2. Кобзарі та лірники.

Кобзарі та лірники воістину були уособленням національного характеру, джерелом духовності сучасників та прийдешніх поколінь. їх внутрішній світ характеризується широтою інтересів, багатством та глибиною емоцій і потреб, здатністю співпереживати долю інших людей і долю всього народу, багатством уяви,

2

винятковою волею. І водночас їм притаманна непримиренність у ставленні до зла і неправди, почуття власної честі та гідності, масштабність осмислення історичних подій, тонкий ліризм.

Кобзарями (бандуристами) і лірниками - мандрівними музикантами й співцями ставали, як правило, сліпі (повністю чи частково) люди.

Кобзарі і лірники різнилися між собою своїми інструментами і репертуаром. Кобза, як відомо, - досить великий за розмірами багатострунний щипковий інструмент. Ліра теж будучи струнним інструментом має клавіші і особливе коліщатко, яке крутиться за допомогою ручки.

Співали кобзарі та лірники псальми, народні історичні, суспільно-побутові ліричні пісні, пісні-балади, а крім того сатиричні ті гумористичні пісні. А ще вони грали танці на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Більшість із них уміли імпровізувати, дехто і сам складав пісні.

Ходили по селах кобзарі і лірники цілий рік, часом роблячи перерви лише взимку (у холод та заметілі), навесні та у косовицю й жнива. Найбільше активізувалися вони у періоди календарних свят, на храмові свята і ярмарки, особливо на осінньо-зимовий час, коли відбувалися весілля. Люди платили мандрівним музикантам продуктами й грішми. Причому як самі кобзарі та лірники, так і слухачі таку плату вважали винагородою за роботу, а не милостинею.

Влітку лірники й кобзарі ходили по хатах дуже рано, поки люди ще не йшли працювати. Заходили до хати, обов’язково віталися, бажали господарям здоров’я. Співали пісні як на власний розсуд, так і на замовлення. Одержавши винагороду, лірник чи кобзар зупинявся і читав молитву за здравіє живих і за упокій померлих.

Зверталися кобзарі та лірники один до одного на „ви”, а до молодших - на „ти”. Всі вони володіли особливою таємною („лебійською”) мовою, якою говорили, коли боялися, щоб їх не підслухав хтось сторонній.

Кобзарі й лірники всюди по Україні об’єднувалися в спілки. Такі кобзарсько-лірницькі об’єднання звалися „братствами”, „цехами” або „гуртами” і об’єднували сліпих співців з певної території. Інколи кобзарі й лірники утворювали об’єднання, спільне з жебраками.

Чимало кобзарів потрапляли на Запорізьку Січ, тікаючи від експлуатації сільських дуків-багатіїв. Траплялося, що кобзарями-професіоналами ставали козаки, яків жорстоких боях з іноземними загарбниками і поневолювачами втрачали зір. їх, як правило, зараховували до полкової музики.

Коли ж козацькі полки йшли у похід, зрячі кобзарі також сідали на коней і били проклятих зайд, що намагалися захопити їхній рідний край, полонити рідну землю.

Кобзарство розкривало перед народом світ на засадах духовності і краси, проповідувало вустами своїх національних бардів найвищі людські цінності: вірність Богові і Батьківщині, повагу до старших, вірність побратимству, порядність, чистоту людських взаємин. Народні думи зробили великий вплив на розвиток художньої літератури та образотворчого мистецтва. Кобзарі були патріотами. Вони не стояли осторонь від епохальних подій в Україні. Вони брали активну участь у народно-визвольних рухах.