяжами. Від глибоких шарів шкіри пальців, в глибину йдуть міцні еластичні волокна, які з поздовжніми пучками сполучної тканини утворюють комірки зразок бджолиних сот. Ці осередки наповнені жировими грудочками. Внаслідок цього, запальний процес на пальці не може поширюватися по площині, а швидко прямує по ходу сполучнотканинних тяжів вглиб, вражаючи глибокі тканини і переходячи на сухожилля, кістки і суглоби. Через ці ж умов запальний випіт знаходиться під значним тиском, що викликає сильний біль. Крім того, скупчення ексудату в замкнутих порожнинах між сполучнотканинними перемичками призводить до порушення кровообігу за рахунок здавлювання живлять судин і розвитку некрозів тканин.

Якщо не вжити термінових заходів, то нагноєння пошириться в глиб тканин - до сухожиль, кістки, суглобу, що може призвести до значної і навіть повної втрати функції пальця. У запущених випадках запальний процес захоплює всі тканини пальця, виникає пандактіліт (від др.-греч. Pan - весь, др.-греч. Daktylos - палець). Це найтяжче гнійне ураження пальця кисті. Включає ураження шкіри, підшкірної клітковини, сухожильних структур, кістки і (або) суглоба. У ряді випадків це захворювання може закінчитися ампутацією.

Види захворювання: • Шкірний - Виникає на тилу пальця. Гній скупчується під епідермісом, в результаті чого утворюється міхур, наповнений каламутній, іноді кров'янистої рідиною. Шкіра навколо міхура набуває червоний відтінок, іноді стає яскраво-червоною. Болі помірні, часто зовсім не люті, іноді виникає відчуття печіння. З часом міхур збільшується, це сигнал до того, що запалення переходить на більш глибокі тканини і хвороба прогресує.

• околоногтевую - Друга назва - пароніхій, (від грецького: para - біля і onyx - ніготь). Запалення навколонігтьової валика. Пароніхій часто виникає після неякісно зробленого манікюру. Запалення починається біля краю нігтьової пластинки, в шкірі нігтьового валика, внаслідок різних ушкоджень шкіри (дрібні тріщини, задирки, мікроскопічні порізи). При околоногтевую панариції можливо повну поразку валика і підлягає клітковини.

• піднігтьові - Запалення тканин під нігтем. Може виникати в разі проникнення гною під нігтьову пластинку. Часто такий панарицій розвивається після уколу або попадання занози під ніготь.

• Підшкірний - Виникає на долонній поверхні пальця, під шкірою. Внаслідок того, що шкіра на цій стороні пальця досить щільна, що утворюється під нею гній довго не може вирватися назовні і процес поширюється вглиб. Часто підшкірний панарицій веде до подальшого ураження сухожиль, суглобів і кістки. Іноді, вражає їх одночасно.

• Кістковий - Поразка кістки пальця. Розвивається або при безпосередньому потраплянні інфекції в кісткову тканину (наприклад, при інфікованих відкритих переломах), або при поширенні гнійного процесу на кістку з прилеглих м'яких тканин.

• Суглобної - Гнійний артрит міжфалангового суглоба. Розвивається як при безпосередньому потраплянні інфекції в порожнину суглоба (наприклад, при пораненні), так і внаслідок тривалого гнійного процесу в м'яких тканинах пальця над суглобом. Для суглобового панарицію характерно веретеноподібне розширення, різке обмеження рухів у суглобі, болючість при пальпації і рухах. Найчастіше, уражається суглоб першої фаланги.

• Кістково-суглобової - Найчастіше розвивається внаслідок прогресування суглобового панарицію. При такому виді захворювання відбувається залучення в гнійний процес суглобових кінців міжфалангових суглобів. Однак, навколишні суглоб сухожилля зберігаються.

• Сухожильний - Так званий тендовагініт. Один з найбільш важких видів панарицію, призводить до тривалого порушення функції кисті. Для нього характерне набрякання пальця, знаходження його в зігнутому положенні, обмеження рухів, сильні болі. Особливо сильні болі виникають при спробах розігнути палець.

Спільними симптомами панариция є: біль (від дуже слабкою, до дуже сильної, пульсуючою, смикає, здатної позбавити сну і спокою), набрякання (найчастіше строго відповідає вогнища ураження), почервоніння, головний біль, підвищення температури, озноб. Тяжкість захворювання і швидкість поширення інфекції багато в чому залежить від стану імунної системи організму і загального фізичного стану людини.

При панариції можливі численні ускладнення: запалення лімфатичних вузлів і судин (лімфангіт, лімфаденіт), тромбофлебіт, сепсис, флегмона кисті (запалення глибоких тканин), остеомієліт, загальне зараження крові і т. д.

Профілактика захворювання• Попередження поразки пальців (робота в захисних рукавичках, акуратність при манікюрі і під час догляду за кистями рук, акуратність у побуті);• Підтримка чистоти рук;• У разі пошкодження пальця необхідно змастити рану йодом і накласти стерильну пов'язку (як правило, це часто ігнорується, а між тим, панарицій починається з самих незначних ушкоджень шкіри).

Лікування виниклого панариция іноді протікає досить легко (якщо захворювання не запущено), але необхідно пам'ятати, що лікування в домашніх умовах і численними «народними засобами» часто приводить до різних ускладнень і втрати дорогоцінного часу. Тому краще, при виникненні підозри на панарицій, відразу звернутися до лікаря. Ситуація ще ускладнюється і тим, що найчастіше гнійний процес викликається стафілококами, нечутливими до більшості антибактеріальних препаратів. Тому прийом таких препаратів при самолікуванні може не дати жодних результатів і тільки призведе до втрати часу і дасть хвороби можливість прогресувати. До того ж, поширення інфекції відбувається дуже швидко і згаяний час дасть можливість залучити в процес більш глибокі шари шкіри і нові тканини.

У початкових стадіях поверхневого панарицію допустимі консервативні методи лікування, різні способи усунення болю, теплові процедури, УВЧ, дарсонваль на середньо-сильної потужності, нескладні операції. Якщо процес не зупинено, то необхідно серйозне хірургічне втручання. Кістковий, суглобової і сухожилковий панарицій лікується тільки хірургічним шляхом, причому, хірургічна допомога має бути надана якомога раніше, особливо у випадку з сухожильних панарицієм, так як сухожилля швидко гинуть в умовах навколишнього гнійного процесу.