Класифікація стилів керівництва

Найпопулярнішою залишається типологія індивідуальних стилів розроблена ще в 30-і роки XX сторіччя німецьким психологом Куртом Льовіним. Довгожительство цій, класичної типології пояснюється, швидше за все, її граничною простотою і наочністю. У ній виділені три ведучих стилі керівництва:

• авторитарний;

• демократичний;

• нейтральний (або анархічний).

Пізніше, американці, замінили термін „нейтральний” на „ліберальний”. Крім того, нерідко ті ж самі стилі почали позначатися як „директивний”, „колегіальний” і „потуральний”.

Відрізняють ці стилі один від одного багато параметрів: характер ухвалення рішень, ступінь делегування повноважень, спосіб контролю, набір використовуваних санкцій та ін. Але головна відмінність між ними – методи управління, яким віддається перевага. Група так званих командних методів відповідає авторитарному стилю керівництва, договірні і соціально-психологічні методи більше відповідають демократичному стилю, нейтральний же (або потурання) характеризується взагалі безсистемністю у виборі методів управління.

Суб’єктивними чинниками, що впливають на стиль керівництва є такі:

• психофізіологічні та особистісні якості керівника колективу. Особистість керівника – це той „реактор”, в якому „переплавляються” всі об’єктивні, зовнішні впливи, а також відбиваються особливості керованого ним колективу. Після такого „переплавлення” формується стиль керівництва, що є неповторним так само, як неповторна і особистість керівника;

• психофізіологічні та особистісні особливості підлеглих – вікові статеві, особливості темпераменту, морально-вольові якості, характер, потреби тощо;

• соціально-психологічні особливості колективу: морально-психологічний клімат, згуртованість, підготовка до праці, ціннісно-орієнтаційна єдність, дисциплінованість, рівень суспільної думки тощо;

• компетентність керівника, тобто та якість його особистості, що допомагає свідомо виробляти найкращий стиль керівництва на основі досвіду, знання науки управління, психолого-педагогічної озброєності, наукового та загальнокультурного світогляду;

• обізнаність керівника з особливостями колективу, яким він керує, що допомагає обрати стиль керівництва, який найкраще відповідає конкретним умовам праці колективу та керівника.

Всі усвідомлені та неусвідомлені, об’єктивні та суб’єктивні чинники переломлюються через конкретну ситуацію, в якій доводиться діяти керівникові, її зумовлюють: особливості події, рівень складності завдання та його зміст, наявність часу для прийняття рішення; психічний стан учасників події та інші обставини.

Авторитарний стиль керівництва

Авторитарний, директивний (адміністративно-директивний) стиль роботи відрізняється надмірною централізацією влади, прихильністю до єдиноначальності в гіпертрофованих формах, самовладним вирішенням більшості не тільки великих, але і порівняно дрібних питань життя колективу, свідомим обмеженням контактів з підлеглими.

Керівник, що дотримується цього стилю, догматичний, неодмінно жадає підпорядкування людей своїй волі, не терпить заперечень і не прислухається до іншої думки, часто втручається в роботу підлеглих і жорстко контролює їх дії, вимагає пунктуального проходження його вказівків – „робити, що велено”. Якщо і проводяться наради, то лише для дотримання формальності, бо рішення у керівника готові ще до наради.

Критику не виносить і не визнає своїх помилок, проте сам любить покритикувати. Дотримується тієї думки, що адміністративні стягнення – кращий спосіб дії на підлеглих в цілях досягнення високих трудових показників. Працює багато, примушує працювати й інших, у тому числі і в позаурочний час. Може йти на ризик, але обачливо.

Нікому не дозволяє „сісти собі на шию”, проте вимагає від підлеглих все, що вважає потрібним, не зважаючи на те, що його вимоги нерідко виходять за рамки власних службових повноважень і призводять до порушення трудового законодавства. Схильний підминати під себе громадські організації, перетворювати їх на простих виконавців своєї волі.

У спілкуванні з людьми часом невитриманий, а то і грубий, але не обов’язково. Він може бути і доброзичливим автократом – коректним, уважно вислуховувати і напоказ зважувати ідеї підлеглих, або нехтувати їх думкою при ухваленні остаточного рішення, так що і в цьому випадку стиль по суті своїй залишається директивним. У цілому для керівника-автократа характерний недолік пошани до оточуючих.

Вдалий портрет автократа даний Олегом Попцовим в романі „І владі полон...”: „Людина владна, напориста, вона будь-яку справу творить, трохи випереджаючи прийнятну швидкість, з якою повинна була вершитися ця справа. Її ідеї завжди несли в собі якийсь вибуховий заряд. Льовашов був нетерплячий, наполягав на виконанні своїх ідей, проявляючи при цьому неповагу і нетерпимість до ідей опонентів. Від оточуючих і підпорядкованих він не вимагав однодумності. Це його не турбувало. Він вважав, що їм наказано лише виконувати, і силою своєї влади захоплював їх за собою. У його новаціях завжди були раптовість, щось недомовлене, не розжоване і навіть авантюрне. Не всякий розумів, куди і навіщо, але вже біг, захоплений стадністю, заворожений пристрастю, але не сенсом. Сенс осягався потім”.

На практиці авторитарний стиль в такій рельєфній формі виявляється досить рідко. Причому часом властиві автократові методи і прийоми роботи можуть викликати симпатію і пошану завдяки оперативному вирішенню завдань.

Незайве відзначити, що в представленні інших підлеглих часом автократом представ і керівник, що цілком резонно діє по чіткому плану і реалізовує його всупереч будь-яким перешкодам. У цьому випадку він може бути жорстким, але не жорстоким, безкомпромісним, але справедливим, владним, але таким, що не пригнічує, рішучим, але не самовпевненим. Природно, такий керівник здатний робити багато що для вирішення проблем господарської системи на базі умілої самоорганізації його підрозділів, сміливо і своєчасно ухвалюючи рішення і наполегливо добиваючись їх виконання. Проте переважно у керівників автократичного типу такі привабливі особистісні якості розвинені недостатньо, але переважає прагнення командувати і добиватися беззаперечного підпорядкування. І тоді найбільш здатні та ініціативні, такі, що знають собі дійсну ціну працівники, що тим більше володіють відчуттям власної гідності, прагнуть піти з-під такого керівництва.

Таким чином, авторитарному стилю властиві одноосібний спосіб ухвалення управлінських рішень, жорсткий і строгий контроль керівника за виконанням завдань, очікування беззаперечної покори з боку підлеглих, перевага репресивних методів дії на виконавця, мінімальне інформування співробітників про загальне полягання справ в організації.

Що сповідає цей стиль керівник, як правило, переконаний в безумовній перевазі своїй компетенції, досвіду і здібностей досягати бажаних цілей підлеглими. Звідси – прагнення вирішувати всі проблеми на свій розсуд, що зовні виявляється в наказовому тоні, жорсткості, а часом і грубощі в спілкуванні, нетерпимості до критики та ін. Вибір авторитарного стилю ясно показує, що керівник орієнтований виключно на виробничі завдання. Особистісні ж проблеми працівників (задоволеність умовами праці і її оплатою, кар’єрне зростання та ін.) його цікавить мало.

Етичний аспект в авторитарному стилі в керівництві повністю відсутній.