38 Банківські операції

учасників з метою загального керівництва роботою банку і кон­тролю за роботою правління (ради директорів) та ревізійної ко­місії. Таким органом є спостережна рада, яка захищає інтереси учасників у перерві між проведенням загальних зборів. Рада ви­рішує стратегічні завдання управління та розвитку банку. Спо­стережна рада згідно з положеннями Закону України «Про бан­ки і банківську діяльність» має такі повноваження:

> призначення та звільнення з посади голови та членів прав­ління (ради директорів) банку;

• контроль за діяльністю виконавчого органу банку;

• визначення зовнішнього аудитора;

> установлення порядку проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;

> прийняття рішення щодо покриття збитків;

• прийняття рішення щодо створення, реорганізації та лікві­дації дочірніх підприємств, філій, представництв банку; затвер­дження їх статутів, положень;

• затвердження умов оплати праці та матеріального стиму­лювання членів правління банку;

• підготовка пропозицій щодо питань, які виносяться на зага­льні збори учасників;

• здійснення інших повноважень, делегованих загальними зборами учасників банку.

Організаційна структура банку включає функціональні слу­жби та підрозділи, кожен з яких виконує певні операції і має свої права та обов'язки. Основним критерієм створення функціо­нальних служб і підрозділів банку є економічний зміст та обсяг операцій, які він виконує. Департаменти, управління або відділи (залежно від обсягу операцій та масштабності самого банку, йо­го регіональної структури) формуються, як правило, відповідно до класифікації окремих банківських операцій або їхніх груп за функціональним призначенням. Тому їх кількість і конкретна назва у різних банків можуть бути неоднаковими. Так,^у струк­турі найбільших банків України основна функціональна лан­ка — департаменти, окремі з яких складаються з управлінь і відділів. Найпоширенішою структурною одиницею у більшості вітчизняних банків є управління. Для малих та безфілійних бан­ків, а також банківських філій характерною структурною оди­ницею є відділ¹.

Для простоти сприйняття далі у цьому параграфі використовуються терміни: під­розділ, служба.

2. Організація діяльності банку

Незалежно від виду банку, його масштабності, спеціалізації і;і обсягу виконуваних операцій всі вони обов'язково створю­ють функціональні підрозділи, які виконують базові банківські операції. Так, виконання депозитних операцій та операцій з кредитного і розрахунково-касового обслуговування вимагає створення всіма банками депозитних та кредитних підрозділів і підрозділів, що здійснюють розрахунково-касове обслугову-вання клієнтів.

Підрозділи депозитних операцій виконують операції з мо­білізації грошових коштів від юридичних, фізичних осіб на бан­ківські рахунки (поточні, депозитні (вкладні) тощо) та інших банків на кореспондентські і депозитні рахунки, а саме: укла­дення договорів, ведення обліку та аналіз депозитних операцій, нарахування процентів на залишок коштів на банківських раху­нках, надання необхідної інформації для планування ресурсів банку.

Підрозділи кредитних операцій здійснюють кредитування юридичних і фізичних осіб. Банк може надавати кредити під­приємствам та організаціям різних галузей економіки, іншим банкам, своїм філіям, населенню. Специфіка кожного виду кре­диту, їх призначення, сфери використання, строк та механізм кредитування обумовлюють створення окремих структурних одиниць у рамках кредитного підрозділу. Так, відділ загальної Організації кредитних операцій визначає загальну політику бан­ку і механізм її реалізації в конкретних економічних умовах; розробляє загальну методику кредитування, оцінювання креди­тоспроможності потенційного позичальника; вивчає кредитні ризики і визначає способи їх мінімізації. Відділи короткостро­кового, довгострокового кредитування та кредитування насе-лення визначають потребу в кредиті, вивчають кредитоспромо­жність клієнтів, укладають кредитні договори, організовують видачу, контролюють цільове використання та своєчасність по­гашення відповідно короткострокових, довгострокових та спо­живчих кредитів.

Парто зауважити, що коли та чи інша операція займає вагоме місце у структурі активних чи пасивних операцій, то відповідні відділи можуть існувати як самостійні підрозділи. Так, деякі бан- ки організовують облік і аналіз всіх операцій з іншими банками, своїми філіями та центральним банком через самостійний під- розділ міжбанківських операцій. Розвиток факторингових, лізин- гових операцій зумовлює необхідність створення відповідних розділів.

40 Банківські операції

Окремі банки створюють підрозділи кредитного обслугову­вання клієнтів за масштабністю бізнесу: підрозділи кредитування малого і середнього, роздрібного, корпоративного бізнесу. Крім того, деякі банки формують самостійний підрозділ оцінювання кредитоспроможності потенційних позичальників, який займа­ється виключно вивченням кредитоспроможності клієнтів та веде відповідну картотеку за кожним із них.

Підрозділи розрахунково-касового обслуговування здійсню­ють відкриття та ведення банківських рахунків на вимогу всіх ка­тегорій клієнтів, проводять безготівкові розрахунки, видачу та приймання готівки через каси банку. Активний розвиток картко­вого бізнесу в Україні звичайно вплинув на структуру цих під­розділів. Операції з платіжними пластиковими картками банки проводять через спеціально створені підрозділи.

Сучасні банки все частіше створюють самостійні підрозділи для комплексного обслуговування окремих клієнтів чи окремих категорій клієнтів. Найпоширенішим є створення підрозділу з обслуговування VIP-клієнтів, хоча окремі банки мають самостій­ні підрозділи, що обслуговують лише одного клієнта, частка яко­го в операціях банку є вагомою.

З метою управління ризиками всі банки за чинним законодав­ством створюють в обов'язковому порядку підрозділ з питань аналізу та управління ризиками і постійно діючі комітети: кредит­ний, комітет з питань управління активами і пасивами, тарифний комітет. З метою оперативного контролю за поточною діяльністю всі банки мають службу внутрішнього аудиту.

Підрозділ з питань аналізу та управління ризиками встано­влює ліміти щодо окремих операцій, ліміти ризиків банків-контр-агентів та країн банків-контрагентів; визначає структуру балансу відповідно до рішень вищої управлінської ланки банку з питань політики щодо ризиковості та прибутковості діяльності банку.

Для забезпечення додаткових заходів щодо управління ризи­ками і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів, інвесто­рів банки створюють постійно діючі комітети: кредитний, тариф­ний та комітет з управління активами і пасивами.

Кредитний комітет має повноваження приймати рішення про надання нового кредиту більшістю голосів. До його компетен­ції належить щомісячне (станом на 1-ше число) оцінювання якості активів банку та підготовка пропозицій щодо формування резерву на покриття можливих втрат від їх знецінення.

Тарифний комітет створюється з метою проведення політи­ки банку у сфері вартості послуг, регулярного щомісячного ана-

41

лізу співвідношення собівартості послуг та ринкової конкуренто­спроможності діючих тарифів. Саме цей комітет відповідає за політику банку з питань операційних доходів.

Комітет з питань управління активами і пасивами (КУАП) повинен щомісячно оцінювати собівартість пасивів і прибутковість активів та приймати рішення щодо політики процентної маржі; ана-іізувати ступінь відповідності активів і пасивів за строками та нада-вати рекомендації структурним підрозділам банку щодо їх діяльно-ОТІ в разі виявлення розбіжності у часі між активами і пасивами.

Служба внутрішнього аудиту створюється за рішенням спо-стережної ради банку з недержавною формою власності чи на-глядової ради державного банку і підзвітна та підпорядкована їм. Повноваження та порядок роботи служби визначаються відповід­ним положенням про внутрішній аудит, який кожен банк розроб­ляє самостійно.

Кандидатура керівника служби внутрішнього аудиту узгоджу-ється із Національним банком України, а працівники цієї служби у разі призначення на посаду дають письмове зобов'язання про збереження банківської таємниці і нерозголошення інформації ЩОДО діяльності банку.

На службу внутрішнього аудиту покладено виконання таких функцій:

У нагляд за поточною діяльністю банку;

> контроль за дотриманням чинного законодавства, нормати­ві ю-правових актів НБУ та рішень органів управління банку;

> перевірка результатів поточної фінансової діяльності банку;

• аналіз інформації щодо діяльності банку, професійної при­датності та дотримання повноважень посадовими особами банку;

• розроблення та надання спостережній раді банку (наглядо­ві і і раді державного банку) висновків та пропозицій за результа-гами перевірок;

У інші функції, пов'язані із наглядом та контролем за діяльні-і ПО банку.

Поряд з підрозділами, які виконують базові банківські опера­ції та забезпечують управління ризиками, в банківських устано­вах створюється цілий ряд інших підрозділів.

Підрозділи валютних операцій створюються в банках, що мають ліцензію на їх здійснення. Станом на 1 жовтня 2006 р. із І бб діючих банків ліцензію на здійснення валютних операцій ма­ни 163. Тому підрозділи валютних операцій є майже в усіх бан­ках. Ці підрозділи займаються відкриттям валютних рахунків клієнтам, здійсненням безготівкових розрахунків за валютними

42

Банківські операції

рахунками, купівлею-продажем валют, залученням валютних коштів клієнтів у депозити та кредитуванням клієнтів у іноземній валюті, контролем за станом валютної позиції банку. Як і підроз­діли кредитних операцій, залежно від кількості та обсягу окремих операцій можуть створюватись окремі структурні одиниці в ме­жах одного підрозділу (відділи) або самостійні підрозділи, що спеціалізуються на окремих валютних операціях.

Із пожвавленням роботи фондового ринку виникає необхід­ність створення спеціальних підрозділів операцій з цінними па­перами, повноваженнями яких є емісія та розміщення власних цінних паперів; випуск і розміщення цінних паперів сторонніх емітентів (андеррайтинг); купівля-продаж цінних паперів від вла­сного імені та за власний рахунок; купівля-продаж цінних папе­рів за кошти і за дорученням клієнтів; депозитарні послуги тощо. Деякі банки створюють спеціальні підрозділи з роботи з окреми­ми видами цінних паперів, наприклад векселями.

Підрозділи з управління філіями створюють, як правило, ба-гатофілійні банки. Ці підрозділи керують діяльністю філій, відді­лень, контролюють правильність проведення ними кредитної по­літики і здійснення кредитних операцій, допомагають упрова­джувати нові методи роботи, нові технології виконання окремих банківських операцій.

Сучасний банк багато уваги приділяє питанням рентабельнос­ті, ліквідності, конкурентоспроможності, а тому формує структу­рні підрозділи, які аналізують поточну діяльність банку, його конкурентну позицію та прогнозують діяльність банку на перс­пективу. Це підрозділи аналізу та прогнозування діяльності банку й маркетингових досліджень.

Банки як юридичні особи мають у своїй структурі служби, які не виконують суто банківських операцій, але їх функціонування забезпечує нормальну діяльність банківської установи. Це бухгал­терія, підрозділи роботи з персоналом, фінансовий, юридичний, адміністративно-господарський підрозділи, а також підрозділи експлуатації та програмної підтримки комп 'ютерної техніки тощо. Серед таких служб деякі створюються в обов'язковому по­рядку згідно з нормами чинного законодавства та нормативно-правовими актами НБУ (наприклад, підрозділи, до компетенції яких входять управління ризиками та внутрішній аудит) чи з ініці­ативи самого банку (наприклад, служба безпеки банку).

З іншого боку, сучасний банк може надавати окремі послуги без створення спеціалізованого підрозділу. Прикладом можуть бути послуги Інтернет-банкінгу, мобільного та телефонного банкінгу.

43

Згідно з нормами Закону України «Про господарські товарис-тва» визначення конкретної організаційної структури банку є компетенцією загальних зборів учасників. Однак вищий управ-лінський орган може передавати вирішення цього питання іншим органам управління (спостережній раді, правлінню банку). Функ­ціонування окремих служб і підрозділів регламентується відповід­ними внутрішніми положеннями банку, які затверджуються від-повідним органом управління.

2.2. ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ

Усі банки незалежно від форми власності, величини ста-тутного капіталу, активів та спеціалізації виконують операції із залучення тимчасово вільних грошових коштів у депозити (депо-зитні операції), операції, пов'язані із розрахунково-касовим об-слуговуванням клієнтури (розрахункові й касові операції) та опе­рації з кредитного обслуговування клієнтів (кредитні операції). Івичайно коло операцій, що їх виконують банки, значно ширше, але саме ці операції є обов'язковими і належать до суто банківсь­ких операцій. Згідно зі ст. 47 Закону України «Про банки і бан-ківську діяльність» здійснювати такі операції мають право тільки юридичні особи, які мають банківську ліцензію. Саме тому їх на-зивають базовими операціями банків.

Переважна більшість банківських операцій відображаються окремими статтями в балансі банку. Залежно від того, у якій части­ні балансу вони обліковуються, їх поділяють на пасивні й активні.

Пасивні операції — це дії банку з мобілізації ресурсів для Проведення активних операцій. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з формування власних, залучених (депозитних) та позичених (недепозитних) ресурсів.

()перації з формування власних ресурсів включають:

• операції з формування статутного капіталу банку;

• операції з формування резервного фонду банку;

• операції з формування страхових фондів банку;

• операції з формування інших фондів банку спеціального Призначення, які. створюються за рахунок прибутку банку і вико-ристовуються відповідно до рішення, прийнятого вищою управ­лінською ланкою банку;

• операції, пов'язані з формуванням і розподілом банківського

прибутку.

Банківські операції

44

45

Операції з формування залучених ресурсів називають пасивни­ми депозитними операціями банку. Вони відображають процес залучення і обліку в банківському балансі тимчасово вільних кош­тів юридичних і фізичних осіб, інших банків, які зберігаються на різноманітних банківських рахунках (для зберігання коштів на ви­значений строк і на вимогу). Вкладниками можуть бути як юриди­чні та фізичні особи, що постійно обслуговуються в даному банку (клієнти банку), так і юридичні та фізичні особи, що не належать до постійних клієнтів цього банку, а обслуговуються в іншому.

У банківській практиці України для вкладників передбачена можливість вибору банку для постійного обслуговування і для проведення окремих депозитних операцій на вигідних умовах в інших банках. З цією метою банки відкривають рахунки для об­ліку та зберігання коштів на вимогу (поточні, у тому числі карт­кові, інвестиційні, накопичувальні тощо) та на строк (депозитні або вкладні). Наявність залишку грошових коштів на цих рахун­ках дає можливість банку, що обслуговує власників рахунків, ви­користовувати ці залишки як ресурси для здійснення активних операцій з метою отримання доходу. Пасивні депозитні операції включають можливість користування тимчасово вільними гро­шовими коштами інших банків, які зберігаються на кореспонде­нтських рахунках (кошти на вимогу) та строкових депозитних рахунках (кошти на строк).

Отже, пасивні депозитні операції можна класифікувати: за категорією вкладника:

• операції із залучення тимчасово вільних коштів юридичних осіб на поточні та вкладні (депозитні) рахунки;

• операції із залучення тимчасово вільних коштів фізичних осіб на поточні та вкладні (депозитні) рахунки;

• операції із залучення тимчасово вільних коштів банків-кореспондентів на кореспондентські та депозитні рахунки;

за строком:

• операції із залучення тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб, банків-кореспондентів на банківські рахунки для обліку коштів на вимогу (поточні, кореспондентські) з метою по­дальшого використання для проведення поточних розрахунків;

• операції із залучення тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб, банків-кореспондентів на вкладні (депозитні) ра­хунки для зберігання протягом обумовленого договором періоду.

Крім мобілізації власних та залучених ресурсів, банки можуть використовувати можливості міжбанківського ринку капіталів, а також залучати кошти інвесторів через емісію та розміщення

власних незабезпечених боргових зобов'язань. Мобілізовані у та­кий спосіб ресурси є позиченими ресурсами банку, або ресурса­ми едепозитного характеру. Ця частина банківських ресурсів є найоперативнішою через залучення. Позичені ресурси банку мо-білізуються через здійснення пасивних кредитних та пасивних інвестиційних операцій.

Пасивні кредитні операції банку —.це операції, пов'язані з отриманням кредитів на міжбанківському ринку (від інших банків та від НБУ). Вітчизняні банки можуть отримувати кредит від інших банків на визначених договорами умовах строком від одного дня (кредити овернайт) до кількох місяців. Крім власне міжбанківських кредитів банки можуть звертатися за кредитом до кредитора останньої інстанції — Національного банку Украї­ни, який сьогодні надає короткострокові кредити від одного дня до одного року та середньострокові стабілізаційні кредити — до трьох років. Кредити овернайт (строком до однієї доби) НБУ надає банкам через постійно діючу лінію рефінансування, а інші короткострокові кредити — через продаж на тендерній основі. ('табілізаційні кредити надаються банкам, які функціонують у режимі фінансового оздоровлення.

Пасивні інвестиційні операції банку — це операції, пов'язані з випуском і розміщенням власних незабезпечених боргових зо-бов'язань. Банки можуть емітувати облігації, які поповнюють ба­нківські ресурси коштами інвесторів на строк обігу цих цінних паперів.

Отже, операції банку із формування власних, залучених та по­зичених ресурсів відображаються в пасиві балансу і показують джерела надходження цих ресурсів: зовнішні чи внутрішні. Зов­нішніми джерелами ресурсів банку є кошти вкладників, кредито­рів, інвесторів, а внутрішніми — кошти власників та банківський прибуток. Пасивні операції банку із мобілізації власних ресурсів формують власний або балансовий капітал банку. Операції з мобілізації залучених та позичених ресурсів формують зо­бов'язання банку перед його вкладниками, кредиторами та інве­сторами. Оскільки за вартістю активи балансу збігаються з паси­вами, балансовий капітал банку визначається як залишкова вартість активів за вирахуванням зобов'язань:

Балансовий капітал = Активи - Зобов'язання.

Мобілізовані через здійснення пасивних операцій грошові кош­ти засновників банку, акціонерів, учасників, вкладників, кредиторів та інвесторів акумулюються на кореспондентському рахунку банку

АКТИВНІ Й ПАСИВНІ ОПЕРАЦІЇ БАНКУ

46

Банківські операції

(якщо вони надійшли в безготівковій формі) або в касі (якщо вони надійшли готівкою). Розміщують банки мобілізовані ресурси за рі­зними напрямами через проведення активних операцій.

Активні операції— це дії банку з розміщення мобілізованих ресурсів у депозити, кредити, цінні папери, інвестиції, основні засоби і товарно-матеріальні цінності з метою отримання доходу. Отже, до активних операцій банків належать:

• операції з розміщення банківських ресурсів у грошові кош­ти в готівковій і безготівковій формі з метою підтримання ліквід­ності банку;

• розрахункові операції, пов'язані з платежами самого банку та його клієнтів;

> касові операції з приймання і видавання готівки;

• кредитні операції, пов'язані з наданням кредитів різних форм і видів юридичним, фізичним особам, банкам;

• інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери (акції, державні та корпоративні облігації) на трива­лий строк;

> фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;

• валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому і міжнародному валютних ринках;

• депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресур­сів банку в депозити в НБУ та інших банках;

• операції з купівлі-продажу банківських та коштовних мета­лів на внутрішньому і міжнародному валютних ринках;

• операції з придбання основних засобів, матеріальних та не­матеріальних активів.

Активні операції банки здійснюють у межах наявних ресурсів, тобто у межах залишку грошових коштів на кореспондентських рахунках ностро, що відкриті в Національному банку України та в банках-кореспондентах (при проведенні операцій у безготівко­вому порядку), а також у межах залишку коштів у касі банку (при проведенні операцій з готівкою). Схематично банківські операції, що відображаються в балансі, зображені у табл. 2.1.

У діяльності банків є операції, які не належать до активних чи пасивних, оскільки їх проведення не пов'язане із залученням чи розміщенням ресурсів. Наприклад, зберігання цінностей у депози­тарії банку, надання гарантій, консультацій, надання зобов'язань з кредитування, продаж бланків платіжних інструментів тощо. їх виділяють в окрему групу банківських операцій — комісійно-посередницькі операції. Такі операції обліковуються не в балансі, а за позабалансовими рахунками. їх характерними ознаками є такі:

47

Таблиця 2.1

48

Банківські операції

49

Розділ 2. Організація діяльності банку

> дохід, який вони приносять банку, не має процентного хара­ктеру (надання консультацій, депозитарні послуги виконуються банком за комісійну винагороду) або має не тільки процентний ха­рактер (зобов'язання з кредитування мають властивість переходи­ти в іншу якість — виданий кредит, але крім процентів за кредит приносять банку комісійну винагороду за обслуговування);

• у момент їх проведення не відображаються в балансі банку;

• їх проведення не потребує витрат на залучення ресурсів.

Банки, які мають спеціальний дозвіл, можуть проводити опе­рації в іноземній валюті. Незалежно від того, активні це операції, пасивні чи комісійно-посередницькі, їх називають валютними операціями банку. Отже, валютні операції можуть відображатись як в активі, так і в пасиві балансу, а також за позабалансовими рахунками. Наприклад, наданий клієнту кредит в іноземній ва­люті буде обліковуватись в активі балансу, валютні кошти, що надійшли на поточний рахунок клієнта — в пасиві, а видана бан­ком гарантія клієнту-імпортеру щодо оплати поставки — за поза­балансовим рахунком.

2.3. ЛІЦЕНЗУВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У будь-якій країні створення нового банку регулюється загальним або спеціальним банківським законодавством, яке в більшості країн передбачає необхідність отримання спеціального дозволу (ліцензії) на відкриття банку. Ліцензування має на меті обмежити здійснення банківських операцій тільки тими юридич­ними особами, які мають дозвіл на їх проведення від уповнова­женого органу.

Для отримання ліцензії банк, що подає заяву, має дотримува­тись низки вимог, передусім щодо:

• мінімального розміру статутного капіталу;

• джерел формування статутного капіталу;

• складу засновників банку;

• кваліфікації, досвіду та репутації керівництва банку;

• кола операцій, що виконуватимуться банком, та стратегії його діяльності;

• правильності оцінювання банківських активів за їх ринко­вою вартістю;

• заходів щодо створення резервів на випадок виникнення сум­нівних та безнадійних боргів і збитків від банківської діяльності.

Крім того, приймаючи рішення про видачу ліцензії, уповно­важені органи можуть враховувати, наприклад, умови, форму­вання мережі філій нового банку; можливий вплив створювано­го банку на рівень конкуренції в кредитно-фінансовому секторі; національну належність капіталу чи засновника (у ви­падках, коли в країні діє особливий порядок розгляду заяв від іноземних юридичних і фізичних осіб на участь у створенні банку).

Ліцензія може містити положення про строки її дії, умови їх продовження, можливості внесення змін і доповнень, а також анулювання. У ній може бути обумовлено затвердження центра­льним банком кандидатур на перші керівні посади в банку після попередньої перевірки їх кваліфікації і досвіду роботи у випадку істотних змін у структурі власності, злиття, зміни назви, змен­шення оплаченої частки капіталу.

Основними причинами анулювання ліцензії є:

• нездатність створеного банку розпочати протягом визначе­ного строку виконання банківських операцій;

• невиконання банком умов ліцензії або виконання операцій, що нею не передбачені;

• порушення норм національного законодавства чи нормати­вних актів регулятивного органу банків;

• виникнення становища, що загрожує інтересам вкладників, кредиторів та інвесторів.

В Україні згідно з Законом «Про банки і банківську діяль­ність» дозвіл на створення банку і на виконання банківських опе­рацій видається Національним банком України. Ці дві процедури мають певні, характерні для нашої країни особливості:

• процедура реєстрації банку в Україні та процедура надання йому дозволу на виконання банківських операцій регулюються різними нормативними актами НБУ;

• ці процедури розірвані в часі: видача банківських ліцензій відбувається після процедури реєстрації банку;

> дозвіл на проведення банківських операцій надається у ви­гляді двох документів: банківської ліцензії, яка дає можливість виконувати лише базові банківські операції, та письмових дозво­лів на здійснення окремих операцій.

Питання про можливість видачі банківської ліцензії розгляда­ється спочатку територіальним управлінням НБУ за місцем ре­єстрації банку на підставі клопотання банку за умови наявності документів, які підтверджують дотримання встановлених Зако­ном «Про банки і банківську діяльність» вимог:

50

Банківські операції

1. наявність повністю сплаченого зареєстрованого підписного капіталу банку;

2. забезпеченість банку необхідним обладнанням, комп'ютер­ною технікою, програмними продуктами та засобами зв'язку;

3) відповідність приміщення банку вимогам НБУ;

4) наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами пра- вління (ради директорів), які мають відповідну освіту та досвід для управління банком.

У разі дотримання цих вимог банку надається банківська лі­цензія на право виконання таких операцій:

1. Приймання вкладів (депозитів) від юридичних осіб.

2. Приймання вкладів (депозитів) від фізичних осіб.

3. Відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів, у тому числі переказ грошових коштів із цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них.

4. Відкриття та ведення рахунків банків-кореспондентів, у то­му числі переказ грошових коштів із цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них.

5. Розміщення мобілізованих коштів від свого імені, на влас­них умовах та на власний ризик.

6. Надання гарантій та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі.

7. Факторинг.

8. Лізинг.

9. Послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів клієнтів.

10. Випуск, купівля, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів.

11. Випуск банківських платіжних карток і здійснення опера­цій з ними.

12. Надання консультаційних та інших інформаційних послуг щодо банківських операцій.

Однак банківська ліцензія не надає права на виконання цілого ряду операцій, які банк може виконувати згідно з Законом Украї­ни «Про банки і банківську діяльність», а саме:

1. Операції з валютними цінностями.

2. Емісія власних цінних паперів.

3. Операції купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів.

4. Операції на ринку цінних паперів від свого імені.

5. Довірче управління коштами та цінними паперами за дого­ворами з юридичними та фізичними особами.

Розділ 2. Організація діяльності банку

6. Депозитарна діяльність і діяльність з ведення реєстрів вла­сників іменних цінних паперів.

7. Здійснення інвестицій у статутні капітали інших юридич­них осіб.

8. Здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та інших грошових лотерей.

9. Перевезення валютних цінностей та інкасація грошових.

коштів.

10. Операції за дорученням клієнтів або від свого імені з ін­струментами грошового ринку; інструментами, що ґрунтуються на обмінних курсах та процентах; фінансовими ф'ючерсами та

опціонами.

Для здійснення цих операцій або окремих із них банк має отримати письмовий дозвіл па виконання окремих операцій.

Питання про можливість видачі такого дозволу теж розглядаєть­ся спочатку територіальним управлінням НБУ за місцем реєстра­ції банку на підставі його клопотання за умови наявності докуме­нтів, які підтверджують дотримання вимог:

1) наявність банківської ліцензії;

2) рівень регулятивного капіталу має відповідати вимогам НБУ та бути підтвердженим незалежним аудитором;

3) банк не є об'єктом застосування заходів впливу;

4) наявність схваленого НБУ бізнес-плану щодо здійснення операцій, на виконання яких банк бажає отримати письмовий

дозвіл;

5. наявність достатніх фінансових можливостей для здійснен­ня такої діяльності;

6. наявність відповідних підрозділів для здійснення такої дія­льності;

7) наявність керівників підрозділів, рівень кваліфікації яких

відповідає вимогам;

8) наявність відповідних комітетів: кредитного, тарифного, з управління активами і пасивами, створення яких є обов'язковим для всіх банків;

9) наявність затверджених внутрішніх положень, які регламе- нтують здійснення відповідних операцій.

Перелічені умови є загальними для всіх операцій, на виконан­ня яких необхідно отримати письмовий дозвіл. Однак НБУ може встановлювати і спеціальні вимоги стосовно певного виду діяль­ності, серед яких:

• наявність кваліфікованих спеціалістів з банківських опера­цій, на виконання яких банк бажає отримати письмовий дозвіл;

52

Банківські операції

• установлення мінімального строку функціонування банку для здійснення певного виду діяльності;

• установлення підвищених вимог до розміру регулятивного капіталу банку;

• наявність позитивного висновку зовнішнього аудитора;

• наявність технічних та технологічних умов для виконання пев­ного виду діяльності (наприклад, підключення до електронної між­народної системи платежів та міжнародних інформаційних систем).

НБУ надає єдиний письмовий дозвіл на здійснення всіх опе­рацій, для виконання яких він є необхідним. На підставі цього дозволу банк має право виконувати одну, кілька чи всі банківські операції згідно з зазначеним у ньому переліком. Письмовий до­звіл без додатка з переліком операцій не дійсний.

Дотримання банками всіх загальних та спеціальних вимог для отримання банківської ліцензії чи письмового дозволу на вико­нання окремих операцій перевіряється спочатку територіальним управлінням НБУ за місцем реєстрації банку на підставі наданих банками документів.

ДОКУМЕНТИ, ЩО НАДАЮТЬСЯ БАНКАМИ ДЛЯ ОТРИМАННЯ

БАНКІВСЬКОЇ ЛІЦЕНЗІЇ ТА ПИСЬМОВОГО ДОЗВОЛУ

ДЛЯ ЗДІЙСНЕННЯ ОКРЕМИХ ОПЕРАЦІЙ

На підставі інформації з документів ТУ НБУ аналізує дотри­мання банком установлених вимог, робить висновки про техніч­ну готовність, забезпеченість кваліфікованими кадрами для ви-

Розділ 2. 5 з

конання відповідних операцій, а також про фінансовий стан і до­тримання чинного законодавства та нормативних актів НБУ для діючих банків. У висновках територіальне управління дає обґру­нтовану пропозицію щодо можливості надання ліцензії по кожній операції, зазначеній у клопотанні та інших документах, поданих

на розгляд.

У разі позитивного вирішення питання ТУ НБУ передає пакет документів разом зі своїми висновками до Департаменту реєстрації та ліцензування НБУ. У разі негативного рішення пакет документів разом із обґрунтуванням причин відмови повертається банку.

Департамент готує власні висновки та проект рішення щодо можливості надання банку банківської ліцензії чи письмового до­зволу на виконання окремих операцій і передає їх разом із паке­том документів Комісії з питань нагляду та регулювання діяльно­сті банків, яка і приймає остаточне рішення протягом одного місяця з дня отримання клопотання і повного пакета документів.

Банківська ліцензія та письмовий дозвіл на виконання окре­мих операцій оформляються на спеціальних бланках за підписом заступника Голови Національного банку України і набувають чинності з моменту прийняття рішення Комісією з питань нагля­ду і регулювання діяльності банків НБУ.

Термін дії ліцензії, письмового дозволу не обумовлюється, тобто вони дійсні протягом усього періоду діяльності банку. Але на практиці існують об'єктивні причини припинення терміну дії. З одного боку, сам банк у міру розширення своєї діяльності за умови дотримання вимог НБУ може розширювати чи змінювати перелік операцій у письмовому дозволі. З іншого боку, Націона­льний банк України наділений повноваженням на відкликання дозволу на право виконання банком окремих або всіх банківсь­ких операцій. У випадку розширення чи зміни переліку операцій за клопотанням банку чи відкликання дозволу в частині окремих операцій з ініціативи НБУ банк отримує новий письмовий дозвіл з новим переліком операцій. У всіх перелічених випадках термін дії попереднього письмового дозволу припиняється, оскільки він

скасовується.

Відкликання ліцензії на всі банківські операції означає припи­нення банківської діяльності взагалі. Підставами для відкликання банківської ліцензії згідно з чинним законодавством є:

• недостовірність інформації в документах, наданих для отри­мання ліцензії;

• непроведення банком жодної операції протягом року з дня

отримання ліцензії;

Банківські операції

54

Розділ 2. Організація діяльності банку

• недотримання обов'язкових умов для одержання ліцензії протягом року з дати реєстрації банку;

• наявність порушень законів та нормативно-правових актів НБУ, які призвели до значної втрати активів та неплатоспромож­ності банку;

• неможливість за висновком тимчасової адміністрації приве­дення банку у правову відповідність до вимог чинного законо­давства та нормативно-правових актів НБУ;

• недоцільність виконання плану тимчасової адміністрації щодо реорганізації банку.

Оформлені банківська ліцензія чи письмовий дозвіл надсила­ються Департаментом реєстрації та ліцензування територіально­му управлінню НБУ за місцезнаходженням банку і видаються уповноваженому представникові на підставі довіреності і копії документа про оплату процедури ліцензування. Плата за видачу банківської ліцензії та письмового дозволу на виконання окремих операцій установлена на рівні 2210 грн.

Рішення про відмову у видачі ліцензії надсилається банку в письмовій формі із зазначенням причин відмови.

Банки в межах отриманої ліцензії на здійснення банківських операцій можуть видавати своїм філіям дозвіл на право здійснен­ня визначених головним банком операцій у межах дозволених Національним банком України.

Сучасні банки виконують широкий спектр операцій як прита­манних суто банкам, так і тих, що виходять за рамки банківських у традиційному розумінні. Політика окремих банків сконцентро­вана на універсалізації банку і перетворенні його в так званий «фінансовий супермаркет», здатний виконувати не лише банків­ські операції. Однак існують і такі операції, які за чинним зако­нодавством банкам забороняється виконувати, а саме: діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалі­зації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет) та страху­вання (крім виконання функцій страхового посередника). Спеціа­лізованим банкам (за винятком ощадного) заборонено залучати вклади від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 % капіта­лу. При формуванні основних засобів банки не можуть мати у власності нерухоме майно вартістю понад 25 % капіталу.

Банківські корпорації можуть здійснювати свою діяльність в Україні на підставі трьох документів: банківської ліцензії, пись­мового дозволу на виконання окремих операцій та ліцензії на ви­конання окремих операцій. Зареєстрована банківська корпорація може отримати банківську ліцензію на загальних для всіх банків

засадах виходячи із розміру статутного капіталу. Письмовий до­звіл надається в межах операцій, дозволених чинним законодав­ством, та в межах повноважень банків-учасників виходячи із розміру її регулятивного капіталу. За банківською ліцензією та письмовим дозволом банківська корпорація має право обслуго­вувати лише банки та фінансові установи і не може обслуговува­ти юридичних та фізичних осіб. Ліцензію на виконання окремих операцій, незважаючи на наявність банківської ліцензії та пись­мового дозволу, корпорація має отримати виключно під конкрет­ний договір щодо проведення певної операції. Ця ліцензія нада­ється виходячи із дотримання економічних нормативів, що розраховуються за зведеними (консолідованими) даними бан­ків — учасників корпорації.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Який орган вважається вищим органом управління банку?

2. Чим відрізняються вищий орган управління банку з держа­вною і недержавною формами власності?

3. Що належить до компетенції загальних зборів банку з не­державною формою власності, наглядової ради державного банку?

4. Який порядок формування виконавчого, спостережного та контрольного органу банку?

5. Які функції виконавчого органу банку?

6. Які повноваження спостережного органу банку?

7. Які повноваження ревізійної комісії банку?

8. Які функціональні підрозділи є обов'язковими для всіх банків?

9. Які чинники впливають на функціональну структуру банку?

10. Які операції банку належать до активних?

11. Які операції банку належать до пасивних?

12. За яким критерієм виділяють комісійно-посередницькі опе­рації банку?

13. Яких умов має дотримуватися банк для одержання банків­ської ліцензії?

14. Які операції може виконувати банк за банківською ліцензією?

15. Які документи слід надати і кому для вирішення питання щодо отримання банківської ліцензії?

16. Яких умов має дотримуватись банк для одержання письмо­вого дозволу на виконання окремих операцій?

56 Банківські операції

17. Які документи слід надати і кому для вирішення питання що­до отримання письмового дозволу на виконання окремих операцій?

18. Для виконання яких операцій обов'язкова наявність пись­мового дозволу?

19. Кому подається пакет документів для отримання банківсь­кої ліцензії чи письмового дозволу?

20. Хто приймає остаточне рішення про видачу банківської лі­цензії чи письмового дозволу?

21. Які функції Департаменту реєстрації та ліцензування при вирішенні питання щодо надання банківської ліцензії чи письмо­вого дозволу?

22. Назвіть причини відмови в наданні ліцензії чи дозволу?

23. Які операції не можуть виконувати вітчизняні банки?

24. Які особливості допуску банківських корпорацій на ринок?

Розділ

ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ З ФОРМУВАННЯ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ

Після вивчення цього розділу Ви зможете:

• зрозуміти економічну сутність власного капіталу банку;

• класифікувати та розкрити зміст його основних видів;

• охарактеризувати призначення та функції власного капіталу банку;

• пізнати особливості його формування;

• зрозуміти порядок формування, збільшення та зменшення розміру статутного капіталу;

• засвоїти особливості формування резервного фонду банку;

• пізнати сутність таких складових власного капіталу банку, як спеціальні фонди і резерви та нерозподілений прибуток;

• зрозуміти сутність та призначення регулятивного капіталу^- ,j

3.1. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ

ТА ВИДИ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ БАНКУ

Основою економічної діяльності банків слугують сфор­мовані ними ресурси. Виходячи з положення, що взагалі під ре­сурсами розуміють можливості, кошти, запаси чого-небудь, які можуть бути використані в разі потреби, можна дати таке визна­чення банківських ресурсів: це сукупність грошових коштів і ви­ражених у грошовій формі матеріальних, нематеріальних і фінан­сових активів, що перебувають у розпорядженні банків і можуть бути використані ними для здійснення активних операцій та на­дання послуг.

За своїм економічним змістом банківські ресурси не однорід­ні, їх можна класифікувати за різними ознаками. Найпоширені­шою є класифікація банківських ресурсів за титулом власності на джерело утворення. Розрізняють залучені, позичені та власні ре­сурси банку. Залучені ресурси — це грошові кошти юридичних і фізичних осіб, залучені банком на вклади. Операції, пов'язані з таким залученням коштів, називаються депозитними, а саме за-

58

Банківські операції

59

< Операції банків з формування власного капіталу

лучення — депозитним. Позичення коштів на міжбанківському ринку, у центральному банку або через продаж власних боргових зобов'язань на грошовому ринку називається недепозитним, а отримані у такий спосіб ресурси — позиченими. Спільним для залучених та позичених ресурсів є те, що це чужі для банку кош­ти, його зобов'язання перед вкладниками і кредиторами. Разом з тим, залучені та позичені ресурси різняться між собою.

По-перше, у формуванні позичених ресурсів ініціатива нале­жить банку, його роль активна, тоді як у формуванні залучених ресурсів роль банку пасивна, ініціатива належить вкладникам. Однак це не означає, що банки погодились із цим, вони розроб­ляють і впроваджують у практику різноманітні способи та при­йоми заохочення клієнтів вносити кошти на вклади.

По-друге, коли йдеться про позичення коштів, банк самостій­но визначає, скільки йому потрібно коштів і на який строк, а в разі залучення вкладів їх сума та строки переважно визначаються вкладниками з огляду на власні потреби та інтереси.

По-третє, позичені ресурси мають неперсональний характер, тобто не асоціюються безпосередньо з конкретним клієнтом банку.

По-четверте, недепозитними позиками користуються переваж­но великі, фінансово стійкі банки, що мають вільний доступ до грошового ринку, користуються відповідною довірою кредиторів.

І нарешті, по-п'яте, депозитне залучення коштів потребує від банку значних витрат на маркетинг та інфраструктуру. Це не дає змоги банку у разі необхідності оперативно залучити потрібну йому суму коштів.

Власні ресурси відіграють визначальну роль у процесі ство­рення та майбутньої діяльності банку. Формуючи власні ресур­си, власники банків завжди керуються головною метою своєї ді­яльності — одержання прибутку. Виходячи з цього власні ресурси називаються власним капіталом. Отже, власний капітал банку являє собою грошові кошти та виражену у грошовій фор­мі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, викорис­товуються для здійснення банківських операцій та надання по­слуг з метою одержання прибутку. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал банку має незначну питому вагу в сукупному банківському капіталі. Це пояснюєть­ся специфікою діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на гро­шовому ринку з подальшим їх розміщенням серед юридичних та фізичних осіб. Тому власний капітал у банківській діяльності

мас дещо інше призначення, аніж в інших сферах підприємниц-і на. Це чітко простежується через функції, які виконує власний капітал банку.

Сутність захисної функції власного капіталу полягає у тому, ЩО він слугує насамперед для захисту інтересів вкладників і кре­диторів банку, для покриття можливих збитків від банківської ді­яльності. Ця функція включає гарантування вкладів, яке захищає інтереси вкладників банку в разі його ліквідації чи банкрутства, а також забезпечує функціонування банку у випадку виникнення збитків від його поточної діяльності. Такі збитки, як правило, по­криваються за рахунок поточних прибутків. Якщо їх для цього, а також для покриття непередбачених витрат недостатньо, то ви­користовується частка власного капіталу. Тому, коли банк має достатній резервний капітал та інші подібні резерви, він тривалий час може вважатися надійним та платоспроможним навіть за на­явності збитків від поточної діяльності. Використання залученого та позиченого капіталу для покриття поточних збитків з економіч­ного погляду неприпустиме, оскільки вони самі є боргом банку перед кредиторами і вкладниками.

Роль захисної функції власного капіталу банку змінюється під дією низки факторів: загальноекономічного та фінансового стану країни, а також стабільності грошової сфери; стану гарантування вкладів у країні; стратегії і тактики банків, насамперед у галузі підпорядкування їх забезпеченню ліквідності та фінансової стій­кості. Чим вищий у країні рівень розвитку гарантування вкладів та здійснення активних операцій, тим менші вимоги до захисної функції власного капіталу і тим менша його сума може перебува­ти в обороті банку. Однак надмірне «захоплення» ліквідними та безризиковими активами призводить до зниження прибутковості банку, втрати його позицій на грошовому ринку та ринку банків­ських операцій і послуг.

Наступна функція власного капіталу — забезпечення опера­тивної діяльності банку. Порівняно з іншими сферами підприєм­ницької діяльності ця функція в банківській діяльності є другоря­дною (порівняно із захисною функцією) для власного капіталу банку. Однак недооцінювати чи ігнорувати її не варто, особливо на перших кроках створення та діяльності банку, коли за рахунок власного капіталу формується його інфраструктура та розгорта­ється банківська діяльність. Відчутна роль цієї функції власного капіталу у процесі подальшого розширення та структурного роз­витку банку, розроблення і впровадження нових банківських тех­нологій та продуктів.

Сутність регулювальної функції полягає в тому, що через фік­сацію розміру власного капіталу (або окремих його складових) регулювальні та наглядові органи впливають на діяльність банку в цілому. Зокрема, встановлення нормативу адекватності регуля­тивного капіталу (платоспроможності) має на меті недопустити надмірної мінімізації банками власного капіталу заради максимі-зації отримуваних доходів, знизити ризик банкрутства банків та підвищити рівень захисту інтересів вкладників і кредиторів.

Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом. Одна його частина, призна­чена для забезпечення банківської діяльності, є найбільш постій­ною і виступає у формі статутного капіталу, частково резервного та субординованого капіталу, емісійних різниць, переоцінки основ­них засобів, фондів розвитку банку і матеріального заохочення його працівників. Друга частина власного капіталу використову­ється для страхування активних та інших операцій і послуг банку від збитків. Ця частина більш рухома й виступає частково у формі резервного капіталу, резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій. Третя частина служить для регулювання роз­міру власного капіталу, однак може використовуватися також для забезпечення банківської діяльності і для страхових потреб банку. Тому розмір цієї частини власного капіталу найбільш рухомий, може змінюватися залежно від зміни стратегічних і тактичних ці­лей самого банку, а також від зміни вимог регулювальних та на­глядових органів. Зазначена частина власного капіталу виступає у формі нерозподіленого прибутку, частково для цього можуть за­лучатися кошти на умовах субординованого боргу.

Краще зрозуміти сутність власного банківського капіталу дає змогу його класифікація за різними ознаками (рис. 3.1).

Залежно від організаційно-правової форми діяльності банку його власний капітал поділяється на акціонерний і пайовий. Ак­ціонерний власний капітал формується початково від випуску та розміщення акцій. У разі продажу акцій (інших корпоративних прав) за ціною вищою, ніж номінальна вартість, пайовики (акціо­нери) банку одержують емісійний дохід, який є складовою влас­ного капіталу. Подальше зростання власного капіталу відбува­ється як за рахунок капіталізації частки прибутку й деяких інших коштів, так і через додаткову емісію акцій. Зауважимо, що іноді акціонерним називається власний капітал, який належить акціо­нерному банку на правах власності, а значить, і його акціонерам. Іноді акціонерний капітал в економічній літературі розглядається у вузькому значенні — як мобілізований через емісію акцій.

62

Банківські операції

Пайовий власний капітал початково формується за рахунок внесків коштів та майна (паїв) у статутний капітал банку. Пайові банки організовуються на засадах товариств з обмеженою відпо­відальністю і кооперативних банків, у яких відповідальність ко­жного учасника обмежена розміром його внеску. У разі виходу учасника з пайового банку йому виплачується вартість частини майна банку, пропорційна його частці у статутному капіталі.

За формою інвестування виокремлюють формування власного капіталу в грошовій, матеріально-речовій формі та у формі фі­нансових активів. Чинним законодавством України передбачено формування власного капіталу банків лише у грошовій формі в національній та вільно конвертованій іноземній валюті (для за­сновників чи учасників нерезидентів України). Грошова форма найбільш поширена, універсальна і ліквідна, тобто легко транс­формується в інші форми. Власний капітал у матеріально-речовій формі формується у вигляді будівель, споруд, обладнання тощо. Власний капітал у формі фінансових активів складається з акцій, облігацій тощо. У вітчизняній банківській практиці формування власного капіталу банків за рахунок фінансових активів та у ма­теріально-речовій формі не здійснюється.

Залежно від форми власності розрізняють такі види власного капіталу банку: приватний, заснований на власності фізичної чи юридичної особи; колективний — заснований на власності коле­ктиву, різних видів господарських товариств та підприємств; державний, який на правах власності, належить державі; влас­ний капітал банку, що діє на основі змішаної форми власності.

За ознакою резидентності розрізняють власний капітал націо­нальний, що сформований та належить за правом власності юри­дичним та фізичним особам-резидентам України, та іноземний, який сформований і належить на правах власності юридичним та фізичним особам-иерезидентам.

За характером використання власниками розрізняють власний капітал, що нагромаджується, та власний капітал, що спожива­ється. Перший використовується для виробничих потреб, тобто для здійснення банківських операцій та надання послуг, а дру­гий — споживається, тобто використовується, зокрема, на матері­альне стимулювання та соціальний розвиток колективу банку.

Залежно від характеру використання в банківській діяльності власний капітал банку поділяється на робочий та неробочий. Ро­бочим є власний капітал, який приносить банкові дохід, а неро­бочим — капітал, вкладений в активи, які не тільки не приносять банкові доходів, а іноді й спричинюють збитки.

63

Залежно від способу розрахунку виокремлюють балансовий та регулятивний власний капітал. Балансовий власний капітал роз­раховується як різниця між балансовою вартістю активів та зобо-

бов'язань. банку. Регулятивний власний капітал використовується Органами банківського нагляду для обчислення економічних но-рмативів діяльності банків та деяких інших потреб. Обчислення рогулятивного власного капіталу проводиться за досить склад-

ною формулою, яка постійно коригується Національним банком

України. За основу беруть показник балансового власного капі-тал, який потім коригується (як правило, зменшується) на різ­номанітні статті балансу, що характеризують банківські ризики.

Виходячи з порядку і джерела формування розрізняють: ста­тутний капітал; резервний капітал та інші спеціальні фонди і резерви; нерозподілений прибуток; субординований капітал.

Формуючи власний капітал, банкам слід дотримуватися таких рсновних положень.

1. На стан та перспективи формування власного капіталу бан­ку суттєво впливає зовнішнє середовище, у якому він функціо­нує, зокрема стан, в якому перебуває економіка країни. Збиткова Діяльність суб'єктів господарювання, наприклад, зменшує мож­нії пості банків збільшувати розміри статутного капіталу за раху­нок додаткової емісії акцій, змушує шукати інші джерела ресур-сів, наприклад залучати кошти на умовах субординованого боргу.

2. Доцільно враховувати стратегію і тактику конкретного бан­ку, яких він дотримується, здійснюючи банківські операції і на­даючи послуги. Великим банкам, за інших рівних умов, легше у разі необхідності залучити додаткові ресурси, ніж середнім та малим банкам, що вимагає від останніх більш зваженого підходу до формування власного капіталу.

3. Необхідно враховувати вид банку, класифікованого за та­кими ознаками: форма власності; коло виконуваних операцій; ор-ганізаційно-правова форма діяльності; сектор ринку, де функціо­нує банк; резидентність.

4. Слід враховувати вимоги чинного законодавства і керувати­ся ними, зокрема нормами, що регулюють формування статутно­го капіталу, резервного капіталу та інших фондів і резервів, а та­кож ураховувати порядок оподаткування прибутку юридичних осіб та доходів фізичних осіб.

5. Необхідно враховувати економічні нормативи, які застосо­вують при регулюванні діяльності банків органи банківського ре­гулювання та нагляду. НБУ встановлює спеціальні значення еко­номічних нормативів для певного виду діяльності банків.

64 Банківські операції

6. Слід враховувати функціональне призначення власного ка­піталу. Незначна питома вага власного капіталу у сукупному ка­піталі пов'язана насамперед із тим, що банки у ринковій еконо­міці є фінансовими посередниками. Це дає змогу їм залучати значні грошові кошти та вкладати їх в активи з метою одержання прибутку.

7. Важливо при формуванні власного капіталу враховувати вартість окремих його складових елементів, порівняти із вартістю залученого та позиченого капіталу.

8. У процесі формування власного капіталу банку виходячи з його цілей варто враховувати складові власного капіталу, порів­няти їх із показником сукупного власного капіталу за їх питомою вагою. Важливо порівняти структуру власного капіталу конкрет­ного банку з аналогічними показниками інших банків або із сере-дньобанківськими.

9. Здійснюючи формування власного капіталу банку, потрібно чітко розуміти його суть, а також ураховувати класифікацію вла­сного капіталу за різними ознаками.

10. Формуючи власний капітал, потрібно враховувати існуючі обмеження щодо діяльності банків. Так, банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винят- ком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 % регулятивного капіталу банку.

3.2. СТАТУТНИЙ КАПІТАЛ БАНКУ ТА ПОРЯДОК ЙОГО ФОРМУВАННЯ

Найважливішою складовою власного капіталу банку є його статутний капітал. Статутний капітал банку являє собою вартість вкладів учасників (засновників) банку, що передаються йому власниками вкладів у повне господарське відання з метою формування активів банку для початку чи подальшої його діяль­ності, а також гарантування інтересів вкладників і кредиторів банку.

Виходячи з такого визначення, а також функцій, які виконує власний капітал банку і які притаманні й найважливішій його складовій — статутному капіталу, видається за доцільне розгля-

Розділ 3. Операції банків з формування власного капіталу

дати формування статутного капіталу при створенні банку, а та­кож у процесі подальшої діяльності, коли відбувається збільшен­ня або зменшення розміру статутного капіталу.

Актуальним є питання мінімального розміру статутного капі­талу банку. В Україні вимоги щодо мінімального розміру статут­ного капіталу встановлюються на момент реєстрації банку, тобто для новостворюваних банків. Основним же показником оцінки діяльності банку є його власний капітал та регулятивний капітал. Насамперед це пояснюється тим, що коли взяти за основу тільки статутний капітал, то спрямування всіх зароблених банком кош­тів на його збільшення може позбавити банк можливості форму­вати в достатньому розмірі резерви на покриття ризиків від здій­снення активних операцій, створювати інші цільові фонди і резерви, необхідні для забезпечення його нормального функціо­нування. Невиплата дивідендів власникам банку негативно впли­ває на його імідж, можливості банку залучати нових учасників і кредиторів.

Мінімальний розмір статутного капіталу для банків установ­люється законодавчо. Починаючи з жовтня 2006 р. мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку не може бути меншим 10 млн євро. НБУ має право встановлювати для окремих банків, залежно від їх спеціалізації, диференційований мінімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче розміру, передбаченого законодавчо.

Процес формування статутного капіталу залежить від органі­заційно-правової форми банку. Згідно з чинним законодавством до жовтня 2006 р. банки могли створюватись у формі акціонер­ного товариства (закритого чи відкритого типу), товариства з об­меженою відповідальністю, кооперативного банку. Після зазна­ченої вище дати банки в Україні можуть створюватись у формі відкритого акціонерного товариства або кооперативного банку. Банки, створені у формі закритого акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, зобов'язані протягом трьох років (до жовтня 2009 р.) привести свою організаційно-пра­вову форму у відповідність до вимог чинного законодавства.

Якщо банк створюється у формі акціонерного товариства від­критого типу, то його акції пропонуються широкому колу інвесто­рів, здійснюється публічне розміщення акцій на умовах їх вільного подальшого обігу. Зазначені акції, як правило, є предметом угод купівлі-продажу на біржовому та позабіржовому ринках. Акціоне­рні банки розміщують тільки іменні акції, а також прості та приві­лейовані акції. Прості акції надають їх власникам право на отри-

бб

Банківські операції

мання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді диві­дендів, на участь в управлінні акціонерним товариством, на отри­мання частини майна товариства у разі його ліквідації та інші пра­ва, передбачені законодавством. Прості акції надають їх власникам однакові права, не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства. Привілейовані ак­ції надають їх власникам переважні порівняно з власниками прос­тих акцій права на отримання частини прибутку акціонерного то­вариства у вигляді дивідендів та на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також права на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, перед­бачених статутом і законом, який регулює питання створення, дія­льності та припинення акціонерних товариств. Залежно від умов розміщення привілейовані акції можуть бути конвертовані у прос­ті акції. Частка привілейованих акцій у статутному капіталі акціо­нерного товариства не може перевищувати 25 %. Отже, статутний капітал акціонерного банку утворюється з вартості внесків акціо­нерів через придбання ними акцій.

Відкрите (публічне) розміщення цінних паперів здійснюється банком-емітентом самостійно або через андеррайтера, що уклав з емітентом договір про андеррайтинг. Емітент повинен закінчити відкрите розміщення акцій у строк, передбачений відповідним рішенням, але не пізніше ніж протягом одного року з дня початку розміщення. Якщо підпискою не вдалося покрити 60 % акцій, ак­ціонерний банк вважається не заснованим. Капітал банку, на ве­личину якого отримано письмові зобов'язання акціонерів (пайо­виків) банку на внесення коштів за підпискою на акції (паї), називають підписним капіталом.

До дня установчих зборів засновники, що підписалися на ак­ції, повинні оплатити не менше 30 % номінальної вартості акцій (але не менше розміру, передбаченого ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Акціонери у строки, вста­новлені установчими зборами, але не пізніше року після держав­ної реєстрації банку, повинні оплатити повну вартість акцій.

Кооперативні банки формують свій статутний капітал за ра­хунок внесків пайовиків, при цьому за кожним із них зберігається право власності на його частку в капіталі. До моменту реєстрації кооперативного банку кожен з учасників зобов'язаний внести не менше 30 % паю (але не менше розміру, передбаченого ст. 31 За­кону України «Про банки і банківську діяльність»). Повністю внески повинні бути зроблені не пізніше року після реєстрації кооперативного банку.

67

Оскільки банківська діяльність пов'язана переважно з опера­ціями з високоліквідними активами, важливим є питання форми інвестування у статутний капітал. Формування та збільшення статутного капіталу банку здійснюється виключно через грошо-ві внески. Ці внески резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезеденти — в іноземній вільно конвертованій валюті (ВKB) або у г ривнях. Джерелами формування статутного капіталу бан-ку є власні кошти його учасників, тобто кошти, що перебувають у їхньому розпорядженні після сплати податків та інших обо-кових платежів, а також процентів за банківський кредит та за блігаціями. Забороняється використовувати для форму-вання статутного капіталу банку бюджетні кошти, якщо вони мають інше цільове призначення, а також кошти, одержані в кредит та під заставу.

Характеризуючи статутний капітал банку, варто враховувати особливості алгоритму його обчислення, зокрема емісійний дохід та акції, викуплені банком у своїх акціонерів.

Учасники банку купують акції первинної емісії за ціною, не

нижчою від номінальної вартості. У підсумку банк одержує емі-

сійний дохід, тобто перевищення суми коштів, отриманих від пер­винного випуску або продажу власних акцій (інших корпоратив­них прав), над їх номіналом, або перевищення номіналу акцій

(інших корпоративних прав) над вартістю їх викупу. Емісійний

дохід є складовою власного капіталу банку, вигідною для нього, Оскільки на неї не потрібно нараховувати дивіденди. Проте висо-кий курс емісії акцій може призвести до ускладнення розміщення всієїї емісії, знизити можливості використання дрібними акціоне­рами своїх переважних прав і стимулювати їх до продажу таких прав Це дає змогу великим акціонерам придбати більшість акцій, оскільки в них є фінансові можливості збільшити свій пакет ак­цій та мати вплив (чи посилити його) на діяльність банку. Отже, Великі акціонери можуть схилятися до високого курсу акцій, ура-овуючи при цьому можливість ускладнення розміщення всієї емісії.

Банк може викуповувати власні акції та паї для їх подальшого перепродажу, поширення чи анулювання або отримувати власні акції чи паї в дар. Вони мають бути реалізовані або анульовані у термін не більше одного року з моменту їх викупу. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визна-чення кворуму на загальних зборах учасників проводяться без урахування придбаних банком акцій (паїв). Здійснювати при­дбання власних акцій (паїв) до повної оплати всіх раніше випу-

щених акцій не дозволяється. Саме придбання може здійснюва­тися тільки за кошти, що перевищують статутний капітал. Крім того, про намір придбати власні акції чи паї банки повинні пові­домити НБУ. Банкам не дозволяється придбання власних акцій, якщо це може призвести до падіння регулятивного капіталу ниж­че за мінімальний рівень.

Специфіка банківської діяльності проявляється в необхідності постійного збільшення розмірів статутного капіталу. Це збіль­шення досягається через випуск нових акцій, підвищення номі­нальної вартості акцій (паїв) або обмін облігацій на них. Збіль­шення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після його повної сплати. Джерелами збільшення статутного ка­піталу банку є внесення додаткових вкладів учасниками, а також дивіденди, які направляються на його збільшення у разі прийнят­тя рішення вищим органом управління банком про капіталізацію дивідендів (реінвестиція дивідендів).

Невід'ємним правом власників господарського товариства є можливість установлення (під час створення), а також зміни (у процесі діяльності товариства) розміру статутного капіталу. Причому така зміна не обов'язково має бути в бік збільшення. Товариство має право зменшувати статутний капітал за рішен­ням вищого органу товариства. Зменшення розміру статутного капіталу здійснюється зниженням номінальної вартості акцій (паїв) або скороченням кількості акцій (паїв) через викуп їх у власників з метою анулювання. За наявності заперечень креди­торів товариства зменшення розміру статутного капіталу не до­пускається. У разі зниження статутного капіталу його розмір не може бути меншим за мінімальний розмір, установлений чин­ним законодавством.

3.3. РЕЗЕРВНИЙ КАПІТАЛ,

СПЕЦІАЛЬНІ ФОНДИ І РЕЗЕРВИ

ЯК КОМПОНЕНТИ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ БАНКУ

До складу власного капіталу банку входять резервний капітал та інші спеціальні фонди і резерви. Зауважимо, що чин­ним законодавством регулюється порядок створення та викори­стання лише статутного і резервного капіталів. Інші фонди, при­значені для розширення матеріально-технічного забезпечення діяльності банку, вирішення соціальних питань та матеріально-

69

Операції банків з формування власного капіталу

го стимулювання його працівників, банки мають право створю-вати самостійно з урахуванням вимог (якщо вони є) чинного за-

законодавства.

Резервний капітал формується в процесі подальшої діяльності банку. Він призначений для покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та позабалансових зобов'язань. Наявність

резервного капіталу забезпечує фінансову стійкість банку, що, у свою чергу, позитивно впливає на підвищення його платоспро-ності та зменшує вірогідність банкрутства банку.

Резервний капітал формується в порядку, установленому зага-льними зборами учасників (засновників, акціонерів). Однак роз-мір резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього не можуть бути меншими, ніж це встановлено законодавчо. Мова йде про те, що мінімальний розмір резервного капіталу має бути НЄ меншим 25 % регулятивного капіталу (але не менше 25 % за­реєстрованого статутного капіталу), а розмір відрахувань — меншим 5 % чистого прибутку.

Якщо діяльність банку створює загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, то НБУ має право вимагати від банку збільшення розміру резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього.

Якщо внаслідок діяльності банку розмір регулятивного капі-талу зменшився до суми, що є меншою, ніж розмір статутного капіталу, то щорічні відрахування до резервного капіталу банку мають становити 10 % чистого прибутку банку до досягнення ними розміру 35 % від статутного капіталу банку.

Коли резервний капітал досягає встановленого розміру, то відрахування до нього припиняються. У випадку використання коштів з резервного капіталу відрахування від чистого прибутку на його формування поновлюються. Зауважимо, що використан­ня коштів резервного капіталу має бути цільовим, тобто відпові-дати його призначенню, а також належно оформленим.

Актуальним є питання про розмір відрахувань від чистого прибутку до резервного капіталу банку. Прискорені розміри від­рахувань з метою найшвидшого створення резервного капіталу можуть істотно знизити розмір прибутку, що використовується на виплату дивідендів. Це негативно відіб'ється на вартості акцій та подальшому формуванні статутного капіталу банку. Занадто низькі розміри відрахувань від прибутку збільшать термін фор­мування резервного капіталу і можуть негативно вплинути на фі­нансову стійкість банку. Тому банки виходячи зі своїх власних потреб застосовують зазвичай змішаний порядок формування ре-

Б

70

анківські операції

зервного капіталу, коли протягом кількох років застосовуються підвищені розміри відрахувань від прибутку, а потім установлю­ються помірні чи невеликі розміри відрахувань до досягнення встановленої величини цього капіталу.

Компонентом власного капіталу є загальні резерви, які ство­рюються для відшкодування можливих непередбачених ризиків. Мова йде про те, що до складу власного капіталу включаються резерви, створені для покриття не виявлених на даний час збит­ків. Ці резерви можуть вільно використовуватися для покриття збитків, що матеріалізуються з часом, у майбутньому. Резерви, створені під виявлене погіршення якості певних видів активів або визнаних зобов'язань, не повинні входити до складу власного ка­піталу банку. Загальні резерви формуються за рішенням і в по­рядку, визначеному вищим органом управління банку з ураху­ванням вимог чинного законодавства. Відрахування до таких резервів здійснюється з чистого прибутку банку.

До складу власного капіталу банку входять спеціальні фонди та резерви. Згідно з чинним законодавством банки мають право створювати спеціальні фонди, призначені для розширення і роз­витку банківської діяльності та її матеріально-технічної забезпе­ченості, вирішення питань матеріального стимулювання праців­ників та соціального розвитку колективу банку. Кількість, назва, порядок створення, формування та використання таких фондів установлюються загальними зборами учасників (засновників, ак­ціонерів) з урахуванням вимог чинного законодавства. Джерелом формування спеціальних фондів є чистий прибуток банку.

Власний балансовий капітал банку включає такий компонент, як результати переоцінки окремих активів, зокрема основних за­собів, нематеріальних активів, цінних паперів у портфелі банку на продаж, інвестицій в асоційовані та дочірні компанії. Резерви переоцінки виникають двома способами. По-перше, у деяких країнах банкам дозволяється час від часу зі зміною ринкової вар­тості проводити переоцінку своїх фіксованих активів. Такі пере­оцінки відображаються у балансі банку як резерв переоцінки. По-друге, нереалізована вартість «прихованих» резервів переоцінки може входити до балансу в результаті довгострокового володіння деякими активами, відображеними у балансі за історичною варті­стю їх придбання.

Здійснюючи аналіз зазначеного елемента власного капіталу, треба враховувати діючий порядок переоцінки. Згідно з Поло­женням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» об'єкт основних засобів переоцінюється, якщо його залишкова

71

вартість значно (більш як на 10 %) відрізняється від справедливої вартості на дату балансу. Згідно з Положенням (стандартом) бух-галтетського обліку 8 «Нематеріальні активи» переоцінка нема-теріальиих активів може здійснюватися банками за справедли­вою вартістю на дату складання балансу. Переоцінюванню підля-гають. лише нематеріальні активи, щодо яких існує активний ри-НОК. Якщо банк здійснив переоцінку об'єктів групи нематеріаль­них активів, то надалі вони підлягають щорічній переоцінці. Пе­реоцінена первісна вартість та сума зносу об'єкта основних засобів визначаються множенням первісної вартості і суми зносу

об'єкта основних засобів на індекс переоцінки, який визначається

діленням справедливої вартості об'єкта, що переоцінюється, на його залишкову вартість. Переоцінена первісна вартість і знос Об'єкта нематеріальних активів визначаються аналогічно.

Сума дооцінки залишкової вартості об'єкта основних засобів або нематеріального активу включається до складу додаткового капіталу, а сума уцінки — до складу витрат, крім установлених законодавством випадків, коли вона (сума уцінки) спрямовуєть­ся на зменшення додаткового капіталу.

Ціннi папери в портфелі банку на продаж, які обліковуються за справедливою вартістю, підлягають переоцінці. Обов'язково на дату балансу результат переоцінки відображається у власному капіталі банку на суму різниці між справедливою вартістю цінно­го папера і його балансовою вартістю, визначеною на дату пере­оцінки.

Суми збільшення вартості інвестицій в асоційовані та дочірні Компанії у зв'язку зі збільшенням власного капіталу об'єкта інве­стування включаються до складу додаткового капіталу банку, а суми зменшення вартості фінансових інвестицій призводять до зменшення додаткового капіталу банку.

3.4. РОЛЬ ПРИБУТКУ

У ФОРМУВАННІ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ

Важливим джерелом формування власного капіталу є прибуток банку за минулі роки та за поточний рік. Нерозподі­лений прибуток — це частина чистого прибутку, яка не розпо­діляється, а утримується банком, як правило, з метою реінвесту-вання в його діяльність. Зазначений прибуток є джерелом власного капіталу внутрішнього походження. Він створюється

73

72

Банківські операції

як залишок чистого прибутку після нарахування дивідендів, відрахувань у загальні резерви, резервний капітал та в інші фо­нди (резерви), створені відповідно до рішень загальних зборів учасників (засновників, учасників) банку або згідно з чинним законодавством. У фінансовому обліку нерозподілений прибу­ток включає результат минулих років, результат минулого року, що очікує затвердження зборами учасників (акціонерів, заснов­ників) та результат поточного року. Чим більші значення нероз­поділеного прибутку, тим краще. Проте варто мати на увазі, що результат поточного року може бути відкоригований у бік змен­шення за результатами аудиторських перевірок і до цього мо­менту не може бути сплачений у вигляді дивідендів. Натомість від'ємне значення результатів минулих років та поточного року означає, що банк у той чи інший період мав збитки, тобто «проїдав» свій власний капітал.

Оскільки розмір усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено, то залишок нерозподіленого прибутку за минулий рік залежить переважно від розміру дивідендів, які повинні сплачуватися акціонерам (учасникам). З метою додержання встановленого Національним банком України співвідношення «власний капітал/активи» банки часто змушені вибирати між збільшенням розміру нерозподіленого прибутку й емісією нових акцій. Однак акціонери банку є його власниками і неохоче йдуть на розширення кола акціонерів та нову емісію акцій. Коли частина прибутку залишається у розпорядженні банку, замість того щоб бути розподіленою на дивіденди, власники банку вва­жають, що ці утримані кошти в майбутньому забезпечать їм не­обхідну ринкову дохідність звичайних акцій. Збільшення влас­ного капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку вигідно також тому, що з ним не пов'язані ніякі витрати. Однак тривале стримування виплати дивідендів може призвести до зниження ринкової вартості акцій.

Розглядаючи нерозподілений прибуток як джерело власного капіталу, необхідно враховувати фінансові результати діяльнос­ті банку та методи визначення дивідендів, які використовує банк, здійснюючи дивідендну політику. Слід враховувати також форми виплати дивідендів, обмеження на їх виплату, які вста­новлюються чинним законодавством та Національним банком України, а також існуючий порядок виплати та оподаткування дивідендів.

Відомо, що корпоративні права припускають правомочність на отримання учасниками певної частини прибутку (дивіден-

дів). Як відомо, рішення про виплату дивідендів та про форму Виплати дивідендів приймають Загальні збори учасників банку, при цьому вона може суттєво вплинути на розмір власного калі­талу (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Основні форми виплати дивідендів

Якщо дивіденди реінвестуються, то виплата їх учасникам (ак­ціонерам) відбувається у вигляді акцій (часток) товариства. Фак-тичну частину нерозподіленого прибутку за рішенням загальних зборів передають учасникам (акціонерам), тобто персоніфікують. Потім нараховані дивіденди (саме нараховані, а не виплачені) спрямовують на збільшення статутного капіталу.

Розглядаючи нерозподілений прибуток як джерело власного Капіталу, слід враховувати обмеження, установлені чинним зако­нодавством на виплату дивідендів:

• банку забороняється виплачувати дивіденди чи розподіляти капітал у будь-якій формі, якщо така виплата чи розподіл при-звиде до порушення нормативу адекватності капіталу;

• якщо за попередній рік діяльність банку була неприбутко­вою, банку дозволяється виплачувати дивіденди чи розподіляти капітал у будь-якій формі на суму, що не перевищує 50 % від різ­ниці між капіталом банку і рівнем регулятивного капіталу.

('у ггєво впливає на розмір та структуру власного капіталу по-рядок оподаткування дивідендів. Аналізуючи вплив дивідендної ПОЛІТИКИ на структуру та розмір власного капіталу банку, треба враховувати, зокрема, таке:

74

Банківські операції

1. У разі прийняття рішення щодо виплати дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, провадить зазначені виплати власникові таких прав пропорційно частці його в статутному капіталі емітента незалежно від того, чи була діяль­ність емітента прибутковою протягом звітного періоду за наявно­сті інших власних джерел для виплати дивідендів.

2. Платник податку, який виплачує дивіденди своїм акціоне- рам (власникам), нараховує та утримує податок на дивіденди в розмірі, установленому законодавством.

Податок на дивіденди не застосовується у разі виплати диві­дендів у вигляді акцій (часток, паїв), емітованих банком, який нараховує дивіденди, за умови, що така виплата ніяк не змінює пропорцій (часток) участі всіх акціонерів (власників) у статутно­му капіталі емітента.

3. Що стосується періодичності виплати дивідендів, то її об- межено для акціонерних товариств — один раз на рік за підсум- ками календарного року. Це питання регулюється Законом України «Про господарські товариства». Для інших видів госпо- дарських товариств законодавчі обмеження на періодичність ви- плати дивідендів не встановлено.

3.5. РЕГУЛЯТИВНИЙ КАПІТАЛ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ БАНКУ

Важливим показником, який характеризує фінансову стійкість окремого банку і банківської системи загалом, є власний банківський капітал. У банківській практиці власний капітал кла­сифікується за різними ознаками. Однією з найважливіших таких ознак є спосіб розрахунку. Залежно від цієї ознаки виокремлюють балансовий і регулятивний капітал. Балансовий власний капітал розраховується як різниця між балансовою вартістю активів і зо­бов'язань банку. Регулятивний капітал — це капітал, який банк повинен мати у своєму розпорядженні при здійсненні операцій чи послуг виходячи із вимог регулювального органу. Регулятивний власний капітал використовується органами банківського нагляду для регулювання та нагляду за діяльністю банків, зокрема для об­числення економічних нормативів діяльності банків і деяких ін­ших потреб. Використовується регулятивний капітал і для внутрі­шніх потреб банку. Оцінювання вартості власного капіталу банку, виходячи з вимог регулювальних органів, дає змогу одержати до-

додаткову інформацію для прийняття відповідних управлінських рі-

шень поточного і перспективного плану, зокрема визначитися з

Оптимальною структурою та джерелами формування банківських ресурсів, ефективніше розміщувати їх у різні дохідні активи.

Розрахунок регулятивного капіталу ґрунтується на викорис-танні оалансового власного капіталу, який потім коригується (як правило, зменшується) на різноманітні статті балансу, що харак-теризують ризики банківської діяльності. Порядок визначення та вклад власного регулятивного капіталу різниться залежно від країни, однак з метою захисту вкладників та кредиторів, забезпе-чення фінансової стійкості та прозорості банківських систем ря-дом економічно розвинутих країн була укладена Базельська уго-да.Нею визначені єдині основні підходи до визначення складу та Порядку розрахунку регулятивного капіталу банків країн, що під-ПИсали зазначену угоду.

Основні положення Базельської угоди використовують й інші країни, зокрема Україна. Національний банк України при визна-ченні адекватності регулятивного капіталу банків дотримується Положень цієї угоди. При цьому НБУ постійно вдосконалює ме-тодику визначення розміру регулятивного капіталу.

Зауважимо, що цьому способу розрахунку власного регуляти-вного капіталу властиві недоліки.

По-перше, розробляючи порядок розрахунку такого власного Капіталу банків, Національний банк України виходить із цілей органу, що здійснює нагляд і контроль за банківською діяльніс-тю, та власної монетарної політики.

По-друге, постійна зміна та вдосконалення цього способу роз­рахунку власного капіталу банку ускладнює порівнянність при здійсненні аналізу фінансового стану банку. Змінюючи правила розрахунку власного капіталу, слід забезпечити порівнянність мого величини через перерахування даних минулих звітних пері-ОДІв за новими правилами.

По-третє, зазначений спосіб допускає включення деяких видів боргових зобов'язань та резервів на покриття збитків до складу власного капіталу. Це може призвести до спотворення результа­тів аналізу діяльності банку, створити враження його благополу­чної діяльності.

Методологічною основою для розрахунку регулятивного капі-талу є положення Закону України «Про банки і банківську діяль­ність». Згідно з ним регулятивний капітал банку включає основ­ний і додатковий капітал. Складовими основного капіталу є: оплачений і зареєстрований статутний капітал; розкриті резерви

75 _ Банківські операції

(створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку); надбавки до курсу акцій і додаткові внески акціонерів у капітал; загальний фонд покриття ризиків, створюваний під невизначений ризик під час проведення банківських операцій, за винятком зби­тків за поточний рік і нематеріальних активів. Додатковий капі­тал складається з нерозкритих резервів, резервів переоцінювання окремих видів активів, гібридних капітальних інструментів і суб-ординованого боргу. НБУ має право визначити інші статті балан­су банку для включення до додаткового капіталу, а також умови і порядок такого включення.

Згідно з методикою Національного банку України регулятив­ний власний капітал банку складається із суми основного капіта­лу (капітал 1-го рівня) за вирахуванням суми недосформованих резервів за активними операціями банків, додаткового капіталу (капітал 2-го рівня), за вирахуванням відвернень.

Алгоритм розрахунку розміру регулятивного власного капіта­лу банку має такий вигляд:

РВК=ОК + ДК-В,

де РВК — регулятивний власний капітал банку;

ОК — основний капітал, зменшений на суму недосформова­них резервів за активними операціями банку;

ДК — додатковий капітал банку;

В — відвернення.

При цьому слід враховувати такі основні підходи, характерні для зазначеної методики Національного банку України:

1. Основний капітал є постійним джерелом коштів, яке не може передаватися, перерозподілятися чи вилучатися в банку, а визначення його розміру ґрунтується на консервативному під­ході до оцінювання активів банку. Йдеться про виключення «виявлених» збитків, оскільки недосормований резерв факти­чно вже є оціненим збитком банку, а тому в наступних періодах він обов'язково зменшить розмір власного капіталу. Таке змен­шення може бути у вигляді витрат на формування резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій або у вигляді збитків від списання активів.

2. Відрахування з основного капіталу нематеріальних активів пов'язане з тим, що вартість зазначених активів має тенденцію до зникнення у міру того, як банк наближається до неплатоспромо­жності.

3. Додатковий капітал не обов'язково слугує постійним дже­релом банківських ресурсів, його вартість менш надійна, оскіль-

₇₇

ки може включати «невиявлені», «приховані» збитки від банків-

ської діяльності.

4. Включення до додаткового капіталу резервів під стандартну Кредитну заборгованість зумовлене тим, що стосовно цієї забор­гованості на даний період не виникає сумнівів щодо повернення Кредитів, однак практика свідчить про можливість неповернення Частини стандартних кредитів. У фінансовому обліку резерви під Стандартні кредити обліковуються на контрактивних рахунках, які виключаються з балансової суми кредитного портфеля та із власного капіталу (через віднесення на валові витрати), але для розрахунку регулятивного власного капіталу додаються до останнього.

5. Зменшення розрахункової суми регулятивного власного ка­піталу на придбані капітальні та боргові цінні папери, які випу­щені іншими банками, у портфелях банку на продаж та торгово­му пов'язане з необхідністю упередження ланцюгового банкрут-ства банків. Фактично йдеться про недопущення ситуації, коли банки купуватимуть акції один одного з метою штучного збіль­шення своїх статутних капіталів.

6. Зменшення розміру регулятивного власного капіталу на здійснені банком інвестиції в асоційовані компанії та банки та/або дочірні компанії і банки пов'язане з ризиками, які несе банк, а також із тим, що джерелом таких інвестицій має бути чи-ОТИЙ прибуток.

7. По-різному враховуються прибутки та збитки банку. Збитки включаються при розрахунку з основного капіталу, а прибутки включаються до додаткового капіталу.

8. З погляду фінансового обліку субординований капітал є зо­бов'язаннями банку, однак йому властиві окремі ознаки власного капіталу: виплата процентів інвесторам може призупинятись (якщо це зазначено в угоді) у разі погіршення фінансового стану банку-боржника. У разі ліквідації банку власники субординова-ного капіталу отримують свої кошти лише після погашення пре­тензій вкладників та кредиторів, але перед розрахунками з акціо­нерами.

Залучення коштів на умовах субординованого боргу має для банків деякі переваги порівняно з іншими способами збільшення їх власного капіталу. По-перше, сплата процентів за субордино-ваним боргом здійснюється за рахунок збільшення валових ви­трат. По-друге, боргові зобов'язання не надають їх власникам права на управління банком. По-третє, механізм залучення кош­тів на умовах субординованого боргу простіший, ніж той, що за-

78 Банківські операції

стосовується, зокрема, під час емісії акцій. По-четверте, при­дбання акцій можливе лише за рахунок власних коштів акціоне­рів (засновників). В умовах економічної нестабільності, значної інфляції, спаду виробництва, збитковості значної кількості під­приємницьких структур доволі важко банкам розмістити акції на прийнятних умовах. Більш прийнятним є залучення коштів на умовах субординованого боргу.

9. Для розрахунку загальної суми регулятивного власного ка­піталу додатковий капітал включається в розмірі, що не переви­щує розміру основного капіталу. Включення ж субординованого боргу в розрахунок власного капіталу фактично обмежується 50 % розміру основного капіталу. У такий спосіб створюється до­датковий стимул для банків з метою акцентування роботи на основному капіталі як на найбільш якісному та найстабільнішому елементі регулятивного капіталу.

Зміни, які відбуваються у світовій економіці, її глобалізація впливають на фінансове посередництво, зокрема і на банківську діяльність. Прийнята у 1988 р. Угода про капітал (Базель І) пере­стала влаштовувати банківську спільноту, оскільки не враховува­ла зміни ситуації з часом у фінансовому посередництві. Це спо­нукало Базельський комітет внести зміни до Угоди про капітал та розпочати роботу над новою редакцією Угоди, яка була прийнята в червні 2004 р. Водночас Базель II не замінює попередні редакції Угоди про капітал, а лише доповнює їх. Такий висновок випли­ває, зокрема, з того, що Базель II не містить порядку розрахунку регулятивного капіталу, рідко згадуються в ньому ринкові ризи­ки. Водночас Базель II викристалізував новий підхід до нагляду взагалі та до поняття адекватності капіталу зокрема, який дістав назву «Нагляд на основі оцінки ризиків». Прийнятий Базель II складається з трьох компонент, які є взаємодоповнювальними та взаємопов'язаними.

Перша компонента («Розрахунок капіталу») містить методо­логію розрахунку мінімально необхідної величини капіталу для трьох ризиків (кредитного, ринкового, операційного), причому пропонується кілька альтернативних варіантів кількісної оцінки кожного з ризиків. Друга компонента («Контроль з боку нагля­ду») ґрунтується на чотирьох принципах, які регламентують обов'язки і повноваження банків та органів банківського регулю­вання щодо оцінювання адекватності капіталу кожного окремого банку. У третій компоненті («Ринкова дисципліна») наголошу­ється, що в оцінюванні адекватності капіталу зацікавлений не лише банк та органи регулювання і нагляду, а насамперед креди-

тори га вкладники банку. Без розкриття інформації для клієнтів, ІНШИХ кредиторів практично неможливо досягти стійкості бан-ківської системи та забезпечити відповідний рівень довіри до неї. Отже, можна стверджувати, що положення Базеля II в цілому сприятимуть підвищенню ефективності регулювання та нагляду за банківською системою, підвищенню рівня довіри до неї з боку Клієнтів та інвесторів, стимулюватимуть банки працювати ефек-

тивніше

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Сформулюйте визначення поняття власного капіталу банку.

2. Назвіть функції власного капіталу.

3. За якими критеріями класифікується власний капітал банку?

4. Назвіть особливості формування власного капіталу банку.

5. Сформулюйте визначення поняття статутного капіталу банку.

6. Охарактеризуйте порядок формування статутного капіталу папку.

7. Розкрийте порядок збільшення та зменшення розміру ста-і утного капіталу банку.

8. Охарактеризуйте порядок формування резервного фонду

банку.

9. У чому полягають особливості спеціальних фондів та резе-

рвів як елементів власного капіталу?

10. Охарактеризуйте нерозподілений прибуток як складову власного капіталу банку.

11. Розкрийте сутність та призначення регулятивного капіталу

банку.

Розділ

ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ ІЗ ЗАЛУЧЕННЯ КОШТІВ

Розділ 4. Операції банків із залучення коштів якому зберігаються його грошові кошти. За формою використан­ня рахунків вони поділяються на: депозити (вклади) до запитан­ня; термінові, або строкові, депозити; умовні депозити.

Таблиця 4.1

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ БАНКІВ УКРАЇНИ ЗА КОШТАМИ, ЗАЛУЧЕНИМИ

НА РАХУНКИ ЮРИДИЧНИХ І ФІЗИЧНИХ ОСІБ ЗА 1996—2005 pp.

(на кінець року, за 2006 р. — на 01.11)

Після вивчення цього розділу Ви зможете:

• засвоїти поняття «депозит» і «депозитні операції банків»;

, • оволодіти методикою здійснення строкових вкладних опера--іцій банків і вкладних операцій до запитання;

• зрозуміти сутність депозитних і ощадних сертифікатів;

• ознайомитися з банківською ощадною справою.

Більша частина ресурсів банку формується за рахунок залучених та позичених коштів, а не власних. Можливості банків у залученні коштів регулюються Національним банком України. Так, згідно з показником платоспроможності банку (адекватності капіталу), нормативне значення якого встановлює НБУ, залучені та позичені кошти не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше ніж у 12 разів.

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізич­них осіб через виконання депозитних операцій, за допомогою яких використовують різні види банківських рахунків.

Про динаміку депозитних ресурсів банків свідчать дані табл. 4.1.

Як видно з табл. 4.1, зобов'язання банків за коштами, залуче­ними на рахунки суб'єктів господарювання та фізичних осіб, за 10 років (1996—2006) збільшилися майже в 31 раз, а кошти насе­лення — у 77 разів. Звертає на себе увагу випереджувальне зрос­тання коштів фізичних осіб. Залишок цих коштів приростав у 2,5 раза швидше, ніж залишок коштів на рахунках суб'єктів господа­рювання.

Депозит (вклад) - - це грошові кошти в національній та іно­земній валютах, передані їх власником або іншою особою за його дорученням у готівковій або безготівковій формі на рахунок вла­сника для зберігання на певних умовах. Операції, пов'язані з за­лученням грошових коштів на вклади, називаються депозитними.

Практично всі клієнтські рахунки є депозитними. Депозит­ним може бути будь-який відкритий клієнт}' у банку рахунок, на

Показник	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Депозитні зобов'язання банків, млн грн	5486	6450	8278	12 150	18 585	25 674	37 715	61 617	82 959	132 745	168 598
У тому числі: вклади населення І	1227	2297	3089	4283	6581	11 338	19 302	32 396	41 611	73 202	95 077

Вклади (депозити) до запитання розміщуються у банку на розрахунковому або поточному рахунку клієнта. Вони викорис­товуються для здійснення поточних розрахунків власника рахун­ку з його партнерами. На вимогу клієнта кошти з поточного ра­хунку в будь-який час можуть вилучатися через видачу готівки, виконання платіжного доручення, сплату чеків або векселів. До вкладів до запитання прирівнюються внески з попереднім пові­домленням банку про намір зняти гроші з рахунку (за умови, що термін повідомлення не перевищує одного місяця).

Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можли­вість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій. Тому власникам поточних рахунків сплачується низь­кий депозитний процент або не сплачується зовсім. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки

82

Банківські операції

намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використан­ня зручних для клієнта форм розрахунків: застосування кредит­них карток, чеків, розрахунково-консультативне обслуговуван­ня тощо.

Для покриття операційних витрат, пов'язаних з веденням по­точних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії з безпроцентних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче встановленого рівня.

До депозитів до запитання можна віднести і кредитові залиш­ки на контокорентних рахунках. На цьому рахунку відбиваються всі операції банку з клієнтами, тобто видача позичок і здійснення платежів за дорученням клієнта, а також надходження виручки від реалізації продукції та інших грошових переказів на користь клієнта і на погашення позичок. Інакше кажучи, контокорентний рахунок — активно-пасивний рахунок, що поєднує ознаки пото­чного позичкового. Кредитове сальдо за контокорентним рахун­ком означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кош­ти, дебетове — що у клієнта виникла заборгованість перед банком за позичками.

Формою залучення банком вкладів до запитання є також по­точний рахунок з овердрафтом. За режимом функціонування цей рахунок подібний до контокорентного. Проте якщо останній від­кривається надійним клієнтам, котрі активно кредитуються, то при овердрафті таке позичання допускається від випадку до ви­падку, тобто має нерегулярний характер. Для цього рахунку ха­рактерний кредитовий залишок. Особовий рахунок з овердраф­том може відкриватися юридичним і фізичним особам, а також громадянам тоді, як контокорентний рахунок використовується тільки у відносинах банку з юридичними особами, отже, особо­вий рахунок з овердрафтом має ширшу сферу застосування.

Одним із видів депозитів до запитання є залишок коштів на кореспондентських рахунках, відкритих у даному банку іншими банками.

Строкові вклади — це кошти, що розміщені у банку на пев­ний строк і можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку за встановлений пе­ріод (не менше одного місяця). Вилучення строкових вкладів від­бувається переказуванням грошей на поточний рахунок або го-

тівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плану­ванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошо­вого ринку та інших умов.

Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їх власни­ками. Вони оформляються угодою між вкладником і банком. Ба­нки самостійно розробляють форму депозитної угоди. Вона укладається в двох примірниках, один з яких зберігається у кліє­нта, а другий — у банку. В угоді передбачається сума вкладу, те­рмін, протягом якого вклад зберігатиметься у банку, розмір депо­зитного процента, обов'язки та права вкладника і банку, відповідальність сторін за недотримання умов депозитної угоди. Деякі банки встановлюють мінімальний розмір строкового вкла­ду, величина якого залежить від орієнтації банку на відповідного вкладника (дрібного, середнього, великого).

У свою чергу, банк бере на себе зобов'язання своєчасно вико­нати всі умови угоди і відповідати за їх порушення, що виявля­ється в установленні пені або штрафів за невчасну видачу коштів власникові депозитного рахунку або виплату процентів.

Спори, що виникають між банком і вкладником, вирішуються у судовому порядку. Строкові вклади не використовуються для здійснення поточних платежів. Якщо вкладник бажає змінити суму вкладу (зменшити або збільшити), то він може розірвати депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових умовах. При достроковому вилученні коштів з термінового депо­зиту власник, як правило, позбавляється передбачених угодою процентів. У цьому разі проценти знижуються до рівня, передба­ченого за вкладами до запитання.

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифі­кати надаються юридичним, а ощадні — фізичним особам. Серти­фікати можна класифікувати і за іншими ознаками. За способом випуску вони поділяються на сертифікати, що випускаються одно­разово і серіями, за способом оформлення — на іменні та на пред'явника, за терміном обороту — на термінові та до запитання, За умовами сплати процентів — на сертифікати з регулярною сплатою процентів після закінчення визначеного розрахункового періоду і з виплатою їх у день погашення сертифіката.

Депозитний сертифікат — це цінний папір, що може викорис-говуватися його власником як платіжний засіб і обертатися на

Банківські операції

фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням де­якого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ре­сурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строково­го вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.

Банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте на відміну від сертифіката банківський вексель може бути викорис­таний його власником як платіжний засіб за товари та послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі за допомогою індосаменту.

Щоб придбати банківський вексель, покупець має переказати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує бланк банківського векселя на ім'я покупця і позначає дату зара­хування грошей. Погашення банківських векселів відбувається через їх викуп після закінчення терміну обороту або ж через до­строковий викуп векселів. У банківських векселях указується ве­личина прибутку у вигляді процента до номіналу, який одержує власник векселя. Це означає, що продаються векселі за номіна­лом, а викуповуються банком за ціною продажу.

Приклад. Банк випустив векселі на суму ЗО тис. грн терміном до 90 днів зі сплатою 12 % річних. Отже, купуючи такі векселі, клієнти сплатять банку ЗО тис. грн, а продаючи їх банку після закінчення 90-денного терміну, одержать від банку 30,9 тис. грн (ЗО* 12*90/360* 100 + 30).

В Україні банківські векселі зараз не застосовуються.

Ощадні вклади слугують власникам для накопичення гро­шових заощаджень. Власникові ощадного вкладу видається іменне посвідчення про внесок у формі ощадної книжки, в якій відбиваються всі операції на рахунку. Зняття грошей з ощадно­го рахунку здійснюється за попереднім повідомленням власни­ка вкладу. Період завчасного попередження може бути визна­чений законом (як засіб державного регулювання) або встано­влюватися за договором між банком і власником рахунку. От­же, ощадні вклади передбачають тривале існування на рахун­ках стабільних залишків коштів, що використовуються в актив­них банківських операціях. За ощадними вкладами банки нараховують проценти.

Конкуренція на ринку позичкових капіталів змушує банки шукати нові форми і способи залучення депозитів. Значного Поширення в банківській практиці набув депозит, що відкри-вається клієнтові при оформленні ним поточного рахунку. Де-позит має обов'язковий характер, а його величина і термін вкладення коштів на рахунок визначаються банком. Якщо клі-єнт не виконує умов даного депозиту, банк може припи­нити його обслуговування. За своїм характером цей депозит можна віднести до умовного, оскільки вилучення коштів з ньо-ГО можливе лише у разі закриття клієнтом поточного рахунку. Нін вважається безстроковим, що дає змогу банку використову- вати його як довгостроковий кредитний ресурс. За аналогією із вкладами до запитання за даним депозитом нараховуються мінімальні проценти або вони зовсім не нараховуються, якщо банк не бере з клієнта плати за ведення операцій на поточному

рахунку.

Банки часто надають цьому депозиту характер заставного, ГОбто передбачають право вкладника на одержання кредиту на суму депозиту без додаткового забезпечення, отже, вклад у цьо-му разі є гарантією повернення позички.

Для клієнта депозит на термін обслуговування є певною мі­рою примусовим, тому такі депозити можуть залучати тільки ті банки, що пропонують своїм вкладникам додаткові банківські послуги або зручне і пільгове розрахунково-касове обслугову­вання. Інакше банк не тільки втратить можливість залучати додат­кову клієнтуру, а й може позбутися вже існуючої.

Банки використовують і такий метод залучення вкладів, як установлення залежності між кредитуванням клієнта і накопи­ченням на його депозитному рахунку. У цьому разі між банком і клієнтом підписується договір, відповідно до якого банк бере на себе зобов'язання надати клієнту кредит за умови накопичення і зберігання останнім протягом установленого терміну певної су­ми коштів. Формування коштів на депозитному рахунку може відбуватися по-різному: або виходячи з можливостей клієнта, або на основі планових регулярних вкладів. Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має можливість безпе­решкодно одержати в банку кредит, причому чим меншим буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде встановлений процент за позичкою. У банку при такому креди­туванні значно меншим буде ризик неповернення позички, оскі­льки він має право спрямовувати на погашення кредиту кошти, що зберігаються на депозитному рахунку.

Банківські операції'

Приклад

Банк установив ставку за кредитом на рівні 15 %, за депози­том — 10 % річних. До нього звернулися за позичкою два клієн­ти. Сума кредитної заявки на рік в обох клієнтів однакова — 800 тис. грн, а залишки коштів на депозитному рахунку різні: в одного клієнта — 600 тис. грн, в іншого — 700 тис. грн. Розрив між кредитом і депозитом відповідно 200 і 100 тис. грн. Виходя­чи з цих умов перший клієнт сплатить банку за користуван­ня кредитом ЗО тис. грн (15 % від 200), а другий — 15 тис. грн (15% від 100).

Проте успіх такого методу залучення вкладів клієнтів багато в чому залежить від гнучкої процентної політики банку щодо кре­дитів. Якщо клієнт виявить, що за свій вклад у банку він одержує набагато менше, ніж сплачує банку за кредит (з урахуванням ви­трат на розрахункове обслуговування), він відмовиться від такої угоди, що для банку стане втратою як потенційних, так і наявних клієнтів.

У роботі банків щодо залучення вкладів (депозитів) важливу роль відіграє процентна політика, оскільки одержання прибутків від вкладених коштів є для клієнтів суттєвим стимулом з активі­зації вкладів. Розмір депозитного процента банк установлює са­мостійно, виходячи з облікової ставки НБУ, стану грошового ри­нку і власної депозитної політики.

Рівень прибутків за різноманітними видами депозитних рахунків різний. Найнижчі проценти комерційні банки сплачу­ють за рахунками до запитання, оскільки вони характеризують­ся нестабільністю залишків. За такими рахунками, відкрити­ми юридичним особам, проценти взагалі не можуть нараховува­тися. У цьому разі з клієнтів, як правило, стягується плата за розрахунково-касове обслуговування. Відсутність прибутків або незначна їх сума стимулюють власників рахунків до запи­тання скорочувати до мінімуму залишки коштів на них і вкла­дати їх у прибутковіші операції (термінові депозити, цінні папе­ри тощо), що для банків не вигідно. Тому деякі з них намага­ються заохочувати клієнтів підтримувати стабільні залишки на рахунках до запитання. Це досягається через установлення під­вищених процентів або виплати клієнтам премій за значні залишки коштів.

Хоча за рахунками до запитання, відкритими для фізичних осіб, проценти нараховуються в обов'язковому порядку, прибу­ток за ними набагато нижчий, ніж за строковими депозитами.

87

Операції банків із залучення коштів

При встановленні розміру процентної ставки за строковими депозитами визначальним чинником є термін, на який розміщені копті. Чим триваліший термін, тим вищі процентні ставки. Про-цента ставка за строковим депозитом може залежати і від часто-ти виплати прибутку: чим рідше здійснюються виплати, тим ви­щий рівень процентної ставки.

Банки можуть заінтересувати вкладників нарахуванням і спла­тою простих і складних процентів. Прості проценти є традицій­ним видом обчислення прибутку за вкладами. Відповідно до Встановленої періодичності відбувається нарахування і виплата прибутку за вкладом.

Приклад

Депозит на суму 500 тис. грн розміщений у банку терміном до одного року зі сплатою доходу щомісяця з розрахунку 15 % річних. У цьому разі місячний дохід за простими процентами І дорівнюватиме 6,25 тис. грн (500 • 15 / 12 • 100).

Дохід за складними процентами (нарахування процента за процент) визначається так. Після закінчення розрахункового пе­ріоду на суму вкладу нараховується процент і отримана величи­на приєднується до суми вкладу; у наступному розрахунковому періоді процентна ставка застосовується до нової, вже збільше­ної суми. Складні проценти доцільно використовувати в тому разі, коли виплата доходу здійснюється після закінчення термі­ну дії вкладу.

Приклад

Депозит на суму 500 тис. грн розміщений на строк до одного року зі сплатою доходу по закінченні строку дії договору вихо­дячи з 15 % річних. Нарахування процентів відбувається щоміся­чно. У цьому разі дохід, при обчисленні його за складними про­центами, становитиме: за перший місяць — 6,25 тис. грн, за другий — 6,33 (506,25 • 15 / 12 • 100), за третій — 6,41, за четвер­тий — 6,49 і так далі до 12 місяців із щомісячним приростом на суму 0,08 тис. грн. За рік дохід за складними процентами стано­витиме 80,28 тис. грн (6,25 ■ 12 + 0,08 • 3 • 0,08 + ... + 11 • 0,08, або 6,25 • 12 + 11 • 12 / 2 • 0,08, або 6,25 ■ 12 + 66 ■ 0,08 = 80,28).

Одним із способів стимулювання вкладів є застосування про­центної ставки, що прогресивно зростає залежно від часу фактич­ного перебування коштів на рахунку.

88 Банківські операції

Приклад

Вклад на суму 500 тис. грн прийнятий на строк три місяці під 12% річних. Якщо гроші не зніматимуться з рахунку про­тягом шести місяців, дохід становитиме 15 % річних, про­тягом дев'яти місяців — 18 % річних і одного року — 21 % річ­них. Сплата процентів відбувається щомісячно. У цьому разі дохід вкладника буде щомісячно дорівнювати: у першому ви­падку 15 тис. грн (500 • 12 • 3 / 12 • 100); у другому — 18,75 тис. грн (500 • 15 • 3 / 12 • 100); у третьому — 22,5 тис. грн (500 • 18 • 3 / / 12 • 100); у четвертому — 26,25 тис. грн (500 • 21 • 3 / 12 • 100).

Для компенсації інфляційних витрат банки можуть пропону­вати вкладникові виплату процентів наперед. Якщо депозитна угода буде розірвана достроково, виплачені проценти банк утри­має із суми вкладу.

Велике значення для стимулювання вкладів має гарантування банком цілості переданих йому коштів. Цього можна досягти страхуванням депозитів. В Україні поки що система страхування депозитів не створена, але діє механізм, котрий певно мірою ре­гулює основні моменти цієї проблеми. Зокрема, за рахунок вкла­дів банків створено республіканський фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Основним інвестором цього фонду є НБУ, який сформував половину його коштів.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке депозит?

2. Які Ви знаєте депозитні банківські операції?

3. Що таке вклади до запитання?

4. У чому полягає сутність страхових банківських вкладів?

5. Що таке банківські сертифікати?

6. Які сертифікати випускають банки?

7. Що таке ощадні вклади?

Розділ

ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ ІЗ ПОЗИЧЕННЯ КОШТІВ

Після вивчення цього розділу Ви зможете:

• засвоїти механізм,; позичання банками тимчасово вільних грошових коштів;

• скласти уявлення щодо методики позичання коштів за допо­могою емісії облігацій;

• пізнати порядок отримання міжбанківського кредиту;

• опанувати навики проведення операцій щодо позичення ба­нками коштів на відкритому ринку;

• ознайомитися з порядком отримання банками кредитів НБУ через механізм рефінансування;

• зрозуміти порядок підтримки НБУ банків через надання ста­білізаційного кредиту;

• пізнати сутність операцій «прямого» і «зворотного» РЕПО.

До позиченого капіталу банку належать кошти, отри­мані від емісії та продажу облігацій, та кредити, одержані в інших банків, у тому числі в НБУ.

На відміну від звичайних акцій облігації не дають їх власни­кам права на участь у керуванні банком. Якщо акції випускають­ся без установлення терміну погашення, то для облігацій установ­люється певний термін. Тому кошти, отримані банком за допо­могою випуску облігацій, не можуть вважатися власним капіта­лом. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Власник облігації набуває права на одержання фіксованого при­бутку за нею протягом терміну дії позики. З настанням терміну погашення облігації банк повертає власникові номінальну вар­тість цього цінного папера.

Якщо банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою випуску облігацій, він вдається до рефі­нансування попередніх випусків. Це здійснюється через викуп раніше випущених облігацій за кошти, отримані від випуску но­вих незабезпечених боргових зобов'язань. Облігації, якщо це пе­редбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості ак-