16.2. Права та обов'язки суб'єктів ринку

Су б 'єкти валютного ринку України мають право: — виконувати як за рахунок коштів своїх клієнтів, так і за власні кошти в межах лімітів відкритої валютної позиції заяви та доручення своїх клієнтів (крім суб'єктів ринку), а також задо вольняти власні потреби щодо купівлі, продажу іноземної валюти до початку Торговельної сесії;

• включати у заявку на участь у Торговельній сесії (далі — заявка) незадоволеиі погреби клієнтів, а також власні потреби щодо купівлі-продажу іноземної валюти та банківських металів за грив ні. У заявку на продаж включається лише іноземна валюта, якає на рахунку клієнта або суб'єкта ринку на час подання заявки. За явка в паперовій формі підписується керівником (або особою, яка його замінює) та головним бухгалтером (або особою, яка його за мінює) банку (фінансової установи) і залишається на зберіганні в банку (у фінансовій установі). Заявка в електронній формі пода-ється до Національного банку України в установлений ним строк;

• визначати у заявці за кожною іноземною валютою Класи фікатора іноземних валют та банківських металів, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 4 люто го 1998 р. № 34 у редакції постанови Правління НБУ від 2 жовт-ня 2002 р. № 378 (зі змінами), та за кожним видом банківських металів обсяг їх купівлі та/або продажу;

• здійснити під час Торговельної сесії замість зазначеної у заявці операції з іноземною валютою І групи Класифікатора ана логічну операцію з іншою іноземною валютою цієї самої групиКласифікатора та замість зазначеної у Заявці операції з інозем ною валютою II, III груп Класифікатора здійснити аналогічну операцію з іншою іноземною валютою II або III групи Класифі катора;

• здійснювати взаємні розрахунки за операціями з купівлі продажу іноземних валют та банківських металів за гривні лише за підтвердженими угодами. Підтвердженою вважається угода, за якою обидва її учасники під час Торговельної сесії отримали вза ємні підтвердження засобами Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України Національного банку України (далі— Система підтвердження угод). Угода, яка вже була підтверджена для одного з її учасників до зупинення Націо нальним банком України Торговельної сесії, підтверджується за собами Системи підтвердження угод для іншого її учасника;

• здійснювати власні операції за гривні в межах установле­них лімітів (нормативних значень) відкритої валютної позиції, у тому числі купувати іноземну валюту без наявності зобов'язані, у цій валюті;

• здійснювати операції з обміну іноземної валюти за кошти, що їм належать, у тому числі з обміну іноземної валюти без на­явності зобов'язань в іноземній валюті, що придбавається, у ме­жах установлених лімітів (нормативних значень) відкритої валют­ної позиції;

• здійснювати операції з обміну іноземної валюти, у тому чи­слі без наявності зобов'язань в іноземній валюті, що придбава­ється в результаті такого обміну, за дорученням і за кошти клієн-тів-резидентів, які є суб'єктами господарювання, на підставі договору про банківський рахунок, який передбачає надання клі­єнту комісійних послуг;

• здійснювати операції з обміну іноземної валюти за дору­ченням і за кошти представництв нерезидентів на підставі дого­вору про банківський рахунок, який передбачає надання клієнту комісійних послуг;

• у разі наявності в їхніх клієнтів зобов'язань за зовнішньоеко­номічними договорами в іноземній валюті здійснювати за згодою клієнта та за його кошти купівлю іншої іноземної валюти, яка нада-лі на підставі договору про банківський рахунок, що передбачає надання клієнтові комісійних послуг, використовуватиметься для обміну па потрібну клієнту іноземну валюту на міжнародному ва­лютному ринку. Ця вимога поширюється також на купівлю інозем­ної валюти для погашення зобов'язань за кредитними договорами,

укладеиими клієнтами з суб'єктами ринку з метою виконання зо­бов'язань за зовнішньоекономічними договорами в цій валюті;

— у разі продажу клієнтом іноземної валюти за згодою клієн-та на підставі договору про банківський рахунок, який передба-чає надання клієнту комісійних послуг, здійснити обмін цієї ва­люти на міжнародному валютному ринку з подальшим продажем обміняної іноземної валюти;

— за дорученням клієнта — фізичної особи, який не є суб'єк-том підприємницької діяльності України, відповідно до умов до­говору про банківський рахунок (вклад), який передбачає надан­ня клієнту комісійних послуг, здійснювати одноразово протягом дня операції з обміну іноземної валюти І групи Класифікатора, що є на рахунку цього клієнта, з одночасним зарахуванням обмі-няної іноземної валюти на його рахунок;

- купити в межах лімітів відкритої валютної позиції інозем-

ну валюту за безготівкові гривні в Національного банку виключно

для забезпечення виконання заяв і доручень власних клієнтів крім уповноважених банків) та здійснення власних операцій;

здійснювати торгівлю готівковою іноземною валютою з метою виконання власних зобов'язань та проведення валютно-

обмінних операцій для фізичних осіб;

дня укладення договору. «Форвард» (від англ. «forward») — валю-тна операція за договором, умови якого передбачають виконання цієї операції (з поставкою валюти за договором) пізніше ніж на другий робочий день після дня укладення договору;

- робити відмітку на оригіналах документів, на підставі яких була куплена, обміняна іноземна валюта, та на копіях цих доку­ментів, які залишаються в нього на зберіганні (копії засвідчують-ся підписом керівника або заступника керівника та печаткою клі-єнта або нотаріусом). Ця відмітка має містити дату купівлі, обміну іноземної валюти, її суму, а також засвідчується підписом відповідального працівника валютного підрозділу та відбитком його особистого штампа або штампа цього підрозділу чи печатки суб'єкта ринку.

Суб'єкти валютного ринку України можуть здійснювати тор-гівлю іноземною валютою на умовах «форвард» у випадках, коли:

І) Уповноважені банки одержали право здійснювати валютні Операції на умовах «форвард» для хеджування ризиків зміни кур-

су Іноземної валюти щодо іншої іноземної валюти за умови, що обидві валюти є іноземними валютами І групи Класифікатора.

Резиденти — суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності оде-ржали право здійснювати валютні операції на умовах «форвард» для хеджування ризику зміни курсу іноземної валюти щодо іншої Іноземної валюти за зовнішньоекономічним договором за умови, що обидві валюти є іноземними валютами І групи.

Ці операції здійснюються в межах лімітів відкритої валютної Позиції уповноваженого банку.

2') Уповноважені банки одержали право на міжбанківському ва-

лютному ринку України здійснювати валютні операції за гривні з

Іноземною валютою І групи Класифікатора на умовах «форвард» для хеджування ризиків зміни курсу іноземної валюти щодо гривні.

Резиденти — суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності оде-ржали право на міжбанківському валютному ринку України здій-снювати валютні операції за гривні з іноземною валютою І групи Класифікатора на умовах «форвард» для хеджування ризику змі­ни курсу іноземної валюти щодо гривні за зовнішньоекономіч­ним поговором.

Ці операції здійснюються в межах лімітів відкритої валютної позиції уповноваженого банку за умови, що довга (коротка) по-зиція банку за такими операціями становить не більше 10 % ре-гулятивного капіталу банку.

Зазначені вище валютні операції на умовах «форвард» вико-нуються в строк, що не перевищує одного календарного року.

Банківські операції

450

— здійснювати для фізичних осіб обмін готівкової іноземної валюти І групи Класифікатора на безготівкову іноземну валюту цієї самої групи Класифікатора;

• отримувати комісійну винагороду за здійснення торгівлі безготівковою іноземною валютою виключно в гривнях;

• здійснювати торгівлю іноземною валютою за договірним обмінним курсом за кожною операцією.

Суб 'єкти валютного ринку України не мають права:

• брати участь у Торговельній сесії без отримання підтвер­дження Національного банку України про прийняття Заявки;

• під час Торговельної сесії замість зазначеної у Заявці опера­ції з банківськими металами здійснювати операцію з іноземною валютою;

• здійснювати обмін іноземної валюти І групи Класифікатора на іноземну валюту III групи Класифікатора;

• здійснювати обмін іноземної валюти III групи Класифікато­ра на іноземну валюту І групи Класифікатора на міжбанківсько-му валютному ринку України;

• здійснювати для фізичних осіб обмін готівкової іноземної ва­люти II та III груп Класифікатора на безготівкову іноземну валюту.

Суб 'єкти валютного ринку України зобов 'язані:

• уповноважені банки, які отримали право відповідно до ба­нківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями (генеральної ліцен­зії) відкривати кореспондентські рахунки в банках-нерезидентах в іноземній валюті та проводити операції за ними, зобов'язані ку­пувати та продавати іноземну валюту самостійно без посеред­ництва інших уповноважених банків;

• здійснювати купівлю іноземної валюти для проведення ва­лютно-обмінних операцій з дотриманням установлених Націона­льним банком граничних меж продажу готівкової іноземної ва­люти фізичним особам-резидентам;

— здійснювати торгівлю іноземною валютою на умовах «тод», «том» або «спот», за винятком чітко визначених випадків, коли вони мають право здійснювати валютні операції на умовах «фор­вард». «Тод» (від англ. «today») — валютна операція за договором, умови якого передбачають виконання цієї операції в день укла­дення договору. «Том» (від англ. «tomorrow») — валютна операція за договором, умови якого передбачають виконання цієї операції в перший робочий день після дня укладення договору. «Спот» (від англ. «spot»)— валютна операція за договором, умови якого^ пе­редбачають виконання цієї операції на другий робочий день після

1. Клієнти-резиденти (юридичні особи та фізичні осо­би — суб'єкти підприємницької діяльності) мають право купити, обміняти іноземну валюту з метою здійснення розрахунків з не­резидентами за торговельними операціями (крім випадку, перед­баченого п. 2 цього параграфа) на підставі таких документів:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• договору з нерезидентом, оформленого відповідно до вимог законодавства України;

• вантажної митної декларації (далі — ВМД) (за формою, установленою відповідно до Положення про вантажну митну де­кларацію, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 9 червня 1997 р. № 574, зі змінами), якщо товар увезений на територію України (ВМД, за якою здійснене митне оформлення тимчасово увезених вантажів під зобов'язання про їх зворотне ви­везення, не є підставою для купівлі, обміну іноземної валюти);

• акта (здавання-приймання тощо) або іншого документа, який свідчить про надання послуг, виконання робіт, імпорт прав інтелектуальної власності, якщо оплачуються отримані послуги (права), виконані роботи;

• документів, що передбачені для документарної форми роз рахунків (акредитив, інкасо), вексельної форми розрахунків (век­сель, яким резидент-імпортер оформив заборгованість перед не­резидентом за договором), якщо договір передбачає такі форми розрахунків.

Купівля, обмін іноземної валюти з метою оплати векселя, яким резидент-імпортер оформив заборгованість перед нерезпде нтом за договором, дозволяється лише в разі подання резиден­том:

• ВМД, що підтверджує поставку продукції в Україну, або документа, який згідно з умовами зовнішньоторговельного дого­вору засвідчує виконання нерезидентом робіт, отримання резиде птом послуг;

• акта або погодження, виданого відповідно до постанови Правління Національного банку України від ЗО грудня 2003 р. № 597 «Про переказування коштів у національній та іноземній валюті на користь нерезидентів за деякими операціями», зареєсі рованої в Міністерстві юстиції України 5 лютого 2004 р. за № 159/8758 (зі змінами).

16.3. КУПІВЛЯ, ОБМІН ІНОЗЕМНОЇ ВАЛЮТИ ЗА ТОРГОВЕЛЬНИМИ ОПЕРАЦІЯМИ

2. Клієнти-резиденти (юридичні особи та фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності) мають право купити, обмі-няти іноземну валюту з метою проведення розрахунків з нерези-дентами за імпорт продукції (послуг), який здійснюється без уве-зення кордону цієї продукції (послуг) на територію України, на підставі таких документів:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• договору з нерезидентом, оформленого відповідно до вимог законодавства України;

• договору, який передбачає продаж продукції нерезиденту за межами України та зарахування виручки від продажу зазначеної

продукції на рахунки цього резидента в уповноважених банках,

або документів, які підтверджують потребу використання ним

цієї продукції для власних потреб за межами України, якщо цей

резедент виробляє продукцію, виконує роботи, надає послуги за межами України;

• документів, що передбачені для документарної форми роз­рахунків (акредитив, інкасо), вексельної форми розрахунків (век-

сель, яким резидент-імпортер оформив заборгованість перед не­резидентом за договором), якщо договір передбачає такі форми розрахунків;

• акта або погодження, виданого відповідно до постанови Правління Національного банку України від ЗО грудня 2003 р.

№597 «Про переказування коштів у національній та іноземній валютні на користь нерезидентів за деякими операціями», зареєст­рованої в Міністерстві юстиції України 5 лютого 2004 р. за № 159/8758 (зі змінами).

3. Клієнти — постійні представництва нерезидентів, які здійс-

нюють підприємницьку діяльність в Україні, мають право купу-

вати, обмінювати іноземну валюту для оплати участі в міжнарод­них симпозіумах, семінарах, конференціях, виставках, культур­них і спортивних заходах на підставі відповідних документів, ви-значених п. 1 цього параграфа.

16.4. КУПІВЛЯ, ОБМІН ІНОЗЕМНОЇ ВАЛЮТИ

ЗА НЕТОРГОВЕЛЬНИМИ ОПЕРАЦІЯМИ СУБ'ЄКТІВ

ГОСПОДАРЮВАННЯ ТА ЗА ОПЕРАЦІЯМИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

І. Клієнти-резиденти — юридичні особи та фізичні осо-би суб'єкти підприємницької діяльності (крім постійних пред-ставництва нерезидентів) купують, обмінюють іноземну валюту

Банківські операції

для здійснення неторговельних операцій на підставі таких доку­ментів:

а) заяви про купівлю іноземної валюти;

б) розрахунку витрат:

— на відрядження за межі України;

• на експлуатаційні витрати для транспортних засобів, що виконують рейси за межі України;

• для оплати праці працівників-нерезидентів, які згідно з укладеними договорами (контрактами) працюють в Україні;

• на перерахування страхових виплат особам, які виїхали на постійне місце проживання за межі України;

• на перерахування пенсій відповідно до угод про здійснення платежів соціального характеру, укладених Україною з відповід­ними країнами, угод між Пенсійним фондом України та відповід­ними фондами іноземних країн;

• для здійснення та виплати міжнародних поштових перека­зів та оплати міжнародних поштових відправлень з післяплатою відповідно до угод між Українським державним підприємством поштового зв'язку «Укрпошта» та поштовими службами інозем­них країн;

в) документів, які мають силу договору і використовуються згідно з міжнародною практикою для:

• оплати видачі охоронних документів на використання об'єктів промислової власності та підтвердження їх чинності;

• оплати за використання творів зарубіжних авторів та інших прав інтелектуальної власності;

• повернення резидентом благодійної допомоги в розмірі не­використаного залишку або в разі нецільового використання ці­єї допомоги за умови, що кошти, які надійшли в Україну як бла­годійна допомога, були повністю продані на міжбанківському валютному ринку України (якщо повернення передбачено дого­вором);

• оплати відшкодування витрат судових, арбітражних, нотарі­альних, правоохоронних органів іноземних країн, сплати мита, митних зборів та інших обов'язкових платежів відповідно до за­конодавства іноземних країн;

• переказування коштів міжнародним організаціям за прове­дення на території України заходів під їх егідою;

г) копій угод про здійснення платежів соціального характеру, укладених Україною з відповідними країнами, угод між Пенсій- ним фондом України та відповідними фондами іноземних країн (надаються під час першого звертання до уповноваженого банку);

Операції банків із торгівлі іноземною валютою... 455

ґ) копій угод між Українським державним підприємством Поштового зв'язку «Укрпошта» та поштовими службами інозе­мних країн (надаються під час першого звертання до уповнова-женого банку);

д) копії постанови виконавчої дирекції Фонду соціального страрахування від нещасних випадків на виробництві та професій­них захворювань України та його управлінь в Автономній Респу-

бліці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відділень у районах і містах обласного значення та її робочих органів;

е) за операціями з повернення коштів у разі відкликання бан­ками- нерезидентами розрахункових документів:

• вказівки банку-нерезидента щодо повернення коштів, пере-рахованих ним на користь клієнта уповноваженого банку. Вказі-вка має бути засвідчена підписом відповідального працівника ва­лютного підрозділу та відбитком його особистого штампа або Штампа цього підрозділу, або печатки уповноваженого банку;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про фактичне надходження та зарахування іноземної валюти на рахунок клієн-та уповноваженого банку. Виписка має бути засвідчена підписом відповідального працівника валютного підрозділу та відбитком його особистого штампа або штампа цього підрозділу, або печат-

ки уповноваженого банку;

- платіжного доручення клієнта на перерахування коштів за реквізитами, зазначеними банком-нерезидентом.

Уповноважений банк здійснює купівлю іноземної валюти в обсязі, що не перевищує фактично зарахованої на рахунок клієн-та суми;

є) інших документів:

• виконавчих документів, що видані на виконання рішень, ne­редбачених статтею 3 Закону України «Про виконавче прова-дження»;

• копії позовної заяви до суду або господарського суду в Україні за позовами, що подаються в іноземній валюті, із зазна­ченням ціни позову для сплати державного мита;

• укладених трудових договорів (контрактів) з нерезидентами.

2. Клієнти — постійні представництва нерезидентів, які здійс­нюють підприємницьку діяльність, купують, обмінюють інозем-ну валюту для здійснення неторговельних операцій на підставі таких документів:

а) заяви про купівлю іноземної валюти;

о) розрахунку витрат:

-на відрядження за межі України;

— на експлуатаційні витрати транспортних засобів, що вико­нують рейси за межі України;

— для оплати праці працівників-нерезидснтів, які згідно з укладеними договорами (контрактами) працюють в Україні;

в) документів, які мають силу договору і використовуються згідно з міжнародною практикою з метою:

• сплати мита, зборів та інших обов'язкових платежів, устано­влених законодавством іноземних країн;

• переказування коштів міжнародним організаціям за прове­дення на території України заходів під їх егідою (якщо це перед­бачено установчими документами цих організацій);

г) укладених трудових договорів (контрактів) з нерезидентами;

д) платіжних доручень на перерахування іноземної валюти на рахунок юридичної особи-нсрезидента, інтереси якої представляє в Україні це постійне представництво, у межах залишків коштів на рахунку типу «П».

3. Клієнти — офіційні представництва, представництва юри- дичних осіб-нерезидентів, які не здійснюють підприємницької ді- яльності, купують, обмінюють іноземну валюту для здійснення неторговельних операцій на підставі таких документів:

а) заяви про купівлю іноземної валюти;

б) розрахунку витрат:

— на відрядження за межі України;

— для оплати праці працівників-нерезидентів, які згідно з укладеними трудовими договорами (контрактами) працюють в Україні;

в) платіжних доручень на перерахування іноземної валюти на рахунки відповідного органу іноземної країни та юридичної осо- би-нерезидента, інтереси якої представляє в Україні це представ- ництво, у межах залишків коштів на рахунку типу «Н».

4. Клієнти — фізичні особи-резиденти купують, обмінюють іноземну валюту з поточних рахунків з метою переказування за межі України відповідно до вимог Правил здійснення переказів іноземної валюти за дорученням та на користь фізичних осіб, за- тверджених постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 р. № 486 і зареєстрованих у Міністерстві юс- тиції України 2 листопада 2004 р. № 1402/10001 (далі — Правила переказування), на підставі таких документів:

а) заяви про купівлю іноземної валюти;

б) документів, передбачених Правилами переказування, що свідчать про наявність у фізичних осіб підстав для переказування іноземної валюти за межі України, а саме:

• договорів, рахунків-фактур, листів-розрахунків, листів-пові-домлень (виклик), листів адвоката чи нотаріуса, позовної заяви, Витягу з нормативно-правового акта іноземної країни, яким уста-новлене призначення та сплата мита, тощо з метою оплати:

витрат судовим, нотаріальним та іншим повноважним ор­ганам (включаючи сплату мита, зборів та інших обов'язкових платежів), послуг адвокатів;

- витрат на лікування та навчання за межами України;

- участі в міжнародних симпозіумах, семінарах, конференці-ях, виставках, культурних і спортивних заходах;

- витрат на придбання літератури та передплатних видань; -зборів (мита) за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти

інтелектуальної власності, у тому числі оплату послуг патентних

Повірених;

- витрат, пов'язаних зі смертю громадян за межами України (транспортні витрати та витрати на поховання);

інших послуг, що отримуються від нерезидентів за межами України;

продукції, що купується за межами України для власного споживання;

в) інших документів: - листа-повідомлення чи документа про фактичний вступ фі-зичної особи-резидента до міжнародної організації — для оплати вступних, членських внесків до міжнародних організацій;

-документів про родинні стосунки в разі сплати витрат на лікування та навчання за межами України батьками, діти яких Виїжджають на лікування та навчання;

паспорта громадянина України для виїзду за межі України з ввідміткою про виїзд на постійне місце проживання із зазначенням країни виїзду, а також довідки податкового органу про сплату по-датку з доходів фізичних осіб платником податку — резидентом, який виїжджає за межі України на постійне місце проживання, або Про відсутність податкових зобов'язань за цим податком — у разі виїзду за межі України на постійне місце проживання.

5.Клієнти — фізичні особи-нерезиденти купують іноземну

валюту з поточних рахунків для переказування за межі України

на підставі таких документів:

а) заяви про купівлю іноземної валюти;

б) документів, що підтверджують джерела походження гривень: • оригіналу договору про продаж майна (за винятком майна, у

тому числі цінних паперів, яке має статус інвестиції нерезидента

в Україну);

458

459

І. Резиденти мають право купувати, обмінювати інозе­мну валюту з метою виконання зобов'язань (у тому числі власних операцій суб'єктів ринку) за кредитними операціями та платежа­ми за цими операціями (проценти, комісійні, неустойки тощо) в іноземній валюті на підставі таких документів: а) за кредитними договорами:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• оригіналу кредитного договору (договору позики), що під­тверджує потребу виконання резидентом зобов'язань в іноземній валюті (у тому числі за процентами, комісією, неустойками то­що), та його копії;

• документа про одержання успадкованих коштів;

• довідки-підтвердження ВАТ «Державний ощадний банк Украї ни» про наявність за станом на 2 січня 1992 р. заощаджень в уста­новах Ощадного банку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України, із зазначенням сум компенсації;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про надходження на рахунок фізичної особи-нерезидента коштів у гривнях, одер­жаних від юридичної особи-резидента як оплата праці, авторські гонорари, матеріальна допомога, премії, призи, відшкодування шкоди, заподіяної працівникам унаслідок каліцтва, відшкодуван­ня за страховими випадками та за рішенням судів, інших органів (посадових осіб);

• виписки (довідки) уповноваженого банку про зарахування надлишково сплачених обов'язкових платежів;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про продаж на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти з власного поточного рахунку в іноземній валюті.

6. Якщо фізична особа-нерезидент під час подання заяви на купівлю іноземної валюти подає, але не залишає суб'єкту ринку оригіналів документів про джерела походження гривень, то суб'єкт ринку зараховує куплену іноземну валюту на балансовий рахунок з обліку кредиторської заборгованості за операціями з клієнтами банку. Іноземна валюта перераховується на поточний рахунок цього нерезидента, а потім з цього рахунку за межі України лише після того, як суб'єкт ринку на оригіналах докуме­нтів зробить відмітку про її купівлю.

16.5. КУПІВЛЯ, ОБМІН ІНОЗЕМНОЇ ВАЛЮТИ

ЗА ОПЕРАЦІЯМИ, ПОВЯЗАНИМИ З РУХОМ КАПІТАЛУ

• копії кредитного договору (договору позики), засвідченої упо-вноваженим банком— агентом Кабінету Міністрів України, що підтверджує потребу виконання зобов'язань в іноземній валюті за кредитами в іноземній валюті (у тому числі за процентами, комісі-єю неустойками тощо), залученими державою або під державні га-рантії (далі — гарантовані кредити), та її другого примірника;

• оригіналу реєстраційного свідоцтва (додатка), індивідуаль-

ної ліценїії (додатка) Національного банку на одержання резиде-

нтом кредиту, позики в іноземній валюті (далі — кредит) від іно-

земного кредитора (далі — реєстраційне свідоцтво, індивідуальна ліцензія) та його копії.

Резидент, який залучив кредит від нерезидента через розмі­щення коштів на рахунку за межами України, має подати упов-

новаженому банку, який обслуговує цей кредит, довідку терито-

ріального управління Національного банку про обсяг фактично одржаного резидентом кредиту і стан погашення заборгованості за кредитом.

Купувати, обмінювати іноземну валюту з метою виконання забов'язань за кредитними договорами резидентів (крім суб'єктів ринку) мають право лише суб'єкти ринку, від яких було отрима­но к редит, або уповноважені банки, що обслуговують кредит, за-лучений резидентом від нерезидента.

Купувати, обмінювати іноземну валюту з метою виконання забов'язань резидентів (які не є суб'єктами ринку) за кредитами, отриманими від банківського консорціуму, має право уповнова-жений банк, який визначено головним, або кожний уповноваже-

ний банк-учасник у межах наданих ним коштів відповідно до

умов договору.

Купувати, обмінювати іноземну валюту ї групи Класифікато-

ра погашення позичальником заборгованості за кредитами

дозволяється лише за умови отримання позичальником кредиту в іноземній валюті І групи Класифікатора.

Суб'єкт ринку, що купив, обміняв іноземну валюту, робить від-

повідну відмітку про куплену, обміняну іноземну валюту (далі —

відповіднa відмітка), а суб'єкт ринку, що надав кредит, робить від-повідну відмітку на оригіналі кредитного договору позичальника та на його копії, яка залишається на зберіганні в кредитора.

Уповноважений банк, що обслуговує кредит, залучений рези-дентом від нерезидента, робить відповідну відмітку на оригіналі реєстраційного свідоцтва (індивідуальної ліцензії). Уповноваже-ний банк, що залучив кредит від нерезидента, робить відповідну відмітку на оригіналі кредитного договору. Уповноважений банк,

що обслуговує гарантовані кредити, робить відповідну відмітку на копії кредитного договору. Відповідна відмітка проставляем, ся також і на перелічених у цьому абзаці копіях документів, що залишаються на зберіганні в уповноваженому банку, який купив, обміняв іноземну валюту;

б) за комерційними (товарними) кредитами — документи. за значені в п. 1 і 2 розд. 16.3 цього підручника;

в) за операціями, які мають ознаки кредитування (лізинг, фак- торинг):

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• оригіналів договорів, що підтверджують потребу виконання зобов'язань в іноземній валюті, а також їх копій;

г) за операціями, пов'язаними із забезпеченням здійснення га- рантом (поручителем), який є суб'єктом ринку, зобов'язань перед суб'єктом ринку або нерезидентом за боржника-резидеита за кредитним договором, що передбачає виконання зобов'язань в іноземній валюті:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• оригіналу договору гарантії (поруки) та/або іншого докуме­нта, що передбачає виконання зобов'язань гарантом (поручите-лем) перед кредитором за боржника, а також їх копій;

• оригіналу письмової претензії кредитора до гаранта (пору­чителя) або підтвердження кредитора про невиконання боржни­ком своїх зобов'язань за зовнішньоекономічним договором (у тому числі за кредитним);

• копії кредитного договору (у разі виконання зобов'язань пе­ред суб'єктом ринку);

• оригіналу реєстраційного свідоцтва (індивідуальної ліцензії) та його копії;

• оригіналу зовнішньоекономічного договору та оригіналу ва­нтажної митної декларації, що підтверджує фактичне надхо­дження в Україну товарів, а також копій цих документів;

д) за операціями, пов'язаними із забезпеченням виконання зо бов'язань резидента-боржника щодо відшкодування іноземної валюти гаранту (поручителю-нерезиденту) за перераховану ним кредитору (резиденту або нерезиденту) іноземну валюту для по гашення заборгованості цього боржника-резидента, а також гара нту (поручителю) — уповноваженому банку:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• договору гарантії (поруки) та/або іншого документа, що пе редбачає виконання зобов'язань гарантом (поручителем) пере І кредитором за боржника, а також їх копій;

• письмового підтвердження кредитора про виконання гаран-том (поручителем) зобов'язань за договором гарантії (поруки) з наданням(якщо кредитор є резидентом) виписки за кредитним

рахунком клієнта та копії платіжного доручення або БЖІ.Р.Т.-повідомлення;

• копії кредитного договору (у разі виконання зобов'язань пе-ред кредитором-резидентом);

• оригіналу реєстраційного свідоцтва (індивідуальної ліцензії) та його копії;

• оригіналу зовнішньоекономічного договору та оригіналу ван-тажної митної декларації, що підтверджує фактичне надходження

в Україну товарів, а також копій цих документів; е) за операціями, пов'язаними із забезпеченням виконання зо-

бов'язань резидента-боржника щодо відшкодування іноземної

валюти заставодавцю-нерезиденту за виконані ним перед креди-тором (резидентом або нерезидентом) зобов'язання відповідно до договору застави:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• договору застави;

• письмового підтвердження кредитора про виконання заставо-давцем своїх зобов'язань за договором застави з паданням (якщо кредитор є резидентом) виписки за кредитним рахунком клієнта;

• копії кредитного договору (якщо кредитор є резидентом);

• оригіналу реєстраційного свідоцтва (індивідуальної ліцензії) та його копії;

• оригіналу зовнішньоекономічного договору та оригіналу ван-тажної митної декларації, що підтверджує фактичне надходження

в Україну товарів, а також копій цих документів;

є) за операціями, пов'язаними зі сплатою нерезиденту комі-сійних, неустойки (штрафів, пені), за договорами, зазначеними в цьому пункті:

- заяви про купівлю іноземної валюти;

• оригіналів відповідних договорів та/або інших документів, якими передбачено виконання резидентом таких зобов'язань в іноземній алюті, а також копій цих документів;

ж) за операціями, пов'язаними із задоволенням вимог креди­торів що виникли за зобов'язаннями боржника-резидента (юри-дичної особи та фізичної особи, яка зареєстрована як суб'єкт під-приємницької діяльності), визнаного банкрутом:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• постанови господарського суду про визнання боржника бан-крутом із зазначенням розміру визнаних судом вимог кредиторів,

засвідченої органом, який видав документ, або нотаріусом, а та кож її копії;

• оригіналу зовнішньоекономічного договору;

• оригіналу кредитного договору (у разі виконання зо­бов'язань перед кредитором-резидентом) та його копії;

• оригіналу реєстраційного свідоцтва (індивідуальної ліцензії) та його копії.

Резидент не має права купувати іноземну валюту з метою ви­конання зобов'язань за договором гарантії (поруки) за нерезидеп та-боржника. Резидент виконує такі зобов'язання за рахунок влас­них (некуплених, не залучених у формі кредиту) коштів в інозем­ній валюті. Суб'єкт ринку зобов'язаний перераховувати іноземну валюту на зазначені цілі тільки в разі надання йому документ', що підтверджують фактичне невиконання нерезидеитом-боржни-ком зобов'язань, за якими резидент є гарантом (поручителем).

Резидент не має права купувати, обмінювати іноземну валюту з метою відшкодування гаранту (поручителю) — уповноважено­му банку за перераховану ним кредитору іноземну валюту за до­говором гарантії (поруки), якщо виконання своїх зобов'язань га­рант (поручитель) здійснив за рахунок купленої іноземної валюти на міжбаиківському валютному ринку України або одержаної у формі кредиту.

Обсяг іноземної валюти, що купується, обмінюється та пере­раховується суб'єктом ринку у зв'язку з виконанням резидентом зобов'язань, не може перевищувати суми фактичних зобов'язань резидента, яка має засвідчуватися відповідним документом.

2. Резиденти та іноземні інвестори мають право купувати, об­мінювати іноземну валюту з метою повернення іноземних інвес­тицій, а також доходів, прибутків, інших коштів, одержаних від інвестиційної діяльності в Україні, на підставі таких документів:

а) за прямими інвестиціями щодо повного або часткового по вернення резидентом іноземної інвестиції та повернення інозем­ному інвестору доходів, прибутків, інших коштів, отриманих від прямих інвестицій:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• копії інформаційного повідомлення про внесення іноземної інвестиції з відміткою органу, який здійснює державну реєстра­цію іноземних інвестицій, про повне або часткове вилучення іп вестиції; нотаріально засвідченої копії договору (угоди, контрак ту) про інвестиційну діяльність;

• нотаріально засвідченої копії договору про спільну діяль ність без створення юридичної особи;

• ви писки (довідки) уповноваженого банку про фактичне над-ходження іноземної валюти в Україну;

• копії установчих документів підприємства — об'єкта інозем­ного інвестування, яке отримало внесок від іноземного інвестора;

• копії декларації з податку па прибуток підприємства, яка Підтверджує отримання прибутку підприємством з іноземними Інвестиціями;

• копії податкового звіту про результати спільної діяльності на території України без створення юридичної особи;

• документа про розподіл прибутку на користь іноземного ін-вестора за результатами спільної діяльності без створення юри-

дичної особи;

• засвідченої в установленому порядку копії довідки податко-

вого органу про сплачений нерезидентом в Україні податок на

Прибуток (доходи) або легалізованої довідки (чи її нотаріально

засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни з якою укладено міжнародний договір про уникнення по­двійного оподаткування доходів;

• копії договору (контракту) про перевідступлення майнових та інших прав, що раніше належали інвестору в Україні;

• копії рішення власників про ліквідацію підприємства;

• копії рішення суду про визнання резидента банкрутом;

• виписки (довідки) іноземного банку (іноземних банків) про Проведення розрахунків між нерезидентами за об'єкт інвестуван-и і Іазначені виписки подаються до уповноваженого банку, якщо і рахунки між нерезидентами за об'єкт інвестування були здій-

п' пі до набрання чинності Положенням про порядок іноземного і гування в Україну, затвердженим постановою Правління 11 іціонального банку України від 10 серпня 2005 р. № 280;

¹¹1 .а портфельними інвестиціями (крім операцій з облігаціями і рііііпьої державної позики) у разі повного або часткового

||| иіісння володіння іноземним інвестором цінними паперами,

11 сованими резидентами, а також повного або часткового повер-||і міні прибутків, доходів, інших коштів, одержаних від володін-

і «земним інвестором цінними паперами, емітованими рези-

і' тими (купівля іноземної валюти здійснюється резидентом — Юрі і івцем цінними паперами):

• іаяви про купівлю іноземної валюти;

• копії інформаційного повідомлення про внесення іноземної иіції з відміткою органу, який здійснює державну реєстра­ції иемпих інвестицій, про повне або часткове вилучення ін-

ч ищії; нотаріально засвідченої копії договору (угоди, контрак­ту) про інвестиційну діяльність, що свідчить про придбання іно­земним інвестором цінних паперів резидентів, з документальним підтвердженням його виконання (глобальний сертифікат, договір підписки на акції, виписка реєстратора з реєстру акціонерів та і рахунку іноземного інвестора в депозитарії);

• виписки (довідки) банку про фактичне надходження інозем­ної валюти в Україну;

• засвідченої в установленому порядку копії довідки податко­вого органу про сплачений нерезидентом в Україні податок на прибуток (доходи) або легалізованої довідки (чи її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір про уникнення по­двійного оподаткування доходів. Копія довідки податкового ор­гану про сплачений нерезидентом податок на прибуток (доходи) не вимагається, якщо ціна продажу цінних паперів нерезидентом резиденту або іншому нерезиденту не відрізняється від ціни їх купівлі попереднім власником, що підтверджується випискою української фондової біржі або торговельно-інформаційної сис­теми із зазначенням ціни, за яку цінні папери були куплені попе­реднім власником;

• офіційного повідомлення про лістинг цінних паперів (за на­явності лістингу);

• оригіналу або засвідченої в установленому порядку копії звіту про оцінку (акта оцінки) ринкової вартості цінних паперів, складеного суб'єктом оціночної діяльності, що є таким відповід­но до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та про­фесійну оціночну діяльність в Україні». Строк між датами оцінки та подання заявки на купівлю іноземної валюти має становити не більше ЗО календарних днів;

• копія сертифіката суб'єкта оціночної діяльності, виданого Фондом державного майна України, який підтверджує право за­значеного суб'єкта на здійснення оцінки майна у вигляді цінних паперів;

• виписки (довідки) іноземного банку (іноземних банків) про про­ведення розрахунків між нерезидентами за об'єкт інвестування;

в) за портфельними інвестиціями за облігаціями внутрішньої державної позики (купівля іноземної валюти здійснюється рези­дентом — торговцем цінними паперами):

• виписки (довідки) уповноваженого банку про фактичне надхо­дження іноземної валюти в Україну (копія Б^Л.Р.Т.-повщомлення, ключований телекс, інший документ, що застосовується в міжнар'О дній практиці) та підтвердження її конвертації в гривні (або про

"її пдження гривневих коштів із кореспондентського рахунку бан-I 11»-резидента в уповноваженому банку в період до 1 травня 1997 і і і і я придбання облігацій внутрішньої державної позики;

• довідки Депозитарію Національного банку або уповноваже-п банку, що підтверджує право володіння нерезидентом облі-

йми внутрішньої державної позики або перехід цього права

того нерезидента;

• довідки уповноваженого банку про сплату податку до бю-11' і\ з доходу, отриманого нерезидентом на території України

і платіжного доручення, згідно з яким здійснено перераху-

11 я коштів), або легалізованої довідки (чи її нотаріально засвід-

Н мої копії"), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом краї- ни і якою укладено міжнародний договір про уникнення подвій- м оподаткування доходів;

і ) за інвестиційними операціями щодо повного або часткового ісрнення резидентом іноземної інвестиції, здійсненої інозем- нії і інвестором [у тому числі без створення юридичної особи

(і па діяльність)], його майнової інвестиції в грошових кош-

і і якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода " ' і "оіГязковість яких надана Верховною Радою України:

• іаяви про купівлю іноземної валюти;

- копії інформаційного повідомлення про внесення іноземної иіції з відміткою органу, який здійснює державну реєстра-

іноземних інвестицій, про повне або часткове вилучення ін-

" і піції; нотаріально засвідченої копії договору (угоди, контрак-і і про інвестиційну діяльність;

• нотаріально засвідченої копії договору про спільну діяль­ні її, без створення юридичної особи;

• юкумента, що підтверджує фактичне внесення майнової ін-иції в Україну (вантажної митної декларації);

• нотаріально засвідчених копій установчих документів під-Ііриї мства, яке отримало майнову інвестицію від іноземного ін-і" і гора;

• оригіналу або засвідченої в установленому порядку копії

у про оцінку майна (акта оцінки майна), складеного суб'єктом

почіюї діяльності України, що є таким відповідно до Закону

і піп «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціно-

і іьність в Україні» (у разі повернення доходів, прибутків

ибо акт не подається) на час внесення інвестиції;

• копії сертифіката суб'єкта оціночної діяльності, виданого

'і юм державного майна України, який підтверджує право за-

|Ц їм його суб'єкта на здійснення оцінки майна;

• копії декларації з податку на прибуток підприємства, яка підтверджує отримання прибутку підприємством з іноземними інвестиціями, або копії податкового звіту про результати спільної діяльності на території України без створення юридичної особи;

• засвідченої в установленому порядку копії довідки органів державної* податкової служби про сплачений нерезидентом в Україні податок на прибуток (доходи) або легалізованої довідки (чи її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерези­дент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір про уникнення подвійного оподаткування доходів;

д) за інвестиційним вкладом, який розміщує іноземний інвес- тор (купівля іноземної валюти здійснюється суб'єктом ринку):

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• копії договору інвестиційного вкладу;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про фактичне над­ходження іноземної валюти в Україну;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про продаж інозе­мної валюти на міжбанківському валютному ринку України;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про перерахування на користь іноземного інвестора прибутків, доходів, інших копі тів, отриманих від раніше здійсненої інвестиційної діяльності в Україні;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про суму, яка за­рахована на вкладний (депозитний) рахунок як інвестиційний вклад іноземного інвестора;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про суму нарахо­ваних іноземному інвестору процентів за договором інвестиції"! ного вкладу іноземного інвестора;

• довідки уповноваженого банку про сплату до бюджету по­датку з доходу, отриманого нерезидентом на території України (копія платіжного доручення, згідно з яким здійснено перераху­вання коштів), або легалізованої довідки (чи її нотаріально засвід­ченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом краї­ни, з якою укладено міжнародний договір про уникнення подвій ного оподаткування доходів;

е) для повернення резидентом на рахунок іноземного інвесто ра в уповноваженому банку коштів в іноземній валюті з рахунку для здійснення спільної інвестиційної діяльності:

• нотаріально засвідченої копії договору про спільну інвести цінну діяльність;

• документа про часткове або повне припинення спільної іп вестиційної діяльності;

• копії податкового звіту про результати спільної інвестицій- щільності на території України та копії платіжного доручен- ню, яке свідчить про сплату податку на прибуток, отриманий від мім діяльності;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про надходження 11 к м нових коштів на рахунок для здійснення спільної інвестицій­ної діяльності від іноземного інвестора;

• документа про розподіл прибутку на користь іноземного ін-| і юра або резидента (документ подається у разі наявності при­бутків);

• звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), складеного () ектом оціночної діяльності, що є таким відповідно до Закону

України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціно-ш\ діяльність в Україні», на час внесення іноземної інвестиції;

є) для повернення на рахунок іноземного інвестора коштів в Іноземній валюті, що раніше були продані з цього рахунку на м і.олпківському валютному ринку України і не використані в ■ І рок, встановлений Національним банком для здійснення гро- цих інвестицій в Україну:

• виписки (довідки) уповноваженого банку про фактичне над-0 і кення іноземної валюти в Україну;

• виписки (довідки) уповноваженого банку про продаж інозе-IIіо'і валюти на міжбанківському валютному ринку України.

і Ни-я г іноземної валюти, що купується, обмінюється та пере-і' і овується уповноваженим банком за інвестиційними операція-

ро які йдеться в цьому пункті, не може перевищувати суму

фін нічно внесеної іноземної інвестиції, а також отриманих іно-

іним інвестором доходів (дивідендів) від інвестиційної діяль- 11, що підтверджується документами.

і. Уповноважені банки мають право купувати, обмінювати

іемпу валюту з метою виконання зобов'язань за вкладними

І и і візитними) операціями перед власником вкладу (депозиту) на шві таких документів:

111 ш вкладними (депозитними) операціями:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• вкладного (депозитного) договору з видачею ощадної книж-

міного (депозитного) сертифіката або іншого документа, які

іерджують потребу виконання уповноваженим банком зо- ни, в іноземній валюті перед власником вкладу (депозиту).

і Резиденти мають право купувати, обмінювати іноземну ва- і метою виконання зобов'язань за операціями з векселями і. ґаві таких документів:

2. Уповноважені банки мають право купувати іноземну валю- і\ з кореспондентських рахунків банків-нерезидентів, відкритих и уповноважених банках, за дорученням цих банків-нерезидентів II і іно з вимогами розд. 4 Положення про відкриття та функціо- нування кореспондентських рахунків банків (резидентів та нере- шдеитів) в іноземній валюті та кореспондентських рахунків бан- і їв нерезидентів у гривнях, затвердженого постановою Правлін- ня Національного банку України від 26 березня 1998 р. № 118 (\\ змінами).

Уповноважений банк зобов'язаний робити відмітку на оригі- п.і іах документів, на підставі яких була куплена, обміняна інозе- мна валюта, та на копіях цих документів, які залишаються в ньо- кі на зберіганні. Відмітка має містити дату купівлі, обміну іно- іемної валюти, її суму, а також засвідчуватися підписом відпові- цального працівника валютного підрозділу та відбитком його чистого штампа або штампа цього підрозділу чи печатки упо- вноваженого банку.

3. Державне казначейство України має право купувати інозе- мну валюту для здійснення розпорядниками бюджетних коштів, Пі ік веденими на казначейське обслуговування, видатків, пов'я- Шних з міжнародною діяльністю, згідно з передбаченими в Дер- і іншому бюджеті України на відповідний рік бюджетними при- пиненнями на підставі таких документів:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• заяви розпорядника бюджетних коштів із зазначенням раху­нку, на який слід перерахувати кошти в іноземній валюті;

• витягу з розпису Державного бюджету України на відповід-іиііі рік;

• копії затвердженого кошторису розпорядника бюджетних Коштів;

• платіжного доручення в електронній формі від Державного і і іначейства України на перерахування коштів у гривнях для ку- ти іі іноземної валюти з обов'язковим зазначенням у призначен- іатежу коду бюджетної класифікації видатків та з приміткою

і пі купівлі іноземної валюти».

4. Уповноважені банки ■— члени міжнародних платіжних систем

11 право купувати, обмінювати іноземну валюту з метою вико-

n нні.і власних зобов'язань за операціями, пов'язаними з організаці-

і іабезпеченням розрахунків з використанням платіжних кар-

11 и< міжнародних платіжних систем, на підставі таких документів:

Банківські операції

а) за операціями, пов'язаними зі здійсненням авалістом- резидентом оплати векселя, виданого, акцептованого або індосо- ваного резидентом для розрахунків з нерезидентом за зовнішньо- економічним договором (контрактом):

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• оригіналу договору про здійснення аваля векселя та його копії;

• оригіналу документа (акта, договору тощо), що підтверджу¹ пред'явлення векселя до оплати векселедавцю, акцептанту, індо­санту за векселем з відміткою про відмову прийняття ним до оплати авальованого векселя, та його копії;

• оригіналу документа (акта, договору тощо), що підтверджує пред'явлення векселя до оплати авалісту, та його копії;

• оригіналу зовнішньоекономічного договору та оригіналу ва­нтажної митної декларації, що підтверджує фактичне надхо­дження в Україну товарів, а також копій цих документів;

б) за операціями, пов'язаними з виконанням резидентом, який видав, акцептував або індосував вексель для розрахунків з нере- зидентом за зовнішньоекономічним договором (контрактом), зо- бов'язань перед нерезидентом або уповноваженим банком, який здійснив аваль цього векселя:

• заяви про купівлю іноземної валюти;

• оригіналу договору про здійснення аваля векселя та його копії;

• оригіналу зовнішньоекономічного договору (контракту) та його копії.

16.6. ІНШІ ВИПАДКИ КУПІВЛІ, ОБМІНУ ІНОЗЕМНОЇ ВАЛЮТИ

І. Страховики, моторне (транспортне) страхове бюро, стра­хові (перестрахові) брокери, постійні представництва страхових (перестрахових) брокерів-нерезидентів мають право купувати, об­мінювати іноземну валюту з метою забезпечення виконання зобо­в'язань відповідно до Положення про застосування іноземної валю­ти в страховій діяльності, затвердженого постановою Правління На­ціонального банку України від 11 квітня 2000 р. № 135 зі змінами).

Уповноважений банк зобов'язаний робити відмітку на оригіна­лах документів, на підставі яких була куплена, обміняна іноземна валюта, та на копіях цих документів, які залишаються в нього на зберіганні. Відмітка має містити дату купівлі, обміну іноземної ва­люти, її суму, а також засвідчуватися підписом відповідального пра­цівника валютного підрозділу та відбитком його особистого штампа або штампа цього підрозділу чи печатки уповноваженого банку.

Операції банків із торгівлі іноземною валютою... 469

257

банку (про здійснення розрахунку відповідної міжнародної пла­тіжної системи з банком за операціями з платіжними картками);

• для закриття відкритої валютної позиції банку— розрахун­ку банку.

5. 

   Суб'єкти ринку мають право купувати, обмінювати інозем­ну валюту з метою виконання власних зобов'язань за операціями, пов'язаними зі сплатою коштів банкам-кореспондентам, міжна­родним системам зв'язку, інформаційним агенціям REUTERS, BLOOMBERG за користування їхніми послугами, на підставі ви­писки з кореспондентського рахунку банку про списання інозем­ної валюти та/або рахунку-фактури.

6. Уповноважений банк має право купувати, обмінювати іно­земну валюту з метою формування резервів під заборгованість в іноземній валюті для відшкодування можливих втрат за кредит­ними операціями на підставі розрахунку банку.

7. Власник індивідуальної ліцензії (дозволу) Національного ба­нку на здійснення валютної операції має право купувати, обміню­вати іноземну валюту з метою виконання зобов'язань за цією опе­рацією на підставі індивідуальної ліцензії (дозволу) та документів, передбачених умовами цієї ліцензії (дозволу), якщо в нормативно-правовому акті Національного банку, відповідно до якого видана ця ліцензія (дозвіл), та в тексті самої ліцензії (дозволу) немає пря­мої заборони на здійснення такої купівлі або обміну.

8. Авіакомпанії-резиденти мають право купувати, обмінювати іноземну валюту з метою здійснення платежів за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування пові­тряних суден, що справляється Європейською організацією з без­пеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, укладеної в м. Брюсселі 12 листопада 1981 р., та інших міжнародних договорів на підставі ра-хунків-фактур Євроконтролю і реєстрів виконаних авіакомпанією польотів.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкрийте основи організації торгівлі іноземною валютою на міжбанківському ринку України.

2. Які права та обов'язки суб'єктів ринку?

3. Охарактеризуйте порядок купівлі, обміну іноземної валюти за торговельними, неторговельними і пов'язаними з рухом капі­талу операціями.

Розділ

ОПЕРАЦІЇ З НАДАННЯ БАНКІВСЬКИХ ПОСЛУГ

Після вивчення цього розділу Ви зможете:

• розкрити зміст та види банківських послуг;

• зрозуміти сутність гарантійних послуг банків;

• засвоїти порядок надання банками посередницьких, консуль-і.и ийних та інформаційних послуг;

• зрозуміти особливості надання банками довірчих послуг;

• скласти уявлення про основні послуги банків з дорогоцінни­ми металами та коштовним камінням;

• усвідомити сутність фінансового інжинірингу.

17.1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ВИДИ БАНКІВСЬКИХ ПОСЛУГ

Конкуренція між банками та небанківськими фінансово-і і»- іншими установами, а також всередині самої банківської си-I і сми сприяє подальшій універсалізації банківської справи, роз­цінку та розширенню кола операцій і послуг, що їх може вико-Нувати сучасний універсальний банк. Крім надання базових для і "чсрційних банків України послуг і операцій, універсальні бан-і и розширюють спектр послуг і операцій, які вони надають своїм І і к 11 там, особливо тих, яких не можуть надавати або надають меншою мірою інші фінансові посередники. До перших належать Операції і послуги, пов'язані з формуванням банківських ресур-I ні їх розміщенням в активи та здійсненням розрахунків між клі­пи ами.

Розширення спектра та подальший розвиток видів банківських Операцій і послуг зумовлені багатьма причинами. Зокрема, це:

зниження рівня дохідності базових банківських операцій та послуг;

загострення конкуренції між банківськими та небанківсь-I її ні фінансово-кредитними установами, а також між самими Комерційними банками. Конкуренція вплинула на залучення бан-

472

ків до певних видів діяльності, які можуть здійснювати також небанківські фінансово-кредитні установи;

—необхідність підвищення якості обслуговування своїх клі( нтів. Це виявляється, зокрема, в тому, що відбувається закріп лення за кожним солідним клієнтом окремого менеджера, котрий надає йому весь комплекс послуг та здійснює необхідні операції;

—диверсифікація банківських доходів, зокрема через збіль­шення в них частки непроцентних доходів, у тому числі комісій­них доходів;

• необхідність підвищення ліквідності та платоспроможної: 11 комерційного банку;

• необхідність зменшення ризиків, пов'язаних зі здійсненням базових операцій і послуг;

—залучення нових клієнтів з метою розширення та вдоскона лення структури ресурсної бази комерційного банку.

До операцій та послуг, які банки надають своїм клієнтам та які не можуть надавати або надають меншою мірою інші фінан сові посередники, можна, зокрема, віднести: лізинг; факторинг; довірчі (трастові) послуги; операції з дорогоцінними металами та дорогоцінним камінням; гарантійні, посередницькі, консульта ційні та інформаційні послуги; фінансовий інжиніринг; послуги зі зберігання цінностей.

В умовах ринкової економіки банки слід розглядати як само­стійні суб'єкти господарювання, що займаються продуктивною ді­яльністю. Результатом цієї діяльності є банківський продукт, який пропонується для реалізації на ринку з метою одержання прибут-ку. Зауважимо, що в економічній літературі існує багато розбіжно стей та невизначеностей у трактуванні поняття «банківський про дукт». Це пов'язано, зокрема, із визнанням чи невизнанням за банками продуктивної діяльності, а також відсутністю єдиною підходу до трактування взаємозв'язку і взаємозалежності таких дефініцій, як «банківські операції» та «банківські послуги». І їв вдаючись до аналізу всіх поглядів щодо змісту цих понять (це ви ходить за межі нашого дослідження²), зазначимо, що послуги як кінцевий результат банківської діяльності треба відрізняти від ба нківських операцій, що є внутрішньобанківськими технологічними процесами, котрі забезпечують виробництво окремих видів по слуг. Особливості банків як фінансових посередників, широкий спектр послуг, які можуть надавати банки, роблять виробнії

Операції з надання банківських послуг

пню банківських послуг складним процесом. Ця складність поси-іпиться тим, що виробництво банківських послуг і їх реалізація гехнологічно збігаються. Інакше кажучи, власне «банківські по-і і\ гп» — це кінцевий продукт банківської діяльності, тоді як «ба­нк міські операції» — внутрішньобанківські технологічні процеси, що забезпечують виробництво послуг. Фактично через таке спів­відношення в часі банківська операція нібито заступає собою бан­ківську послугу.

Складність і багатогранність банківського продукту вплива­ти, на класифікацію банківських послуг. За характером вироб­ництва банківські послуги поділяють на ресурсні та комісійно-посередницькі. Надання перших — ресурсних — потребує попе-реднього накопичення ресурсів, тобто залучення банками (паси-В111 операції) тимчасово вільних грошових коштів для формуван­ня своїх ресурсів. Розміщення (активні операції) сформованих банківських ресурсів означає продаж наявних ресурсів позичаль­никам з метою одержання прибутку. Надання банками комісійно-посередницьких послуг у більшості випадків не передбачає по­переднього накопичення банківських ресурсів. Фактично їх на-і. 11111 я відбувається за рахунок уже наявних у банку ресурсів, або ' і³1 я цього взагалі не потрібні грошові кошти. Це пояснює висо-I економічність, ефективність і вигідність цих послуг для банку.

Специфіка комісійно-посередницьких послуг зумовлює низку пі і.міпиостей їх від ресурсних послуг:

для надання комісійно-посередницьких послуг банкам не Потрібні додаткові ресурси;

доходи від надання таких послуг банки одержують у ви-I імлі комісії. Комісійні доходи обчислюються банками пропор-ЦІЙио сумі активу чи зобов'язання незалежно від часу або є напе-і" і фіксованими;

у разі надання зазначених послуг діяльність банків спрямо-I пін па вчинення юридичних і фактичних дій, які безпосередньо

ороджують матеріальних наслідків у традиційному розумінні

ювсім не повинні завершуватися ними;

у разі надання комісійно-посередницьких послуг не відбува-¹ и' н збільшення банківських вимог, вони слабо підвищують бан-і н" їм ризики і не передбачають формування спеціальних резервів. Ізнпки надають клієнтам різноманітні послуги. Для з'ясування

її парто розглянути критерії, за якими можна класифікувати

^! іські послуги. Так, залежно від суб'єктів — одержувачів

І■ ми інських послуг розрізняють послуги, які надаються юридич­ні і 111 фізичним особам.

За зв'язком банківських послуг з рухом матеріального проду­кту розрізняють послуги, пов'язані з цим рухом, та «чисті» по слуги, тобто послуги, безпосередньо не пов'язані з рухом матері­ального продукту.

Залежно від обліку послуг у балансі банку їх поділяють на:

• послуги, що обліковуються на балансових рахунках. Ці по слуги, у свою чергу, можуть бути активними й пасивними;

• послуги, що обліковуються на позабалансових рахунках.

За критерієм стягнення банками плати за надання послуг роз­різняють платні та безплатні послуги. Наявність останніх пов'я­зана з тим, що в окремих випадках банки самі заінтересовані в наданні клієнтам безплатних послуг. Це дає їм змогу залучати нових клієнтів, збільшувати банківські ресурси, розширювані асортимент суміжних послуг та операцій, підвищувати рівень об слуговування клієнтів тощо.

Здійснюючи банківські операції та надаючи послуги, треба особливу увагу звертати на їх правове оформлення. Найпоширс нішою підставою виникнення зобов'язань є договір. За ознаками, які характеризують юридичні наслідки укладення окремих дого­ворів, можна виокремити такі групи цивільно-правових догово рів, якими оформляються банківські операції та послуги:

—договори про передання майна у власність, повне господар ське відання або оперативне управління (договори купівлі продажу іноземної валюти, акцій; біржові та позабіржові угоди тощо);

—договори про передання майна у тимчасове користування (договір оренди, договір управління майном, договір лізингу то що);

—договори про надання послуг (договір доручення, договір комісії, кредитний договір, договір схову, договір про посеред ницькі послуги тощо).

Залежно від змісту та суб'єктного складу зобов'язання про надання банком послуг поділяють на:

• послуги юридичного характеру, що оформляються догово­ром доручення і договором комісії;

• послуги фактичного характеру, що оформляються догово ром схову;

• послуги, в яких поєднуються юридичні та фактичні дії (до говір на інкасацію готівки тощо).

В Україні значна частка банківських операцій та послуг (зок рема, комісійно-посередницьких) не набула широкого застос) вання в практичній діяльності комерційних банків. Передусім Цб пов'язано з повною відсутністю чи недосконалістю існуючої за­конодавчої бази, яка регулює здійснення таких операцій або на­дання послуг, а також із сучасним станом економіки країни.

17.2. ГАРАНТІЙНІ ПОСЛУГИ БАНКІВ

Гарантії та поручительства — це способи забезпе­чення виконання зобов'язань, що застосовуються між суб'єктами правовідносин.

За договором поруки поручитель поручається перед кредито­рі >м боржника відповідати за виконання ним свого зобов'язання в Повному обсязі або в певній частині. Порукою може бути забез­печена лише дійсна вимога.

У разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відпо-і мають перед кредитором як солідарні боржники. Це означає, що кредитор може вимагати виконання договору як від боржни-і і так і від поручителя, якщо інше не передбачено договором поруки. Поручитель відповідає в тому самому обсязі, що й борж­ник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату процентів та Неустойки, а також за відшкодування заподіяних збитків, якщо 111111 і умови не передбачені договором поруки.

За боржника можуть одночасно поручитися кілька осіб-пору-чім елі в. У цьому разі такі поручителі між собоьо є солідарними боржниками перед кредитором, якщо інше не передбачено дого-і" 'ром поруки.

І Іоручитель, який виконав зобов'язання за боржника, набуває і'¹ і\ прав кредитора за цим зобов'язанням. Це означає передусім, піп поручитель як новий кредитор у зобов'язанні зберігає право Вимоги до боржника (регресні вимоги). Якщо кілька поручителів ' ні опали зобов'язання перед кредитором, то кожен із них має Приво зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим Поручителем суми.

І арантією визнається письмове зобов'язання банку, іншої фі­нансової установи (гаранта), що видається на прохання іншої ці иби (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кре-

рові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов гаран-

ГІЙного зобов'язання певну грошову суму після подання бенефі-"і іром письмової вимоги про її сплату. Виплачуючи бенефіціа-

І відповідну грошову суму, зазначену у гарантії, гарант має 1111 цю іажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сплачених за гарантією сум, якщо інше не передбачено догово­ром гаранта з принципалом.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана, є чинною від дня її видачі та не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основ­ного зобов'язання (його припинення або недійсності) і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути передане іншій особі, якщо в гарантії не передба­чено інше.

Отже, гарантію слід розглядати як одностороннє зобов'язання, відповідно до якого гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Право кредитора може бути реалізоване через подання вимоги, що має відповідати умо­вам, передбаченим у гарантії. У вимозі або у доданих до неї доку­ментах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення бор­жником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Одержавши вимогу кредитора, гарант повинен негайно повідо­мити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з дода­ними до неї документами. Гарант повинен розглянути вимогу кре­дитора з доданими до неї документами в зазначений у гарантії строк, а в разі його відсутності — в розумний строк і встановити від­повідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Відмовитися від задоволення вимог бенефіціара гарант має право тоді, коли вимога чи додані до неї документи не відпові­дають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після за­кінчення визначеного в гарантії строку. У такому разі гаран'т по­винен негайно повідомити бенефіціара про відмову задовольнити його вимогу.

Якщо гарантові до задоволення вимоги бенефіціара стало ві­домо про недійсність основного зобов'язання або про його при­пинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і бо­ржника. Однак одержана гарантом після такого повідомлення повторна вимога кредитора підлягає задоволенню гарантом.

Що стосується обсягу відповідальності гаранта, то передбаче не гарантією зобов'язання обмежується сплатою суми, на яку ви дано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку йото відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, па яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

У ролі гаранта може бути банк. У цьому разі говорять про бан ківську гарантію. Видаючи гарантію, банки повинні переконати-

ся у кредитоспроможності клієнта, оскільки видача гарантій мо­же мати кредитний характер. Фактично банки у ряді випадків бе­руть на себе зобов'язання при несплаті клієнтом у строк належ­них платежів здійснити їх за рахунок своїх ресурсів. Якщо кредитоспроможність клієнта банку не відома або викликає сум­нів, то банківська гарантія видається під відповідне забезпечення, і об то супроводжується відповідною заставою майна. Зауважимо, що розмір гарантій, які надає банк, регулюється у відповідний спосіб Національним банком України.

Банки, котрі беруть участь у здійсненні операцій з гарантіями, утримують комісійну винагороду та відшкодування витрат з принципала або з бенефіціара відповідно до умов гарантії та на підставі договору про надання гарантії або іншого відповідного договору, у якому передбачені умови утримання комісійної ви­нагороди та відшкодування витрат. Комісійна винагорода від ре-підентів утримується банками лише в національній валюті. У контргарантії має передбачатися відшкодування банком-контргарантом здійснених банком-гарантом платежів за надани­ми ним гарантіями, відповідно до умов контргарантії.

Банківські гарантії можна класифікувати за різними ознаками. Залежно від резидентності бенефіціара гарантії поділяються на та­кі, що надані на користь бенефіціара-резидента, і такі, які надані на Користь бенефіціара-нерезидента. За ступенем відповідальності га­ранта перед бенефіціаром гарантії поділяються на відкличні та безвідкличні. Умови відкличної гарантії можуть бути в будь-який мас змінені, і вона може бути відкликана банком-гарантом за за­икою принципала без попереднього повідомлення бенефіціара. Бгшідклична гарантія — це гарантія, умови якої не можуть бути '.мінені, і вона не може бути припинена банком-гарантом згідно із іаявою принципала без згоди та погодження з бенефіціаром.

За відображенням у бухгалтерському обліку банку розрізня-Ють надані та отримані гарантії.

Розрізняють також умовні та безумовні гарантії. Умовна гара-НТІя являє собою таку гарантію, за якою банк-гарант у разі пору­шення принципалом свого зобов'язання, забезпеченого гаран-і її ю, сплачує кошти бенефіціару на підставі його вимоги та в разі виконання бенефіціаром відповідних умов або подання докумен­ті, зазначених у гарантії. Безумовна гарантія являє собою гаран­тію, за якою банк-гарант у разі порушення принципалом свого юбов'язання, забезпеченого гарантією, сплачує кошти бенефіці-ір\ па першу його вимогу без надання будь-яких інших докумен-і їй або виконання будь-яких інших умов.

Залежно від наявності (відсутності) забезпечення гарант поділяються на покриті та непокриті. Гарантії, що видаються під відповідне та прийнятне для банку-гаранта забезпечення, вважаються покритими, а без такого забезпечення — непокрп тими.

За складом суб'єктів гарантійної операції розрізняють прямі та непрямі гарантії. Якщо банк-гарант надає гарантію на користі, бенефіціара безпосередньо, без допомоги посередників, то такі гарантії називаються прямими. Якщо у проведенні гарантійної операції беруть участь ще й посередники, то такі гарантії нази­ваються непрямими.

За валютою, в якій надається гарантія, гарантії поділяються на такі, що надаються у національній та іноземній валютах.

У банківській практиці використовується контргарантія, тобто гарантія, яку надає банк-контргарант на користь банку-гаранта або іншого банку-контргаранта. Для забезпечення контргарантії банк-контргарант може розміщати кошти грошового забезпечен­ня на рахунку в банку-гаранті.

Банківські гарантії можуть бути спрямовані на виконання клі­єнтом своїх зобов'язань за торговельними та фінансовими уго­дами: тендерна гарантія (гарантія забезпечення пропозиції); га­рантія повернення авансового платежу; гарантія повернення позики; гарантія виконання контракту; гарантія надання кредиту і виставлення акредитива; гарантія платежу; акцептування й ава-лювання векселів тощо. Зазначені гарантії можуть надаватись як у вигляді спеціального документа (гарантійного листа), так і за допомогою напису на векселі (акцепт, аваль).

Акцептування векселя полягає в тому, що банк акцептує виста­влений на нього клієнтом вексель за умови, що клієнт надасть бан­ку грошове покриття до настання строку платежу за векселем. У зовнішньоекономічних операціях акцептний кредит набуває ви­гляду акцептно-рамбурсного кредиту. Він грунтується на поєднан­ні акцепту та відшкодування (рамбурсування) імпортером коштів банку-акцептанта. Як правило, акцептний кредит надається банком експортера банку імпортера для забезпечення платежів імпортера за зовнішньоекономічним контрактом. При акцептно-рамбурсному кредитуванні використовуються акредитиви й переказні векселі. Клієнт-покупець компенсує здійснені платежі та витрати своєму банкові, а також сплачує проценти.

У разі авалювання банк бере на себе відповідальність за вико­нання зобов'язання будь-якою зобов'язаною за векселем осо бою — акцептантом, векселедавцем, індосантом.

Аваль нерідко називають «вексельним поручительством», Оі кільки аваль та поручительство мають багато спільного. Опла­чуючи вексель, аваліст набуває права регресної вимоги проти

би, за яку він надав аваль, а також проти всіх зобов'язаних за

векселем осіб. Аваліст набуває права вимоги, аналогічного праву реї ресної вимоги у звичайному поручительстві. Кількість авалей па векселі, як і кількість поручителів за договором, не обмежу-' и.оі. Водночас існують суттєві відмінності аваля від поручите­ли іва: поручительство може забезпечувати лише дійсну вимогу, 11 аваль не втрачає своєї сили у разі недійсності зобов'язання, за икс він був наданий. Договір поруки може передбачати окремі умови, за дотримання яких настає відповідальність поручителя, ГОДІ як зобов'язання аваліста є аналогічним зобов'язанню вексе-ИЄ іавця (платника), тобто безумовним.

Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі: І) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію; ') закінчення строку дії гарантії;

$) відмови кредитора від своїх прав за гарантією через повер­неним її гарантові або через подання гаранту письмової заяви про ІВІльиення його від обов'язків за гарантією.

Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен Неї аііно повідомити про це боржника.

17.3. ПОСЕРЕДНИЦЬКІ, КОНСУЛЬТАЦІЙНІ ТА ІНФОРМАЦІЙНІ ПОСЛУГИ

Серед банківських послуг дедалі важливішу роль віді­грають посередницькі послуги. На практиці надання таких по-і і оформляється двома видами цивільно-правових договорів: мі опором доручення та договором комісії. За своєю сутністю ці (оговори є договорами про надання послуг. За договором про Надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за до-I^і 'и пням другої сторони (замовника) надати послугу, яка спожи­тії и.ея в процесі вчинення певної дії або здійснення певної дія-ІЬііості, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазна­чену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Іа договором доручення одна сторона (повірений) зо-ін.и жується виконати від імені і за рахунок другої сторони (до-НІрителя) певні юридичні дії— підписання документів, укладен­ії і мод, проведення правової експертизи документів тощо. Але,

480

виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії— пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Повірений є представником свого довірителя перед третіми осо­бами. Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій зазначаються у договорі або у виданій на його підставі довіреності. Причому такі дії мають бути правомірними, здійсненними і конкретними. Повірений зобов'язаний негайно передати довірителеві все отримане у зв'язку з виконанням до­ручення (цінні папери, майно, грошові кошти, документи). Дові­ритель, оскільки повірений діє за його рахунок, повинен забезпе чити повіреного коштами, необхідними для виконання доручення, а також відшкодувати йому фактичні витрати при ви­конанні ним доручення.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за винагороду укласти одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента. За цим договором укладаються угоди не безпосередньо особою, заінте рссованою в їх кінцевому результаті, а за її дорученням і за її ра хунок іншою особою. За угодами, які укладає комісіонер з треті­ми особами, набуває права і стає зобов'язаним не комітент, а комісіонер, бо він укладає угоди хоч і за рахунок комітента, але від свого імені.

Повіреним і довірителем, а також комісіонером і комітентом можуть бути громадяни та юридичні особи, зокрема банки.

Договір доручення має багато спільного з договором комісії. Схожість полягає в тому, що в них є третя особа, а також у том} що на підставі цих договорів одна сторона (повірений чи ком ici онер) укладає угоди в інтересах та за рахунок другої сторони (довірителя чи комітента).

Але між ними існують істотні відмінності:

1. За договором комісії комісіонер укладає угоди від свото імені, а за договором доручення повірений діє від імені довірте ля. У комісіонера виникають права та обов'язки щодо третьої особи, а повірений жодних прав та обов'язків за укладеними до говорами не набуває.

2. Договір доручення може бути платним і безплатним. Доі о вір комісії є платним, причому ознака платності настільки харак­терна, що право на винагороду виникає у комітента незалежно від того, чи було воно спеціально передбачене договором.

Комерційні банки надають різноманітні види посередницькіі\ послуг. Найпоширенішими серед них є посередництво в одер жанні клієнтом кредиту, в операціях з майном, зокрема цінними

/ <⁴ щіл 17. Операції з надання банківських послуг , ₍,., ₍

паперами, валютою. Перший вид посередницьких послуг на іа і ті.ся банком тоді, коли він сам з тієї чи іншої причини не може (вдовольнити кредитну заявку клієнта. У цьому разі обслуговую­чий банк може бути посередником у пошуку клієнтові іншого оапку-кредитора або на його прохання одержати міжбанківськпіі кредит і за рахунок його надати кредит клієнту. Якщо клієнтові потрібен великий кредит, то банк може вдатися до консорціум-ного або паралельного кредитування клієнта.

Помітно збільшилося надання посередницьких послуг в опе­раціях з цінними паперами. Для первинного розміщення цінних паперів банки можуть за дорученням, від імені і за рахунок емі-гента виконувати обов'язки щодо організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом. При цьому можливі два Варіанти. Згідно з першим варіантом банк надає послуги з пер­винного розміщення цінних паперів без зобов'язань щодо викупу Порозміщеної частини емісії. Головний обов'язок банку в цьому Випадку — докласти максимальних зусиль для розміщення цін­них паперів, проте фінансової відповідальності за кінцевий ре­зультат банк не несе.

Другий варіант передбачає, що банк зобов'язується у разі не-ііонного розміщення цінних паперів викупити в емітента їх нере-й іізовану частину, тобто бере на себе ризики розміщення цінних паперів.

комерційні банки можуть займатися і брокерською діяльніс­тю, тобто укладати цивільно-правові угоди (зокрема договори і''місії, доручення) щодо цінних паперів від свого імені (від імені пішої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи.

Посередництво банків у валютних операціях передбачає, зок­рема, купівлю-продаж іноземної валюти або платіжних докумен­ті у ній, конверсію однієї іноземної валюти в іншу, конверсію протягом визначеного строку національної валюти в іноземну, і навпаки; переказування за дорученням громадян іноземної вал іо­ні за кордон та виплату громадянам отриманих на їх ім'я з-за кор-іоиу переказів; інкасування іноземної валюти та платіжних до-

і ментів у ній тощо.

Банки надають своїм клієнтам консультаційні послуги. Вони Консультують клієнтів з питань бухгалтерського обліку, звітнос-N. оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності, юинішньоекономічної діяльності та інших видів економіко-мравового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та Юридичних осіб. Значну кількість видів консультаційних послуг, її . на іають комерційні банки, становлять послуги, пов'язані з

виконанням ними активних і пасивних операцій та наданням їм ших послуг: залучення ресурсів, кредитування, фінансування ка літальних вкладень, розрахунково-касове обслуговування, зон нішньоекономічна діяльність, операції з цінними паперами тощо.

Консультаційні послуги можуть надаватись усно або письмо во, а плата за їх надання у деяких випадках включається у плат \ за основний вид операції (послуги), який супроводжується кон сультуванням.

Надавати консультаційні послуги можуть як менеджери під розділів банку, так і працівники спеціально створених підрозді лів. В окремих випадках консультантами можуть бути сторонні спеціалісти та організації, які залучаються банками для надання консультацій своїм клієнтам. Консультаційні послуги передба­чають наявність у працівників, що їх надають, певних знань у га лузі економіки, банківської справи, інших видів економіко* правового забезпечення підприємницької діяльності, а також до свіду практичної роботи у відповідних галузях знань.

Інформаційні послуги. Банки, завдяки своїй ролі в економіці., наявності сучасних засобів телекомунікацій і електронно обчислювальної техніки завжди мають значну кількість різнома нітної інформації, тобто документованих або публічно оголоше­них відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільст­ві, державі, економіці. Це дає змогу комерційним банкам на давати інформаційні послуги, тобто займатися діяльністю, пов'я­заною з доведенням інформаційної продукції до споживачів з мс­тою задоволення їхніх інформаційних потреб.

Основними видами інформаційної діяльності є:

2. Використання інформації — задоволення інформаційних потреб юридичних та фізичних осіб.

3. Поширення інформації — розповсюдження, оприлюднення, реалізація в установленому законом порядку інформації.

4. Зберігання інформації — забезпечення належного стану ін формації та її матеріальних носіїв.

Інформаційні послуги та інформаційна продукція, тобто мате ріалізований результат інформаційної діяльності, можуть бутті об'єктом товарних відносин. Ціни і ціноутворення на інформа ційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються дою ворами.

За режимом доступу інформація поділяється на:

відкриту інформацію, доступ до якої забезпечується через [| П іікацію її в офіційних друкованих виданнях, поширення за-пГкіми масової комунікації, безпосереднє надання заінтересова­ним клієнтам;

інформацію з обмеженим доступом, котра, у свою чергу, за їм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. І онфіденційна інформація — це відомості, які перебувають у во-ІОДІнні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи Юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до Ці редбачених ними умов. Володіння інформацією ділового, коме­рційного, банківського та іншого характеру, одержаною на власні Кошти юридичної або фізичної особи, або такою, яка є предметом і цього банківського, комерційного, ділового та іншого інтересу і Ні порушує передбаченої законом таємниці, дає змогу юридичній |0о фізичній особі самостійно визначати режим доступу до інфор-і її і її, у тому числі належність її до категорії конфіденційної. Ви-п і і'ок становить інформація комерційного та банківського харак-|'і р\, правовий режим якої встановлений чинним законодавством, і н Закон України «Про банки і банківську діяльність» передба-мі . що інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, и і стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та вза-• ммвідпосии з ним чи третім особам при наданні послуг банку і і її * п о ношення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди і і к п і у, е банківською таємницею. Перелік інформації, що підля-і.и обов'язковому опублікуванню, установлюється Національним і мі і ком України та додатково самим банком на його розсуд. НБУ і псож видає нормативно-правові акти з питань зберігання, захисту, Використання та розкриття інформації, що становлять банківську і «и мпнціо, та надає роз'яснення щодо застосування таких актів. Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить ції і всі»ку таємницю, розкривається банками:

• на письмовий запит або з письмового дозволу власника та-11'і інформації;

• па письмову вимогу суду або за рішенням суду;

• органам прокуратури України, Служби безпеки України, ІІПІетсрства внутрішніх справ України, Антимонопольного ко­ни ту на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками

сретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта під-

ирпі мницької діяльності за конкретний проміжок часу;

- органам Державної податкової служби України на їх пись-вимогу з питань оподаткування або валютного контролю

стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи

фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності за конк ретний проміжок часу;

• спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з іш тань фінансового моніторингу щодо здійснення фінансових опс рацій, які підлягають фінансовому моніторингу згідно з законе давством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

• органам державної виконавчої служби на їх письмову вимо гу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків кой кретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підпрп ємницької діяльності.

До таємної інформації належить інформація, що містить відо мості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, і а ємницю.

До найпоширеніших видів інформаційних послуг, що надають банки, можна віднести:

— інформування про чинне законодавство зарубіжних країн у сфері банківської справи, фінансів, валютного регулювання, оію даткування тощо;

— надання копій грошово-розрахункових документів; —допомога у розшуку перерахованих сум;

— надання інформації про прийняття Національним банком України та іншими органами рішень, які впливають на господар ську діяльність клієнта;

—доведення інформації про курси іноземних валют, котиру­вання цінних паперів та їх дохідність тощо;

—сприяння в підборі партнерів (покупців або постачальнії ків), засновників, учасників обмінних операцій тощо.

17.4. ДОВІРЧІ ПОСЛУГИ БАНКІВ

Під довірчими (трастовими, фідуціарними) розуміють послуги, засновані на довірчих правовідносинах, коли одна осо ба— засновник — передає своє майно у розпорядження іпііііп особі — довірчому власнику — для управління в інтересах тре тьої особи — бенефіціара. Отже, в зазначених правовідносинах беруть участь три сторони:

• довіритель майна (засновник) — юридична або фізична осо ба, яка заснувала траст та/або передала довірчому власнику нон пииажепня власника належного їм майна відповідно до умов і її юного між ними договору; • довірчий власник (траст) — сторона, яка здійснює управлін­ня майном. Ним можуть бути спеціалізовані трастові компанії і імпірчі товариства) або трастові відділи банків;

- бенефіціар — особа, на користь та в інтересах якої надають-і іонірчі послуги. Ним може бути сам довіритель майна або рисі я особа.

Виникнення та розвиток довірчих послуг пов'язані з цілою НИ ікоіо факторів, зокрема:

-відсутністю або недостатнім рівнем знань та вміння у влас­ників майна, щоб розпоряджатися ним, особливо великим та різ­них видів;

вірогідністю втрати власником свого майна у разі само-I пішого здійснення ним операцій, які потребують відповідних Професійних знань;

—зростаючою заінтересованістю клієнтів в одержанні дедалі ні 11 .того набору банківських послуг;

зростаючою конкуренцією між банківськими та небан-кіиськими фінансово-кредитними установами, між самими бан-і і пі на ринку грошей і ринку капіталів та щодо залучення нових клієнтів;

-проблемами ліквідності банків та зниженням рівня прибут-і оіюсті традиційних банківських операцій і послуг;

порівняно невеликими витратами на здійснення зазначених Послуг;

—трастові послуги дають можливість залучити значні кошти, нкі можуть використовуватися банком і приносити йому доходи.

Залежно від характеру розпорядження майном трастові послу-і п поділяються на:

активні, коли майно, що перебуває у розпорядженні трас-ічжої компанії чи банку, може видозмінюватися, зокрема через

і продаж, надання в позику або заставу без додаткової згоди

довірителя;

пасивні, коли майно не може бути використане довіреними 01 обами без відповідної згоди довірителя.

За характером дій, які може здійснювати довірчий власник, розрізняють довірчі послуги, пов'язані з управлінням майном до­три ісля і не пов'язані з таким. Правовою основою трастових по-і-, і , не пов'язаних з управлінням майном, є те, що банк або тра-■ іова компанія у цьому разі є повіреною особою, яка бере на себе пік -пения юридичних дій за рахунок і від імені клієнта.

Залежно від категорії довірителя майна розрізняють трастові послуги:

1. для фізичних осіб;

2. для юридичних осіб.

Інколи в окремий вид виділяють трастові послуги, що нада ються, наприклад, пенсійним, благодійним, інвестиційним фон дам. Останні здійснюють нагромадження коштів своїх акціонеріи чи засновників, які бажають отримати високі доходи за рахунок вкладення об'єднаних грошових коштів у надійні та високопри­буткові активи.

Довірча власність може виникнути у трьох випадках: —у результаті волевиявлення довірителя майна; —у результаті укладення угоди; —згідно з законом або рішенням суду.

У суспільстві вже давно склалися відносини, за яких функції власності на майно відокремлюються від функції управління ним унаслідок того, що власникові потрібен професіонал (управи­тель), який має відповідний рівень знань та професійних навичок у сфері ефективного управління майном. У цьому разі власник майна може прийняти рішення про передаиня майна в довірче управління, що передбачає юридичні і фактичні дії, які управи­тель майна здійснює від свого імені, але в інтересах власника майна (установника) або призначеної ним особи (вигодонабува-ча). Основою довірчого управління є довірча власність, тобто си­стема майнових відносин, за якими довірчий власник від свого імені, у межах наданих йому повноважень, володіє, користується та розпоряджається майном, переданим йому у довірчу власність іншою особою, в інтересах цієї особи (установника) або призна­ченої нею третьої особи (вигодонабувача). Отже, особливою ри сою довірчої власності є розчеплення права власності, з яких од­на частина повноважень власника — управління і розпорядження майном — належить довірчому власникові, а інша — одержання вигід від використання нього майна — одному чи кільком виго-донабувачам.

Трастові послуги на користь фізичних осіб, як правило, віспо чають такі послуги:

1. Розпорядження спадщиною, або заповідальний траст, тобі о розпорядження майном клієнта після його смерті, може здійсню­ватися відповідно до письмового заповіту, залишеного померлим, у якому зазначений виконавець заповіту, або за рішенням суду, коли заповіт не був складений. В обох випадках розпорядником спадщиною може бути трастова компанія чи траст-відділ комер­цілкого банку. Розпорядження майном включає: одержання рі­ні. 111 пі суду; збір та інвентаризація майна; забезпечення схоронно-I и спадщини; сплату адміністративних витрат та податків; здійс-

на розрахунків з кредиторами; реалізацію майна, яке не

паї тривалому зберіганню; контроль за здійсненням комер-

• 111111 м х операцій; розподіл майна між спадкоємцями тощо.

¹ Управління майном згідно з договором, або прижиттєвий ррпст, передбачає, що довіритель передає банку в управління і пню, який зберігає його, інвестує, розпоряджається доходом, " іержаним від майна, у визначеному договором порядку. У ви­чинених договором випадках довіритель зберігає право втруча-і в процес управління майном. Право управління майном мо-Кі переходити до банку не лише за заповітом, а й через укла-Іі пня прижиттєвих угод. Це пов'язано з тим, що довіритель май-іі.і не хоче передавати його спадкоємцям відразу, не в змозі чи не І іи кас самостійно займатися своїм бізнесом тощо.

Управління майном передбачає прийняття рішень щодо його розміщення, оформлення страхування і внесення страхових пла-І'і ків, депозитні операції з готівкою, облікові операції, виплату іоходів бенефіціару, аналіз ефективності використання майна рощо.

і. Опікунство та забезпечення зберігання майна передбачає Побір операцій, аналогічний управлінню майном. Зазначений вид ррнстових послуг поширюється переважно на неповнолітніх, які п на/каються недієздатними для управління та володіння майном. 11 що неповнолітній дістав у спадщину майно, то в цьому разі призначається опікун, який розпоряджається ним в інтересах і падкоємця.

< шікунство та забезпечення зберігання майна існує у двох фо­рмах: опікунства індивіда (неповнолітнього, недієздатного) та опікунства майна — у випадку, якщо власник майна фізично не-і проможний самостійно здійснювати управління ним.

4, Агентські послуги характеризуються тим, що одна особа іп ент) учиняє як юридичні, так і фактичні дії за дорученням і за рахунок іншої особи (принципала). Кінцевою метою агентських Послуг є встановлення договірних зобов'язань між принципалом і гретьою особою. Агент, а ним може бути траст-відділ банку, діє, и правило, від імені принципала, і відповідно укладені ним або І пою сприяння договори створюють права та обов'язки безпо-ССредньо для принципала. У деяких випадках, вступаючи у від­ти ипп з третіми особами за дорученням принципала, агент має прано діяти від свого імені, не розкриваючи перед третьою осо-

бою існування принципала, або може вказати на те, що він діє Щ дорученням і за рахунок принципала, не розкриваючи його імені. Незалежно від того, як діє агент у відносинах з третіми особами, результат укладених ним угод лягає на принципала.

Агентські послуги включають: збереження активів, наприклад цінних паперів; одержання доходів за ними та повідомлення клі­єнта; купівлю-продаж цінних паперів та доставку їх до клієнта; обмін цінних паперів; погашення облігацій; сплату податків; оформлення страхових полісів; оплату рахунків; укладання від імені клієнта договорів; отримування кредитів; купівлю-продаж іноземної валюти і дорогоцінних металів тощо.

Трастові послуги, що надаються юридичним особам, як пра­вило, включають:

• обслуговування облігаційної позики, що супроводжується переданням довіреній особі права розпорядження майном, яке слугує забезпеченням позики;

• агентські послуги;

• створення фондів погашення заборгованості, з яких, відпо­відно до умов договору, може здійснюватися погашення боргів, сплата процентів, викуп облігацій; виплата дивідендів акціоне­рам тощо;

• тимчасове управління справами компанії у разі її реоргані­зації чи ліквідації;

• послуги депозитарію (зберігання акцій, за якими акціонери передали право голосу уповноваженим представникам);

• розпорядження активами, у тому числі управління нерухо­містю як всередині країни, так і за кордоном;

• обслуговування працівників компанії. У цьому разі траст? відділи надають послуги в інтересах працівників, здійснюючи управління фондами компаній, призначеними для виплати пен­сій, різних винагород та допомог;

• інвестування коштів клієнта у визначені ним види активів;

• управління коштами благодійних фондів.

За надання довірчих послуг банк стягує плату, розмір якої встановлюється в договорі між банком та клієнтом.

Законодавство України не передбачає довірчого управління як одного з видів зобов'язань. За правовою природою довірче управління подібне і перебуває ближче до таких видів зобов'я­зань, як доручення та комісія. Частіше довірчі відносини впни кають на підставі договору управління майном. За договором управління майном одна сторона (установник управління) пере­дає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управ* иііпя, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від Оііого імені управління цим майном в інтересах установника правління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Договір правління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління маймо. Згідно і чинним законодавством грошові кошти не можуть бути пред-і гом договору управління майном, крім випадків, коли право пікіновати управління грошовими коштами встановлено зако­ном. У Законі України «Про банки і банківську діяльність» за­їм¹ ієно, що банки можуть здійснювати лише довірче управління

тами та цінними паперами за договорами з юридичними та

ф| пічними особами.

17.5. ПОСЛУГИ ЩОДО ЗБЕРІГАННЯ ЦІННОСТЕЙ У БАНКУ

Зі зростанням довіри до банківської системи дедалі бі-ІЬіпої популярності набувають послуги щодо зберігання ціннос-і и Банки приймають на зберігання документи, цінні папери, Юрогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності. Ос­новною рисою надання таких послуг є те, що комерційні банки і їм 11, відповідні спеціальні приміщення чи спеціальне облад­нання, які виключають випадкову втрату або пошкодження цін-

сіі, прийнятих на зберігання. З процесу зберігання цінності

ївіиііііні вийти такими, якими вони були прийняті на зберігання Синком. Відносини між особою, яка передає цінності на зберіган­ім і а банком регулюються договором, який може бути укладе­ні і п па певний термін, без зазначення терміну або до вигребу ван­ні Після закінчення терміну зберігання, передбаченого дого-і пром та певитребуванням клієнтом цінностей банк продовжує їх іпирігати доти, доки вони не будуть взяті іншою стороною. У та-КО ' разі банк має право вимагати відшкодування йому додатко-• п иитрат на зберігання цінностей.

і Іоелуги щодо зберігання цінностей надаються банками у трьох формах: зберігання цінностей клієнтів у сховищі; надання клієнтам 11 Ііфів у приміщенні банку; надання нічних сейфів клієнтам.

При першій формі послуг банк приймає цінності згідно з умо-

укладеного між банком і клієнтом договору, причому скла-

■ .ся описи, які містять перелік (найменування) цінностей із

іеініям суми оцінки кожного виду цінностей. Цінності ма- ють бути вкладені в пакети або іншу упаковку і відповідно опе­чатані. Прийняті банком від клієнтів цінності поміщають до схо­вища, усередині якого вони зберігаються в сейфах, на металевих стелажах (полицях) тощо за умови, що вони мають грати і зами каються на замок. За схоронність цінностей, прийнятих на збері­гання, установи банків несуть перед їхніми власниками відпові­дальність у розмірі реальної шкоди, але не вище суми оцінки. Банк видає клієнтові ключ від сейфа, карту, що ідентифікує кліє нта, інший знак або документ, що посвідчує право його пред'яв­ника на доступ до цінностей та їх одержання.

Надання клієнту сейфа для самостійного використання у при­міщенні банку здійснюється через оформлення оренди. Індивіду альний банківський сейф є металевим контейнером, що зберіга­ється у спеціально обладнаному приміщенні (сховищі). Як правило, банки мають у своєму розпорядженні сейфи різних роз­мірів. Клієнт, залежно від майна, яке він має намір зберігати в ін­дивідуальному сейфі, вибирає найзручніший розмір сейфа. Кож­ний із них має, як правило, два замки і замикається на два ключі (коди). Один ключ зберігається у банку. Клієнт не сповіщає банк про вміст сейфа, отримує ключ (інший документ на доступ до сейфа) від сейфа і самостійно вміщує або вилучає з нього ціннос­ті протягом робочого дня банку. Банк зобов'язується забезпечити зберігання сейфа та доступ до нього виключно клієнта або упов­новажених ним осіб.

Щоб забезпечити конфіденційність операцій із вкладення чи вилучення цінностей з індивідуального банківського сейфа, у сховищах передбачені окремі ізольовані кабінки. Клієнт може скільки завгодно разів відвідувати сховище протягом часу, відве­деного банком для доступу до нього. Однак за надто часте відві­дування клієнтом сховища банк може справляти додаткову плату з нього, про що має обов'язково бути зазначено у договорі. Дого­вором зберігання цінностей установлюється також розмір плати за зберігання цінностей та строки її внесення. На плату за збері­гання цінностей впливає низка чинників, зокрема розмір орендо­ваного сейфа та термін оренди. Чим більший об'єм скриньки, тим вища ціна, а чим довше клієнт орендує сейф, тим ціна, на­впаки, нижча. Окремі банки надають знижку клієнтам, які раніше вже орендували у них банківський сейф або мають рахунок у цьому банку.

Надання нічних сейфів клієнтам відбувається тоді, коли у них виникає потреба здійснювати регулярні внески грошових коштів до банку після закінчення робочого дня в останнього. Цією по-

іугою користуються клієнти, які мають бізнес, пов'язаний з И іспжанням готівки, наприклад власники магазинів, кафе, ресто-ршпв тощо. Вони надають перевагу здаванню готівки до банку, НІ і іалишати її в сейфах на роботі чи носити з собою. Між бан-і і клієнтом укладається відповідна угода. Клієнт вкладає го-РІНі V у спеціальну сумку, одержану в банку, та опускає її у спеці-і 11.1111 її отвір, розміщений на зовнішньому боці будівлі банку. Принці службовець банку забирає всі сумки з нічних сейфів і за-м. ми її, інформацію про них у відповідні регістри бухгалтерсько­го обліку. Договором може бути передбачена умова, згідно з ІКОЮ банк здійснює розкриття сумок, перерахування вкладеної Готівки та зарахування її на відповідний рахунок клієнта.

17.6. ОПЕРАЦІЇ З ДОРОГОЦІННИМИ МЕТАЛАМИ ТА ДОРОГОЦІННИМ КАМІННЯМ

Дорогоцінні метали — це золото, срібло, платина і ме-| і m платинової групи у будь-якому вигляді та стані. Дорогоцін-" і аміння — це природні та штучні (синтетичні) мінерали в си­ровині, необробленому та обробленому вигляді (виробах). ¹ Іпсрації з дорогоцінними металами та дорогоцінним камінням НІ мочають дії, пов'язані з: виникненням та припиненням права І і и поеті та інших прав на дорогоцінні метали та каміння; над-одженням дорогоцінних металів та каміння до місць їх збері-і шия, а також зі зберіганням і відпуском у встановленому по­рч аку дорогоцінних металів та каміння; зміною вмісту або фі нічного стану дорогоцінних металів та каміння у будь-яких ре-

ііпах і матеріалах під час їх видобутку, виробництва та вико-риі іапня; ввезенням дорогоцінних металів та каміння у країну з-і і ордону та вивезенням їх із неї.

Банки здійснюють на ринку дорогоцінних металів операції з Вйііківськими металами. До останніх належать золото, срібло,

nia, метали платинової групи, доведені (афіновані) до най-

• ч 11 м 11 \ проб відповідно до світових стандартів у зливках і поро­ті as, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів. Найвищими пробами банківських металів

иіоться проби не нижче ніж: для золота — 995,0; для сріб-

I і 999,0; для платини та паладію — 999,5.

Залежно від обсягу здійснюваних операцій та їх різновидів

і і іняіоть такі види ринків дорогоцінних металів:

1. Міжнародний, або світовий, ринок. Він є всеохопним, на ньому реалізуються угоди з великими партіями металів. Правії м здійснення операцій не контролюються державними органами або правила регулювання дуже ліберальні. На міжнародних рин­ках здійснюються: первісна пропозиція дорогоцінних металів найбільшими їх видобувачами; установлення базової ціни дорого цінних металів для операцій на регіональних і внутрішніх ринках інтервенції центральних банків для підтримання ціни металу.

2. Регіональні ринки примикають до світових і також мають міжнародний характер. У своїй основі вони орієнтовані на місце вих клієнтів, більш дрібних.

3. Внутрішні або місцеві ринки — це, як правило, ринки одні» і або кількох держав. На них здійснюється державний контроль Вони, у свою чергу, поділяються на:

— вільні ринки, на яких держава не обмежує ввезення та виве зення металу і не дуже суворо здійснюється регулювання;

—контрольовані ринки, на яких для резидентів установлю ються досить суворі правила, а права нерезидентів можуть обме жуватися, аж до заборони здійснення операцій з дорогоцінними металами.

Залежно від наявності металів у кожній операції ринок доро­гоцінних металів умовно поділяють па ринок фізичного наявною металу та безготівкового («паперового») металу.

Ринок дорогоцінних металів поділяють також на:

1. оптовий, який включає просування металів від постачаль ників до споживачів на внутрішньому ринку, а також міжбанків ський ринок та поставки з нього посередникам (торговцям), які займаються перепродажем металів кінцевим споживачам;

2. роздрібний ринок включає постачання металами безпосере і ніх споживачів та дрібних інвесторів, які є на внутрішньому ринку.

В Україні до оптової торгівлі належать операції купівлі-продажу за однією угодою або з одним контрагентом протягом робочого дня більше ніж 100 грамів золота, платини чи металів платинової групи або 1000 грамів срібла у зливках чи монетах \ кількості понад 10 золотих, платинових або срібних монет. Якщо торгівля відбувається у розмірах менших, ніж зазначено вище, то вона називається роздрібною.

До складу учасників ринку входять постачальники метал) (видобувні компанії, афінажні підприємства, асоціації виробі пі ків тощо), професійні посередники (банки, спеціалізовані компа нії) та фінансові і промислові споживачі (центральні банки, іиве стори, ювелірні підприємства тощо).

Горгівля металами на ринку здійснюється тільки в регламен­ти,шіп стандартній формі, тобто стандартних і мірних зливків, а

i п ож монет вітчизняного та іноземного виробництва, якість ме-

ii і\ яких відповідає вимогам до проби відповідного металу. І і.нідартні зливки повинні відповідати світовим стандартам яко- і 11 насамперед прийнятим Лондонською асоціацією ринку доро- гоцінних металів. Мірні зливки (міні-зливки) — це зливки масою і і і і менше та відповідним вмістом у них чистого дорогоцінного

Н галу не нижче ніж: для золота — 999,9; для срібла — 999,0;

і її платини і паладію — 999,5.

До операцій та послуг з банківськими металами, які можуть викопувати банки, відносять такі.

1. Відкриття клієнтам кореспондентських, вкладних (депозит- них) та поточних рахунків у банківських металах. Кореспондент- i ькі рахунки відкриваються одним уповноваженим банком ін- шому для здійснення операцій з банківськими металами. і «іреспоидентські рахунки в банківських металах відкриваються п \ повноважених банках; у НБУ; у банках-нерезидентах.

Вкладний (депозитний) рахунок відкривається уповноваже­ним банком клієнту на договірній основі для зберігання банків-i моїх металів, що передаються клієнтом банку в управління на і гановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно

п і умов договору.

Поточний рахунок відкривається уповноваженим банком клі­єнту на договірній основі для зберігання банківських металів і ідійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіж­них інструментів відповідно до умов договору та вимог чинного іпконодавства.

2. Депозитні операції здійснюються у тому разі, коли необхід- но залучити метал па рахунок або, навпаки, розмістити на визна- чений строк. Для цього використовуються металеві рахунки. Якщо у клієнта беруться метали у фізичній формі для тимчасово- го іберігання, то йому відкриваються металеві рахунки відпові- іі п.ного зберігання типу «Allocated», тобто «З розміщенням».

ірактерним для цих рахунків є те, що на них обліковується ме-і.і і, який зберігається в даному банку, причому останній не має права використовувати цей метал і повертає власникові саме ті І іивки, які отримав на зберігання.

Для здійснення операцій з «безготівковим» металом викорие-ішлються рахунки типу «Unallocated», тобто «Без розміщення». М.і таких рахунках облік ведеться у грамах чи унціях, а не в кон-крстних зливках. Такі металеві рахунки фактично знеособлені.

метали на них мають лише кількісну характеристику маси (для монет — кількість у штуках) і вартісну балансову оцінку. Піл ставою для зарахування дорогоцінних металів на знеособлені ме талеві рахунки може бути їх поставка у фізичній формі, перера хунок з інших знеособлених рахунків, продаж металів клієнтові чи їх придбання банком. Отримати метал клієнт може в даном) банку, банках-корсспондентах або у світових центрах торгівлі дорогоцінним металом, зокрема Лондон (Loco London), Цюріх (Loco Zürich), Нью-Йорк (Loco New York).

Банки можуть випускати золоті сертифікати, які свідчать про депонування золота в банку. Вони підлягають вільному обміну на зазначену в них кількість золота або грошовий еквівалент зо лота за ринковою ціною. Золоті сертифікати переважно іменні, однак передбачається право їх передавання через відповідний напис. Вони можуть випускатися замість депонованих монет, а також золота, яке зберігається в інших країнах з метою фактич­ного гарантування на випадок його блокування чи націоналізації. Операції із золотими сертифікатами вигідні банкам-емітентам, тому що дають комісійний дохід, розширюють клієнтуру, підви­щують репутацію банку. Різновидом золотих сертифікатів є оща­дна книжка, яка видається власникові депонованого золота, що дає змогу здійснювати багаторазові операції з ним.

Під час здійснення операцій з банківськими металами процен­ти за вкладами у банківських металах сплачуються як у банківсь­ких металах, так і в грошовій формі на умовах, визначених депо­зитним договором.

3. Операції з надання кредитів у банківських металах здійс­нюються через поставки їх у фізичній формі або зарахування на знеособлені рахунки в обмін на зобов'язання зворотної поставки відповідного металу в термін, зазначений у договорі. Погашення кредитів у банківських металах може здійснюватися у формі фі­зичної поставки, перерахуванням банківських металів із метале­вих рахунків позичальника чи придбанням банком за грошові кошти позичальника металу в іншого учасника міжбанківського ринку для погашення раніше одержаного кредиту.

Банки можуть кредитувати позичальника і під заставу золото­го депозиту. Видача та погашення кредиту здійснюється в гро­шовій формі, а золото є формою забезпечення виконання зо­бов'язань у кредитних правовідносинах.

4. Операції з монетами з дорогоцінних металів. Банки здійс­нюють продаж клієнтам вітчизняних та іноземних монет з доро­гоцінних металів, а також викуповують у них такі монети, звісно.

і нижчою ціною. Центральні банки, як правило, є оптовими по-і і .пальниками монет для уповноважених дистриб'юторів, роль м ііч виконують, насамперед, комерційні банки.

Ринок монет із дорогоцінних металів включає монети нуміз-1.1 нічні, напівнумізматичні, обігові та зливкові. Останні три ви­ні монет ще називають інвестиційними або тезавраційпими, Оі кільки вони використовуються практично для нагромадження цбстрактної вартості через інвестування грошових коштів у мо­нети з дорогоцінних металів, особливо золота.

Продаж монет здійснюється з премією, розмір якої залежить і і і оагатьох факторів, зокрема якості монет. Так, американська і истема класифікації якості монет «Червона книга» включає три і пий рейтингів: базові, додаткові та нумізматичні. Найвища

II ість за базовим рейтингом — «proof», тобто монети із дзерка- паюіо поверхнею, виразним зображенням малюнка. Додатковий рейтинг може бути «proof Ііке» (подібна до високопробної), тобто

ети поза обігом, але так якісно викарбувані, що нагадують

Високопробні. Згідно з нумізматичними рейтингами монета може мі «extremely гаге» (екстремально рідкісною), тобто майже уні-

iii п.пою, існує лише кілька екземплярів.

В Україні виключне право на виготовлення (у тому числі інвес­тиційних, пам'ятних, ювілейних, сувенірних тощо), випуск в обіг і реалізацію монет надане Національному банку України. НБУ реа-ІІзує монети та сувенірну продукцію за роздрібними цінами бан-і їм України, їх філіям, іншим юридичним і фізичним особам. Реа-іізація монет за оптовими цінами здійснюється дистриб'юторам І ІІ)У за умови придбання партії монет, кількість яких визначається

1. ІІ)У. Реалізація монет здійснюється за цінами, що враховують ва­рі і(ті» їх виготовлення, якість виготовлення (карбування) монет, і і фактори. НБУ визначені такі категорії якості карбування мо­їм і: пруф; пруф-лайк; брильянт-анциркулейтед; спеціальний ан-

2. и/ щ \'. іейтед; аициркулейтед.

5. Операції спот (spot) — це операції з купівлі-продажу доро­гоцінних металів, що здійснюються контрагентами на умовах за­рахування/списання металу та валюти з рахунків на рахунки на ■ І > \ 11111 робочий день після укладення угоди. Умови розрахунків і ти є зручними для контрагентів: протягом поточного та насту­пною дня обробляється необхідна документація, оформлюються Платіжні та інші доручення для виконання умов угоди.

Розвиток та удосконалення засобів зв'язку, систем електрон­нії \ міжбанківських розрахунків, комп'ютерна обробка інформа­ції чають змогу значно прискорити розрахунки за укладеними угодами. Результатом цього стала можливість здійснення опера цій з купівлі-продажу банківських металів уповноваженими бан­ками на умовах «тод» (today «сьогодні на сьогодні») та «том» (tomorrow «сьогодні на завтра»).

6. Для страхування ризиків курсових коливань банки викорис- товують строкові операції з банківськими металами, тобто угоди, за яких сторони домовляються про поставку банківських металів у майбутньому за ціною, зафіксованою у момент їх укладення. Стро- кові операції поділяються на ф'ючерсні, опціонні та форвардні.

Ф'ючерсні операції— це угоди з купівлі-продажу металу у май­бутньому між двома сторонами за раніше обумовленою ціною, які укладаються на біржових ринках. Особливістю ф'ючерсних угод с те, що вони стандартизовані і поставки металу відбуваються в стро­го визначені терміни. Поставка металу повинна здійснюватися че­рез розрахункову палату біржі, яка гарантує виконання зобов'язань за угодами всіма сторонами. Сторона, котра зобов'язана виконати поставки базового активу, називається продавцем ф'ючерсного ко­нтракту. Сторона, яка зобов'язана переказувати грошові кошти проти поставки активу, називається покупцем. Вважають, що поку­пець займає довгу позицію, а продавець — коротку.

Довга або коротка позиції можуть бути закриті за допомогою рівнозначної за обсягом протилежної угоди з тим самим активом, тобто офсетної угоди. Ця угода ліквідує попередню позицію, тобто зобов'язання відносно купівлі-продажу активу в день ви­конання. Але в цьому разі виникають курсові прибутки (збитки), які визначаються на основі ціни відкриття і закриття позиції та її обсягу. Отже, кожен учасник ф'ючерсної угоди має можливість: закрити позиції через укладення офсетної угоди; поставити або прийняти базовий актив, який був предметом ф'ючерсної угоди.

Мета проведення ф'ючерсних операцій полягає, по-перше, у страхуванні ризиків від несприятливих змін курсів (цін) на базо­вий актив; по-друге, у проведенні спекулятивних операцій.

7. Опціони — право (але не обов'язок) продати чи придбати пе- вну кількість золота за певною ціною на певну дату (європейський опціон) чи протягом усього обумовленого строку (американський опціои). Продавець опціону продає контрагентові права на вико- нання угоди чи відмови від неї, за що отримує від покупця премію.

Розрізняють два види опціонів:

—опціон пут (put), тобто опціон на продаж, дає покупцеві оп­ціону право на продаж металу за ціною виконання чи право від­мовитися від його продажу. Він захищає власника від зниження цін на метали;

опціон кол (call), тобто опціон на купівлю, дає покупцеві

юну право придбати метал за ціною виконання чи відмовити-

і під його купівлі. Цей опціон захищає власника від підвищення цін на метали.

Хеджування за допомогою опціонів полягає у такому. Якщо ¹¹111 к хеджує себе від підвищення в майбутньому ціни металу, він

купує опціон кол, або продає опціон пут. Якщо ж банк хе-

і і ус себе від зниження ціни металу, він повинен або купити оп­ціон пут або продати опціон кол.

8. Форвардні угоди передбачають продаж (купівлю) металу на І і рок, що перевищує другий робочий день після укладення уго­ні Укладення форвардної угоди означає, що одна зі сторін бере и.і себе зобов'язання здійснити поставку певної кількості металу пі іату, яка обумовлена в угоді, але віддалена проміжком часу І І і чати укладення угоди, а інша сторона зобов'язується прийня-іи поставку за обумовленою в угоді ціною. Метою укладення форвардної угоди покупцем металу є страхування від підвищен­ій! и майбутньому ціни на метал на спотовому ринку, а продав-и і металу — страхування від падіння в майбутньому ціни мета-і. на ринку спот.

Хоча форвардні угоди є обов'язковими для виконання, банк ИІ мас твердої гарантії виконання клієнтом своїх зобов'язань,

іу форвардні угоди пов'язані з певним ризиком. Для банку — Ці ризик, що клієнт відмовиться або буде не в змозі виконати форвардний контракт. Для клієнта ризик полягає в тому, що він Ні матиме достатньо коштів для виконання угоди (адже форвар-іпі угоди є обов'язковими для виконання).

Різновидом форвардних угод є форвардні контракти за процен-іппмп ставками (FRA), тобто це двостороння угода, за якою конт­ри ге йти беруть на себе зобов'язання обмінятися на певну дату в і по »\ іньому платежами на підставі короткострокових процентних

■ і.іпок, одна з яких є твердою, а інша — плаваючою. Сума цих и інсжів розраховується відносно контрактного номіналу, а в умо-|И контракту закладено певний форвардний період, тобто період, и ми починається з обумовленої дати в майбутньому. Основна ме-і і таких угод полягає в хеджуванні процентної ставки, а це пов'я-

IIіо і тим, що на ринку дорогоцінних металів відбуваються коли-

■ ніші процентних ставок за золотими кредитами та депозитами.

Різновидом операцій з банківськими металами, які поєдну-

поточні і строкові операції, є угоди своп. Операції типу своп

ір) — це одночасна купівля і продаж дорогоцінного металу, і її і операції поділяються натри види:

—своп у часі, або фінансовий своп, — це купівля (продаж) однієї і тієї самої кількості металу на умовах спот проти продаж) (купівлі) на умовах форвард;

—своп за якістю металу передбачає одночасну купівлю (пре даж) металу однієї якості, наприклад золота проби 999,9 примі продажу (купівлі) золота іншої якості, наприклад проби 999,5 Сторона, яка продає золото вищої якості, отримуватиме премію;

—своп за місцезнаходженням металу передбачає купівлю-про даж золота в одному місці, наприклад, Локо-Лондои, проти прода жу (купівлі) золота в іншому, наприклад, Локо-Цюріх, за існування різниці цін на метал однакової якості у двох зазначених пунктах.

10. Банки можуть здійснювати обмін зливків (зливку) банків- ського металу на зливки (зливок) цього самого металу меншої (більшої) маси, однак загальна маса банківського металу, що об мінюється, має залишатися незмінною.

На прохання клієнтів банки можуть здійснювати операції, пов'я­зані з конвертацією одного виду банківського металу в інший.

11. Банки можуть здійснювати перевезення дорогоцінних та банківських металів між установами інших банків і клієнтами банків силами та засобами власного підрозділу перевезення ва лютних цінностей та інкасації коштів.

12. Банки надають клієнтам послуги, пов'язані зі зберіганням банківських металів у власних сховищах або у сховищах інших уповноважених банків.

13. Операції з дорогоцінними металами, що скуповуються у населення у виробах і брухті, здійснюють банки, які мають віл повідне обладнання, умови та кваліфікованих експертів. Скупо вуваиня дорогоцінних металів здійснюють, зокрема, територій льні управління НБУ з подальшим передаванням цінностей до Державної скарбниці України.

Перелік цінностей, які можуть скуповуватися банками у насе­лення, визначається чинним законодавством та нормативно правовими актами НБУ.

Операції банків з дорогоцінним камінням не набули широкого розвитку, що пов'язано з різними чинниками. Закон України «Про Національний банк України» передбачає, що НБУ є збері гачем державного золотого запасу, а також дорогоцінних мета лів, дорогоцінних каменів, інших коштовностей. НБУ зберігаї банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні метали і камені та інші коштовності, пам'ятні та ін­вестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зон нішньому ринках без квотування і ліцензування.

Банки можуть здійснювати перевезення дорогоцінного камін­ня між установами інших банків і клієнтами, надавати послуги з відповідального зберігання, здійснювати скуповування цінностей ІЗ вставками з дорогоцінного каміння першого порядку.

17.7. ФІНАНСОВИЙ ІНЖИНІРИНГ

В економічній літературі немає єдиної думки щодо визна­чення поняття «фінансовий інжиніринг». Так, Ю. С. Масленченков пі і фінансовим інжинірингом розуміє «фінансове забезпечення Клієнта з використанням різних банківських продуктів, у тому чи­слі власних банківських фінансових технологій і фінансових ін-і ірументів ринку, яке відповідає потребам як клієнта, так і інтере-I .їм банку» . У книжці «Мировые финансы» фінансовий інжині­ринг визначається як розвиток та творче застосування фінансових пхпологій для вирішення фінансових проблем та використання фінансових можливостей². Окремі економісти під фінансовим ін­жинірингом розуміють процес цілеспрямованого розроблення но­вих фінансових інструментів або нових схем здійснення фінансо­вих операцій³.

І Іе вдаючись до аналізу зазначених вище та інших поглядів ЩОДО змісту поняття «фінансовий інжиніринг», сформулюємо ви чіачення, котре, на наш погляд, найкраще відбиває його суттє- ві риси: «фінансовий інжиніринг — це цілеспрямоване розроб- іеимя та реалізація нових фінансових інструментів та/або нових фінансових технологій, а також творчий пошук нових підходів до іч і рішення фінансових проблем за допомогою вже відомих фі- Н інсових інструментів та технологій». Можна сказати, що фінан- I опий інжиніринг допомагає банкам та іншим фінансовим посе- і" пінкам оперативніше та ефективніше реагувати на зміни, що І ' ібуваються у світі, у законодавстві та в економіці конкретної ¹ р , всередині конкретного суб'єкта господарювання.

Іа\ важимо, що фінансовий інжиніринг не слід ототожнювати І фінансовим аналізом, котрий є лише першим важливим етапом фінансового інжинірингу. Сутність фінансового аналізу полягає

Чиї іеііченков /О. С. Финансовый менеджмент в коммерческом банке: Кн. 3: Тех-і им финансового менеджмента клиента. — М: Перспектива, 1997, С. 214. \ і.іі.і ими В. Энгиар. Мировые финансы. — М: ДеКА, 1998. —С. 13. /././///,- II. А. Словарь-справочник финансового менеджера. — К.: Ника-Центр 1998 — в розчленуванні, чи розкладі, цілого на складові з метою їх ви вчення, з'ясування зв'язку між ними, проблем та їх першоїіри чин. Фінансовий інжиніринг, використовуючи результати фінан сового аналізу, відповідний власний інструментарій іа операційні схеми, а також власне розуміння проблеми, займаєть ся розробленням, конструюванням та реалізацією нових фінансо­вих інструментів та/або технологій з метою розв'язання відпові­дних фінансових проблем.

В окремих випадках способи вирішення цих проблем мають одноразовий характер, вони непридатні для повторного викорис­тання. Водночас може бути, що готове рішення фінансової про­блеми має досить широке застосування, тобто може використову­ватися значною кількістю суб'єктів господарювання. Отже, кож­ний фінансовий інструмент чи схема повинні задовольняти конк ретні потреби клієнта, у більшості випадків схеми фінансового ін жинірингу не можуть бути універсальними та уніфікованими.

З погляду практики фінансовий інжиніринг охоплює різні сфери економіки та напрями діяльності. Зокрема, відчутна роль фінансового інжинірингу в торгівлі цінними паперами та похід ними цінними паперами, особливо при здійсненні арбітражу у часі. Як правило, основою для існування похідних цінних паперів є невизначеність у майбутньому. Тому механізм випуску та обігу похідних цінних паперів пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, визначеного договором (контрактом), цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів.

У сфері корпоративних фінансів часто виникає погреба у фі нансовому інжинірингу для створення нових інструментів" або технологій захисту капіталів у разі здійснення значних за обся­гом комерційних операцій.

До проблем фінансового інжинірингу належать питання, що виникають під час злитгя або поглинання підприємств. Прикла дом такого фінансового інжинірингу можна назвати появу «про­міжного» фінансування. При «проміжному» фінансуванні інвес­тиційний банк надає кредит групі викупу на строк, доки не буде організоване фінансування на стабільнішій основі. Надаючи та­кий кредит, інвестиційний банк отримує не лише проценти, а іі комісійні доходи за надання консультаційних та інших поелуї. Водночас банк заінтересований у найскорішому поверненні кре диту, оскільки такий кредит є досить ризикованим.

Фінансовий інжиніринг відіграє значну роль в управлінні ко роткостроковими та довгостроковими інвестиціями. Зокрема, бу ли розроблені та впроваджені в практику такі інструменти, як

взаємні фонди грошового ринку, взаємні фонди та ринок РЕПО. Взаємні фонди грошового ринку продають свої паї дрібним інве-і горам, а потім об'єднують кошти для наступного інвестуван­ня _ _так само, як і традиційні взаємні фонди. Різниця полягає в и.му, що взаємні фонди грошового ринку інвестують кошти ви-ключно в низькоризиковані короткострокові інструменти грошо­вого ринку. Дохід від цих інструментів потім розподіляється між пайовиками за відрахуванням невеликих комісійних. У більшості випадків вартість паю була постійною, дивіденди сплачувалися часто, як правило, щоденно, і переглядалися щомісяця. Потім взаємні фонди грошового ринку дістали можливість виписувати чеки, що ще більше підвищило їхню привабливість.

РЕПО — це операції з продажу та купівлі цінних паперів з рі­зними датами розрахунку. Зворотне РЕПО, або угода про купів-иіо цінних паперів із зворотним продажем, є дзеркальним відо-ораженням РЕПО. Тобто РЕПО та зворотне РЕПО цс фактич­но короткострокові кредити, забезпечені базисними цінними па­перами, наприклад державними цінними паперами. Вони засто­совуються для одержання короткострокового фінансування, інве­стування короткострокових залишків готівки або одержання цін­них паперів для використання у випадку «короткого» продажу.

Значна роль фінансового інжинірингу пов'язана з обслугову-ванням населення. Тут можна назвати, зокрема, нау-рахунки, ін­дивідуальні пенсійні рахунки.

Відчутну роль відіграє фінансовий інжиніринг у фінансуванні ювнішньої торгівлі, залученні грошових ресурсів для інвестицій; покритті бюджетного дефіциту, зниженні бази оподаткування у клієнта, у тому числі у самих банків; сек'юритизації активів; управлінні ризиками тощо.

Застосування фінансового інжинірингу передбачає наявність у банків висококваліфікованих спеціалістів. Останні повинні мати відповідний рівень знань у галузях економічної та фінансової те­орії, бухгалтерської та банківської справи, юриспруденції, мате-м.ипки, статистики та оподаткування, володіти мистецтвом мо-і.уповання. Крім того, необхідно знати комп'ютерну та телекому­нікаційну техніку, бути поінформованим про наявні, розроблені фінансові інструменти та схеми, розуміти, у який спосіб їх можна використати при вирішенні поставлених фінансових проблем.

Розроблення нових інструментів або схем фінансового інжині­рингу починається, як правило, з пошуку нових концептуальних Ідей. Можливі два шляхи такого пошуку. Перший передбачає, що нею нових інструментів та схем фінансового інжинірингу можуть

_ Банківські опера чи

висувати працівники банку. Згідно з другим аналізується та уза гальнюється ситуація в економіці, на ринку грошей, дії конкурси тів, досліджуються потреби клієнтів та зміни в законодавстві тощо.

Одержані в результаті пошуку дані, ідеї, проекти схем та ін­струменти банку необхідно оцінити, зокрема, з погляду:

• відповідності стратегії тактиці банку;

• впливу ідеї на потенційну конкурентоспроможність банку і його клієнта;

—відповідності ідеї потребам, які існують у клієнтів банку, та можливостям самого банку;

— впливу, який може справити реалізація схеми фінансового інжинірингу, на активи та пасиви банку, його ліквідність та пла-тоспроможність;

—економічної ефективності схеми фінансового інжинірингу як для банку, так і для інших учасників цієї схеми;

• перспективності використання схеми фінансового інжині­рингу у майбутньому для інших клієнтів;

• впливу реалізації схеми фінансового інжинірингу на роботу окремих підрозділів банку;

—доцільності взяття банком на себе відповідних видів ризи­ку, способам їх зменшення.

Розвиток фінансового інжинірингу зумовлений низкою фак­торів, які умовно можна поділити на дві групи: екзогенні, що ді­ють ззовні відносно фірми, та ендогенні, що є внутрішніми від­носно неї і які вона частково може контролювати.

До екзогенних факторів відносять, зокрема: мінливість ціни; загальну глобалізацію ринків; податкові асиметрії; досягнення науки і технології; досягнення економічної та фінансової теорії; зміни в регулятивному законодавстві; посилення конкуренції; зниження операційних витрат тощо.

Ендогенні фактори включають у себе такі, як потреби в ліквід­ності, несхильність акціонерів і менеджерів до ризику, розбіж­ності в інтересах власників і менеджерів, розрив між високим рівнем професіоналізму керуючих інвестиціями та поверхневим рівнем підготовки старшого персоналу.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

/ - ,/і/л 17 Операції з надання банківських послуг 503

-] у чому полягає сутність посередницьких послуг^банку?

4. Охарактеризуйте консультаційні та інформаційні послуги

банків. . ₀

5. Що таке довірчі послуги банків/

6. Охарактеризуйте види довірчих послуг.

7. У чому полягають послуги банків щодо зберігання шниоетеи?

8. Охарактеризуйте послуги банків з дорогоцшними металами і а коштовним камінням.

9. Розкрийте зміст фінансового інжинірингу.

1. Охарактеризуйте основні види банківських послуг.

2. Розкрийте зміст гарантійних послуг банків.

Розділ

ОПЕРАЦІЇ ІЗ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ БАНКУ

Після вивчення цього розділу Ви зможете:

• з'ясувати сутність фінансової стійкості банку;

• мати уявлення про способи її забезпечення;

• ознайомитися з нормами і порядком обов'язкового резерву вання коштів банків;

• опанувати економічні нормативи регулювання діяльності банків;

• вміти визначити ліквідність та платоспроможність банку;

• мати уявлення про банківські ризики;

• зрозуміти порядок формування резервів для покриття МО) ливих втрат банку від активних операцій;

• ознайомитися з фінансовою звітністю банку;

• оволодіти методикою оцінювання прибутковості банку.

18.1. СУТНІСТЬ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ ТА СПОСОБИ її ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Управління сучасним комерційним банком спрямоване передусім на формування та реалізацію довгострокового (страте­гічного) плану розвитку банківської установи. Метою цього пла­ну є досягнення довгострокових конкурентних переваг банку на основі його фінансових можливостей та з урахуванням ризиків конкурентного середовища. У межах такого плану структурні підрозділи комерційного банку розробляють плани на коротко- та середньострокову перспективу, деталізують основні показники діяльності. Стратегічний план банку — це його визначена місія, мста діяльності. У цьому плані не тільки окреслені кількісні та якісні параметри діяльності банку і засоби їх досягнення, а ії передбачені виклики сьогоднішніх та майбутніх періодів, сфор­мульовані ризики, що постають як перед власне банківською установою, так і перед іншими учасниками банківського ринку, у тому числі з боку держави як законодавця, Національного банку України та інших державних регулятивних органів. Залежно від обраної стратегії комерційного банку визначаються його органі­заційна структура та кадрова політика, коло клієнтів і партнерів, вирішуються питання інфраструктури та філійної мережі, обсяги кредитно-інвестиційної та депозитної діяльності.

Комерційний банк — це суб'єкт господарювання, який здійс­нює свою діяльність щоденно. Він виконує клієнтські, міжбан-КІвські й інші операції, залучає депозити та здійснює активні опе­рації. Для ведення операційної діяльності банківській установі потрібно не тільки мати грошові кошти, а й забезпечувати необ­хідне співвідношення між групами активів і пасивів, тобто під-і римувати оптимальний рівень ліквідності та платоспроможнос-м. Результатом діяльності установи має бути прибуток як різниця між отриманими доходами та сплаченими видатками. Прибуток панку визначається за календарними періодами (місяць, квартал, рік), але при цьому заздалегідь розраховують прогнозні значення його ліквідних коштів та операційного прибутку.

Кожне управлінське рішення має забезпечити певний надли­шок, позитивне сальдо: між вкладеними та залученими коштами, мок отриманими доходами та сплаченими видатками. Тому про­цес управління охоплює різні напрями діяльності банку на відпо-іідному рівні. Так, управління ліквідністю — це створення над-111 піків ліквідних коштів для розрахункової та активної діяль­ності банку. Управління активами і пасивами спрямоване на до-вягнення необхідних пропорцій між групами активів і пасивів. І (бережні банківські управлінці не будуть спрямовувати коротко-I і рокові депозитні вклади на довгострокові іпотечні кредити, >< кільки такі кредити повернуться набагато пізніше, ніж наста-н\ и, терміни повернення короткострокових депозитів. І хоча ЗМІ­ни у законодавстві стосовно іпотеки і дають змогу використову-і ції предмет застави у вигляді іпотечних цінних паперів, що ІМіоть ознаки ліквідності, дисбаланс, незбіг між термінами залу-Иеїшя та розміщення коштів — це явна загроза банківській ліквід­ності.

()ціиювання загроз у кожній банківській установі є складовою

ці ссу управління ризиками. Банківській діяльності притаманні

рі'іпоманітні ризики, зокрема ризики неповернення кредиту чи Інвестиції, ризик знецінення вартості цінних паперів, валютний ріі'іик, ризик неотримання прибутку. Усі види ризиків мають бу­мі і иасифіковані та визначені кількісно. Між ризиками та прибу-

нию існує тісний зв'язок. Як правило, чим вищий ризик, тим

.ч п і прибуток. Але треба розуміти, що ризик — це ймовір-

і негативної події в майбутньому, яка може відбутися, а можей не відбутися. Якщо негативна подія не відбудеться, банк отри­має від операції прибуток, а якщо навпаки — втрати його будуть значними. Наприклад, неповернення кредиту у визначений тер­мін означатиме, що потрібно покривати нестачу за рахунок ін­ших залучених коштів, сплачуючи при цьому проценти. Якщо заборгованість стає безнадійною або коли неможливо реалізувати заставу, то сума цієї заборгованості взагалі списується з резервів байку. Тому управління прибутковістю — це не тільки моніто­ринг складових банківських доходів та витрат, аналіз показників прибутковості, дотримання їх нормативних значень, а й орієнтир для таких складових процесу управління, як управління активами та пасивами й управління кредитним та інвестиційним портфс лями банку.

Ще однією складовою процесу управління в банку є. управлін­ня власним капіталом. Безперечно, акціонери насамперед зацікав­лені в тому, щоб ринкова вартість акцій банку зростала. Але на скільки швидко має відбуватися це зростання? У країнах, де фун­кціонує повноцінний фондовий ринок і акції банків вільно обер­таються, їх курсова, ринкова вартість використовується як важливий чинник фінансової стійкості, міцності банку. Незначні коливання курсу, тенденція до його зростання — показник успі­шності установи, позитивний орієнтир для її вкладників та контр­агентів. Ідеться навіть не про те, що вартість акцій має постійно зростати, адже операцій із цінними паперами банків відбувається не так уже й багато. Акції західних банків зазвичай не є предме­том біржових спекуляцій. Головне в іншому — банківська уста­нова мусить одержувати прибутки, а курсова вартість її цінних паперів не повинна мати довгострокову негативну тенденцію. І за цим має стежити відповідна структура всередині банку, оскільки курсова вартість цінних паперів відображає врешті-решт прибут­ковість банку та його здатність розраховуватися з акціонерами, сплачувати дивіденди тощо.

В Україні вартість власного капіталу значною мірою викорис­товували під час оцінювання банків, які потім купували іноземні інвестори та міжнародні банківські групи. Тому банківську уста нову слід вважати фінансово стійкою тоді, коли вона відповіла⁵ зазначеним критеріям, а саме: проводить виважену прибуткову діяльність (із наявними надлишками ліквідності та створеними у потрібному обсязі резервами), дотримується необхідних співві і ношень між обсягами і строками залучених коштів та, відповім по, обсягами і строками вкладень, проводить активні операції відповідно до норм та вимог Національного банку України.

Комерційні банки повинні певну частку своїх залучених кош-іів зберігати як обов'язкові резерви. Обсяг обов'язкових резервів установлюється НБУ і визначається у відсотковому відношенні ю суми залучених коштів у національній та іноземній валютах.

Обов'язковому резервуванню не підлягають кошти, залучені від інших комерційних банків та іноземних інвестицій, отрима­них від міжнародних фінансових установ.

Проценти за залишками коштів обов'язкових резервів, що пе­ребувають на кореспондентському рахунку комерційного банку в ІІБУ, не нараховуються.

НБУ встановлені такі норми обов'язкового резервування кош­тів комерційними банками:

а) строкові кошти і вклади (депозити) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валюті— 6 %;

б) кошти вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у на- ціональній та іноземній валюті на вимогу та кошти на поточних рахунках— 8 %.

Недотримання нормативів обов'язкового резервування озна-чае здійснення банком несанкціонованої кредитної емісії, за яку встановлюється відповідна плата Національному банку України і а застосовуються заходи впливу у вигляді штрафу.

Головна мета формування комерційними банками обов'язко­вих резервів полягає в забезпеченні своєчасного здійснення пла-гежів клієнтів та підтриманні необхідного рівня ліквідності ко-

и-рційного банку.

Виконання банками вимог із резервування частки залучених Коштів сприяє передусім стабільності на вітчизняному грошово-кредитному та валютному ринках. Таке резервування використо-ву< ївся НБУ як інструмент регулювання співвідношення між пропозицією та попитом на грошові кошти, як елемент стриму­вання або нарощування кредитних коштів в економіці.

18.2. ЕКОНОМІЧНІ НОРМАТИВИ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ

У країнах з ринковою економікою держава в особі цент­ри імюго банку та відповідних уповноважених органів ставить за П і\ впровадження пруденційного банківського регулювання та н.п ияду, тобто спрямованого на забезпечення стабільності та на­шими і і банків, їхньої обачливої та розважливої поведінки, вико-и.тим байками вимог фінансової безпеки.

Комерційні банки через специфіку своєї діяльності і ризиків, що притаманні банківському бізнесу, відповідають за належний рівень стабільності у фінансовій сфері не тільки перед власними вкладниками, а й перед країною в цілому. Власний капітал банків становить невелику частку їхніх сукупних ресурсів. У зв'язку з цим платоспроможність і ліквідність банків є поняттями віднос­ними, вони ґрунтуються на припущенні, що вкладники не вилу­чать своїх коштів із банків одночасно. Проте економічна ситуація в країні може скластися так, що вилучення значних сум коштів вкладників із банків стане реальністю, і банки, що опинилися в такій ситуації, можуть збанкрутувати. У свою чергу, банки-банкрути тісно пов'язані з іншими байками через систему міжба-нківських розрахунків. Нездатність банків виконати свої зо­бов'язання перед вкладниками потягне за собою порушення гро­шового обігу з вірогідним ризиком перейти у кризу банківського сектору, а потім і в загальноекономічну кризу країни.

Основні завдання банківського регулювання полягають у то­му, щоб забезпечити:

• стабільність та надійність банківської системи;

• захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління банками та шахрайства;

• створення конкурентного середовища у банківському секто­рі. Завдяки банківській конкуренції знижуються процентні ставки за кредитами, підвищуються процентні ставки за депозитами, розширюється спектр банківських послуг, запроваджуються нові банківські технології;

• відкритість політики і діяльності банківського сектору в ці­лому і в кожному банку окремо;

• підтримування необхідного рівня стандартизації і професіо­налізму в банківській системі, забезпечення ефективної діяльнос­ті банків і запровадження технологічних нововведень в інтересах споживачів банківських послуг.

Необхідність банківського регулювання в умовах ринкової економіки не виключають саморегуляції банківського сектору через ринкові механізми.

Серед інструментів суто економічного регулювання діяльності банківського сектору, грошово-кредитної системи України НБУ за­стосовує економічні нормативи та норматив резервування коштів па кореспондентському рахунку комерційного банку в НБУ. Через економічні нормативи так чи інакше характеризуються діяльність банківської установи, рівень її надійності, ліквідності, оцінюються активи та пасиви, співвідношення між їхніми окремими групами.

Національний банк України регулює діяльність комерційних банків, установлюючи вимоги щодо мінімального розміру капі­талу, нормативів капіталу, ризику, інвестування, розпорядження валютною позицією, обов'язкового резервування коштів банків­ською системою.

Основним елементом капіталу комерційного банку є статут­ний капітал. Національний банк України встановлює вимоги що­до мінімального розміру статутного капіталу комерційного ба­нку на час його створення і реєстрації. Національний банк України одним із своїх головних завдань визначає збільшення мінімального статутного капіталу банку, і вже багато років спо­стерігається тенденція до зростання цього показника.

Важливим показником фінансового стану банку є регулятив­ний капітал (НІ). Він має забезпечувати захист вкладів, фінансо­ву стійкість і стабільну діяльність банку та є джерелом покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, які банк бере на себе і; процесі діяльності.

Одним із важливих інструментів вимірювання міцності фінан­сового стану банку та його надійності є нормативи капіталу [но­рматив адекватності регулятивного капіталу (Н2) і норматив аде­кватності основного капіталу (НЗ)].

Норматив адекватності регулятивного капіталу Н2 визнача-еться як відношення регулятивного капіталу до сумарних активів та певних позабалансових інструментів, зважених за ступенем кредитного ризику та зменшених на суму створених відповідних резервів під нестандартну заборгованість за всіма активними операціями. Значення Н2 має бути не меншим 10 %.

Для розрахунку показника адекватності регулятивного капіта­ну банку його активи поділяються на п'ять груп за ступенем ри­зику та підсумовуються з урахуванням відповідних коефіцієнтів іваження (0 %, 10, 20, 50 і 100 %).

До першої групи активів із ступенем ризику 0 % входять най­більш ліквідні активи:

• готівкові кошти;

• банківські метали;

• кошти в Національному банку;

• боргові цінні папери центральних органів виконавчої влади, що рефінапсуються та емітовані Національним банком;

• нараховані доходи за борговими цінними паперами, що ре-фінапсуються та емітовані Національним банком;

До другої групи активів із ступенем ризику 10 % входять:

• короткострокові та довгострокові кредити, надані централь­ним органам виконавчої влади;

• нараховані доходи за кредитами, надані центральним орга­нам виконавчої влади.

До третьої групи активів зі ступенем ризику 20 % входять:

• боргові цінні папери місцевих органів виконавчої влади, що рефінансуються та емітовані Національним банком;

• боргові цінні папери місцевих органів виконавчої влади в портфелі банку на продаж та на інвестиції;

• кошти до запитання, розміщені в банку, який має офіційний кредитний рейтинг не нижчий, ніж інвестиційний клас;

• нараховані доходи за коштами до запитання, що розміщені в банку, який має офіційний кредитний рейтинг не нижчий, ніж ін­вестиційний клас;

• короткострокові кредити та депозити, розміщені в банку, який має офіційний кредитний рейтинг не нижчий, ніж інвести­ційний клас, а також нараховані доходи за такими кредитами та депозитами.

До четвертої групи активів зі ступенем ризику 50 % нале­жать:

• кошти до запитання та нараховані на них доходи в інших банках, що не належать до інвестиційного класу;

• короткострокові та довгострокові кредити, надані місцевим органам виконавчої влади;

• нараховані доходи за кредитами, надані місцевим органам виконавчої влади;

• гарантійні депозити в інших банках (покриті);

• зобов'язання з кредитування, надані банками, та інші зо­бов'язання, які надані клієнтам;

• валюта та банківські метали, куплені, але не одержані.

До п'ятої групи активів зі ступенем ризику 100 % відносять найменш ліквідні активи, такі як:

• прострочені нараховані доходи;

• депозити, розміщені в інших банках, що не належать до ін­вестиційного класу;

• гарантійні депозити в інших банках (непокриті);

• прострочена кредитна заборгованість;

• короткострокові кредити, які надані іншим банкам, що не належать до інвестиційного класу;

• термінова та пролонгована кредитна заборгованість;

• сумнівна дебіторська заборгованість.

Регулятивний капітал банку (НІ) складається з основного (1-го рівня) та додаткового (2-го рівня) капіталу.

Основний капітал вважається незмінним і таким, що не підля­щі передаванню, перерозподілу і повинен повністю покривати поточні збитки.

Додатковий капітал має менш постійний характер і його роз­мір піддається змінам.

Основний капітал складається з таких елементів:

• фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;

• резерви, створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку;

• дивіденди, направлені на збільшення статутного капіталу;

• емісійні різниці;

• резервні фонди, що створюються згідно з законами України;

• загальні резерви, що створюються під певизиачений ризик для проведення банківських операцій;

'Загальний розмір основного капіталу може бути зменшений на і уму недосформованого резерву під можливі збитки. У разі отримання збитків від діяльності їх сума також зменшує розмір

основного капіталу.

Додатковий капітал складається з таких елементів:

• резерви під стандартну заборгованість інших банків;

• резерви під стандартну заборгованість клієнтів за кредитни­ми операціями банків;

• результат переоцінки статутного капіталу з урахуванням ін­дексу девальвації чи ревальвації гривні;

• результат переоцінки основних засобів;

• прибуток поточного року;

• прибуток звітного року, що очікує затвердження;

• еубординований капітал;

• нерозподілений прибуток минулих років.

У розрахунку загальної суми регулятивного капіталу загаль­ний розмір додаткового капіталу не може бути більшим ніж 100% основного. Розмір субординованого капіталу не може пе-ревищувати 50 % розміру основного капіталу.

Якщо банком придбані цінні папери з нефіксованим прибут-і ом для продажу, зроблені інвестиції в капітал інших банків, то розмір регулятивного капіталу зменшується на балансову вар-і ість таких активів за вирахуванням сформованого резерву.

Крім нормативів НІ та Н2, банки розраховують такі нормати­ви : адекватності основного капіталу (НЗ), миттєвої ліквідності НІ І), поточної ліквідності (Н5), короткострокової ліквідності

512 Банківські операції

(Н6), максимального розміру кредитного ризику на одного конт­рагента (Н7), великих кредитних ризиків (Н8), максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), максимального сукупного розміру кредитів, гаран­тій та поручительств, наданих іисайдером (Н10), інвестування в цінні папери окремо за коленою установою (НІ 1), загальної суми інвестування (НІ2).

Для зменшення валютного ризику в діяльності банків устано­влені нормативи ризику валютної позиції: ризику загальної від­критої валютної позиції банку (Н13), ризику загальної довгої від­критої валютної позиції (НІ3-1), ризику загальної короткої відкритої валютної позиції (Н13-2).

Норматив адекватності основного капіталу банку (НЗ) розра­ховується як відношення основного капіталу до загальних акти­вів банку, зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями банків.

Загальні активи банку для розрахунку адекватності основного капіталу банку включають:

• готівкові кошти;

• банківські метали;

• кошти в НБУ;

• казначейські та інші цінні папери, що рефінансуються НБУ;

• кошти в інших банках;

• дебіторську заборгованість за операціями з банками і з клієн­тами;

• кредити органам виконавчої влади, юридичним і фізичним особам;

• транзитний рахунок за операціями з клієнтами;

• цінні папери в портфелі банку на продаж і на інвестиції;

• товарно-матеріальні цінності;

• інші активи банку;

• суми до з'ясування та транзитні рахунки;

• операційні та неопераційні основні засоби.

Норматив адекватності основного капіталу НЗ має бути не меншим 4 %.

Для контролю за станом ліквідності банку НБУ встановив такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної лік відності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6).

Норматив миттєвої ліквідності (Н4) використовується для ко нтролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань. Він визначається як відношення су­ми коштів у касі та на кореспондентських рахунках до зобов'Я

/1 > ■;///// /8. Операції із забезпечення фінансової стійкості банку ^ ^

іамь банку, що обліковуються за поточними рахунками. Норма-і інше значення показника Н4 має бути не меншим ніж 20 %.

І Іорматив поточної ліквідності (Н5) використовується для ви-.1 ймення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зо-бов'язань банку. Для розрахунку Н5 ураховуються вимоги і зо-бов'язання банку з кінцевим строком погашення до 31 дня включно. Н5 визначається як відношення активів первинної та в і оринної ліквідності до зобов'язань банку з відповідними стро­ками виконання.

До активів первинної та вторинної ліквідності належать:

• готівкові кошти;

• банківські метали;

• кошти на кореспондентських рахунках у НБУ та в інших бан­ках;

• строкові депозити, розміщені в НБУ та в інших банках;

• боргові цінні папери, що рефінансуються НБУ, та цінні па-пери на продаж і на інвестиції;

• боргові цінні папери в торговельному портфелі банку, у Портфелі банку на продаж та в портфелі банку до погашення;

• надані кредити.

До зобов'язань належать:

• кошти до запитання;

• кредити, одержані від НБУ та інших банків;

• кошти бюджету та позабюджетних фондів України;

• строкові депозити клієнтів та інших банків;

• цінні папери власного боргу, емітовані банком;

• субординований борг банку;

• зобов'язання і вимоги за всіма видами гарантій;

• зобов'язання з кредитування, надані клієнтам та банкам;

• виконані гарантії та поручительства.

і Іормативне значення показника Н5 має бути не меншим ніж

40 %.

і Іорматив короткострокової ліквідності (Н6) використовуєть-і і і а я контролю за здатністю банку виконувати короткострокові юбов'язання за рахунок активів. Він визначається як відношення ліквідних активів до короткострокових зобов'язань. До розраху­нку 116 включають ліквідні активи та короткострокові зо­бов'язання з кінцевим строком погашення до одного року.

До ліквідних активів при розрахунку нормативу короткостро­кової ліквідності включаються:

• готівкові кошти;

• банківські метали;

• кошти на коррахунках у НБУ та інших банках;

• короткострокові депозити в НБУ та інших банках;

• короткострокові кредити, які надані іншим банкам;

• боргові цінні папери органів державної влади. До короткострокових зобов'язань входять:

• кошти до запитання;

• короткострокові кредити, одержані від НБУ та інших банків;

• короткострокові депозити клієнтів та інших банків;

• короткострокові цінні папери власного боргу, емітовані банком;

• зобов'язання і вимоги за всіма видами гарантій, порук, авалів;

• зобов'язання з кредитування, які надані банкам і клієнтам.

Нормативне значення показника Н6 має бути не меншим 20 %.

Діяльність банку пов'язана з численними ризиками — кредит­ним, інвестиційним, валютним, тому НБУ встановлює певні норма­тиви, які обмежують концентрацію активних і пасивних операцій.

З метою обмеження кредитного ризику, який виникає через не­виконання окремими контрагентами банку своїх зобов'язань, НБУ встановлює норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7). Він визначається як відношення суми всіх вимог банку до одного контрагента за вирахуванням фактично сформованих резервів і всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього контрагента, до капіталу банку.

До вимог банку стосовно контрагента включаються:

а) вимоги щодо банків-контрагентів:

• строкові депозити, розміщені в інших банках;

• стандартна, сумнівна та прострочена заборгованість за кре­дитами/депозитами, що надані іншим банкам, та за нарахованими доходами;

• дебіторська заборгованість інших банків;

• боргові цінні папери, випущені банками;

б) вимоги щодо інших клієнтів і фізичних осіб:

• заборгованість за кредитами;

• сумнівна та прострочена заборгованість за кредитами та за­боргованість за простроченими і сумнівними до погашення нара­хованими доходами;

• заборгованість за факторинговими операціями, фінансовим лізингом, урахованими векселями, борговими цінними паперами, акціями;

• акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком (крім вкладень у статутні фонди інших банків, на суму яких зменшено регулятивний капітал);

• дебіторська заборгованість.

До позабалансових зобов'язань, наданих банком, належать:

• гарантії, поручительства, акредитиви та акцепти, надані бан­ком;

• сумнівні гарантії та поручительства;

• зобов'язання з кредитування, надані банком.

Загальний розмір кредитного ризику, який бере на себе банк щодо будь-якого контрагента (юридичної, фізичної особи чи бан-і \) або групи пов'язаних осіб, не може перевищувати 25 % регу-гія її і в ного капіталу банку.

Для обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою споріднених (пов'язаних) контрагентів ІІІ)У встановлено норматив «великих» кредитних ризиків (Н8). і редитний ризик вважається великим, якщо сума всіх вимог бан­ку до одного контрагента або групи пов'язаних контрагентів та всіх позабалансових зобов'язань, наданих банком щодо цього ко­нтрагента або групи пов'язаних контрагентів, перевищує 10 % реї улятивного капіталу банку.

( клад вимог банку і позабалансових зобов'язань такий самий, «кий береться для розрахунку нормативу Н7.

118 визначається як відношення суми всіх «великих» кредитів Ц0 регулятивного капіталу банку. Його нормативне значення не Може перевищувати восьмикратного розміру регулятивного капі-і.і іу банку. Якщо показник Н8 перевищує восьмикратний розмір регулятивного капіталу, то вимоги до показника адекватності ре-і улятивного капіталу (Н2) автоматично підвищуються:

• у разі перевищення показника Н8 не більше ніж на 50 % во­ші подвоюються;

• якщо перевищення більше за 50 %, вимоги потроюються.

І Іевні обмеження встановлені НБУ і щодо розміру кредитного і мі аіку на одного інсайдера (Н9) і розміру сукупного кредитного ризику щодо всіх інсайдерів (НЮ). Н9 визначається як співвід­ношення суми всіх зобов'язань інсайдера перед банком та суми > і позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього іп-і пйдера, і капіталу банку. Нормативне значення показника Н9 не іоже перевищувати 5 %.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гаран­ті і,з поручительств, наданих інсайдерам (Н10), визначається як і піввідношення сукупної заборгованості всіх інсайдерів перед ¹ '.піком та позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо Ш іч інсайдерів, і капіталу банку. Нормативне значення показника ІІК) не може перевищувати 30 %.

516 ~~~_~-___-_»__«__«^^ Банківські операції

Задля обмеження інвестиційного ризику, пов'язаного із здійс­ненням інвестиційної діяльності та можливою втратою капіталу інвестора, НБУ встановлює нормативи інвестування: норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (НІ 1); норматив загальної суми інвестування (НІ2). До розрахунку но­рмативів інвестування не входять цінні папери, придбані банком:

• у зв'язку з реалізацією банком права заставодержателя;

• для створення фінансової холдингової групи за умови, що емітентом придбаних банків є інший банк;

• у результаті андеррайтингу, за умови, що придбані цінні па­пери перебувають у власності банку не більше одного року;

• за рахунок та від імені своїх клієнтів.

Норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (НИ) установлюється для обмеження ризику, пов'язаного з операціями вкладання коштів банку до статутних фондів установ, що може призвести до втрати капіталу банку.

Н12 визначається як відношення розміру коштів, які інвесту­ються на придбання акцій (паїв, часток) окремо за кожною уста­новою, до регулятивного капіталу банку.

Для обчислення цього нормативу в знаменнику до суми регуля­тивного капіталу банку додається сума вкладень у цінні папери в портфелі банку на продаж та інвестиції, що випущені банками (за вирахуванням суми сформованого резерву під знецінення таких цінних паперів), і вкладень у статутні фонди інших банків та фі­нансових установ, на суму яких зменшено регулятивний капітал.

Нормативне значення нормативу НП не може перевищувати 15%.

Порядок обчислення нормативу НІ2 аналогічний порядку об­числення Н11, а нормативне його значення становить 60 %.

Під час проведення комерційними банками зовнішньоторго­вельних, валютних, кредитних операцій, операцій на фондових і товарних біржах виникає валютний ризик у зв'язку з переходом (у розрахунках) від однієї валюти до іншої та зміною курсу націо­нальної валюти щодо іноземних валют. У процесі валютних операцій у банків виникають різні співвідношення між обсягом купівлі і продажу іноземних валют, тобто різні валютні позиції. У разі коливання курсів валют характер валютної позиції впливає на рівень валютного ризику. Для зменшення валютного ризику НБУ встановлює певні його нормативи. Серед них: норматив за­гальної відкритої валютної позиції банку (Н13), норматив загаль­ної довгої відкритої валютної позиції (НІ3-1), норматив загальної короткої відкритої валютної⁶ позиції (НІ3-2).

■',' //////18. Операції із забезпечення фінансової стійкості банку

Чалютна позиція — це співвідношення вимог (балансових і Позабалансових) та зобов'язань (балансових і позабалансових) банку в кожній іноземній валюті. За їх рівності позиція вважаєть-I її '.вкритою, у разі нерівності — відкритою. Відкрита позиція є Короткою, якщо обсяг зобов'язань за проданою валютою пере­вищує обсяг вимог, і довгою, якщо обсяг вимог за купленою ва-Гіютою перевищує обсяг зобов'язань.

При цьому довга відкрита валютна позиція у розрахунку за­пивається зі знаком плюс, а коротка відкрита валютна позиція — ч знаком мінус.

І Іорматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної Позиції банку (Н13) визначається як відношення загальної величини відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами у і рпвпевому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

За кожною іноземною валютою обчислюється підсумок за всіма балансовими і позабалансовими активами й усіма балансо-івіміі і позабалансовими зобов'язаннями банку та розраховується іагальна відкрита валютна позиція банку в гривневому еквівале-и і і окремо за кожною іноземною валютою.

Величина загальної відкритої валютної позиції банку визнача-« і вся як сума абсолютних величин усіх довгих і коротких відкри-ш\ валютних позицій у гривневому еквіваленті за всіма інозем­ними валютами.

І Іормативне значення Н13 має бути не більшим 30 %.

І Іри цьому встановлюється обмеження ризику окремо для дов-і .в' відкритої валютної позиції та короткої відкритої валютної по­ЛІЦІЇ банку:

• загальна довга відкрита валютна позиція (НІ3-1) має бути не більшою 20 %;

• загальна коротка відкрита валютна позиція (НІ3-2) має бути

ис більшою 10 %.

Для спеціалізованих банків НБУ встановлює індивідуальні нормативи регулювання банківської діяльності.

Крім регулятивної функції, економічні нормативи виконують функцію мінімізації банківських ризиків. Обмеження у прове-і. пні окремих банківських операцій у зв'язку з необхідністю до-ірпмання нормативів сприяє проведенню керівництвом банку бі п пі зваженої кредитної, валютної політики, господарської дія-п.і юс і і, змушує нарощувати резервні фонди та капітал.

За невиконання комерційними банками резервних вимог до НИХ застосовуються штрафні санкції. Невиконання економічних нормативів не передбачає сплати штрафних санкцій, але систе­матичне їх невиконання може призвести до застосування з боку НЬУ заходів адміністративного впливу, введення обмежень на виконання банком тих чи інших операцій та спричинити жорст- кіші санкції. ^v

18.3. ЛІКВІДНІСТЬ ТА ПЛАТОСПРОМОЖНІСТЬ БАНКУ

Однією з узагальнених характеристик діяльності комер­ційного банку, що відображають рівень його надійності з погляду можливості вчасно виконувати всі взяті зобов'язання, є ліквід­ність. Банк повинен постійно управляти ліквідністю, підтримува­ти її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх узятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів, строковості і валю­ти платежів. З цією метою банк мусить постійно забезпечувати потрібне співвідношення між власними і залученими коштами, намагатися формувати надійні та дешеві кредитні ресурси, про­водити виважену кредитну політику.

Ризик ліквідності — ризик недостатності надходжень грошо­вих коштів для покриття їх відпливу, тобто неможливість за пев­них умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат. Банки повинні постійно управляти ліквідніс­тю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного вико­нання всіх зобов'язань.

Поняття ліквідності банку ширше, ніж понятгя платоспромо­жності. Воно включає здатність банку виконувати не лише бор­гові й позабалансові зобов'язання, а й забезпечувати грошовими коштами своїх клієнтів. Іншими словами, ліквідність банку обов'язково передбачає платоспроможність, але, крім неї, ще й можливості вести окремі категорії активних операцій. Недостат­ній рівень ліквідності майже завжди є першою ознакою наявності в установі банку фінансових труднощів. У цій ситуації він, як правило, втрачає депозити, що зменшує його готівкові кошти та змушує реалізовувати найліквідніші активи.

Для більшості банків потреба в ліквідних коштах виникає з таких причин:

• зняття коштів з депозитів;

• заявки на отримання нових кредитів від платоспроможних клієнтів;

• операційні витрати та сплата податків у процесі продажу ба нківських послуг;

• виплата дивідендів акціонерам.

Джерелами для покриття потреби в ліквідних коштах є:

• залучення депозитів;

• дохід від продажу недепозитних банківських послуг;

• погашення раніше наданих кредитів;

• продаж активів банку;

• залучення коштів на грошовому ринку.

Погіршення ліквідності банку виражається насамперед у втра-м ним здатності надавати кредити своїм клієнтам, а також здійс­нювати деякі інші активні операції.

Банк, який не може здійснювати та розвивати свої активні Операції, не є ліквідним у широкому розумінні, але водночас та­йні банк може залишатися платоспроможним, тобто може своє-Часно здійснювати погашення своєї заборгованості перед вкла-ііпіками та кредиторами, у тому числі забезпечувати платежі (розрахунки за поточними операціями клієнтів за їхній рахунок).

Баланс банку вважається ліквідним, якщо його стан дає змогу .і рахунок швидкої реалізації активів покривати строкові зо-ім.іГязання за пасивом. Банківські управлінці повинні дотримува­ння правила: яким є пасив за строками, таким необхідно форму­лой й актив. Лише тоді забезпечується рівновага в балансі між і умою і строком вивільнення коштів за активом у грошовій фор­мі і сумою та строком платежу за зобов'язаннями банку. Однак і мі зауважити, що такий підхід до ліквідності банку веде до їмспшення його прибутковості, оскільки в цьому разі банку по-ірюїю залучати довгострокові пасиви та відповідно збільшувати і і а пі процентних витрат за ними. Разом з тим за відсутності рів-новаги за строками між активами та пасивами банк може підви­щиш прибутковість банківської установи за рахунок зменшення витрат за пасивами (залучення дешевих короткострокових паси-і 111). Ллє в цьому разі банк певною мірою ризикує: якщо змінить-і и економічна ситуація на ринку банківських капіталів, він може бути не в змозі придбати ці короткострокові пасиви, що, у свою чергу, призведе до зменшення або втрати ліквідності банку.

()мевидно, що управління банківською ліквідністю — складна п багатогранна проблема, яка не має однозначного вирішення і Іїимагає щоденного аналізу не лише банківських активів і паси-IIІ в, а й стану економіки в цілому та перспектив її розвитку.

Величина вкладень банку в прибуткові активи визначається чгом власних та залучених коштів банку. Однак уся ця сума не може бути використана для здійснення активних операцій, правління банківською ліквідністю саме й полягає в установ-

520 _к _ _ Банківські операції

ленні обсягів і напрямів розподілу вільних ресурсів та величини джерел покриття дефіциту ресурсів, тому задоволення попиту на ліквідні кошти має бути для банків пріоритетним.

Для оцінювання ризику ліквідності використовують такий по­казник, як геп, що являє собою розрив між активами і пасивами за строками, тобто строками розміщення коштів та строками, на які ці кошти залучені.

Для цього всі кошти поділяють на:

• кошти «на вимогу»;

• від 2 до 31 дня;

• від 32 до 365 днів;

• більше року.

Якщо пасиви перевищують активи, то геп від'ємний, якщо ак­тиви перевищують пасиви, то геп додатний.

Проаналізуємо дані звітів комерційних банків. Для цього ско­ристуємося методикою НБУ, за якою всі банківські установи по­ділені на чотири групи. До першої групи включені найпотужніші кредитно-фінансові установи, такі як «Приватбанк», «Райффай-зен банк Аваль», друга та третя групи — це середні банки, четве­рта група — невеликі банки, здебільшого регіонального рівня.

Аналіз показує, що з 12 банків першої групи у 2006 р. (станом на 1 вересня), тільки один банк мав додатний геп, у другій групі з 15 банків лише два мали додатний геп, із 28 банків у третій групі тіль­ки вісім мали додатний геп. Це свідчить про те, що великі та середні українські банки мають великий ризик ліквідності за позицією «ко­шти до запитання, або на вимогу». Тобто зобов'язання, які банки взяли на себе за коштами на вимогу, в цілому не забезпечуються відповідною групою активів. Ситуація з коштами терміном «до мі­сяця» дещо краща, але не набагато. Серед банків першої* та другої груп близько половини мали від'ємний геп, тобто так само тут сут­тєвий ризик ліквідності. Ті банки, що мають незбіг між обсягом за­лучених коштів з терміном повернення «до одного місяця», не за­безпечені вкладеними коштами з таким терміном повернення. Таке становище має відповідне пояснення. Для того щоб заробляти кош­ти, банки повинні свої активи робити довгостроковими. Активом банку з терміном повернення до одного місяця може бути міжбан-ківський кредит. Але такі кредити використовуються здебільшого для того, щоб не залишалися надлишки ресурсів на кінець дня. Проценти за такими кредитами мінімальні, і вони апріорі не можуть відігравати значної ролі в банківських активах (або мати значну пи­тому вагу в усіх його активах). Понад 70 % вкладень становлять кредити юридичним та фізичним особам. А такі кредити завжди до­шострокові, тобто надаються на термін, що перевищує 30 днів. \ якщо пояснення цього факту можна віднести до виправданих реалій функціонування нашої банківської системи, наявність від'ємного тепу в групі коштів «від 32 до 365 днів» та «більше року» пояснити важко. Діяльність таких банків відповідні служби банківського на­гляду повинні ретельно перевіряти.

Отже, висновок з аналізу гепу можна зробити такий. Ідеальною буде ситуація, коли геп, як різниця між групами активів і пасивів, п.- має великого додатного чи від'ємного значення, тобто між ни­ми існує збалансованість, і кожна група зобов'язань покривається ні 'і.повідною групою активних вкладень. Однак на практиці це до­знається не завжди. Необхідність заробляти прибутки спонукає банківських управлінців шукати для цього відповідні шляхи. І од­ним із таких шляхів є «розтягування» строку дії кредитної угоди па тривалий період. Житлові кредити населенню на 10—20 років з Погляду ліквідності банку — це ризиковані операції. Жоден укра­їнський банк не має довгострокових ресурсів для цього, а тому Шлях, обраний ними, цілком зрозумілий. Банки мінімізують свої ризики через заставу як матеріалізований інструмент, якому нада-ються властивості звичайних речей, а саме: можливості вільного і „ту та обміну у разі виникнення на це потреби. Застава за іпоте-чі и їм кредитом у вигляді іпотечного цінного папера вже має ці властивості. Банк може перепродати таку заставу. У перспективі і і редити можуть стати предметом обміну. У міжнародній банківсь-мп практиці такі операції дістали назву своп-контрактів.

Усі управлінські процеси в банку тісно пов'язані між собою. Іабезпечення фінансової стійкості залежить не тільки від розміру п 111 в і в та рівня їх ліквідності, збалансованості активних та паси­вних операцій. Для кожного банку важливим є те, яку політику ПІП проводить в управління активами і пасивами.

Для цього проаналізуємо дані табл. 18.1 та 18.2, взяті із звітів українських банків, за допомогою тієї самої методики НБУ.

Залежно від групи, до якої належить той чи інший банк, струк-гура його активів може відрізнятися від відповідного показника Інших банків, але не більше ніж на кілька відсотків. Тобто, про-ннапувавши дані вітчизняних комерційних банків щодо напрямів і активів, можна дійти такого висновку: структура активів є оп-гимальною для нашої сьогоднішньої банківської системи. Звичай­ності- цих активів різна, але якщо під час порівняння структу­ри активів окремого банку з наведеною вище виявиться, що І і і імення буде значним, це означатиме необхідність проведення і ив иного аналізу банківських звітів та окремих показників.

Аналізуючи групи банківських зобов'язань, можна дійти висно­вку, що на відміну від структури активів, на структуру пасивів сут­тєво впливає група, до якої належить банк. Банки залучають кошти на різних ринках позичань, із розвитком грошової інфраструктури країни джерела банківських зобов'язань стають дедалі різноманіт­нішими. Зростають обсяги депозитів фізичних осіб. Із наведеної таблиці видно, що питома вага коштів населення вже дорівнює, а в і яких банках навіть перевищує частку коштів суб'єктів господа­рювання. Однак умовою для роботи з фізичними особами є розви-ц\ і ість філійної мережі банку, а таку можливість мають тільки се-і і пі та великі банки. Для банків невеликих, зрозуміло, такий і - сурс теж використовується, а для деяких, він, мабуть, чи не єди­ний. Ллє відсутність цілої низки можливостей, яка є у великого ба­ні •. (спеціальні програми щодо роботи з населенням, можливості розрахунку за комунальні та інші послуги, карткові програми то­ню), не робить їх більш конкурентними. Великий банк може дозво-іп і п собі, наприклад, залучати за рахунок облігацій кошти на сві­тних грошових ринках, банк середній (як правило) або невеликий ІНКОЇ можливості не має. Річ у тім, що великі банки мають потужні і і 11.кісні показники. Це дає їм можливість отримувати рейтинги ві-іомих світових рейтингових систем або високі внутрішні рейтинги і раїиських рейтингових систем. Для невеликих банків такої мож­ні пості немає, тому структура їхніх ресурсів має інший вигляд.

Кожна банківська установа обирає власну стратегію в управ­ити активами та пасивами насамперед виходячи із поставлених II іапь та існуючих для цього можливостей. Розглянуті прикла-пі показують, що структури активів та пасивів, питома вага 1)1 ремих їх видів у цілому по банківській системі для банків різ­ни і рун збігаються. Тобто існують оптимальні співвідношення, II п банківські управлінці дотримуються. Але за кожною влас-

о стратегією в управлінні активами та пасивами стоять сучасні

Н годи, які за багато років пройшли апробацію у колі банківсь-| и установ розвинутих країн світу. По суті, останні 16 років іс-N і 11111 м системи комерційних банків у нашій країні — це спроби н юеовування міжнародного банківського досвіду. Існує кілька підходів до управління ліквідністю банків:

• управління ліквідністю через управління активами (забезпе- N н ліквідності за рахунок активів);

• \ правління пасивами (використання позичених ліквідних н для задоволення попиту на грошові кошти);

• управління активами і пасивами (збалансоване управління пі иі щгістю).

¹ іратегія управління ліквідністю через управління активами, II правило, використовується невеликими банками, вони вважа-і"іі. п. п метод менш ризикованим (але й менш прибутковим), ніж і і по грунтується на залученні ліквідних коштів. 11' п метод грунтується на тому, що метою управління є підтри-II і рівня необхідної ліквідності. Це — головна мета, їй підпоряд-ютьея інші. Установа опікується більше рівнем надійності та

11\ здійснює їх моніторинг і контролює свої ризикові позиції, а Гакож ураховує взаємозв'язки між різними категоріями (видами) ризиків.

Мета управління банківськими ризиками — сприяти підви-щенню вартості власного капіталу банку, одночасно забезпечую­чи досягнення цілей багатьох зацікавлених сторін, а саме: клієн­ти і а контрагентів; керівників; працівників; спостережної ради й акціонерів (власників); органів банківського нагляду; рейтинго-ВИХ агентств, інвесторів та кредиторів; інших сторін.

Процес управління ризиками охоплює всі види діяльності ба­ні у. які впливають на параметри його ризиків та має бути безпе-рервним процесом аналізу ситуації та оточення, в яких виника­ної, ризики, і прийняття управлінських рішень щодо впливу на ОВМІ ризики та/або на рівень уразливості (експозиції) банку до та­ких ризиків.

Управління ризиками має відбуватися на тому рівні організа­ції де ризик виникає, а також (за допомогою функцій незалежної Перевірки і контролю ризиків) на найвищих рівнях управління і на рівні спостережної ради.

Етапи процесу управління банківськими ризиками

Існує п'ять взаємопов'язаних етапів процесу управління банківськими ризиками:

• ідентифікація (виявлення) ризику;

• кількісна та якісна оцінка (вимірювання) ризику;

• мінімізація ризиків;

• контроль за ризиком;

• моніторинг ризику.

Незалежно від своєї структури кожна система управління ри­пі камп має включати такі елементи:

виявлення ризику. Належне виявлення ризику — це насампе-|н і визнання та розуміння наявних ризиків або ризиків, що мо-іи, виникнути у зв'язку з новими діловими ініціативами. Вияв-і. мни ризику має бути постійним процесом, що має здійсню-п.і і ися як на рівні окремої операції, так і на рівні портфелів;

вимірювання ризику. Точне і своєчасне вимірювання ризиків є Надзвичайно важливим компонентом ефективного управління і м ні імп. Банк, який не має системи вимірювання ризиків, має і му здатність контролювати ризики або здійснювати їх мо- ринг. Крім того, розвиненість інструментів управління ризи- ками які використовує банк, має бути адекватною складності і

стійкості своїх позицій, ніж завданням максимізації прибутку. Та­кий метод забезпечує сталий, прогнозований розвиток.

В умовах постійної конкурентної боротьби за банківські ре сурси ризик подорожчання ресурсів порівняно з минулими періо­дами спричинює значні структурні зрушення в управлінні самої банківської установи. Депозитні підрозділи відокремлюються в самостійні структури, на яких покладається завдання залучати якомога більше коштів. Організовуються «банківські супермар­кети» з продажу банківських продуктів населенню чи підприєм­цям. Головним завданням є забезпечення дедалі більшого обсягу ресурсів. Так, процес управління переважно зосереджується на вдалому управлінні пасивами, їх обсягами та процентними став­ками, рівню та коливанню яких приділяється основна увага.

Застосовуючи стратегію управління пасивами, банк певного мірою ризикує, бо, по-перше, процентні ставки на грошовому ринку мають тенденцію до змін, а по-друге, немає стовідсоткової гарантії, що банк буде в змозі у разі потреби в ліквідних коштах придбати їх за сприятливою ціною чи придбати взагалі.

Зосередження уваги на пасивах — це об'єктивний процес, який проходять усі банки. Але вища майстерність банківських мене­джерів полягає в опануванні елементів збалансованого управління ліквідністю.

Відповідно до методу збалансованого управління ліквідністю частина запланованого попиту на ліквідні кошти накопичується у вигляді високоліквідних цінних паперів і депозитів в інших бай­ках, тоді як інші потреби в ліквідних коштах забезпечуються за рахунок попередніх угод, домовленостей про відкриття кредит­них ліній з іншими банками-кореспондентами. Поточні потреби в ліквідних коштах покриваються за рахунок залучення коротко строкових позик на грошовому ринку.