1.3. Кризовий стан сучасної освітньої сфери в Україні

Все частіше у засобах масової інформації та періодичних публікаціях науковців можна почути про різноманітні кризові стани основних сфер сучасного українського суспільства. Науковці Інституту соціології НАН України висловлюють думку про перебування нашого суспільства у стані перманентної кризи [8].

Серед криз, що переживало українське суспільство, можна назвати не тільки такі, що постійно присутні в інформаційному просторі (політичну, економічну, демографічну, екологічну), а й кризи менш помітні, проте не менш руйнівні для суспільства. Йдеться про стрімку зміну (при чому зміну далеко не на краще) соціальної, моральної, духовної, ціннісної сфер українського суспільства. Не є винятком й глобальна криза системи освіти, що не могла не торкнутись України. Серед основних причин – розрив між системою освіти та умовами життя суспільства, що швидко змінювались під впливом інформаційно-комп’ютерної революції. Таким чином, криза вищої освіти виявилась у неспроможності існуючої системи забезпечити якість підготовки висококваліфікованих фахівців, попит на яких сьогодні продовжує збільшуватись.

У XXІ столітті людство вступило у постіндустріальну епоху, що ознаменувалась високими темпами змін у всіх сферах суспільства.

Вища школа в Україні увійшла в ситуацію «високої невизначеності». З одного боку, знищена система ідеологізованої, націленої на обслуговування індустріального виробництва вітчизняної освіти. З іншого боку, не побудовані зміст та формати нової освіти, яка б у новій ситуації вирішувала задачі розвитку людини й суспільства. Відбувається переоцінка значущості освіти, її місця у системі суспільного відтворення.

Криза вищої школи не є виключною особливістю України; вона має загальноцивілізаційну природу, пов’язану з постіндустріальним переходом, і усі розвинуті страни з тією чи іншою гостротою її відчувають. [9, 16].

Зруйнувалась сама основа, на якій будувалась освіта – образ людини, що сформувався у XVII–XX ст. у західному світі, той соціально-антропологічний проект, який задавав усвідомлення та напрямок освіти.

Це проявляється у розмиванні функцій освітніх інститутів – «освітні події індивідуальності» зникають із стін шкіл та університетів, а останні починають перетворюватись в «освітні супермаркети» або соціально-дисциплінарні установи. Освіта людини, як оформлення індивідуального «культурно-ціннісного ядра» [10], формування базисних інтелектуальних функцій (мислення, розуміння, рефлексії, комунікації) [11] відбуваються у нових комунікативно-креативних інституціях[12].

Ці феномени вже схвачені суспільною свідомістю та стають предметом суспільного дискурсу[6, 7]. В останні десятиріччя в Україні та світі відбулися значні політико-соціальні та економіко-технологічні трансформації: 1) у групі технологічно та економічно лідируючих держав відбувся перехід від технологій, життєвого устрою та ідеалів індустріального суспільства до нових, які відповідають можливостям та запитам постіндустріальної епохи; 2) визначені межі розвитку моно полярного світу та відповідної йому моделі глобалізації, для яких характерні домінування невеликої групи країн у воєнно-політичній, фінансовій сферах, виробництві та торгівлі, культурна «окупація»; 3) зазнав краху видатний соціально-політичний експеримент – створення соціалістичної держави.

Інститут вищої школи, що проіснував у своїй класичній формі 200 років, в останні 30-50 років зазнає значних змін. У більшості країн значно скоротилось фінансування освіти за рахунок державного бюджету та значно зросла доля платної освіти. Освіта перестає бути державним проектом та переходить у сферу ініціативи та відповідальності громадськості та бізнесу.

Відбулися значні зміни у змісті та технологіях освіти у розвинених странах, отримали поширення технології, що спираються на власну освітню активність людини, а в економіці сформувалось нове поняття – «освітній кредит». Освіта перестала запучати до «сакральних знань», що відкривають доступ до високого світу інтелектуалів, вона стала всього лише одним із видів послуг – освітньою послугою. Університети втратили свій виключний статус храмів пізнання та перетворились у супермаркети освітніх послуг [8].

З іншого боку, освіта вийшла за національні межі та стала важливим інструментом міжнародного впливу та значним сектором міжнародного бізнесу. Держави з успішною економікою та розвинутою сферою освіти отримали можливість акумулювати у себе краші інтелектуальні ресурси через відбір талановитої молоді.

Складність та протиречливість культурних, соціальних та економічних процесів породила серію реформ у сфері освіти у різних країнах світу. При цьому в Україні реформи освіти у більшості випадків мають адміністративно-бюрократичний характер [8]. Освіта перестала бути лише засобом забезпечення професійної підготовки кадрів, передачею знань, умінь та навичок. Тепер вона має формувати творчу особистість, здатну швидко діяти в умовах, що постійно змінюються, навчити молодь критично мислити та прогнозувати майбутній стан розвитку.

На сьогодні у політичному дискурсі лунає наболіла проблема реформування вищої освіти та входження до європейського освітньо-наукового простору шляхом прийняття відповідних стандартів. Сама по собі потреба у реформуванні системи вищої освіти є справді необхідною. Проте не слід забувати, що готовність до реформування має пройти достатньо тривалий шлях підготовки, в тому числі й поступово визріти у моделях життєвого шляху, кар’єрних стратегій та самого ставлення до освіти в учнівської та студентської молоді України. Без врахування цих факторів, що можуть сприяти еволюційній зміні інституту освіти, реформування носитиме ознаки бюрократичного виконання чергового «циркуляру» (та відповідні наслідки). За рівнем розвитку, як технологічного, так і розвитку громадянської свідомості наша держава відстає від Заходу на 60 років. Копіювання Болонської системи не допоможе, коли за фактом соціально-економічна ситуація та щільно пов’язані із нею рівень технологізації та інформатизації науково-освітнього процесу лишатиметься на аутсайдерських позиціях.

Паралельною з вищезазначеними процесами невирішеною лишається задача узгодження єдиної державної політики щодо освіти. Одночасне поєднання державного контролю над освітньою сферою без надання більш широкої автономії університетам та побудування відкритої системи освіти, орієнтованої на потреби сучасного суспільства, навряд чи є можливим. Так само важко очікувати абсолютної віддачі від професорсько-викладацького складу, що отримує мізерну заробітну плату і фактично приречений на втрачання якості своїх курсів за рахунок збільшення їх кількості. Зайняття наукою викладачами вузів за умов їх повсякденної зайнятості також вдається маловірогідним. Більшість сучасних вузів фактично позбавлені самої можливості підтримання наукової роботи.

Після розпаду СРСР наша держава не в змозі контролювати та фінансувати всю систему освіти, і не слід витрачати час на побудову такого апарату. Те, що потрібно зробити – це чітко визначити і забезпечити ті функції, за які має відповідати держава, а решту повноважень сконцентрувати у руках тих, хто хоче і має можливість щось змінити та поліпшити. Необхідно не просто реформувати законодавчу базу, а й домогтись її дотримання у повсякденних практиках роботи вищих навчальних закладів. Реформі освіти має передувати зміна ціннісних пріоритетів молоді та роботодавців у всіх сферах зайнятості. У процесі ухвалення рішень мають бути враховані не тільки пріоритети економіки, а й думки всіх груп інтересів.

Варто усвідомити, що збільшення кількості осіб з вищою освітою не є кінцевим результатом для держави та нації (і це можна бачити по показниках України у світовому рейтингу по рівню ВВП на душу населення або рівню корупції тощо). Диплом державного зразка – єдиний затребуваний продукт нинішньої системи освіти. Дійсний Закон України «Про вищу освіту» як і його законопроект, що розробляється Міністерством освіти і науки, молоді та спорту, забезпечують доступ до вищої освіти для всіх, проте якісної освіти навряд чи можна очікувати. До чого ще така державна стратегія в кінцевому результаті може призвести, як не до втрати інтелектуального прошарку суспільства? Питання риторичне. Але зрозуміло одне - у сучасну, як її називають, інформаційну епоху втрата інтелектуального прошарку суспільства зробить нашу державу неконкурентоспроможною, якщо вона колись була такою.

За результатами опитування, що проводилось фондом «Демократичні ініціативи» з 24 березня по 5 квітня по всій території країни, у 2011 році 45,3% українців вважають середньою якість вищої освіти в Україні [9]. Респондентам було поставлене запитання, як вони в цілому оцінюють якість вищої освіти в Україні. При цьому 17,7% опитаних вважають якість вищої освіти в країні, швидше, низькою, 16,2% — швидше, високою, 7,6% — дуже низькою, 1,6% — дуже високою, а 11,7% — не змогли відповістити на поставлене запитання [9]. Відношення до проблеми важливості вдосконалення якості вищої освіти має наступні показники: 42,5% опитаних вважають, що це питання важливе, але є важливіші проблеми, 32,2% переконані, що це питання належить до першочергових, 17,4% вважають це питання другорядним, а 7,9% не змогли відповісти [9].

Більшість студентів вчаться не за потребою у знаннях, а тому що мати вищу освіту тепер модно і доступно, зрозуміло за батьківські кошти. На успішність (правильніше сказати неуспішність) таких студентів не звертають уваги не тільки приватні вузи, а й державні, що таким чином компенсують брак фінансування. Таким чином українські ВНЗ виховують некваліфікованих спеціалістів, не здатних працювати у сучасних умовах, що диктує ринок праці. Оскільки, якщо почитати вимоги роботодавців до більш-менш оплачуваних посад, можна побачити, що майже всі хочуть бачити майбутнього співробітника наділеним усіма позитивними якостями, які тільки можуть бути притаманні людині: творчо розвиненою особою, креативною, активною, ініціативною, здатною працювати із величезними потоками інформації і т.д. Цілеспрямованої програми підготовки професійних кадрів (у будь-якій галузі) із акцентом хоча б на розвиток творчої складової у їх навчанні не має поки що жоден український вуз.