31,4%, Хорвати – 17,3%, югослави – 5,5%.

Боснійці - назва слов'янського населення, в основному сербів і хорватів, яке підчас Османського панування в історичних областях Боснії та Герцоговини, прийняло іслам. Територія сучасної Боснії та Герцоговини, як і інші області колишньої Югославії, була заселена слов'янськими племенами в VI-VII ст., на основі яких пізніше сформувалися серби і хорвати. У X-XI ст. Боснія була особливим регіоном (жупой) у складі сербських земель. Вона визволи­лась від сербської залежності до XII ст. і фактично стала незалежною, хоч згодом була вимушена уникати намагань як Сербії, так і Угорщини загарбати її. У Боснії приймали болгарських сектантів (богомилів). Боротьба західної (католицької), сербської православної церкви й богомильства, обумовила існування в Боснії своєрідної боснійської церкви, що пристосувала своїй меті ідеї богомилів. Все це полегшило проникнення ісламу в Боснію та Герцоговину після турецького завоювання.

7. На Берлінському конгресі (1878 р.) Австро-Угорщина дістала право ввести на територію БіГ свої війська з метою відновлення порядку й встановлення нової системи управління. Відень у цьому активно підтримували Німеччина та Великобританія, які не були зацікавлені в посиленні позицій Росії в регіоні. Вони наперед погоджувалися на те, що австрійці в перспективі продовжать свою експансію далі на південний схід — у напрямі Косово, Метохії, Старої Сербії та Македонії.

Австро-Угорщина, таким чином, перетворювалася на головну силу в розв’язанні «східного питання», а БіГ — на важливий плацдарм у просуванні австрійців углиб європейських провінцій Туреччини. Доля Боснії на певний час опинилася в зоні інтересів Відня й потрапила у пряму залежність від протистояння Австро-Угорщини, з одного боку — з Портою, а з іншого — з Росією. Ще одним наслідком посилення позицій Австро-Угорщини на Балканах стало виведення БіГ за рамки планів Белграда, спрямованих на об’єднання сербських історичних теренів у складі однієї держави.

17 липня 1878 р. австрійські війська перетнули кордон Османської імперії і вступили на територію БіГ, зустрівши при цьому відчайдушний опір як місцевих мусульман, так і православного населення, яке вбачало в австрійцях більш небезпечного іноземного загарбника, ніж турки.

Католицьке населення БіГ, навпаки, вітало прихід нової влади. На відміну від інших районів краю, де для придушення опору довелося підтягувати великі резервні підрозділи. Герцеговину, де католики становили більшість населення, без жодних ускладнень зайняв не дуже численний загін австрійської армії на чолі з генералом Йовановичем.

Австро-Угорщина не приховувала своїх намірів щодо БіГ. Вже у 1879 р. рейхсрат висловився за остаточне приєднання тимчасово окупованих територій, незважаючи навіть на те, що Порта формально зберігала свій суверенітет над Боснією, а рішення щодо зміни статусу провінції могли прийняти тільки великі держави, які підписували Берлінський договір.

Після тимчасової окупації Боснії австрійськими військами на території краю було запроваджено режим особливого управління; верховним правителем став спеціальний імператорський намісник, у руках якого зосереджувалася як військова, так і цивільна влада.

У 1882 р. цивільне управління було відокремлене від військового, а на посаду намісника призначено барона В.Калая, з ім’ям якого пов’язують активізацію кампанії, спрямованої на втілення в життя проекту створення так званих «австро-угорських» Балкан. У межах цього проекту передбачалося формування окремої «боснійської нації» та культивування духу «боснійства» як політичної та національної ідеології; дальше зближення місцевих мусульман і католиків й, водночас, поглиблення суперечностей між мусульманами та православними; навернення мусульман у католицизм; колонізація Боснії німцями та представниками інших католицьких народів тощо.

Наступним кроком у цьому напрямі стала анексія БіГ, здійснена Австро-Угорщиною в 1908 р. всупереч міжнародним правилам і нормам, що регламентували статус цієї турецької провінції. Світ і Європа прискорено рухалися до Першої світової війни, суперечності між великими державами накопичувалися й загострювалися, Балканський півострів у цілому й Боснія зокрема посідали в системі цих суперечностей важливе місце. Анексія фактично започаткувала практичну підготовку до майбутньої війни. При цьому внутрішньополітична ситуація в самій Боснії стала вкрай вибухонебезпечною.

Загальна ситуація в провінції залишалася дуже напруженою. Соціально-економічні проблеми, пов’язані з низьким рівнем життя, безробіттям та іншими проблемами, зумовленими недостатнім економічним потенціалом краю, посилювались і загострювались унаслідок дії національних та релігійних чинників. Що сприяли взаємній ізоляції різних місцевих груп, загостренню стосунків між ними.

У БіГ дедалі більшу підтримку дістають політичні партії та організації, які закликають до боротьби проти австрійської окупації. Особливе місце серед них посідала «Молода Боснія», революційно-націоналістична група молоді, яка перебувала під впливом соціалістичних ідей. З її лав вийшов Гаврило Принцип, котрий здійснив замах на австрійського ерцгерцога Фердинанда влітку 1914 р.

Події Першої світової війни докорінно змінили основний напрям історичного розвитку БіГ — провінція ввійшла до складу новоствореного Королівства сербів, хорватів, словенців (1918), що значною мірою змінило всі основні чинники та обставини внутрішнього життя.

Спираючись на Відовданський статут Боснія зберегла свою єдність всередині Королівства сербів, хорватів та словенців аж до його зміни у 1929 році. Після чого територія була поділена на чотири частини. У 1939 році згідно з підписаною Угодою Цветкович - Мачек одна частина території БіГ була включена до складу Хорватії.

8. Сараєвське вбивство — вбивство 28 червня 1914 ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу, та його дружини герцогині Софії Гогенберг у Сараєві сербським гімназистом Гаврилом Принципом, членом сербської терористичної організації «Млада Босна». Принцип входив до складу групи з 5 терористів, яких координував Данило Іліч.

Після того, як стало відомо про вбивство, у Сараеві почався антисербський погром. Лише через декілька годин порядок було відновлено військовими. Оскільки в убивстві була замішана Сербія, через деякий час Австро-Угорщина висунула Сербії Липневий ультиматум, і хоча його і було прийнято з єдиним застереженням, не задовольнялась відповіддю й оголосила Сербії війну. Це стало початком Першої світової війни.

Для кожної країни існували певні причини для розв'язання Першої Світової Війни. Загалом це були просто територіальні претензії та зазіхання. Безпосереднім приводом для війни стало вбивство 28 червня 1914 року в Сараєві австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда сербським студентом Гаврилом Принципом.

Велика Британія

• Не могла пробачити Німеччині підтримку бурців в англо-бурській війні 1899–1902 років

• Не мала наміру відчужено спостерігати за проникненням Німеччини в райони, які вважала «своїми»: Східну і Південно-західну Африку.

• Здійснювала проти Німеччини неоголошену економічну і торгову війну.

• Здійснювала активні військово-морські приготування на випадок агресивних дій з боку Німеччини.

• Через потенційну німецьку загрозу відмовилася від традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» і перейшла до політики утворення антинімецького блоку держав.

Франція

• Прагнула узяти реванш за поразку, завдану їй Німеччиною у франко-пруській війні 1870 року.

• Мала намір повернути Ельзас і Лотарингію, відокремлені від Франції 1871 року.

• Зазнавала збитків на своїх традиційних ринках збуту в конкуренції з німецькими товарами.

Російська імперія

• Претендувала на вільний прохід свого флоту в Середземному морі, наполягала на ослабленні або перегляді на свою користь режиму контролю над протокоюДарданелли.

• Розцінювала будівництво залізниці Берлін-Багдад (1898 рік) як недружній з боку Німеччини акт. При цьому, посилаючись на те, що це зазіхає на її права в Азії за російсько-британським договором 1907 року про розподіл сфер впливу в цьому регіоні.

• Протидіяла австрійському і німецькому проникненню на Балкани

• Наполягала на винятковому праві протекторату над усіма слов'янськими народами; підтримувала на Балканах антиавстрійськи і антитурецьки налаштованих сербів і болгар.

Сербія[

• Новоутворена держава (повна незалежність з 1878 року) прагнула затвердитися на Балканах як лідер слов'янських народів півострова.

• Планувала утворити Югославію, включивши в неї всіх слов'ян, що проживали на півдні Австро-Угорської імперії.

• Неофіційно підтримувала націоналістичні організації, що боролися проти Австро-Угорщини і Османської імперії.

Німеччина

• Як нова динамічна імперія прагнула до військового, економічного і політичного лідерства на континенті.

• Почавши боротьбу за колонії тільки після 1871 року, претендувала на рівні права в колоніальних володіннях Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Португалії. Виявляла особливу активність в отриманні ринків.

• Кваліфікувала Антанту як угоду, що мала на меті підірвати могутність Німеччини.

Австро-Угорщина

• Була багатонаціональною імперією і внаслідок міжнаціонального протистояння була постійним вогнищем нестабільності в Європі.

• Прагнула утримати захоплені нею в 1908 році Боснію і Герцеговину.

• Протидіяла Російській імперії, що узяла на себе роль захисника всіх слов'ян на Балканах, і Сербії, що претендувала на роль об'єднувального центру південних слов'ян імперії.

9. Ще до проведення референдуму про незалежність Греція категорично виступила проти назви республіки, яка повторювала назву північної грецької провінції. Між Афінами і Скоп'є виникла також суперечка з приводу герба, прапора і конституції Македонії, що завершилася економічним ембарго, проголошеним в односторонньому порядку греками з 16 лютого 1994 р. За умов санкцій ООН проти СРЮ, закриття доступу до Солунського порту поставило Македонію у скрутне становище. Лише у вересні 1995 р., за посередництва США, вдалося досягти компромісу: КЮРМ мала внести додаткові поправки до конституції, а Греція зобов'язувалася зняти економічне ембарго і своє вето на входження Македонії до Ради Європи та інших міжнародних організацій.

10. Стефа́н У́рош IV Ду́шан Не́манич (серб. Стефан Урош IV Душан Немањић, 1308—1355) — сербський цар (1331—1346) з роду Неманичів, з 1346 року — «цар сербів і греків» (до смерті в 1355 році). В результаті ряду успішних воєн під його проводом Сербське королівство стало найсильнішою державою регіону, включивши до свого складу значну частинуБалканського півострова, і перетворилося в потужного конкурента Візантійської імперії. За правління царя Стефана у країні була проведена кодифікація права (зокрема, був створений «Законник» — звід юридичних норм середньовічної Сербії), набула поширення візантійська культура.

Син Стефана Душана, Стефан Урош V, був останнім царем Сербії.

Георгій це ім'я, носив дід - чорний Георгій ( Karađorđu ) , засновник династії і лідер Першого сербського повстання . Його дід мав запальний і неконтрольований характер, такий характер Георгій і успадкував. Часто , він відправлявся в Аду на риболовлю зі своїм вчителем математики і великим другом Міком Аласом . Крута вдача приводила його до багатьох неприємностей. Він був у ворожнечі з Нікола Пашичем , Драгутин Димитриевич Апісом і офіцером Петар Живковичем . На відміну від цього , молодший син Олександра Петрова мав набагато більш дипломатичний дух і тактичність , був улюбленим другом Пашича.

11. Петровичі ( ченогорск. Петровіћі) - можновладний в Чорногорії рід з містечка Негуши, з цієї причини званий також Негоша ( Чорногора. Његоші ) Або Петровича-Негоша ( Чорногора. Петровіћі-Његоші ). Найбільш відомі представники:

• Данило Шчепчев Петрович (1670-1735 рр.., владика з 1697 г);

• Сава Петрович (бл. 1700-1781 рр.., митрополит з 1735 г);

• Василь Петрович (1709-1766 рр.., владика з 1750 р.);

• Петро I Петрович (1747-1830 рр.., владика з 1784 г), святий;

• Петро II Петрович (1813-1851 рр.., владика з 1830 г), великий

У цей час Чорногорія переживала тяжкі часи. Борючись за своє повне звільнення від турків, чорногорці виступили проти Османської імперії на початку Морейської війни(1684–1699 рр.)Християнського союзу, до якого входили Австрія, Польща, Венеція і Ватикан. Але венеціанська допомога, на яку сподівались чорногорці, виявилась недостатньою. Скадарський паша Сулейман Бушатлі двічі — в 1685 р. і 1692 р.- мав можливість захопити чорногорську столицю Цетінє, яку обороняли чорногорці з венеціанцями. 28 вересня 1692 р. Цетінський монастир було зруйновано, а митрополичу резиденцію було перенесено в монастир Добрская Челія.

12. Хорватія перебувала в особистій унії з Угорщиною з 1102 року, від початку правління угорських королів з династії Арпадовичів. Перший володар з династіїАрпадовичів, король Коломан (1102-1116), надав деякі привілеї хорватській знаті. Особиста унія Хорватії (зі Славонією та Далмацією) і Угорського королівства тривала до 1 січня 1527 р. Цей період відомий у хорватській історіографії як Хорватсько-угорське королівство.

13. Австро-Угорщина як дуалістична монархія утворилась у 1867 р. й існувала до 1918 р. її специфічними рисами були: а) відсутність заморських володінь, оскільки всі її землі знаходилися у центрі й на сході Європи; б) багатонаціональний характер державного устрою, що поєднував елементи централізованої та федеративної монархії; в) інтенсивний розвиток національної свідомості народів окраїн, що зумовило місцевий сепаратизм.

Поразка Австрії у війні з Пруссією в 1866 р. прискорила процес політичної трансформації імперії Габсбургів. Імператор Франц Йосиф (1867-1916) погодився на пропозицію державного міністра А. Бейста провести політичні реформи. Необхідно було дійти компромісу між двома значними групами населення - німцями (австрійцями) й угорцями, хоча вони становили лише третину населення імперії. У лютому 1867 р. було відновлено конституцію Угорщини (існувала до 1848 р.), що сприяло створенню власного уряду. За так званим Аусгляйхом - "угодою між королем і угорською нацією" - Австрія стала дуалістичною монархією двох держав. "Цислейтанія" об'єднувала Австрію, Чехію, Моравію, Сілезію, Гарц, Істрію, Трієст, Далмацію, Буковину, Галичину і Крайну. "Транслейтанія" складалася з Угорщини, Трансільванії, Фіуме і Хорвато-Славонії (отримала автономію у 1867 р.).

Об'єднана Австро-Угорщина (Дунайська монархія) була однією з найбільших держав Європи. За територією і чисельністю населення вона випереджала Велику Британію, Італію і Францію.

На території Австро-Угорщини проживало понад 10 національностей, жодна з яких не становила більшості. Найчисленнішими були австрійці й угорці (40%), чехи і словаки (16,5 %), серби і хорвати (16,5 %), поляки (10 %), українці (8 %), румуни, словенці, італійці, німці та ін. Переважна більшість із них жили компактними групами, що сприяло розвитку національно-визвольних рухів і посиленню відцентрових тенденцій. До національних суперечностей додавалися релігійні, оскільки в країні діяло кілька церковних конфесій - католицька, протестантська, православна, уніатська та ін.

Імператор Австрії одночасно був і королем Угорщини, правителем єдиних королівсько-імператорських інститутів - військового відомства, закордонних справ і фінансів. Австрія та Угорщина мали свої парламенти і уряди, склад яких затверджувався імператором. Король-імператор Франц Йосиф був непослідовним і непередбачуваним у проведенні радикальних політичних і економічних реформ. Залежно від власних уподобань він постійно змінював кабінети міністрів, що часто паралізувало політичне життя, бо жодна з "команд" не могла довести реформи до кінця. Важливу роль у внутрішньому житті відігравала армія, яка завдяки імперським амбіціям спадкоємця престолу ерцгерцога Франца Фердінанда стала елітною частиною суспільства. Пропаганда формувала в масовій свідомості дещо міфічний образ могутньої імперської армії та флоту, збільшувалася чисельність, зростали видатки на її утримання.

Австро-Угорщина була країною контрастів. В імперії не було загального виборчого права, оскільки право голосу мали лише власники певного нерухомого майна. Проте в районах компактного проживання деяких національностей діяли власні конституції, існували місцеві парламенти (17 по всій імперії) й органи самоврядування. Діловодство і викладання у початкових школах мало вестися національними мовами, але цей закон часто не виконувався і повсюдно переважала німецька мова.

Економіку Австро-Угорщини наприкінці XIX - на початку XX ст. характеризували слабкі темпи розвитку промисловості, відстале сільське господарство, нерівномірність економічного розвитку окремих регіонів, орієнтація на самозабезпечення.

Австро-Угорщина була середньорозвинутою аграрно-індустріальною країною. Переважна більшість населення була зайнята в сільському й лісовому господарстві (понад 11 млн осіб). Низький рівень сільського господарства визначали поміщицькі латифундії, де використовувалася ручна праця батраків. В Угорщині, Хорватії, Галичині, Трансільванії близько третини оброблюваної землі належало великим поміщикам, які мали понад 10 тис. га кожний.

В Австро-Угорщині відбувалися ті самі економічні процеси, що і в інших розвинутих капіталістичних країнах, - концентрація виробництва і капіталу, збільшення інвестицій. За окремими валовими показниками (виплавка сталі) імперія ще у другій половині XIX ст. випередила Англію і Францію. Промислово розвиненими були Австрія і чеські землі. Шість найбільших монополій контролювали видобуток майже всієї залізної руди і понад 90 % виробництва сталі. Металургійний концерн "Шкода" в Чехії був одним із найбільших підприємств європейської військової промисловості. Загалом в Австро-Угорщині переважала дрібна й середня промисловість. Характерною особливістю економіки імперії була її технологічна відсталість, погана забезпеченість новітньою технікою і відсутність новітніх галузей промисловості. Німецький і французький капітал активно інвестувався в базові галузі промисловості - видобуток нафти, металургію, машинобудування.

Промисловість і сільське господарство працювали на потреби власного ринку. В Дунайській монархії вживалися продукти в основному власного виробництва. Торгівля між внутрішньоімпер-ськими територіями отримала значний поштовх після ліквідації у другій половині XIX ст. митних зборів і виробники з різних частин Австро-Угорщини освоювали перспективні ринки Цислейтанії та Транслейтанії, Галичини. Імпорт, як і експорт товарів, був незначним і ледве сягав 5 %.

У країні налічувалося до мільйона чиновників - удвічі більше, ніж робітників. Та й на кожні десять селян припадало по одному чиновнику. Бюрократизм досяг нечуваних розмірів, що у свою чергу призводило до різких соціальних контрастів. Загальний рівень життя був дуже низьким. Наприклад, у 1906 р. у віденських нічліжках ночувало 6 % населення. Різний рівень життя був у столиці та в провінційних містах. Якщо у Відні робітник отримував у середньому 4 гульдени на день, то у Львові - близько 2. До того ж ціни на споживчі товари в столиці були нижчими, ніж у провінції.

Багатонаціональна Австро-Угорська імперія на початку XX ст, переживала глибоку кризу внаслідок піднесення національних і робітничого рухів. Національні рухи з чітко визначеними відцентровими тенденціями, що мали на меті створення власних незалежних держав, формувалися у другій половині XIX ст. Це було пов'язано з процесом становлення національної інтелігенції. Саме вона стала носієм духу свободолюбства, ідеї самостійності та знайшла засоби для проникнення цих ідей у масову свідомість.

Першим засобом була "боротьба за мову" - за національну мову викладання в школах, університетах, за національну мову літератури, за рівні права національних мов у діловодстві й армії.

Цей рух очолювали культурно-освітні товариства: Національна ліга (італійські землі), Матице школьська (чеські землі), Матице словенська (Словенія), Народний дім (Галичина) та ін. Вони засновували національні школи і літературні часописи. Під їхнім тиском у 1880 р. Відень був змушений встановити на чеських землях рівноправність німецької і чеської мов в офіційному діловодстві. У 1881 р. Празький університет було поділено на два - німецький і чеський. У 1897 р. імператор підписав так звані мовні укази, які остаточно зрівняли в правах німецьку і чеську мови. Поширення набув рух слов'янської інтелігенції за встановлення тісних зв'язків. В окремих національних землях утворювалися масові молодіжні організації, наприклад, чеська військово-спортивна організація "Сокіл", яка об'єднала десятки тисяч юнаків і дівчат, проводила націоналістичні мітинги. Все це сприяло формуванню національної самосвідомості і напередодні Першої світової війни більшість підданих Австро-Угорської імперії були вже сформованими громадянами майбутніх суверенних держав.

На початку XX ст. під впливом російської демократичної революції (1905-1907) активізувався робітничий рух. Керівництво австрійської соціал-демократичної партії (заснована у 1889 р.) закликало робітників до масових дій на підтримку вимоги загального виборчого права. У листопаді 1905 р. на вулицях Відня і Праги відбулися демонстрації, які переростали у збройні сутички з поліцією. Робітники влаштовували страйки. Уряд змушений був погодитися на введення загального виборочого права.

Напередодні Першої світової війни Австро-Угорщина зайняла відверто ворожу позицію щодо Балканських країн, захопила Боснію та Герцеговину, що призвело до зростання напруженості у відносинах із Сербією. За підтримки Німеччини уряд Австро-Угорщини взяв курс на розв'язання світової війни.