Українська культура

Українська культура — це духовний образ однієї найважливiших епох нашої

Iсторiї. Цей час, що вмістив у собi кiлька iсторичних дiб — визвольну

боротьбу, державність, руїну, втрату завоювань i закрiпачення — в

культурному вдношеннi був надзвичаi плiдним. На українських землях

виросли десятки нових мiст, склалася европейська освiта, нових висот

досягло книгодрукувавяя, з’явилася архiтектура, що не поступалася

гармонiйнiстю й пишнiстю свiтовим зразкам, оригiнальне малярство,

самобутня музика. Лiтература виробила тi форми i стильовi засоби, на якi

могла спертися українська лiтература нових часiв.

В усiх галузях дiяльностi i в усiх сферах життя вiдбулися глибокі

зрушення й змiни. Шануючи традицiю, українськi дiячi — вiд воїнів та

полiтикiв i до митцiв — дивилися на свiт новими очима — i тому в цi часи

так багато свiжих, оригiнальних надбань. За пам’ятками культури цих

часiв вiдчувається творець — талановитий i волелюбний народ,

наполегливий i неослабний у своему прагненнi творити власний український

свiт.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало

мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак

козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою,

витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва

засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор —

п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному

будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх

чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де

простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного,

складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у

просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури.

Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у

камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині,

Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та зельці, Ізюмі та

багатьох інших містах козацької України.

Художній стиль бароко дав можливість найповнішого самовираження

української людини тієї драматичної і реформаторської доби передусім

завдяки своєму філософському пiдгрунтю, яке в українському варiантi

виявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для барокової

свiдомостi нехарактерне. Світ у бiльшостi творів постає сповненим

містики, гіпербол, темних метафор, важко розрадуваних алюзій, надмірно

емоційних станiв, а часом i просто фантасмагоричним. Та й свiдомiсть

того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європi

взагалі, так i в Українi, дивовижну забобонність найширших верств

населення — від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часу

містять багато оповідей про мiстичнi явища. Це типово барокове

свiтовiдчуття.

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З

плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної

української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького

середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної

культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII

ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший

слід.

Культура українського народу за роки визвольної боротьби досягла

настільки високого рівня, що і в наступному сторіччі була здатна

протистояти нищівному настанню імперії. Якнайкращі досягнення

українських майстрів другої половини ХУII — першої половини ХУIII в. —

архітектура козацького бароко, зображення козака Мамая й ікони народних

майстрів, сповнені любові до рідної землі і її минулого, козацькі

літописи — складають нині нашу національну гордість. Вони не тільки не

втратили свою художню цінність, але й увійшли до золотої скарбниці

світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, який їх

викохав. Утиски й заборони, до яких вдавалися колонізатори, звичайно,

завдавали збитку нашій культурі (скільки талантів було погублено, а

скільком довелося відректися від коріння, щоб творити), проте зупинити

духовний розвиток нашого народу не змогли. Свідоцтвом цього є художні

досягнення наступних поколінь — не занесені звідкись освіченими

чужоземцями, а створені власним тисячолітнім досвідом.

1.     Вступ.

2.    Основна частина:

·       Причини запровадження християнства.

·       Процес християнізації.

·       Наслідки запровадження християнства.

3.    Висновок.

4.    Список використаної літератури.

Вступ

 

Немає в сучасній історичній науці, присвяченій Давній Русі, більш визначного і також добре дослідженого питання, ніж питання про хрещення Київської Русі та розповсюдження християнства в перші століття хрещення.

Найдавнішу докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо в нашій літературі, подає нам так званий Початковий літопис — пам'ятка початку XII віку, що була писана десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним — воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер.

І тільки 1871 р. відомий професор Московської духовної академії Євген Євстигнійович Голубинський в «Журнале Министерства народного просвещения» за 1871 р., а потім 1880 р. в праці «История Русской Церкви», т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських «Чтениях») піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання — це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато).

Голубинський влучно й науково розбив майже все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового — князя Ярослава Мудрого, мниха Якова («Похвала» князю Володимиру та «Сказание» про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора («Чтение» про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше.

Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський («Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова». Спб., 1882. С. 19 — 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті «Русско-византийские отрывки» («Журн. Мин. нар. пр.». 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена «Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского» (додаток до 44 т. «Записок» Академії наук); для нас цікаве те місце Ях'ї (жив у X — XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в «Журн. Мин. нар. пр.» (1884. Кн. IV. С. 282 — 315). Коротку, але змістовну статтю «Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси» в «Трудах Киев. дух. акад.» (1886. Кн. XI. С. 587 — 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. «Киевской старины» за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева «Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире», де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в «Трудах Киев. дух. академии» за 1888 р. (Кн. І, с. 126 — 152) цінну й солідну статтю «О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян». На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» 1888 року (Кн. VI, с. 396 — 403) в статті «В каком году крестился св. Владимир»; Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї «Історії України-Руси» (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу.

На початку ХХ століття також з`явилось одразу декілька надзвичайно важливих робіт, які по-різному ставили та вирішували питання про прийняття християнства. Це праці академіка А.А. Шахматова,  М.Д. Приселкова, В.А. Пархоменка, В.І. Ламаньского, Н.К. Нікольського,    П. А. Лаврова, Н.Д. Полонської та багатьох інших. Але після 1918 року ця тема перестала вважатися значною. Вона попросту зникла зі сторінок наукового друку, залишаючись однією з найважливіших в світовій славістиці (праці Л.Мюллера, А. Поппе та інших).

В пізніші радянські часи питання хрещення знову почало цікавити істориків. Факту запровадження християнства та його значенню присвячені були численні монографії та статті: «Запровадження християнства на Русі», М., 1987; Рапов, 1988 «Як була хрещена Русь», М., 1989; «Руська духовна культура», Тренто, 1992, порівняльні нариси «Прийняття християнства народами Центральної та Південно-Східної Європи і хрещення Русі». М., 1988; «Тисячоліття запровадження християнства на Русі» М., 1993 та багато інших.

Але це тільки невелика вибірка з тої надзвичайної кількості істориків усіх часів, які вивчали питання запровадження християнства на Русі. Існує дуже багато різних поглядів на це питання, різних підходів. Чому ж проблема хрещення Русі є настільки популярною та актуальною в будь-які часи? На мою думку, це одна з найважливіших подій в нашій історії, яка визначила шляхи подальшого розвитку Київської Русі, а потім – і української держави. Запровадження нової релігії – це питання не тільки еволюції світогляду (хоча одного цього достатньо, щоб говорити про глобальність змін), це й зміни у політичному курсі, - тобто це можно вважати дуже важливою віхою в історії народу.

Отже, в цьому рефераті ми спробуємо узагальнити усі підходи до вивчення проблеми запровадження християнства в Київській Русі (а саме остаточної християнізації, яку провадив князь Володимир Святославич) та стисло викласти основні факти, які стосуються цієї історичної події.