Адміністративний поділ[ До територіальної реформи 2009 року в складі Сербії знаходилися два автономні округи:

• Автономний край Воєводина, столиця Нові-Сад

• Автономний край Косово і Метохія, столиця Приштина

Примітка: частина території Сербії, яка розташована за межами двох автономних округів, називається Центральна Сербія і не представляє собою адміністративну одиницю, перебуваючи під прямим підпорядкуванням республіканської влади.

31. Князівство Сербія — держава, на Балканах, яке утворилася в результаті сербської революції, 1804 — 1817. Незважаючи на серйозну і вкрай жорстоку протидію з боку Османської влади, революційним лідерам, в першу Карагеоргію, а також Мілоша Обреновичу, вдалося звільнити Сербію після століть турецького панування.

Початково, князівство включало тільки територію колишнього Белградського пашлику, а в 1831-1833, князівство здійснило експансію на сході, півдні і заході. У 1867, Османські війська залишають терен князівства, забезпечив фактичну незалежність^[1] Сербія розширила свої кордони на південному сході в 1878, коли князівство отримало повне міжнародне визнання згідно з Берлінським трактатом. Князівство існувало до 1882, коли її статус було підвищено до рівня Королівства Сербія.

32.

33. Королівство Югославія (серб. Краљевина Југославија; хорв. Kraljevina Jugoslavija) було королівством на Балканах, яке існувало в міжвоєнний період 1918—1941.

Було утворене 1918 року зі Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, Сербії і Чорногорії, з краями Косово, Воєводина іВардарська Македонія, що були частинами Сербії.

До 1929 р. мало офіційну назву Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (сербо-хорватська: 

17 квітня 1941 Югославію окуповали нацистська Німеччина, фашистська Італія, Угорщина та Болгарія, які й поділили між собою значну частину території королівства. На решті території до 1944—1945 рр. існували напівнезалежні держави Хорватія та Сербія.

Королівство було утворене 1 грудня 1918 під назвою «Королівство Сербів, Хорватів і Словенців»

1 грудня 1918 новим королем було оголошено Александр I Карагеоргієвич, принц-регент був його батько, Петр I Карагеоргієвич. Нове Королівство було складене з досі незалежних королівств Сербії і Чорногорії (які об'єднались за місяць до того), а також частини території Австро-Угорщини.

Австро-Угорські землі, що увійшли до нової держави: Хорватія, Славонія і Воєводина з угорської частини імперії,Крайна, частина Штирії і більша частина Далмації — з австрійської частини, а також коронна земля Боснія і Герцеговина.

Створення держави підтримували панславянські і сербські націоналісти. Мета панславянського руху — об'єднання всіх південних слов'ян або «югославів» в єдиній державі і припинення розбрату. Сербські націоналісти вперше досягли довготривалої мети об'єднання сербів усіх Балкан в єдиній державі.

Королівство Югославія мало кордони з Італією і Австрією на північному заході, Угорщиною та Румунією — на півночі,Болгарією — на сході, Грецією й Албанією — на півдні, й омивалося Адріатичним морем на заході.

За результатами плебісциту в провінції Каринтія (частково заселеної словенцями) більша її частина залишилася вАвстрії.

Далматинське портове місто Задар (італ. Zara) і деякі з далматинських островів були передані Італіїї.

Місто Рієка (італ. Fiume) була оголошена Вільною Державою Рієка, але вже 1924 року була анексована Італією.

Напруга на кордоні з Італією тривала. Італія домагалася земель на Далматинському узбережжі, а Югославія — Істрії, частини Австрійського Примор'я, анексованого Італією, де мешкало багато хорватів і словенців.

Новий уряд пробував об'єднати нову країну політично і економічно, завдання було важким через велику різноманітність мов, національностей і релігій у новій державі, різну історію регіонів, і великі відмінності в економічному розвитку серед регіонів.

34.Міжнаро́дне визнання́ Респу́бліки Ко́сово — реакція держав світу у відповідь на однобічне проголошення незалежності Косова у 2008 році, яке викликало неоднозначну реакцію в міжнародному співтоваристві. Проголошення незалежності Косова відбулося в неділю 17 лютого 2008 року, шляхом одностайного кворуму Асамблеї Косова, при 109 голосах «за» та жодного «проти», за винятком 11 представників сербської меншини, які бойкотували процедуру голосування.

У цьому списку перераховані суверенні держави, що офіційно проголосили про своє ставлення до даної події. За станом на 15 жовтня 2013 незалежність Косова визнали106 держав з 193 (54,9%), країн-членів ООН. Також, 23 з 28 (82%) країн-членів Європейського Союзу та 24 з 28 (85,7%) країн-членів НАТО, 35 з 57 (61%) країн-членів ОІСвизнають державу Косово.

Сербія категорично відмовляється визнати незалежність Косова.

35.

Конституція Республіки Хорватії  — найвищий політико-правовий закон та основоположний установчий документ хорватської держави, ухвалений хорватським парламентом на своїй сесії 21 грудня 1990 року і урочисто проголошений 22 грудня 1990 року (т. зв. "Різдвяна" Конституція). Перші поправки до Конституції внесла Палата представників тоді двопалатного Сабору Законом про внесення змін і доповнень до Конституції від 12 грудня 1997 року. Інші поправки під назвою Зміна Конституції Республіки Хорватії прийнято 9 листопада 2000 року, після чого відбулася ще одна Зміна Конституції Республіки Хорватії, датована 28-м березня 2001 року^[1]. Останні поправки до Конституції Парламент Хорватії ухвалив на своєму засіданні 16 червня 2010 року.

Форма правління - президентська республіка. Форма устрою - унітарна держава. Законодавчу владу має двопалатний парламент (палата Представників і Палата Провінцій). Адміністративно поділяється на 21 регіон і 2 округи.

37.

Перша Балканська війна (1912—1913) (у Болгарії відома як Балканська війна) — війна Балканського союзу(Болгарія, Греція, Сербія, Чорногорія) проти Османської імперії з 9 жовтня 1912 по 30 травня 1913. Причиною війни постало прагнення Сербії, Болгарії, Чорногорії і Греції розширити свої території. Війна завершилася Лондонським мирним договором.

Перший період війни (жовтень— грудень 1912) характеризувався масштабним наступом військ Балканського союзу. Під час перемир'я бойові дії припинили Туреччина, Сербія і Болгарія, але Греція і Чорногорія продовжували війну. Другий період війни (лютий— травень 1913) мав позиційну війну, не рахуючи штурма Едірне (Адріанополя). Після закінчення Першої Балканської війни країни-учасниці Балканського союзу не були задоволені Лондонським мирним договором, що спричинило Другу Балканську війну.

У XV столітті турки, зайнявши Малу Азію, почали завоювання Балканського півострова, Близького Сходу та Північної Африки. Після завоювання Константинополя сформувалася Османська імперія. Через деякий час вона вже включала в свій склад величезні території на сході Середземномор'я, у Причорномор'ї та на заході Азії. На цих землях проживало безліч народів, що відрізнялиться від турків за віросповіданням, етнічним походженням та світоглядом. На Балканському півострові, ще до його включення до складу імперії, вже проживало до 15 народів ^[3].

Неодноразово проти панування Туреччини на півострові відбувалися повстання, що закінчувалися поразкою повсталих. У XIX столітті, на хвилі антиколоніальних війн і повстань, в регіоні сталася низка визвольних воєн. З'явилися такі держави, як Греція, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Румунія. Попри це, самовизначення не домоглися албанці, а на територіях, як і раніше контролювалися турецьким урядом, проживало кілька мільйонів македонців, близько мільйона сербів і півмільйона греків. Також ці землі історично вважалися частинами новостворених балканських держав ^[3][4].

Після Італо-турецької війни країни Балканського півострова, противники Османської імперії, усвідомили необхідність в консолідації. Об'єднуючими факторами послужили як загальні цілі, так і загальні риси народів - серби, чорногорці і болгари були православними слов'янами. Православними були і греки. Важливе значення в регіоні грала Російська імперія, яка змагалася на Балканах з Австро-Угорщиною, і їй необхідно було утвердитися в цій частині Європи.

Саме з її ініціативи 13 березня 1912 між Сербією і Болгарією була підписана угода про створення оборонного союзу. 12 травня відносини між країнами були укріплені. 29 травня до союзу приєдналася Греція, яка не бажала залишитися без територіальних виграшів за рахунок Туреччини. Але й Сербія і Болгарія були вкрай зацікавлені в участі грецького флоту у військових діях, щоб перекрити турецькі комунікації з Малою Азією та Близьким Сходом. Пізніше союзний договір підписали Чорногорія і Болгарія. Таким чином, як і задумував російський уряд, на півострові сформувався потужний союз, спрямований проти Австро-Угорщини^[3]. Однак подальші події розвивалися не за планом Росії.Балканський союз, замість протистояння з Австро-Угорщиною почав приготування до війни зі своїм старим ворогом - Османською імперією. Так як союз очолили Болгарія і Сербія, вони за рахунок допомоги союзників зважилися задовольнити свої територіальні претензії.

38. Друга Балканська війна  — швидкоплинна війна 29 червня — 29 липня 1913 року за розділ Македонії міжБолгарією з одного боку, й Османською імперією, Румунією, Чорногорією, Сербією і Грецією з іншого. Війна була спровокована дипломатами Австро-Угорщини і Німецької імперії, які прагнули розвалити Балканський союз.

Болгарія програла війну. У результаті політична ситуація на Балканському півострові змінилася на користь Франції, Австро-Угорщини, Російська імперія навпаки — втратила свій вплив. Територія, захоплена Болгарією в Балканський війні, була поділена між країнами-переможницями.

Османська імперія, розширюючи свою територію з моменту виникнення, в XV столітті захопила Балканський півострів. На півострові ще до приходу турків мешкало багато ворожих один до одного народів. Спільний противник — Туреччина — змусив їх консолідуватися. У XVII столітті почалося поступове ослаблення імперії. Завоюванні турками народи прагнули до незалежності, тому в XVIII столітті в ослабленій імперії не раз відбувалися повстаннянаціональних меншин. До середини XIX століття почалося формування етнократичних держав. На Балканському півострові, частина населення якого була православними християнами і слов'янами, цей процес відбувався за підтримки Російської імперії. До кінця XIX століття Османська імперія втратила значну частину своїх європейських володінь, на території яких виникли незалежні Сербія, Болгарія, Румунія, Греція і Чорногорія.^[2][3].

Протистояння великих держав на Балканах призвело до виникнення Балканського союзу — військового оборонного союзу Болгарії, Сербії, Греції і Чорногорії. Союз створювався під егідою Російської імперії і був спрямований проти Австро-Угорщини, оскільки нещодавня Боснійська криза призвела до дестабілізації ситуації на Балканах^[2]. Проте Балканський союз почав ворогувати з Османською імперією. В ослабленій імперії мешкала велика кількість болгар, греків і сербів. Крім того, болгарський уряд бажав максимально розширити кордони Болгарії, створивши Целокупну Болгарію — імперію, що мала охопити всю східну частину Балкан. Серби воліли отримати доступ до Адріатичного моря, приєднавши до своєї країни Західну Македонію і Албанію. Чорногорці прагнули зайняти великі турецькі порти на Адріатиці і Новопазарський санджак^[2]. Греки, як і болгари, воліли максимально розширити кордони своєї країни. Пізніше, вже після Першої світової війни, виникла Велика ідея Венізелоса — відтворення Візантійської імперії зі столицею в Константинополі (Стамбулі). Були, проте, в союзі й суперечності. Так, Болгарія і Сербія сперечалися про приналежність Македонії, Греція і Болгарія — про приналежності Фракії. Румунія, яка не входила в союз, теж мала територіальні претензії до Болгарії, а в ході Першої Балканської війни ці претензії вона використовувала для політичного тиску на Болгарію^[2][3][4].