19)Гравюра XVIII ст.

На початку XVIII ст. продовжали свою мистецьку творчість у Києві і в Черкасах два найбільші ґравери з другої половини XVII ст., а це Леонтій Тарасевич та Іннокентій Щирський. Поруч них, до кращих майстрів цього періоду, треба зарахувати Нікодима Зубрицького, що працював у галузі дереворізьби і мідериту у Києві, Чернігові і Львові, Д. Галаховського, І. Мигуру та інших. Разом у цьому столітті було яких 50 граверів, а центром Граверства був Київ.

У другій половині XVIII ст. висуваються нові майстри гравюри, а були ними Гр. Левицький (1697-1769) та Оверкій Козачковський. Роля київського гравера Гр. Левицького для наступного покоління майстрів була такою ж значною, як свого часу Ол. Тарасевича. Здобув він освіту закордоном, знав кілька мов і був дуже освіченою людиною свого часу, бо і в літературній і філософічній ділянках він відзначився як автор праці про філософію Аристотеля. Крім того виконав ряд гравюр на міді для київського видання «Апостола» і «Євангелії». Ерудиція і майстерність Левицького виявились особливо в гравюрах-панегіриках на честь культурних і релігійних діячів, а зокрема київського митрополита Рафаїла Заборовського, якого прославляє як провідного діяча того часу. Портрет Заборовського підтримують чотири музи, і вони мають символізувати основні ділянки його культурної чи релігійної діяльності. Там же, по боках, Києво-Печерська лавра з церквами та іншими будівлями, по середині — Успенський собор, корпус Софійського собору і монастирі, корпус перебудованої Академії і трьох студентів з хартією в руках. Ця Гравюра є зразком великої майстерності у відтворенні образу людини, досягнутої великим українським гравером.

Своєрідною є теж творчість О. Козачковського, який в pp. 1721-37 виконав понад 40 гравюр. Характеризує його точний рисунок і виразність форм («Український Давид»). Талановиті майстри працювали теж в уніатській друкарні в Почаєві, як от А. Голота, з впливами західноєвропейських. У Львові багато мідеритів створив І. Филипович. Під кінець XVIII ст. українська гравюра втрачає своє громадське значення, бо в той час по більших центрах засновуються друкарні, а саме — в Єлисаветграді, дві нові в Києві, а згодом в Харкові, Чернігові, Миколаєві.

20)Українська класична музика в 18ст. Українська, як і російська, класична музика своїм корінням заходить у глибоку давнину, в народну творчість. Протягом віків вироблялися її специфічні особливості і риси, що згодом визначили її національний характер.Українська музична культура зростала в боротьбі проти жорстокого соціального і національного гніту з боку самодержавства. Вона розвивалася під благотворним впливом передової російської музичної культури, у тісних взаємозв'язках з нею. Для неї, як і для російської,властиві демократична спрямованість, любов до батьківщини і народнопісенна основа.Основи класичної музики почали формуватися і розвиватися в Росії і на Україні починаючи з другої половини XVIII ст. і в XIX ст., тобто в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і визрівання капіталістичних та їх зміцнення. У XIX ст. на цій базі розгортається революційний рух, що в своєму розвитку, за геніальним визначенням В. І. Леніна, пройшов три етапи: дворянський, різночинний Т пролетарський. Цей рух зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися на Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду і його прислужників-українських буржуазних націоналістів. Російські революціонери і передова російська демократична інтелігенція завжди відстоювали культурні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво. Уже в XVIII ст. широкою увагою мас користується народна лялькова вистава «Вертеп», музика до другої частини якої складається з народних пісень і танців: українських, російських, польських, угорських тощо. Велику популярність в народі мали світські ліричні пісні, слова й музику яких складав український філософ Григорій Сковорода (1722—1794 pp.). У кріпацьких оркестрах і капелах з'являються численні талановиті актори і музиканти-кріпаки. Репертуар цих капел і оркестрів становили народні пісні і твори на основі народних мелодій, написані російськими та українськими композиторами, які часто були вихідцями з кріпацького середовища. В колах дворянсько-кріпосницької інтелігенції поширюється народне кобзарське мистецтво, виникає зацікавлення народною піснею, виходять з друку перші збірки обробок російських та українських народних пісень В. Трутовського, І. Прача та інших авторів. Народну пісню використовують у своїх творах композитори Бортнянський, Березовський,Ведель. В 1809 р. в м. Одесі вперше виконується «Українська симфонія», приписувана М. Овсянико-Куликовському — твір високого художнього і професіонального рівня, насичений мелодіями українських народних пісень. У першій половині XIX ст. з'являються українські народні п'єси з співами і танцями — «Наталка Полтавка» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка та ін. Дальший розвиток української музики пов'язаний з глибокими революційно-демократичними зрушеннями в суспільно-політичному житті в Росії кінця 50-х і в 60-х роках.

21)Г.Сковорода-видатний український просвітник.Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.Головна проблема філософії Сковороди — це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г.Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. Філософські трактати Г.Сковороди можна поділити на чотири цикли. Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнімОсновними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).Біблія виступає у Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про «сродну працю». При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм «сродна», відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей.

22)”Енеїда” І.Котляревського.Художні особливості та роль у розвитку Української мови.Поема “Енеїда” вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика. Поема вийшла під назвою “Малороссийская Энеида в трех частях” . Друге видання “Енеїди” з'явилося в Петербурзі 1808 р., трете, тепер уже підготовлене автором і доповнене четвертою частиною, появилося 1809 р. Повний текст поеми під назвою “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским” був опублікований в 1842 р. в Харкові, вже після смерті письменника.Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.Вергіліева “Енеїда” — поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося “божественне" походження римських імператорів. Використовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув “наизнанку” оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне на­повнення. Велична Вергіліева епопея під пером українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст.Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають з “недосяжного" Олімпу, дошкульним сміхом розвінчують їх. “Енеіда” осяяна світлим гуманізмом письменника, який любить і поважає народ, вболіває за його страждання, пишається його героїчним минулим.Соціальні симпатії Котляревського окреслені досить виразно. Поет на боці тих, кого принижували, топталим тодіші панівні верстви.Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони закріплюють цю несправедливість. Поема “Енеїда” в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до реального життя, про те, що, власне, в цьому - завдання і смисл поезії.“Енеїда” писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Значення Котляревського як зачинателя української літератури винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення в життя народу, на осмислення його історичної долі.Оригінальність і суспільне значення таланту автора “Енеїди” прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури І.Я.Франко.Творчість І. П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу.Значення “Енеїди” й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. ”Енеїда”– чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.Велика заслуга І. П. Кртляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.На його творах вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.