52. Базис и надстройка

Исключительно важное значение в материалистическом понимании принадлежит понятиям "базис" и "надстройка". С их помощью удается выяснить сущность общественных отношений, выделить те из них, которые являются отношениями первичной и вторичной зависимости, реально проявляют себя в жизни общества. Общество - это, прежде всего, люди, которые в процессе производства своей жизни вступают между собой в различные, соединяющие их в единую, целостную систему связи и отношения. Поэтому общественные отношения неотделимы от деятельности людей, они не существуют сами по себе, в отрыве от последней, а составляют ее общественную форму. Существуют два вида практики: производственная практика, т.е. обработка природы людьми, и деятельность по преобразованию, совершенствованию, укреплению самого общественного механизма, т.е. обработка людей людьми.

 Над базисом, как над своеобразным фундаментом общественного здания возвышается соответствующая ему надстройка, включающая, во-первых, общественное сознание (идеи, теории, взгляды); во-вторых, идеологические отношения; в-третьих, закрепляющие их общественные организации и учреждения. Надстройка формируется с четко определенной целью - укреплять и развивать породивший ее базис. Для утверждения существующих общественных отношений создавались специальные учреждения и институты права, морали, философии, церкви и др. Базис определяет характер и содержание надстройки лишь в общем. Реализация этих его объективных требований осуществляется с большой долей свободы через деятельность социальных групп и классов, конкретных людей, ставящих перед собой различные политические цели и действующих в специфических условиях жизни. Формирование нового базиса предполагает коренное изменение отношений собственности, обмена и распределения на принципах социальной рыночной экономики. Должна создаваться надстройка, которая в состоянии эффективно осуществить проведение научно обоснованной политики движения к рынку, создание правового государства, развитие демократии и гласности. Общим итогом такой деятельности должна стать оптимизация отношений социальной справедливости на основе систематического повышения эффективности общественного производства.

53. Политическая система общества.

Наиболее важным элементом надстройки общества является политическая система.

Политическая система общества - это совокупность государственных и общественных организаций, с помощью которых осуществляется власть в обществе, а также политических и правовых отношений и соответствующих им норм.

В структуру политической системы общества входят: государство, политические партии и тесно связанные с ними политические молодежные организации, предпринимательские союзы, в некотором отношении общественные организации (при решении ими политических проблем), профсоюзы, религиозные организации (церковь).

Главным институтом (учреждением) политической системы общества выступает государство. Относительно происхождения государства существует несколько версий. Теократическая концепция связывает происхождение государства с божьим установлением, патриархальная теория трактует государство как продолжение семьи, согласно договорной теории государство – это результат «общественного договора», заключенного между суверенным правителем и людьми, теория насилия происхождение государства объясняет актом насилия, завоеванием одного народа другим, классовая теория связывает возникновение государства с появлением частной собственности и разделением общества на классы, имеющими противоположные социальные интересы. Чтобы расхождение социальных интересов не разрушило общество, понадобилось государство - материальная сила, которая с помощью своих элементов (армии, полиции, судопроизводства и т.д.) оберегает и защищает определенный тип распределения собственности.

Наиболее достоверной является концепция, согласно которой государство является продуктом определенного этапа развития общества, когда материальный прогресс привел к социальной, этнической и религиозной дифференциации, что повлекло за собой усложнение человеческих отношений, появление противоречий и конфликтов. Механизм самоорганизации, который регулировал отношения до этого, оказался неспособным согласовать интересы, суббординировать их и найти общий интерес. Для реализации этой потребности потребовалась сила, стоящая над обществом и обеспечивающая целостность, стабильность и интеграцию социума. Такой силой явилось государство. Обладая специальным аппаратом, оно превратилось в орган управления обществом, охраны его экономической и социальной жизни.

Важную роль в политической системе общества играют политические партии ( от лат. pars, parties – часть, группа). Политическая партия – это специализированная, организационно упорядоченная группа, объединяющая наиболее активных приверженцев тех или иных целей (идеологий, лидеров) и служащая для борьбы за власть или влияние в системе. Партия – это идеологизированное объединение людей. Будучи по своей природе общественным образованием, партия отличается от других общественных организаций своими целями и задачами – завоевание и удержание власти, поддержание функционирования государственных структур.

Многие партии превратились в довольно устойчивые организации и своей борьбой стимулируют политическую активность граждан, придают обществу необходимую жизнеспособность и динамичность.

Сила партии зависит от ее массовости, поэтому политические партии стараются всегда иметь свой резерв, прежде всего за счет молодежного движения.

Партии никогда не могли интегрировать всю политическую энергию людей. Существует много форм политического действия и партия лишь одна из них. Важную роль в политической системе общества играют группы интересов, группы давления, массовые общественно-политические движения.

Так, союзы предпринимателей объединяют те социальные группы, которые господствуют в экономике, тех, кому принадлежит большая часть общественного богатства. Они, как правило, малочисленны, «элитны». Владея огромными материальными ресурсами, эти группы поддерживают определенные партии, оказывают существенное влияние на политическую жизнь социума.

Так, профсоюзы – это организации, которые призваны оказывать содействие социально-экономическому развитию общества, защищать интересы трудящихся.

Политическая система постоянно изменяется, развивается. Это способствует становлению новых социальных институтов, которые обеспечивают социальную стабильность и определенный прогресс в развитии разнообразных форм социальной жизни.

54. Проблема сутності людини в філософії, людина як цілісність.

Людина є найвищий витвір природи. Її сутність досить складна і багатогранна. Невипадково вона вивчається багатьма науками в різних аспектах. Філософія ж завжди намагається збагнути людину в її цілісності. Філософську програму можна коротко, стисло створити слідом за Сократом: «пізнання самого себе», в цьому сутність інших філософських проблем. В античній філософії людина розглядалася переважно як частина космосу, як певних мікрокосмос, в своїх людських проявах підвладний вищому началу – долі. Християнство вважає, що справжнім покликанням людини є залучення її до вищої сутності – бога і тим самим одержання спасіння в день страшного суду. Філософія Нового часу набула в людині насамперед її духовну сутність. В сучасній філософії, як мінімум, можна виділити три точки зору на людину. 1) біологізаторська – згідно з нею людина - це особливий високоорганізований механізм; 2) соціологізаторська, стверджує, що людина – це система людства; 3) визначає людину, як суверену особистість з її моральним і естетичним світом.

Людина являє собою біо- психо- соціальну цілісність, при визначенні ролі соціального фактора. Це жива істота, яка перетворює природу з допомогою засобів праці з метою задоволення свої матеріальних і духовних потреб, спираючись на систему суспільних відносин. Виступаючи й взаємодію з природою і один з одним люди утворюють новий вид матеріальної діяльності – суспільство.

55. Сенс життя людини

Під поняттям „людина” розуміємо суп. Істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня матеріального світу – сусп. буття.

Основні ідеї, які треба враховувати при створенні цілісної філософської концепції людини:

людину слід розглядати з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивного, скінченого і нескінченного. Призначення людини прагнення до єдності, гармонії.

Субстратні рівні(природне, суспільне, внутрішній.духовний світ) не слід протиставляти.

Природне в людині не зводиться лише до біологічного, а має в собі безконечність космосу.

Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу.

Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя, має індивідуальний хар-ер.

Сенс життя – світоглядне філос-ке поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності

56. Проблема життя та смерті в філософії, життя як цінність.

Смерть - естествеений кінець усякого живого існування. Людина на відміну від всіх інших живих істот, усвідомлює свою смертність; з точки зору усвідомлення смислу С. як заключного моменту людського життя С і розглядалася філософію. Відношення до С багато в чому визначає форми релігії культів, що особливо видно при розгляданні культур стародавнього світу. Життя, формула існування матерії, яка закономірно виникає при визначних умовах в процесі ії розвитку. Живі об`єкти відрізняються від неживих обміном речовин, роздратування, здатністю до розмноження, росту, активної регуляції свого складу і функції, до будь-яких форм руху. Життя можливе лише при визначних фізичних і хімічних умовах. Однак припинення життєвих процесів не веде до втрати життєздатності

57. Природная основа и соц сущность человека.

У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна.

Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.

Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.

По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.

По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності

Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер).

По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність.

Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.

58. Личность, ее формирование, осн признаки и связь с обществом.

Существует множество определений понятия «личность». Все они проблему личности рассматривают в связи с понятиями «человек», «индивид», «индивидуальность».

«Человек» - это самое общее понятие, характеризующее живое существо (homo sapiеns), проявляющее ту или иную степень разумности.

В общественной жизни человек выступает как индивид. Под понятием «индивид» понимается единичный представитель человеческого рода без учета его биологических особенностей, специфики реальной жизни и деятельности, т. е. как обезличенное существо. Индивидуальность - это неповторимое своеобразие человека.

Каждый человек, живя в обществе, характеризуется как представитель пола, как специалист в какой-либо профессии, как гражданин, как член семьи. Тем самым он, на основе опыта жизни и процесса обучения, реализует определенное социальное начало, проявляет себя как личность.

Понятия «человек» и «личность» нередко отождествляются, употребляются как синонимы. Однако между ними есть различие. Во-первых, человек есть целостность, а личность есть часть, компонент человека. Во-вторых, человек есть существо биосоциальное, тогда как понятие «личность» характеризует общественную сторону человека, человека, поднявшегося до определенного уровня социализации.

Личность – это отдельный человек с определенными чертами характера, индивидуальными способностями и наклонностями.

Личностью в специфическом смысле этого слова является человек, у которого есть свое мировоззрение, свои позиции и ярко выраженное отношение к жизни.

Неотъемлемыми признаками личности выступают разумность, обладание речью, способность к трудовой деятельности, ценностные ориентации, самостоятельность, стремление к свободе, сила воли, оригинальность чувств, ответственность за свои поступки, определенная автономность относительно общества. Индивид тем больше заслуживает право называться личностью, чем яснее осознает мотивы своего поведения и чем строже его контролирует, подчиняя единой жизненной стратегии.

Большое значение для превращения биологического индивида в социально-биологическую личность имеет практика, труд. Только занимаясь каким-либо определенным делом, причем таким, которое отвечает склонностям и интересам самого человека и полезно для общества, человек может оценить свою социальную значимость, раскрывая все грани своей личности.

Характерной чертой каждого человека, личности является наличие потребностей и интересов.

Личность не только формируется социумом, социальной средой, но и сама влияет на них в зависимости от образования, профессии, общественного положения и активности. Определяющая роль в этом процессе принадлежит социуму, создающему соответствующие условия для деятельности личности.

Вместе с тем надо учитывать, что взаимосвязь между личностью и обществом проявляется в зависимости от индивидуальной жизнедеятельности личности, а так же от потребностей и возможностей общества, от того какие условия созданы в нем для общения и обособления личности, для ее самосозидания. Следует также учитывать возможность обострения взаимоотношений личности и общества, особенно в периоды кризисных явлений в социальной системе, в условиях ослабления управляемости социальными процессами и их не эффективностью. Эти процессы сейчас присущи нашему обществу и выражаются в первую очередь в ценностной и практической переориентации в области экономики, политики и духовной сферах.

59. Проблема свободи і відповідальності людини.

Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації може діяти або не діяти. Від народження людині дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має 2 виміри-негативний і позитивний. Негативний полягає в тому, що людина може сказати „ні”. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною і може сказати „ні” тільки тому, що має на це право.

Позитивний вимір передбачає осмисленість дії. Осмислюючи себе, своє становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось.

Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось теж вчинок. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різних характеристики людини-її здатність бути собою та особистістю. Особа і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через відповідальність, яку вони передбачають. Особа-це людина, наділена негативною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло людина здатна на хороші та погані вчинки.

60. Роль личности в истории.

Существуют различные представления о роли личности в истории.

Волюнтаризм отрицает объективный характер законов общественного развития и утверждает, что развитие общества зависит от воли «героев» ведущих за собой «толпу». Здесь провозглашается идея об определяющей роли личности в историческом процессе.

Фатализм, наоборот, отрицая роль личности, считает, что в человеческой истории все предопределено судьбой, что человек не способен влиять на предначертанный ход событий.

Ведущим тезисом современной социально-философской науки в понимании роли личности в истории является тезис о том, что развитие общества есть закономерный процесс, осуществляемый благодаря деятельности людей. Если вся история слагается из деятельности народных масс и личности, то каждый человек вносит свой вклад в общий поток общественной жизни. Этот вклад зависит как от социальных условий, так и от индивидуальных качеств личности. А отсюда вывод: наиболее выдающиеся из них оказывают и более глубокое и масштабное воздействие на ход исторических событий.

61. Роль народных масс и личности в истории.

Если законы общества объективны, тогда какую роль в общественном развитии играют люди? Если действие законов общества, как и законов природы фатально и неизбежно, то деятельность людей бессмысленна, ведь никому не может придти в голову создавать партию по ускорению солнечного затмения. Такая точка зрения называется фатализмом. Если люди могут воздействовать на общественные законы, то тогда они только и должны заниматься революционно- преобразовательной деятельностью, создавать партии и осуществлять либо строительство коммунизма, либо переходить к новым производственным отношениям за 500 дней. Эта точка зрения называется волюнтаризмом. С точки зрения материализма, объективное и субъективное в обществе органически слиты. Роль субъективного фактора в истории значительна, но деятельность людей не может носить произвольный характер.

 Если историческая личность осуществляет свою деятельность в соответствии с объект законами развития то она способствует прогрессивному общественному развитию и наоборот, незнание, недооценка общих закономерностей и тенденций общественного развития в деятельности людей негативно влияет на ход истории.

Роль народных масс в истории огромна, достаточно вспомнить, что все наиболее крупные исторические процессы происходят с участием народных масс(войны, восстания, революции и т.д.) Отдавая приоритет народным массам в историческом процессе не следует умалять также и роль личности в истории, особенно выдающихся личностей. Такими являются личности, определенным образом могущие повлиять на движения народных масс, а , следовательно и на ход истории.

62. Понятие «культура» в фил-фии.

Понятие культура (лат. - возделывание, обрабатывание) изначально связано с "хорошим делом" не только с тем, что сделано, но и, как и зачем. А дело есть способ освоения мира. Культура - это своего рода призма, сквозь которую преломляются и высвечивается для нас все сущее. Сам человек также есть феномен культуры. Культура - это творческий принцип жизни личности и общества в целом: это не просто умение, доведенное до уровня искусства, но и нравственно санкционированная цель. Совокупность материальных и духовных ценностей, а также способов их созидания, умение использовать их для прогресса человечества, передавать от поколения к поколению и составляют культуру. Исходной формой и первоисточником развития культуры является человеческий труд, способы его осуществления и результаты. К материальной культуре относятся, прежде всего, средства производства и предметы труда, вовлеченные в водоворот общественного бытия. Материальная культура - показатель уровня практического овладения человеком природой. К духовной культуре относятся наука и степень внедрения ее достижений в производство и быт, уровень образования, состояние просвещение, медицинского обслуживания, искусства, нравственные нормы поведения членов общества, уровень развития потребностей и интересов людей. Духовная культура отлагается в "вещной" форме. Все это живет и сотрудничает с современным поколением и является культурой, сокровищами всех богатств человеческого духа только в соотношении с живым разумом. Как не может быть культуры вне или до человека, так не может быть человека вне или до культуры: культура - это сущностное, родовое свойство человека. Культурными не рождаются, а становятся. Каждый отдельный человек учится быть культурным. Культура - это такой социальный феномен, который охватывает не только прошлое, настоящее, но и простирается в будущее. Если допустить в некоторой степени романтический образ, то можно сказать, что это культура - это как бы верхний покров "тела" Вселенной, который возник вместе с человеком и развивается вместе с ним. Мы все больше осознаем, что именно культура, а не скажем материальное производство само по себе не является истинной целью нашей деятельности. Феномен культуры предстает перед нами в своем истинном величии, вызывая не только благородную гордость, но и чувство ответственности, и даже опасение и тревогу, вызванные многочисленными проблемами современного мира.

63. Закономерности развития культуры. Культура и научно-технич прогресс.

Закон – это объективная, необходимая, повторяющаяся, существенная связь между явлениями.

Для культурологии более характерны закономерности.

Закономерности — явления характеризующиеся действием группы законов, еще не открытых или не до конца познанных. 

Закономерности культуры:

1. Общесоциологические. Культура явление общественное, а не природное. Культура часть общества со своими собственными закономерностями.

2. Общеформационные. Связь определенной культуры с определенной формой общественной жизни.

3. Конкретно-формационные. Определяются законами действия определенной общественно-экономической формации: рабовладельческая, феодальная…

4. Цивилизационные. Связаны сдействием закона о разделении труда: дикость, варварство, цивилизация.

5. Закономерности отдельных сфер культуры: материальной, духовной; и видов культуры: экономическая политическая философская, религиозная.

64. . Цивілізаційні моделі розвитку суспільства

Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху наступні стадії:

Стадія зародження - генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської” цивілізації.

За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, що, як правило, (але не обов'язково) змінюється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і православне християнство).

Слід звернути увагу, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної зумовленості розвитку, яка присутня у циклі цивілізації, запропонованому Освальдом Шпенглером. Якщо у Шпенглера цивілізація - це живий організм, котрий проходить стадії зростання, “дозрівання”, занепаду і, нарешті, розпаду, то Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як певної неподільної сутності, вважаючи що “суспільство не є і не може бути нічим іншим, окрім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою. Особистості, а не суспільства створюють людську історію».

Така інтерпретація суспільства дозволяє відповісти на питання про зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, котрі складають дане суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому зможе перебороти цю стадію. “Надлами цивілізацій не можуть бути результатом повторюваних чи поступальних дій тих сил, котрі знаходяться поза людським контролем”. Звідси можна констатувати, що Тойнбі відкидає ідею фаталізму в процесі розвитку цивілізації, визначаючи можливість свободи вибору конкретної людини.

Наступною важливою проблемою, котру прагне проаналізувати А.Тойнбі у межах своєї цивілізаційної концепції є проблема пошуку рушійної сили в розвитку цивілізацій.

У пошуках своєрідного першопринципу цивілізаційного розвитку Тойнбі приходить до концепції Виклику-і-Відповіді. . Не знайшовши детермінованих, “неживих” причин зародження і розвитку цивілізацій, Тойнбі пропонує у якості основи світопорядкукатегорію протиріччя. Остання розуміється навіть глибше - конституюючись у якості основного рушійного механізму історії. Аргументацію такого вибору Тойнбі презентує через аналіз міфу про спокусу тварини Божої Дияволом і наступним перетворенням у дещо іншу якість. На першому етапі Диявол (Виклик) виводить систему з рівноважного і пасивного стану Інь у збуджений і активний стан Янь. Відповіддю на виклик повинно бути або зростання – “перехід у більш високу і складнішу структуру”, або смерть (програш). Зійшовши на нову ступінь, система знову виводиться з рівноваги і так до безкінечності, поки на черговий виклик не надійде адекватної відповіді. Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки). Причому системі потрібна лише первинна наявність зовнішніх стимулів, які потім, у міру розвитку системи перетворюються у внутрішні виклики. Саме таке динамічне, прогресуюче протиріччя і є запорукою розвитку цивілізації та індивідів як її складових.

Деякі з викликів можуть отримувати гідні відповіді, у той час як інші можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде підсилюватися до нескінченності, чи гарантується тим самим нескінченне збільшення енергії, вкладеної у відповідь на існуючий виклик? Тойнбі стверджує, що найбільш стимулюючий вплив справляє виклик середньої сили. Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у той час як надмірно сильний виклик може просто її зруйнувати.

Система Тойнбі характеризується як антропоцентрична в тому сенсі, що у ній суспільству місце “простору дії”, але не носія творчої сили. Тому і “виклики” призначаються

65. Соціальне прогнозування.

Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: науку і техніку, продуктивні сили, виробничі відносини, демографічні процеси, охо­рону здоров'я, народну освіту, житлове будівництво, літературу і мис­тецтво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, океану і косміч­ного простору тощо. Проблемами прогнозування, його теорією, займається прогностика — це зовсім молода наука, що вивчає закони, принципи і методи прогнозування, розробляє проблеми логіки і класифікації різних типів прогностичних досліджень. Вона переживає ще тільки становлен­ня, але вже є важливим інструментом побудови наукових альтернатив майбутнього.

Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок.

Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безпе­рервність розвитку більшості процесів реального життя. Можна графічно чи аналітичне продовжити криві зростання (спаду) і обчислити кількісні характеристики майбутнього стану об'єкта прогнозування.

Експертні оцінки — науковий метод аналізу і дослідження складних проблем, що не формалізуються на основі інтуїтивно-логічного підходу. Його суть полягає у проведенні експертами (провідними спеціалістами в різних галузях науки і техніки) аналізу проблеми з наступною формалі­зованою обробкою результатів. Узагальнена думка експертів приймаєть­ся як найбільш вірогідне вирішення проблеми.

Метод моделювання побудований на вивченні не власне об'єктів пізнання, а їхніх моделей. Результати дослідження переносяться з моде­лей на об'єкт. Є кілька видів моделювання: предметне, фізичне, знакове (математичне, логічне), імітаційне, комп'ютерне.

За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими.

Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій роз­витку і сучасного стану об'єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього об'єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий прогноз відповідає на запитання, у якому напрямі відбувається розвиток, який найвірогідніший стан об'єкта прогнозування у визначе­ний період майбутнього.

Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів вирішення поставлених проблем, визначення можливих органі­заційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо.

Отже, синтез різних думок, точок зору спеціалістів дає можливість висвітлити кожний досліджуваний об’єкт з різних боків і сформулювати прогноз кожного соціально-економічного явища. Дослідити шляхи подальшого розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще знаходиться в процесі формування, - це основне завдання соціального прогнозування.

66. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації - неухильне економічне зростання, науково-технічний прогрес - виявили свої негативні наслідки. Наприкінці ХХ століття загострилися проблеми, які набули загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню людства, - так звані глобальні проблеми, які загострилися на стільки, що без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства. Виходячи з основних хар-к глобальних проблем – динамічного характеру та їх складності – можна припустити, що спільні зусилля держав не обов’язково швидко призведуть до повного вирішення їх.

Наприклад - проблема виживання людства в умовах розвитку принципово нового типу військової техніки і нагромадження знищення. Сучасна науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58 мільярдів людей, або в 11,5 разів більше, ніж живе людей на Землі

Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної кризи і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми. Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для хвилювання. "З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров’я людей, але й дуже негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь.

Важливими глобальними проблемами також є - загроза демографічної кризи, проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).

Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки взаємопов’язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку усього людства.

Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми, інші витрачають великі кошти на їх подолання. Деякі вчені вважають, що людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на Землі.