Розділ 2. Входження України до європейського освітнього простору

2.1. Європейський досвід забезпечення якості вищої освіти

Даний підрозділ розкриває сутність європейської системи забезпечення якості вищої освіти та результати її впровадження в Україні.

Вирішення проблеми якості вищої освіти сьогоднішній уряд планує за допомогою інтеграції у Європейський простір. Така позиція вказана у Матеріалах до першої лекції 2003-2004 навчальних років [23, 24].

Як зазначається в Декларації, прийнятій Міжнародною конференцією з вищої освіти в листопаді 1998 р., якість освіти – це багатовимірне поняття, яке охоплює всі аспекти діяльності вищого навчального закладу: навчальні та академічні програми, наукову і дослідницьку роботу, професорсько-викладацький склад і студентів, навчально-матеріальну базу і ресурси [14, с. 171]. Більшість сучасних фахівців схиляється до думки, що якість освіти це наявність певних системно-соціальних якостей і характеристик, які визначають відповідність системи освіти прийнятим вимогам, соціальним нормам, державним освітнім стандартам. Системою якості фахівці вважають сукупність організаційної структури, методик, процесів і ресурсів, необхідних для здійснення управління якістю [24; 25; 26].

Система оцінки якості вищої освіти являє собою сукупність організаційних і функціональних структур, норм і правил, діагностичних та оціночних процедур, які, ґрунтуючись на єдиній концептуально-методологічній основі, забезпечують об’єктивну оцінку освітніх досягнень студентів, ефективності діяльності вузу, якості освітніх програм з урахуванням запитів та вимог основних користувачів результатів системи оцінки якості освіти.

Основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів, акредитації та форм навчання є стандарти вищої освіти. Систему стандартів вищої освіти складають державний стандарт вищої освіти, галузеві стандарти вищої освіти та стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів [27].

В Європі історично сформувались „англійська” модель якості освіти, що ґрунтується на внутрішній самооцінці академічної спільноти, і „французька” модель, що ґрунтується на зовнішній оцінці ВНЗ з огляду на його відповідальність перед суспільством. Здебільшого, світова і європейська практика спираються на три засадничі підходи щодо оцінювання якості освіти: репутаційний (на основі експертних оцінок), результативний (за об’єктивними показниками) і загальний, що ґрунтується на принципах тотального управління якістю (Total Quality Management, TQM) та вимогах до систем менеджменту якості Міжнародної організації зі стандартизації (International Organization for Standardization, ISO).

Тривалий час на європейських теренах не існувало єдиної системи інституційної оцінки діяльності освітніх установ, проте у 2000 році була утворена Європейська мережа гарантії якості у вищій освіті (ENQA). Її підґрунтя було закладено пілотним проектом „Європейський пілотний проект по оцінці якості вищої освіти” (1994 1995 рр.), матеріалами Рекомендацій Єврокомісії з європейського співробітництва у питаннях гарантії якості у вищій освіті (98 /561 /ЕС від 24 вересня 1998 р.) та текстом Болонської декларації 1999 року.

Задля формування системи забезпечення якості вищої освіти у Болонському процесі міністри країн-учасниць у Берлінському комюніке від 19 вересня 2003 року доручили ENQA у співпраці з Європейською Асоціацією університетів (EUA), Європейською Асоціацією вищих навчальних закладів, що не є університетами (EURASHE), та Європейським студентським міжнародним бюро (ESІB, що у 2007 році перейменовано на ESU – Європейську студентську спілку), які утворили групу Е4, розробити „узгоджені стандарти, процедури та рекомендації із забезпечення якості” [28]. Розроблені стандарти і рекомендації – European quality assurance standards and guidelines (ESG) – були схвалені на конференції в Бергені 2005 року [29].

Призначення ESG полягало в наданні допомоги та визначенні орієнтирів як для вищих навчальних закладів при розробці своїх власних систем забезпечення якості освіти, так і для агенцій, які здійснюють відповідні перевірки. Фактично, в ESG були закладені єдині вимоги щодо забезпечення якості освіти в зоні європейського освітнього простору.

Заключним етапом формування європейської системи забезпечення якості вищої освіти можна вважати створення 4 березня 2008 р. в Брюсселі Європейського реєстру забезпечення якості (European Register of Quality Assurance, EQAR), засновником якого стала група Е4 [28].

Мета діяльності EQAR полягає у забезпеченні прозорої і доступної інформації про надійні європейські агенції із забезпечення якості освіти, а також сприяння мобільності студентів та підвищення довіри до вищих навчальних закладів. Головною умовою занесення до вищее зазначеного реєстру було визначено відповідність ESG та низці інших критеріїв, окреслених у доповіді групи Е4 на конференції у Лондоні 2007 р. [28].

Існуюча нині Європейська система забезпечення якості освіти ґрунтується на Європейських стандартах і рекомендаціях, що складаються з трьох частин і пропонують три групи стандартів: 1) внутрішнього забезпечення якості у вищих навчальних закладах; 2) зовнішнього забезпечення якості вищої освіти; 3) забезпечення якості у діяльності агенцій із зовнішнього забезпечення якості. Основні принципи Європейської системи забезпечення якості вищої освіти полягають у зацікавленості студентів і роботодавців, а також суспільства в цілому у високій якості вищої освіти; ключовій важливості автономії закладів і установ та усвідомленні ними відповідальності за неї; наявності оптимальної й ефективної системи зовнішнього забезпечення якості, яка відповідає своїй меті і не ускладнює роботу навчальних закладів більше, ніж це необхідно для виконання цією системою своїх завдань.

Серед ключових завдань Європейської системи забезпечення якості освіти варто виокремити наступні: сприяння забезпеченню освітніх установ необхідними ресурсами (кадровими, фінансовими, матеріальними, інформаційними, науковими, навчально-методичними тощо): організація навчального процесу, адекватного сучасним тенденціям розвитку національної та світової економіки та освіти: контроль за освітньою діяльністю вищих навчальних закладів та якістю підготовки фахівців на всіх етапах навчання та на всіх рівнях: рівні вузу, державному та міжнародному (європейському) рівнях.

Гарантування якості вищої освіти на рівні держави досягається як через розробку нормативно-правових, організаційних, науково-методичних та інших документів, що регламентують систему державного контролю якості освіти, так і через оптимізацію мережі вищих навчальних закладів та їх діяльності.

Україна приєдналась до Болонського процесу у 2005 р., таким чином офіційно взявши на себе зобов'язання провести серйозну реформу вищої освіти. У 2007 р. Міністерство освіти затвердило "План дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 р." [30, 3]. Паралельно наказами МОН та Кабінету Міністрів розросталася структура супроводу Болонського процесу (відомчі та міжвідомчі робочі групи). З 2009 р. розпочала роботу Національна команда експертів з реформування вищої освіти, яка покликана брати участь у виробленні національної політики реформування вищої освіти відповідно до положень Болонського процесу (створюється за рекомендації Міністерства освіти й координаційної підтримки Представництва ЄС в Україні та Національного Темпус-офісу) [30, 3].

Аналізуючи масив інформації, умовно можна виокремити три періоди у ході перетворень в національній системі вищої освіти:

• кінець 2005 — 2008 рр. - ейфорія у зв'язку з підписанням Болонської декларації. Продукування різних робочих груп, експерименти із запровадження кредитно-трансферної системи. Реальних кроків у втіленні взятих зобов'язань здійснено було небагато. Серед основних нормативних документів розроблених у той час Постанова Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 р. № 1312 „Про невідкладні заходи щодо запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти” [31], наказ Міністерства освіти і науки України від 13.07.2007 № 612 „Про затвердження Плану дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року” [32], Указ Президента України „Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні” від 20 березня 2008 року № 244 [33].

• Кінець 2008 — початок 2010 рр. - прийшов час звітувати про національний прогрес у просуванні освітніх реформ. Міністерство розпочинає активну роботу із запровадження кредитно-трансферної системи, магістерської підготовки, що відповідає європейським стандартам, підготовки національної рамки кваліфікації.

• 2010 - початок 2011 рр. - період ознаменований активізацією обговорення нового проекту Закону "Про вищу освіту", який, нарешті, має наблизити вітчизняну систему освіти до Європейського простору вищої освіти, та презентацією проекту Національної рамки кваліфікацій [30].

І хоча спостерігаються певні зрушення у сфері забезпечення якості вищої освіти, Україна поки що недостатньо повно відповідає загальноєвропейським вимогам в цій царині. За даними інвентаризації виконання групою країннучасниць вимог Болонського процесу за 2007 рік, Україна отримала за індикаторами забезпечення якості освіти оцінку 3,5 за п’ятибальною шкалою при загальній оцінці країннучасниць за цим показником – 4,1 [28]. У Національному звіті України із запровадження положень Болонського процесу за 2007 2009 роки, підготовленому до конференції міністрів європейських країн в Лувені (квітень 2009 p.), зазначається, що лише окремі вищі навчальні заклади мають власну стратегію постійного підвищення якості, яка розміщена на сайтах вузів. Хоча майже всі вищі навчальні заклади публікують оновлену, неупереджену та об’єктивну інформацію про програми та кваліфікації, що надаються у вузі, проте процедуру внутрішнього ухвалення, моніторингу та періодичного перегляду програм і кваліфікацій запровадили лише окремі вузи [34].

Впродовж останніх 5 років періодично відбувається обговорення проектів законів про вищу освіту, підготовлених як профільним Міністерством, так і представниками різних політичних сил та експертної громадськості. Жоден із цих проектів не мав консолідованої підтримки. Що, однак, не заважало у офіційних звітах про основні досягнення в системі вищої освіти декларувати перед Болонським секретаріатом про підготовлений проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» із врахуванням стандартів і рекомендацій Болонського процесу, як одне із важливих досягнень України на шляху реформування освіти.

Отже, фактично, всі зміни, що запроваджувались у системі вищої освіти, фіксувались на рівні підзаконних нормативних актів, які ладнали старий закон під нові умови.

Дискусія про новий закон набула особливої гостроти наприкінці 2010 - початку 2011 рр., коли активно обговорювались два законопроекти, розроблені представниками парламентської більшості. На думку експертів, обидва проекти поряд із нормами, які враховують стандарти і рекомендації Болонського процесу, за рядом положень можна вважати серйозним відступом від реформування освіти [35]. Наразі триває обговорення третього проекту закону.

Як уже зазначалось, приєднання до Болонського процесу означало для України прийняття офіційного зобов'язання провести докорінні реформи у сфері вищої освіти, які б дали можливість наблизити вітчизняну вищу освіту до Європейського простору вищої освіти та наукових досліджень.

Проаналізуємо прогрес на прикладі виконання Україною декількох принципів Болонського процесу.

Запровадження трьохциклової системи підготовки - бакалаврат, магістратура, докторські студії.

У Національному звіті про впровадження положень Болонського процесу (за 2005-2006 рр.) зазначено, що 100% студентів вузів ІІІ - IV рівня акредитації у 2006/2007 рр. залучено у двоциклову систему підготовки. Однак поряд з дипломами бакалаврів та магістрів випускникам видаються дипломи молодшого спеціаліста та спеціаліста (які "розмивають" бакалаврський цикл і є зовсім незрозумілими для Європи, оскільки не включені там до системи вищої освіти [30]). Серйозною внутрішньою проблемою є відсутність чіткої і прозорої ідентифікації ступенів бакалавра і магістра, що викликає непорозуміння між працедавцями та випускниками з бакалаврськими дипломами. Тому більшість випускників воліють продовжити навчання у магістратурі, керуючись не високою метою отримати фундаментальні знання, а через те, що не вважають диплом бакалавра самодостатньою кваліфікацією.

Докторські студії.

До цього часу в Україні існує система двох наукових ступенів - кандидата та доктора наук. У звітах держава декларує розробку механізмів запровадження докторського навчання як третього циклу. На практиці, структуровані докторські програми працюють лише у Києво-Могилянській Академії. При чому, існують серйозні бюрократичні перепони на шляху встановлення європейської практики РhD-Програм [30]. Складною, забюрократизованою, часозатратною є процедура нострифікації отриманих у західних університетах дипломів про наукові ступені.

Запровадження системи кредитів (ЄКТС).

Європейська кредитно-трансферна система (ЄКТС) та Додаток до диплома (Diploma Supplement) є інструментом спрощення процедури визнання дипломів про вищу освіту у Європі. Наказом Міністерства освіти і науки у 2009 р. ЄКТС та Додаток до диплома європейського зразка були запроваджені у всіх вузах України. Щоправда, кредитно-модульна система почала вводитися у практику вітчизняних вузів ще в 2006/2007 навчальному році. Але й тут не обійшлося без вітчизняних "інновацій". Так, Згідно вимог Довідника користувача ЄКТС, затвердженого Європейською Комісією, навчальне навантаження студента складає від 1500 до 1800 годин на навчальний рік (60 кредитів). Отже, 1 кредит відповідає 25-30 годинам роботи (включаючи не лише аудиторні години, але й самостійну роботу, підготовку курсових та інших робіт, екзамени тощо). Українські студенти вимушені проводити в аудиторіях на третину більше часу, ніж їх колеги із Західної Європи, оскільки в Україні 1 кредит обраховується 36 годинами. Виникає риторичне запитання: "Чому так? І чи сприятиме така вітчизняна кредитно-модульна система визнанню українського диплома та студентській мобільності?". [30]

Студентська мобільність.

Кількість українських студентів, які користуються різними міжнародними програмами мобільності щороку зростає, однак, цифри свідчать не на користь держави. У 2005 - 2006 рр. близько 20 тис. українських студентів проходили навчання та стажування у західних університетах [30]. При цьому стажування за рахунок ВНЗ становить менше 10%. Здебільшого, студенти здійснюють навчання за кордоном за кошти благодійних фундацій, спонсорів або батьків. Серед інструментів Європейського Союзу - програма співпраці та мобільності у сфері вищої освіти - Еразмус Мундус, грантами якої можуть користуватися студенти, викладачі та науковці й програма ТЕМПУС, грантами якої підтримуються партнерські проекти вітчизняних та західних університетів. Стимулюючим фактором мобільності є двосторонні угоди вітчизняних вузів із західними університетами, програми спільних або подвійних дипломів (Joint/Double Degree). Однак, серйозною проблемою залишається мобільність викладачів - їх стажування не координується і не фінансується вузами, а міжуніверситетські угоди про обмін кадрами є епізодичними.

Забезпечення якості освіти.

Забезпечення якості освіти є серйозним викликом для багатьох країн. Згідно принципів Болонського процесу з метою об'єктивності процедури забезпечення якості освіти повинні здійснюватися незалежною структурою. Однак, в 20 країнах із 47, що підписали Болонську декларацію, за забезпечення якості освіти відповідає або Міністерство, або державні структури. Серед країн пострадянського простору тільки Вірменія, Грузія та Казахстан мають незалежні агенції забезпечення якості освіти [36]. В Україні за забезпечення якості відповідає Міністерство освіти й науки, молоді та спорту. Найслабшими сторонами вітчизняної системи забезпечення якості освіти є її індиферентність до інтересів споживачів освітніх послуг, тотальне одержавлення, формалізм і конфлікт інтересів.

Автономія університетів.

Хоча автономія університетів є одним з принципів Болонського процесу, в Європі існує проблема з визначеннями критеріїв автономного університету. Саме тому у листопаді 2009 р. Європейська асоціація університетів розпочала 2-річне дослідження рівня автономії європейських університетів з метою, у тому числі, випрацювання певного узагальнюючого бачення концепції університетської автономії та її критеріїв.

Формально вітчизняним освітнім законодавством декларується автономія та самоврядування університетів. Однак, на практиці норми освітнього законодавства у сукупності з суміжними дотичними галузями законодавства (Бюджетний кодекс, Земельний тощо) не працюють. Це стосується практично усіх основних аспектів діяльності університетів (організаційної, фінансової, академічної, кадрової тощо).

Серйозною проблемою є також нерозуміння культури університетської автономії та її базових принципів. Серед них і те, що автономія університету передбачає відповідальність останнього перед суспільством за продукт своєї діяльності. Для України - університет, відповідальний за якість своїх послуг, - віддалена, на жаль, перспектива.