2.2. Зародження демократичної опозиції в лавах кпрс наприкінці 1980-их років та поява перших неформальних груп та об’єднань

Початком формування організованої політичної опозиції в СРСР в роки «перебудови» слід вважати наростання спочатку у верхніх ешелонах партійно-державної влади, а згодом і в окремих прошарках суспільства супротив курсу горбачовських реформ. Зробивши ставку на радикальні економічні перетворення в господарському житті країни шляхом демократизації управління народним господарством на всіх рівнях, нове керівництво несподівано для себе зіткнулося із наростанням суспільного невдоволення у всій країні. Дефіцит товарів широкого вжитку, постійне підвищення цін робило непопулярними реформи внутрішнього життя СРСР серед простого народу. В певних прошарках суспільства посилювалася побоювання, пов’язані з тим, що така «перебудова» означає відхід від традиційних основ соціалізму. Невдоволеність в суспільстві на рубежі 1987-1988 років була викликана не стільки темпами, скільки напрямом перетворень. Багатьм ставало зрозуміло, що намічається боротьба за головне питання: що ж потрібно робити – покращити соціалізм и реставрувати капіталізм? Лютневий (1988 року) пленум ЦК , здавалося б дав чітку відповідь: від марксизму-ленінізму, від того, що завойовано народом, партія ні на крок не відступає, намагаючись відродити ленінське обличчя соціалізму. Як наслідок на кардинальні, завідомо непопулярні кроки нове партійне керівництво так і не наважилося.

Масла у вогонь додали спроби Горбачова реформувати стару партійно-номенклатурну систему влади в СРСР. Кампанія спрямована проти окремих представників раніше недоторканої касти партфункціонерів стала серйозним викликом пануючому режиму і заклали основи для початку протистояння всередині партійної верхівки КПРС. Послідовне витіснення із політбюро ЦК КПРС представників старої «брежнєвської гвардії», розгортання нищівної критики не лише старого бюрократичного стилю роботи партфункціонерів, але й невиправданих привілеїв в середовищі вищого чиновництва, їх зловживання владою та службовим становищем лише негативно налаштувало партійно-господарський апарат та представників силових структур проти нового генсека та його курсу. Одночасно все помітніше почало проявлятися нетерпіння радикалів в лавах політбюро, невдоволених характером та темпами реформ.

«Перебудова» планувалася як обмежена у часі, впорядкована і контрольована вищим партійним керівництвом операція, в ході якої саме перебудовується, покращується «старий будинок», а а не «зводиться новий», принципово іншої конструкції. Тому опозиційні новому офіційному курсу політичні сили практично з самого початку його реалізації отримали можливість критикувати цей «центристський» стратегічний план як справа – з позиції ліберальної демократії – за недостатню демократизацію та лібералізацію всіх сфер суспільного життя і звичайно за принципові помилки у вирішенні проблем роздержавлення, розвитку приватної власності, монопольної партії на владу, так і зліва – з позиції ортодоксального комунізму – за поспішну малопрогнозовану демократизацію та лібералізацію, здатну відвести суспільну свідомість від «соціалістичного вибору» та комуністичної перспективи.

З самого початку «перебудови» в політбюро ЦК йшло формування двох напрямів опозиції: демократичної ( радикал-реформаторської) на чолі з А. Яковлєвим, що поділялася на угрупування радикалів, які робили ставку на ліберальні цінності, які панували у більшості розвинених індустріальних та постіндустріальних суспільств, на радикальний розрив із радянським та соціалістичним минулим та поміркованих, які прагнули з метою збереження соціалістичної моделі розвитку суспільства демократизувати, осучаснити її радянську версію. З іншої сторони консервативна ( ортодоксально-комуністична) опозиція, лідером якої виступив Є. Лігачов. Вона виступала за збереження соціалістичних цінностей в тому вигляді, в якому вона склалася в Радянському Союзі; при цьому вона ратувала за посилення авторитарних командно-адміністративних характеристик існуючої комуністичної системи, за надання їй по суті неосталінських рис.

Ортодоксальна комуністична течія відкрито кинула виклик Горбачову та його курсу лише у березні 1988 року у зв’язку із публікацією в газеті «Радянська Росія» статті Н. Андрєєвої «Не можу поступитися принципам», де керівництво країни звинувачувалося у відступах від фундаментальних принципів соціалізму. Викладач ленінградського інституту Андрєєва рішуче засудила «архітекторів» «перебудови» за втрату класового підходу і спробу під виглядом «покращення соціалізму» насадити у країні ворожу ідеологію та державний лад. Стаття викривала протиріччя між деклараціями колективного партійного органу та його реальною політикою. Стаття отримала офіційне засудження на сторінках партійної газети «Правда» і була названа « маніфестом антиперебудовчих сил». 5 квітня 1988 року було опубліковано відповідь на скандальну статтю консервативних сил під промовистою назвою «Принципи «перебудови»: революційність мислення і дії», авторство якої належало лідеру соціал-демократичної опозиції в КПРС А. Яковлєву. В ній один за одним були повністю відкинуті всі положення Андрєєвої. Сталінській ортодоксії протиставлялися принципи поміркованого демократичного соціалізму. Сенс «перебудови», доводила стаття в «Правді», полягала не в реставрації капіталізму, а в тому щоб «повернутися до ленінських принципів, що включали в себе демократію, соціальну справедливість, госпрозрахунок, повагу до життя, честі та гідності особи». Ідеологічна суперечка навколо статті Андрєєвої остаточно закріпила розкол та різку поляризацію двох опозиційних сил в політбюро – консерваторів (ортодоксально-комуністичну течію на чолі з Є.Лігачовим) та радикал-реформаторів (на чолі з А. Яковлєвим), яка ґрунтувалася на різному розумінні основних завдань «перебудови».

Після виходу скандальної статті Н.Андрєєвої у верхніх ешелонах влади починає формуватися нова опозиційна сила правлячому режиму - Рух за «радикальну реформу КПРС». Новий напрям репрезентувала створена у Москві у 1988 році Міжклубна партійна організація, що об’єднала тоді декілька десятків членів КПРС, що брали участь у політизованому «неформальному» русі і ставила собі за мету домогтися позачергового з’їзду партії, який повинен був розмежуватися з «консерваторами» та замінити «консервативний склад ЦК». З діяльності цього партійного клубу почалася смуга створення «неформальних» організацій всередині КПРС, що виступили з ініціативами її негайної реформи. Стимулювали таку діяльність відсторонення компартій від влади у країнах колишньої соціалістичної співдружності, а також утворення самостійних компартій Литви, Латвії, Естонії та інших республік, що самостійно вийшли із складу КПРС та вимушені були поступитися своїми позиціями масовим громадським політичним організаціям. Всі ці події свідчили про те, що КПРС остаточно втратила свою політичну єдність. Почався процес її розпаду на окремі республіканські компартії, які поступово також продовжували втрачати свої лідируючі позиції на місцях. До того ж все більше членів партії стали брати участь у створенні та здійсненні керівництва різними політичними організаціями, опозиційними самій КПРС, значна група депутатів-партійців в корпусі народних депутатів СРСР виступала з вимогами на лише ліквідації монополії КПРС на владу в суспільстві, а й ліквідацію самої Компартії. Партійно-державна еліта всередині самої компартії все більше диференціювалася на окремі, опозиційні Горбачову угрупування. Так, підтримуючи курс перебудови в цілому, помірковані реформатори (Н.Рижиков, Л.Албакін та інші) прагнули виробити достатньо зважений поетапний перехід до ринкової економіки, намагаючись радикально реформувати партію. Друга група (Є.Лігачов, І. Полозков, В.Чєбриков, М.Соломєнцєв) також уявляли у вищому керівництві партії нову команду Горбачова. Проте під курсом реформ вони бачили лише фасадний ремонт існуючої системи. Була в керівництві партії і третя група політиків (А.Яковлєв, Е.Шеварнадзе, Б.Єльцин), яка радикально переоцінивши свої погляди та переконання виступала за створення принципово нової, заснованої на ліберально-демократичних цінностях суспільно-політичної системи. До середини 1989 року, стало зрозуміло, що КПРС стала «міжпартійним будинком», всередині якого в тій чи іншій мірі організованості утворилися майже всі політичні течії та напрями, які існували у суспільстві, майже паралізованим опинився Устав КПРС, а Програма перестала слугувати інтегратором ідейної єдності для членів партії.

У партії формується ряд ідейно-політичні течій:

1. сталінська (виступала на захист Сталіна та його політики);

2. ортодоксально-комуністична, яка ставила за мету збереження, або відновлення «ідейної чистоти» марксизму-ленінізму, та боролася за «комуністичні орієнтири «перебудови» та здійснення на практиці ленінських ідей)

3. марксистко-ленінська, яка вважала необхідним очищення КПРС і повернення до витоків справжнього марксизму-ленінізму

4. реформаторсько-комуністична, яка виступала за оновлення КПРС на основі демократичного соціалізму, та вбачала свій ідеал у ідеях соціалістичного інтернаціоналу (прибічники Горбачова).

5. Демократична ( радикально-реформаторська), спрямувала свої зусилля на зміну політичної системи країни на демократичних засадах.

На основі цих течій у лавах КПРС протягом 1988-1990 років формуються різноманітні внутрішньопартійні угрупування фракційного типу - платформи. Можна виокремити наступні ідейно-політичні платформи в КПРС:

1. Міжрегіональна депутатська група (МГД) стала першою радянською легальною парламентською опозицією КПРС. Демократична фракція була сформована під час І з’їзду народних депутатів навколо кандидатів від Москви А.Д.Сахарова, Ю.М.Афанасьєва, Г.Х.Попова, що стояли на демократичних позиціях. У липні 1989 року відбулася перша конференція МДГ, на якій було обрано Координаційну раду із 25 учасників і прийняті «Тези до програми практичної діяльності по поглибленню і реалізації «перебудови»». Співголовами МГД було обрано Б.М.Єльцина, ЮМ. Афанасьєва, В.А.Пальма, А.Д.Сахарова. У вересні 1989 року була прийнята Платформа депутатської групи, яка вимагала відміни шостої статті конституції СРСР про керівну та спрямовуючу роль КПРС у суспільстві, демократизацію виборчої системи, прийняття демократичного закону про друк, закони про землю та власність, підписання нового Союзного договору. Міжрегіональна депутатська група суттєво вплинула на формування загальної програми демократичного руху в рамках КПРС, в тому числі на процес занепаду ідеології «істинного соціалізму», що переважала в русі у 1987-1988 роках. Значною мірою на основі платформи МДГ були побудовані програмні документи проголошених в жовтні 1989 року Народного Фронту РСФРР (конфедерації демократичний рухів Росії) і Міжрегіональної асоціації демократичних організацій (МАДО – коаліції демократичних рухів СРСР), а також виборчого блоку «Демократична Росія» у січні 1990 року. Перемога останнього на виборах у березні 1990 року започаткувало в РСФРР курс на демократизацію, декомунізацію та суверенізацію республіки. В результаті відсутності загальноприйнятої програми дій МГД чисельність депутатської групи почала неухильно скорочуватися, що призвело до її розпаду у серпні 1991 року.

2. Демократична платформа – представляла демократичну радикально-реформаторську альтернативу ортодоксально-комуністичній опозиції в КПРС. Демплатформа» була утворена у грудні 1989 року на основі партклубів, неформальний організацій, об’єднавших членів КПРС, що виступали на підтримку «перебудови» та М.С.Горбачова. В координаційну раду нової організації ввійшло близько 50 чоловік, серед них такі відомі діячі як лідери Міжрегіональної депутатської групи Ю.Афанасьєв, Б.Єльцин, Т.Гдлян, М.Іванов, М.Травкін, І.Чубайс, В.Шостаковський. Спочатку Демплатформа виступала за радикальну демократизацію КПРС, розраховуючи з часом перетворити її на парламентську партію з фракціями, як основа для майбутніх соціал-демократичних партій західного типу. В ході ХХVIII з’їзду КПРС у липні 1990 року під тиском прибічників ортодоксально-комуністичної течії демплатформа розкололася на дві самостійні фракції: «комуністів-реформаторів» та «радикалів». Перша на чолі із Г.Гусєвим виступала за демократизацію внутрішньопартійного життя в складі КПРС. Ця частина комуністів спільно із групами «Молоді комуністи», «Альтернатива», «Лівий центр» утворили об’єднання «Демократична єдність». Друга, очолювана В.Шостаковським та В.Лисенко обнародували заяву про необхідність організаційного виходу із КПРС тих її членів, які були незгодні з консервативною програмою партії. Весь післяз’їздовий період прибічники течії займалися організаційною та пропагандистською роботою по створенню нової партії, заснованої на принципах соціал-демократії і лібералізму - партії центру між Демократичною партією Росії і Соціал-Демократичною партією російської Федерації. У жовтні 1990 року «Демократична єдність» та Демплатформа утворили Демократичний рух комуністів. Із цього руху у серпні 1991 року була утворена політична партія нового типу «Народна партія «Вільна Росія»»

3. Марксистська платформа (МП), що утворилася на базі марксистсько-ленінської та реформаторсько-комуністичної течії у березні-квітні 1990 року. Її засновниками стали ряд неформальних марксистських клубів після Всесоюзної конференції парт клубів та парторганізацій у січні 1990 року, на якій була утворена «Демократична платформа в КПРС». Не погодившись із курсом, визначеним на конференції комуністи, що стояли на позиціях марксизму (Клуб марксистських досліджень – А.Бузгалін, Фонд соціальних ініціатив – С.Скворцов, комуністична секція Московського парт клубу – А. Пригарін, А.Колганов та інші) провели конференцію прибічників «Марксистської платформи в КПРС», на якій основними принципами платформи були оголошені «соціалістичний вибір», «комуністична перспектива», «суспільна власність на засоби виробництва», «влада Рад». Її прибічники виступали за консолідацію усіх здорових сил країни у боротьбі за комуністичні орієнтири «перебудови», широку підтримку комуністичного змісту Програми КПРС, вивчення та пропаганду марксистсько-ленінського спадку та повернення до ідеалів істинного марксизму-ленінізму. До серпня 1991 року всередині єдиної платформи виокремилося дві течії. Одна з них на чолі з А.Пригаріним, зайняли більш ліві позиції та виступала за союз із Об’єднаним фронтом трудящих та Рухом комуністичної ініціативи, прагнучи вести радикальну боротьбу проти антирадянізації, антикомунізму та наклепу на марксистсько-ленінське вчення, проти антисоціалістичного плюралізму та спроб відкинути країну до буржуазної демократії. Інша течія на чолі З А.Бузгаліним та А.Колгановим займали біль помірковану та менш ортодоксальну позицію та прагнули до зближення із демократичним рухом, виступаючи за демократизацію суспільного життя на основі широкого самоуправління трудящих на місцях, ринкові засади економіки та створення нової партійної організації, замість спроб реанімувати КПРС. Після серпня 1991 року «Марксистська платформа» не припинила свого існування і зберегла статус самостійної організації.

4. Рух комуністичної ініціативи (РКІ В КПРС) утворений на базі ортодоксально-комуністичної течії в КПРС за ініціативи ІІІ з’їзду комуністів Росії та Російської комуністичної партії (РКП) у жовтні 1990 року. У «Ініціативній Комуністичній програмі дій «за відродження радянської соціалістичної Росії» РКІ говорилося, що платформа створена для відродження комуністичних начал в КПРС, а також для боротьби з антикомуністичними, демократичними тенденціями в партії і з «капіталізацією радянського суспільства». Якщо Марксистська платформа вагалася між ортодоксально-комуністичними та реформаторсько-комуністичними течіями в КПРС, то РКІ одразу зайняла ортодоксальні позиції. Воно формувалося паралельно з комуністичною партією РСФРР і в цілому розділяло комуністичні позиції ЦК. В склад вищого виконавчого органу – Оргбюро руху входили відомі своїми ортодоксальними поглядами противники політики М.Горбачова – Ю.Тєрєнтьєв, А.Сєргєєв, В.Тюлькін, В.Долгов, А.Золотов, М.Попов, В.Міхнович, Г.Ребров та інші. На базі руху у квітні 1990 року була утворена Російська комуністична робітнича партія (РКРП). Планувалося створити фракції депутатів Рад всіх рівнів і Ради комуністичної ініціативи на місцях. Лідери та ідеологи РКІ публікувалися в газетах «Радянська Росія, «Воля», «Блискавка», «Єдність» і в місцевих виданнях.

5. Більшовицька платформа – найбільш консервативна, в ортодоксально-комуністичній течії, заснована у липні 1991 року на Всесоюзній конференції в Мінську. всесоюзне товариство «Єдність – за ленінізм та комуністичні ідеали», створене у травні 1989 році, на підтримку листа Н.Андрєєвої «Не можу поступитися принципам». Прибічники Більшовицької платформи оголосили себе «спадкоємцями і наступниками революційно-пролетарської, ленінської лінії в КПРС». Були прийняті резолюції «Про недовіру Генеральному Секретарю ЦК КПРС Михайлу Горбачову» і Декларація «Про утворення Більшовицької платформи в КПРС». Платформа рішуче відкинула всі викривлення марксизму-ленінізму поставила собі за мету вести непримиренну боротьбу із опортуністами, ревізіоністами, антикомуністами та наклепом на марксистсько-ленінське вчення, проти всіх проявів націоналізму, космополітизму, економічної та духовної експлуатації людини людиною». Її економічна програма передбачала заперечення ринкової економіки, повсюдне зниження витрат на народногосподарський комплекс за рахунок підвищення продуктивності праці, зростання науково-технічної оснащеності виробництва і зниження роздрібних цін на товари. БП в КПРС створювалася на базі всесоюзного товариства «Єдність – за ленінізм та комуністичні ідеали», провідну роль в якому грали тепер достатньо відомі Н.Андрєєва, В.Клушин, Т.Хабарова, М.Рахманов. Якщо Марксистська платформа і Рух комуністичної ініціативи кожний по своєму боролися «за чистоту марксизму-ленінізму, то Більшовицька платформа рішення всіх проблем бачила у поверненні російського суспільства до сталінізму.

Таким чином КПРС вимушена була піти на «внутрішню перебудову» і погодитися із народження у її надрах політичної опозиції правлячому режиму. І хоча одні лідери партії не хотіли цього помічати, інші боячись негативних наслідків для себе намагалися применшити небезпеку для КПРС цього явища, залишається фактом, що опозиціонери прикриваючись різноманітною демократичною фразеологією були виразниками інтересів нових соціальних груп в країні. Тому першою важливою особливістю процесу формування багатопартійної системи в СРСР було те, що у 1980-ті роки в КПРС в умовах «перебудови» виникла «соціал-демократична опозиція» як продукт реформізму до якого закликав Горбачов.

Тенденція демократизації поступово призводила до помітного підвищення демократичної свідомості радянського народу всередині якого як реакція на спроби перетворення соціально-політичної та економічної системи СРСР початі «зверху» Горбачовим, починають виникати перші самодіяльні неформальні організації та об’єднання громадян, які ставили собі за мету поглиблення та підтримку «перебудови». Ускладнення соціальної структури суспільства в 70-ті-80-ті роки, виокремлення різних, неоднакових за доходами,соціальному статусу, освітою, стартовими можливостями груп населення обумовили диференціацію потреб, інтересів, прагнень до формування різноманітних ціннісних систем. Так В.Ф.Левичева прямо вказує: «Причини виникнення і масовості подібних самодіяльних об’єднань слід шукати в ускладненні всієї соціальної структури нашого суспільства, розширенні реального розмаїття інтересів різних соціальних груп».

Можна виокремити три організаційні форми в яких розвивалася суспільно-політична («неформальна») самодіяльність в СРСР:

1. Політизовані групи;

2. структури клубного типу ( клуби, товариства);

3.Суспільно-політичні рухи та Народні фронти.

Сам же процес трансформації суспільно-політичних неформальних об’єднань в легальні політичні структури в СРСР, можна умовно розділити на наступні етапи, кожному із яких відповідала особлива форма протопартійних структур:

Перший етап (1987-1989 роки) характеризується створенням економічних, соціальних, політичних та ідеологічних передумов для появи «неформальних об’єднань». На цьому етапі відбувалося формування ідеологічних позицій, вироблення форм, методів і засобів політичної боротьби, виховання нової генерації політичних лідерів, сприйняття масовою свідомістю можливості та неминучості ідеологічного і політичного плюралізму в суспільстві. Формами, які найбільш відповідали успішному виконанню цих завдань, були політизовані групи (гуртки), та структури клубного типу (об’єднання, товариства). Через ці структури могли в певній мірі реалізуватися ті функції, які виконували у демократичному суспільстві політичні партії. Це дозволяє вважати дані форми «неформальних об’єднань» зародками політичних партій. В цілому ж неформальний-суспільно-політичний рух створювало ситуацію багатопартійності, адже виступало як опозиційна сила КПРС, яка грала не зважаючи на внутрішню ідейну і організаційну диференціацію, головну роль у знищенні ідеологічної та політичної монополії КПРС.

Другий етап хронологічно охоплює 1989-1990 роки. Головним його змістом стало виникнення власне протопартійних утворень, що було викликано поєднанням багатьох суб’єктивних факторів, в першу чергу поглибленням економічної кризи і ростом негативної соціальної активності населення. Протопартійні утворення виникали, як правило, на основі неформальних угрупувань і зводилися до масових політизованих рухів та Народних фронтів, які формувалися в основному шляхом об’єднання неформальних груп близької ідейної орієнтації в масштабах великого міста чи регіону на основі спільних політичних цілей. Крім того в цей період виникають політичні групи, які іменували себе «партіями», хоча і не були партіями в повному розумінні цього слова, адже з одного боку не мали ряду необхідних ознак партійного утворення а з іншого – в країні ще були відсутні політико-юридичні передумов для легального оформлення і існування партій. Виникали ці структури, головним чином, на основі найбільш впливових неформальних груп, або шляхом об’єднання декількох таких груп і відрізнялися як вузьким географічним масштабом діяльності, так і слабкою ідейною оформленістю.

З початку 1987 року, одразу після січневого Пленуму ЦК КПРС, що засудив «механізм гальмування», тобто роботу консервативних чиновників середньої ланки партапарату на регіональному рівні по всій країні виникають перші політизовані групи. Якщо роботу багаточисельних суспільних організацій державні органи і КПРС могли контролювати та спрямовувати в потрібне для себе русло, не допускаючи створення альтернативних КПРС рухів, то виникнення політизованих груп, для діяльності яких не було потрібно створювати чітку структуру, програму та устав, знімати приміщення, мати джерела фінансування, попередити було неможливо.

Політизовані групи створювалися в навчальних та наукових закладах, по місцю проживання, на виробництві, на базі офіційних організацій, наприклад при Будинках культури, екологічних історичних, літературних та інших товариствах. Такі групи як правило складалися із 5-10 чоловік активу ( тобто членів, які регулярно відвідували зібрання) і 50-100 (інколи до 300) нерегулярних відвідувачів зборів. Серед них можна виокремити такі правозахисні політизовані групи як «Комуна-1», «Вільна ініціатива», «Община», «Вахта миру», «Перебудова», «Лісовий народ», «Юні комунари-інтернаціоналісти», «Порятунок», «Комітет сприяння перебудові», «Форпост», «Аргумент», екологічні групи «Дельта», «Зелений світ», «Зелена хвиля» тощо. Такі групи не мали ні фіксованого членства, ні чіткої структури, ні певного керівництва.

На базі таких ініціативних політизованих груп у 1987-1989 роках зароджуються перші структури клубно-гурткового типу: історико-просвітницькі товариства, екологічні комітети, релігійно-філософські об’єднання, національно-патріотичні клуби. В організаціях такого типу існував безумовний лідер і значна група помічників і послідовників, які повністю контролювали внутрішньоклубну ситуацію, а організаційні та фінансово-матеріальні можливості були достатні, для того щоб така організація фактично змогла діяти як партія, довгий час не використовуючи дисциплінарно-управлінські уставні форми. Свою громадську діяльність вони використовували для збору однодумців, розширення числа послідовників, проведення партійних дискусій, формування ідеології, підготовку програми та установчого з’їзду, тобто створення політичних партій.

З-поміж величезної кількості неформальних організацій клубного типу можна виокремити:

1. Незалежне філософське товариство – було утворене у грудні 1986 року з метою «сприяти розгортанню в СРСР незалежного філософського процесу». Оргназіація не мала устава, програми, структури та керівних органів. Роль лідера координатора товариства виконували Т.Шадрунова, М.Амінев, В.Стаценко, А.Сухарєв. Основними формами роботи товариства були обмін думками, ідеями та інформацією по переписці, систематична організація зустрічей, симпозіумів і семінарів, видання незалежного філософського журналу «Джерело».

2. «Довіра» «За встановлення довіри між Сходом та заходом», була утворена 4 червня 1984 року як група « за встановлення довіри між СРСР та США». У 1987 році починається новий етап діяльності політизованих груп. 6 червня 1987 року була оголошена «Декларація принципів» незалежної мирної організації в СРСР. Наряду із «початковими заходами довіри (контакти із людьми із Заходу, спільні зустрічі, акції) сфера діяльності товариства включила в себе боротьбу за негайний вивід військ із Афганістану. Демілітаризацію суспільної свідомості, відмова від військово-патріотичного виховання, затвердження альтернативної громадянської служби для осіб, які за власними та релігійними переконаннями на можу ть брати в руки зброю. У середині 1987 року за ініціативи товариства був заснований правозахисний семінар «Демократія та гуманізм». Діяльність товариства включає декілька напрямів: «незалежний пацифістський рух»; права людини; екологія; в’язні миру». Із січня 1987 року організація видає нерегулярний журнал «День за днем», а також журнал «Довіра».

3. Фонд соціальних ініціатив (ФСІ) – як добровільна організація існує з 12 червня 1987 року, як добровільне товариство зареєстровано 30 листопада 1988 року. Згідно уставу змістом діяльності ФСІ є: виявлення, аналіз та підтримка в рамках Конституції СРСР суспільно корисних соціальних ініціатив, координація та підтримка діяльності новаторів і соціально-позитивних неформальних груп, проведення самостійних науково-практичних розробок на суспільно-політичну та науково-теоретичну тематику, боротьба із проявами антисоціалістичних поглядів, догматизму і консерватизму в суспільній свідомості. ФСІ був одним із організаторів інформаційної зустрічі-діалогу «Суспільна ініціатива в перебудові» у серпні 1987 року. У грудні 1987 року фонд організував науково-практичну конференцію «Самоуправління проти бюрократії, що прийняла рекомендації по розвитку самоуправління в трудових колективах. ФСІ організував проведення конференції самодіяльних об’єднань сприяння соціальним ініціативам. У вересні 1989 року провели разом із ЦК ВЛКСМ зустріч представників самодіяльних об’єднань на тему: «Самоуправління і молодь». Фонд висував своїх кандидатів в народні депутати СРСР – А.К. Ісаєва, А.А.Овсейцева і С.Б.Скворцова. Асоційованими членами ФСІ є такі миротворчі об’єднання як «Вахта миру» ініціативно-творче об’єднання «Діалектика» в який входять проблемно-дискусійний клуб «Діалектика та практика», екологічна група «Джерело», клуб «Друг дитинства» та інші. Друкованим органом організації є «Вісник ФСІ»

4. «Вільна міграція для усіх» - організація виникла у вересні 1987 року. Основна мета товариства: домагатися внесення у внутрішнє законодавство країни положень міжнародних пактів про права людини, в першу чергу Загальної декларації прав людини, захист прав людини, в першу чергу права кожної людини вільно залишати країну в якій він проживає, допомога у виїзді за кордон всім бажаючим емігрувати. Формами роботи організації оголошувалися демонстрації, мітинги, пікети. З серпня 1988 року організація видає журнал «Монітор» (під редакцією В.Сергєєва, А. Петрова), де публікуються міжнародні акти по правам людини, фотографії демонстрацій, заклики членів групи.

5. Всесоюзне добровільне історико-просвітницьке товариство «Меморіал», ініціативні групи зі створення якого почали виникати, ще восени 1987 року в Москві, Ленінграді та інших містах. Напередодні ХІХ Всесоюзної партконференції активісти московської групи «Меморіал» організували опитування населення на тему: «Кого із громадських діячів – борців за демократію та гласність обрати у громадську раду організації». За результатами опитування у громадську раду увійшло 16 чоловік, серед них народні депутати СРСР В.А.Коротич, А.Д.Сахаров, Ю.М.Афанасьєв, А.А.Адамович, В.В.Биков, Б.М.Єльцин, Є.А.Євтушенко, Ю.Ф.Карякін та інші. Головою оргкомітету товариства у листопаді 1988 року було обрано Ю.М.Афанасьєва.

Установча конференція організації відбулася 29 січня 1989 року у Москві. Було прийнято устав товариства, резолюцію із 20 пунктів, та затвердила «моральні принципи членства в «Меморіалі». В уставі основною метою створення громадської організації проголошувалося: сприяння у побудові розвиненого громадянського суспільства і демократичної правової держави, що виключало б можливість повернення до тоталітаризму; участь у формуванні громадської свідомості на основі цінностей, демократії та права, подолання тоталітарних стереотипів і утвердження прав особи у політичній практиці і суспільному житті; участьу відновленні історичної правди і увіковічення пам’яті жертв політичних репресій тоталітарного режиму. Для досягнення поставленої мети товариство «Меморіал»:

1. Бере участь у відновленні історичної правди щодо злочинів тоталітаризму проти людства, та незаконних терористичних методів управління державою, вивчає їх причини і наслідки; сприяє відкриттю доступу до джерел інформації (архівним, бібліотечним, музейним фондам тощо)

2. Сприяє повній і гласній моральній та юридичній реабілітації осіб, які були піддані політичним репресіям, прийняттю державних та інших заходів по відшкодуванню нанесених їм збитків та наданню їм необхідних соціальних благ;

3. Надає допомогу нужденним колишнім репресованим і членам їх родин, здійснює юридичний захист інтересів репресованих, їх членів та сімей;

4. Бере активну участь у демократичних перетвореннях, сприяє розвитку громадянської та правової свідомості в дусі засудження терористичних методів політичної діяльності.

Вищим керівним органом товариства згідно уставу було оголошено Конференцію, яка вирішувала питання про створення, реорганізацію і ліквідацію організації, затверджувала її устав, вносила до нього зміни та доповнення, визначала пріоритетні напрями діяльності товариства, приймала резолюції від імені членів «Меморіалу», обирала та відкликала членів Правління організації. Постійно діючим органом товариства було обрано Правління на чолі з головою. Воно було наділено правом виступати від імені «Меморіалу» та представляти організацію у взаємовідносинах із державними, господарськими та іншими організаціями і громадянами та керувати організаційними справами товариства – затверджувати, організовувати заходи «Меморіалу», затверджувати програму діяльності та бюджет організації. Серед інших органів товариства можна виокремити: робочу колегію (займалася поточною організаційною роботою), а також контрольно-ревізійний орган, що займався ревізією фінансів та господарської діяльності організації.

«Меморіал» активно брав участь у виборах народних депутатів СРСР у 1989 році. Депутати по лінії громадських організацій і по територіальним округам. були обрані члени товариства: Ю.Ф.Карякін, А.Д.Сахаров, Є.А. Євтушенко, Б.М.Єльцин, Ю.М.Афанасьєв та інші. У лютому 1989 року були зареєстровані перші місцеві відділи товариства, що поклали початок його визнання на місцях.

У другій половині 1989 року в «Меморіалі» виокремилася група колишніх в’язнів сталінських таборів, не згодних із тим, що «товариство більшою мірою займається політичною діяльністю, ніж реалізацією своє уставної мети – турботою про життя та здоров’я колишніх політв’язнів та їх сімей». Вона утворила Асоціацію колишніх в’язнів таборів та жертв беззаконня і репресій, зареєстровану у липні 1989 року. Одночасно у серпні-вересні 1989 року утворилася альтернативна Асоціація – Об’єднання колишніх репресованих (за ініціативою Є.А.Євтушенка), політично орієнтовані на «Меморіал». Схожі організації почали виникати у Ленінграді, Києві, Новосибірську, Одесі, Донецьку. Вони безпосередньо займалися питаннями юридичної, матеріальної, медичної допомоги колишнім політв’язням у співпраці із місцевими Радами та громадськими організаціями. В ці роки «Меморіал», особливо у 1989 році надав свою допомогу багатьом новоутвореним суспільно-політичним структурам та організаціям, активно підтримував правозахисні акції у Саратові, Москві, Ленінграді, Свердловську, Львові, а також національні рухи та народні фронти майже у всіх республіках СРСР. Друкованими органами товариства є «Прес-реліз» «Меморіалу», що почав виходити із квітня 1989 року, з цього ж часу прес-центр Ленінградського відділу товариства випускає «Вісник».

Як вже говорилося ряд «неформальних» формувань по певним тактичним обставинам не відмовлялися від назви «клуб», або від організаційних установ «клубно-гурткової» форми, найчастіше в тому випадку, якщо в них існував єдиний безумовний лідер та група послідовників, які контролюють ситуацію в клубі, а їх фінансові можливості були достатніми, щоб діяти не використовуючи дисциплінарно-управлінські уставні форми. Тим не менше для закріплення положення засновників клубу у випадку зростання чисельності об’єднання, появи всередині нього первинної ланки чи регіональних філіалів, необхідність змушувала такий клуб здійснювати координацію діяльності його структурних рівнів та застосовувати в управлінні партійно-уставні методи.

Історія багатьох клубів часів «перебудови» свідчить про те, що як раз ті з них в яких утворювалося декілька структурних рівнів, в яких виділялися декілька лідерів, розколювалися - в результаті відбрунькування від клубу-матки тих чи інших груп. Це відбувалося тоді, коли навколо того чи іншого лідера утворювався гурток послідовників(міні-лідерів), здатних діяти ззовні рамок альма-матері. Безумовно, група-ініціатор конфлікту могла наважитися на боротьбу всередині клубу, коли мала в наявності достатню кількість ідейних, інтелектуальних і організаційних ресурсів для автономного режиму діяльності. Якщо потенціал групи-ініціатора конфлікту перевищував можливість суперника в клубі, то справа найчастіше завершувалася виключенням останнього із його складу і збереженням за собою його матеріальної бази та символіки. В цьому плані найбільш характерним є історія колишнього московського клубу «Перебудова», який розколовся на «Демократичну перебудову» і «Перебудову-88; в кінцевому випадку і ті інші члени «Перебудови» пішли хто в соціал-демократичну асоціацію, хто брав участь у створенні партії демократичного Союзу, Московського Народного Фронту тощо, хто заснував Московське бюро інформаційного обміну.

Таким чином клубні структури з одного боку виступали в якості реактора по відтворенню нових лідерів і способу стартової участі спочатку випадкових людей в активній «неформальній» політичній діяльності, а з іншого – як неформальна політична група (штабного характеру) в організаціях більш високого рівня: «союзи», «фронти» «громадські рухи».

Організаційна форма неформального об’єднання типу «рух» передбачала в першу чергу орієнтацію на широку масовість, без жорстких ідеологічних обмежень. Поняття учасника «руху» реалізується в самому широкому діапазоні – від активної повсякденної діяльності теоретичного, пропагандистського і організаційного характеру до спорадичної допоміжної участі у різноманітних заходах (мітингах, зборах підписів, дискусій), надання матеріальної допомоги чи просто співчуття. Як правило, роль ідейно-політичного генератора для учасників такого «руху» виконують декларативно-програмні установки і гасла, часто у популістському дусі, підготовлені ініціативної групою.

Реально організаторами структури типу «руху» є будь-яка група ( невелика за чисельністю, об’єднана єдиними правилами та дисципліною, авторитетом лідера) «неформальних професійних політиків». Таку роль зазвичай грають організації партійного типу. Більше того в епоху «перебудови» було багато прикладів, коли вузькі політичні групи формували широкий громадський рух. З цією метою ними розроблялися декларативно-програмні документи ( на основі спроб вловити тонус суспільного настрою, виявити реальні соціальні інтереси, після чого робляться спроби для формування у певному напрямі суспільної думки), готуються оратори, агітатори, групи підтримки масових акцій, відповідний друкований матеріал («самвидав»), залучаються ЗМІ як вітчизняні так і зарубіжні.

Так в ході масових акцій, а такими протягом другої половини 1988-1990 років були мітинги і маніфестації, або величезні зібрання в залах, багато чисельні, а найчастіше випадкові їх учасники раптом могли дізнатися про існування цілого «руху» чи «фронту» і тут же бути оголошеними його учасниками методом простого мітингового характеру після певного емоційного, добре підготовленого виступу. Таким прийомом формується «організаційна ніша», яка раптово в ході пікового наростання суспільно-політичної ситуації могла наповнювати великими масами напіввипадкових людей громадський рух і невеликою частиною свідомих послідовників та активістів, із яких формувалося поповнення і самої ініціативної групи об’єднання.

Найбільш ефективно «рух» як інструмент політичної боротьби в тому випадку, якщо його кумулятивний ефект використовується відносно короткочасно, поки працює мобілізаційний емоційний фактор. Тому вміння організаторів своєчасно використовувати політичну ситуацію, висунути необхідні гасла, сформувати організаційну структуру та висунути лідера з певними «харизматичними рисами» визначає і життя самого «руху» як організаційної форми самодіяльної політичної активності.

У 1987-1988 роках найбільш популярною формою неформального об’єднання типу «громадський рух» виступали «Союзи (комітети) на підтримку перебудови». Існували і інші назви таких об’єднань: «демократичний рух», «форум», «блоки», «об’єднані фронти трудящих». Різниця в назвах найчастіше відображала обмеженість завдань, які були покликані вирішувати дані організації , або потреби політичної кон’юктури, або значно більшу визначеність ідеологічних цінностей.

У нашому дослідженні ми зупинимося на детальній характеристиці наступних «неформальних» суспільно-політичних рухів за напрямами діяльності:

1. Рухи соціально-політичного характеру

1.1. За демократію та соціальний прогрес (демократичний політичний рух) утворений у 1989 році. Мова йде про певну сукупність політичних організацій та об’єднань (Міжрегіональна асоціація демократичних організацій, Соціал-демократична асоціація, комітет «Громадянська дія», «Московська трибуна», та інші), які беручи участь у виборчому процесі та законодавчому русі ставили собі за мету заміну «радянського тоталітаризму» з монополією на владу у КПРС на самоуправління у громадянському суспільстві. Рух у своїй діяльності прагнув вирішити наступні політичні завдання:

1. Радикально реформувати суспільно-політичний та економічний лад СРСР з метою його конституційної, ненасильницької заміни на демократичну державу;

2. Запровадити інститут приватної власності за рахунок багатосекторної економіки, найманої праці, вільного ринку робочої сили, вільного приватного підприємництва з мінімальним державним регулюванням;

3. Забезпечити перехід від радянської до парламентської республіки з муніципальним управлінням на низовій ланці адміністративної території;

4. Введення багатопартійної системи як основи для гри політичних сил в суспільстві і гаранта від бюрократичного авторитаризму

5. Відмовитися від марксизму-ленінізму як моно ідеології суспільства;

6. Деідеологізація держави і його інститутів. Особливо обґрунтовувалася теза про необхідності ліквідації партійних організацій в органах правосуддя, охорони правопорядку, державної безпеки, армії, а також на державному радіо, в державних газетах і журналах.

Методи політичної боротьби демократів з радянською системою були різними: від крайньорадикальних (бойкотувати існуючу владу, кампанії громадянської непокори і загальний політичний страйк, після падіння влади – утворення демократичного Тимчасового уряду і скликання Установчих зборів, які і приймуть необхідні законодавчі акти) до поміркованих і центристських (співпраця із «прогресивною частиною» КПРС, апарату управління, пресою). Крім того рух ставив за мету брати активну участь у формуванні представницьких органів влади, особливо на рівні Союзу, республіки, області, а також здійснювати опозиційний тиск на уряд та «консервативну» більшість законодавців, які , на думку організаторів і керівників руху, під впливом зростаючої політичної активності мас підуть на прийняття необхідних «прогресивних і демократичних» законів.

1.2. Рух за соціальний прогрес радянського суспільства на основі «наукового соціалізму та комуністичних орієнтирів» («традиціоналісти»). Основні цілі та принципи руху:

- боротьба за послідовно утвердження соціальної рівності і необхідну для цього перебудову радянського суспільства;

- реалізація на практиці Декларації прав трудящого та експлуатованого народу»;

- посилення єдності радянського суспільства на основі соціалістичних інтересів і комуністичних цілей робітничого класу, що виражали корінні інтереси всіх трудящих;

- широкий розвиток суспільної власності на засоби виробництва в різних формах, розвиток регулюючої ролі держави, без відомчого диктату на базі регіонального і виробничого госпрозрахунку і самоуправління трудових колективів.

- збереження однопартійної системи з керівною роллю КПРС, оновленої на демократичних «справжніх марксистко-ленінських основах», розвиток системи рад народних депутатів як єдиної влади і органів суспільного самоуправління з гарантованим представництвом трудящих, в першу чергу робітників і колгоспного селянства.

Як і в «Демократичному русі» у «традиціоналістів» існувала своя радикальна та поміркована течії. Радикали вважали, що вирішення суспільних проблем можливо шляхом посилення функцій держави і адміністративними методами, наближеними до тих, які панували у 30-50-их роках. «Поміркована течія виникла у другій половині 1988, а організаційно оформилася до середині 1989 року та орієнтувалася на «демократичний соціалізм», «парламентаризм» та виступала за будівництво суспільства «на засадах наукового соціалізму» з комуністичними орієнтирами, рівні шанси усіх на вільний розвиток особистості в колективістських формах організації праці та життєдіяльності і наряду з російськими патріотичними рухами, та рухами в республіках Прибалтики та Молдови стала додатковим фактором у поляризації політичних сил на «демократів» та «консерваторів», сприяла розсмоктуванню політичного центру та його консолідації по полюсах.

2. Демократичний миротворчий та пацифістський рух «За народну дипломатію». Його учасниками були переважно представники всіх напрямів «неформальних» об’єднань. Проте в його складі виокремлювалися клуби та групи, які спеціалізувалися на пропаганді загального роззброєння, ліквідації військового навчання в навчальних громадських закладах і введення альтернативної громадської служби для тих, хто по певним причинам (релігійним, світоглядним, станом здоров’я) не мав змоги носити зброю. Сформований у 1987 році громадський рух передбачав встановлення контактів між окремими громадянами та їх групами без посередництва уряду, який, на їх думку, завжди прагне привнести елемент ідеології і політичної кон’юктури. Народна дипломатія – це форма прямого спілкування громадян різних держав як представників єдиного дому – Землі. Своєю політичною метою організатори руху вважили зняття «образу ворога» з простих людей і цілих народі, ліквідацію недовіри між людьми на користь всіх жителів планети. Схожою діяльністю займалися група «Дипломатія громадян у Москві, Фонд дипломатії громадян. Формою роботи цих організацій стали запрошення приватним чином гостей з-за кордону, спільні подорожі, екологічні благодійні і миротворчі акції, розробка оригінальних наукових та технічних ідей. Крім того учасники об’єднання організовували вуличні акції (пікети, мітинги, дискусії, живі ланцюги), відправляли листи та протести на адресу державних чиновників та народних депутатів, поширювали пропагандистську друковану продукцію. Основну роль в цих рухах грали представники правозахисних груп, зокрема: «За встановлення довіри між Сходом та Заходом», комітет «Відень-89», політизована група «Вільна ініціатива», що орієнтувалися на міжнародні пункти про права людини та інші організації.

3. Демократичний правозахисний рух. Засновниками руху ще у другій половині 1960-их років стали групи міської інтелігенції, які називали себе: рух за «демократичний», «громадянський супротив, «рух за права людини». У народі їх називали «дисидентами», пізніше вони були названі неформалами – «шістдесятниками». Основною відмінною рисою дисидентських правозахисних груп стало захист прав особистості та вимога дотримуватися законів по відношенню до прав людини, декларованих Конституцією. Їх мета: Їх основна мета: сприяння відродженню права окремої особи на захист від авторитаризму державної машини, відмова від виключно «колективістського підходу». Верховенство закону та демократичних процедур стало політико-правовою стороною ідеології цих груп. Основними формами діяльності дисидентського правозахисного руху стали пікети за права окремих громадян, резолюції, збір підписів, організація підписів, апеляції до міжнародної спільності по фактам порушення прав людини, видання теоретичних та публіцистичних, історичних і мемуарних матеріалів. Групи ставили перед собою завдання домогтися прямої дії міжнародних пактів про права людини, здійснення контролю за дотриманням гельсінських угод і віденських домовленостей. На цій основі у 1989 році була відновлена Московська гельсінська група ( в її склад увійшли правозахисники Лариса Богораз, Сергій Ковальов, Олексій Смирнов, Лев Тимофіїв, Юрій Орлов, Людмила Олексієва. Головою МГГ стала Лариса Богораз. Організація ставила за мету контролювати виконання радянським керівництвом гуманітарних статей Заключного акту Угоди про безпеку та співробітництво у Європі, підписаного очільниками 36 держав у серпні 1975 року, а також сприяти дотриманню прав людини та демократичному розвитку РСФРР та СРСР загалом. МГГ з дня свого заснування, у травні 1976 року, займається виявленням порушень прав людини і здійсненням тиску на владу з метою домогтися неухильного дотримання міжнародних зобов’язань в області прав людини, взятих на себе СРСР). З липня 1988 року у Львові на базі колишньої Української Гельсінської групи починає діяти «Українська Гельсінська спілка» (УГС) на чолі з письменником Миколою Руденком . Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. До неї належали такі відомі дисиденти як Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл,Василь Стус та інші. Як зазначав історик О.Субтельний, дану групу від попередніх правозахисних об’єднань відрізняли дві важливі риси. Перша полягала в тому, що УГС була відкритою громадською організацією, яка, хоч і не була визнана владою, проте вважала, що має законне право на існування. Іншою її рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР. У декларації Української Гельсінської Спілки зазначалося, що організація має за мету вирішення чотирьох головних завдань: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини; виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню статей Прикінцевого Акту з питань безпеки та співпраці в Європі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод Україна, як суверенна держава була представлена окремою делегацією. У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету бачить в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

З 1989 року у правозахисному русі почала спостерігатися тенденція до створення політичних організацій партійного типу, таких як Союз Конституційних Демократів, Радикальна Асоціація за мир і свободу ( РАМС). В своїх політичних програмах вони орієнтуються на конституціоналізм як інструмент рішення суспільних проблем, здійснення «цивілізованих демократичних перетворень» на основі прийняття відповідних законів та їх дотримання. З другої половині 1980-их років з’явилася нова група правозахисних організацій, яких «неформали» назвали «червоними» правозахисниками. Вони відкидали відхід від соціалістичних цінностей як обов’язкову умову здійснення свободи і прав людини. Об’єктом їх захисту – постраждалі від свавілля бюрократії «борці за «перебудову»», а мета – сприяння таким чином «курсу Горбачова на перебудову». Правозахисною діяльністю займалися і ряд «незалежних» профспілок і Союзів робітників, націлених на захист прав робітників. В цій сфері діяли Всесоюзна асоціація безробітних, «Вільні профспілки» та «Вільне міжпрофесійне об’єднання трудящих (ВМОТ) та багато інших.

4. Рух «за демократизацію ВЛКСМ і плюралізм молодіжних організацій». Процес «неформалізації» комсомолу почався ще з 1986 року, коли відбувалося обговорення проекту Нового Уставу ВЛКСМ напередодні ХХ з’їзду. У 1987 році виник ряд політизованих «неформальних» груп, претендуючи або на особливу роль всередині ВЛКСМ – «Община» (Москва), інтербригади, або на роль самодіяльних по відношенню до ВЛКСМ організацій - Всесоюзний соціально-політичний клуб, Федерація соціалістичних суспільних клубів. У 1989 році за ініціативою секретаря Волгоградського обкому народного депутата В. Кисельова виникло об’єднання «Сургутська альтернатива», яка об’єднала велику групу комсомольських організацій, які виступали за ліквідацію ВЛКСМ як моноорганізації і перетворення його у федерацію молодіжних союзів, де ВЛКСМ може бути комуністичною політичною організацією всередині федерації. «Сургутська ініціатива» буле орієнтована на перетворення ВЛКСМ у Федерацію соціалістичних союзів молоді, Комітету молодіжних організацій – в союз різних організацій, в тому числі і неполітичних. Напередодні ХХІ з’їзду ВЛКСМ в комсомолі фактично сформувалися три платформи

1. «Сургутська альтернатива», що виступала за радикальну реформу ВЛКСМ аж до її саморозпуску і передачі своїх функцій Федерації союзів вільної соціалістичної молоді чи схожого типу утворенням, відмова від марксизму-ленінізму як домінуючої ідеології і від керівництва Союзом зі сторони КПРС.

2. Союз учнівської молоді(СУМ), Союзи студентів. В особі ініціативної групи за створення Асоціації студентських організацій, вони ставили за мету позбавити комсомол права на монопольне представництво молоді в офіційній структурі суспільства, ліквідувати в інститутах військових кафедр та кафедр медичної підготовки, органів студзагонів в апараті ВЛКСМ, та перетворити студентський рух на самостійну політичну силу, спрямовану на звільнення студентів з під опіки ВЛКСМ.

3. Платформа («Програмна заява») ЦК ВЛКСМ, орієнтована на збереження ВЛКСМ як «добровільної самостійної суспільно-політичної організації» молодих комуністів і молоді, що орієнтуються на комуністичну ідеологію. ВЛКСМ повинно «підтримувати становлення в молодіжному середовищі різноманітних організацій, самостійних об’єднань і рухів, асоціацій і федерацій по соціалістичній платформі.

5. Екологічний рух. Стрімка політизація екологічних груп і протягом 1986-1989 років розпочалася через небажання органів влади вступати в серйозний діалог із суспільством по тим чи іншим больовим питанням екологічної ситуації в конкретних населених пунктах та містах. Великий резонанс викликала кампанія за заборону будівництва каналів, збереження Байкалу і Каспію, проти небажання відомств переглянути свої позиції в підходах до організації екологічного очищення забруднених виробництв. Таким чином із екологічної благодійності народилася політична боротьба громадськості з монополізмом відомств, проти бюрократизму, за демократизацію суспільних відносин. Причому перший етап політизації найбільш інтенсивно розвивався в регіональному масштабі і став базою для створення міжрегіональних та республіканських рухів. У серпні 1987 року на базі Кавказького біосферного заповідника виникла ініціативна група по створенню Екологічного товариства СРСР. 24 грудня 1988 року відбулася установча конференція екологічних груп Москви та Підмосков’я, де було прийнято рішення утворити Соціально-екологічний союз, який об’єднав в своєму складі 150 груп із 90 міст країни, серед яких: «Дельта» (Ленінград), «Зелений світ» (Астрахань), «Зелена хвиля» (Волгодонськ), Сургутське народне екологічне товариство, Алтайський екологічний союз, «Екологічний комітет» (Тюмень) та інші. Завданням союзу оголошувалося здійснення контролю через кореспондентів за екологічною ситуацією в 300 містах СРСР. В рамках діяльності товариство проводило кампанії «Дзвін Чорнобиля», «Катунь», здійснювало контроль за роботою підприємств на всій території країни. У 1988 році в РСФРР були утворені Соціально-екологічний союз та Московська екологічна федерація. В республіці не існувало ні одного регіону, де б не існували екологічні групи та клуби, що проводили ініціативну масову роботу, організовували суспільну експертизу стану екологічної обстановки, домагалися призупинення діяльності екологічно шкідливих підприємств та виробництв. У багатьох випадках приводом для виникнення «зелених» неформальних структур слугували вирубка в містах масивів зелених насаджень, перевищення дози вмісту нітратів в продуктах харчування, допустимих норм радіації в м’ясопродуктах, молоці та інших продуктах, загазованість житлових масивів тощо. У великих російських містах основна частина «екологістів» тяжіла до політичних груп із «демократичного табору» і ставила за мету сприяти максимальній демократизації суспільних відносин, виступали за солідарний правовий контроль громадськості за діяльністю відомств, щоб ефективніше вести боротьбу за збереження середовища існування людини.