2.3. Поняття «міжнародний спір»

Поняття «Міжнародний спір» зазвичай використовується для визначення розбіжностей між державами, у тому числі тих, що можуть поставити під загрозу міжнародний світ і безпеку. У основі міжнародних спорів лежить низка чинників економічного, соціально-політичного, ідеологічного, військового й міжнародно-правового характеру.

В найзагальнішому вигляді міжнародний спір можна розглядати як специфічне політико-правове відношення, що виникає між двома чи більшою кількістю суб' єктів міжнародного права, яке відображає протиріччя, що існують в рамках цього відношення.

Загалом Статут ООН містить положення про мирне

врегулювання кількох різновидів міжнародних спорів. Серед них:

«спір, продовження якого могло б загрожувати підтримці

міжнародного миру й безпеки» (ст. 33); «міжнародні спори» (п. 3

ст. 2); «будь-який спір» (ст. 38) - тобто спір, який може й не бути

прямою загрозою підтримці міжнародного миру; «місцеві спори»

(пп. 2 і 3

ст. 52); «спори юридичного характеру» (п. 3 ст. 36). Міжнародний спір і «ситуація»

Крім того у Статуті ООН для кваліфікації конфліктних відносин використовуються поняття «спір» і «ситуація», хоча й не дається їхнє визначення (п. 1 ст. 33, ст. 34). Поділ міжнародних конфліктів на спори й ситуації є досить умовним і відносним, але зрозуміло, що термін «ситуація» є більш широким поняття, ніж спір і може як призвести, так і не призводити до міжнародного спору, завжди передуючи йому.

Доктрина міжнародного права, практика Ради Безпеки й Міжнародного Суду ООН свідчать про те , що спір має місце тоді, коли держави взаємно пред' являють претензії з приводу одного й того ж предмету спору. Ситуація ж має місце тоді, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним висуванням претензій, хоча й породжує тертя між ними.

Правові наслідки, кваліфікації Радою Безпеки ООН конфлікту як «спір» або «ситуація», не однакові. На підставі п. 3 ст. 27 Статуту ООН постійний член Ради Безпеки, що є стороною в спорі, повинен утриматися від голосування при ухваленні рішення: ситуацій це положення не стосується.

Згідно п. 1 ст. 36 Статуту ООН, Рада Безпеки може рекомендувати процедуру або методи врегулювання як спору, так і ситуації, проте умови вирішення, які може рекомендувати Рада безпеки, стосуються лише спору, але не ситуації (п. 2 ст. 37). Крім того в п. 1. ст. 37 зазначені лише сторони спору (а не ситуації), які зобов' язані передати до Ради безпеки спір, якщо він не може бути розв' язаний засобами, вказаними в ст. 33. Отже спільною ознакою, що характеризує як спір, так і ситуацію, є зіткнення інтересів держав, але «ситуація» є ширшим поняттям, ніж «спір» і зазвичай не має ще чітко окресленого протиставлення вимог сторін.

Ступінь загрози міжнародного спору чи ситуації

Як ситуації, так і спори сукупно поділяються, відповідно до Статуту, на дві групи за своїми можливими наслідками, продовження перших загрожує міжнародному миру й безпеці, продовження інших не супроводжується такою загрозою:

а) особливо небезпечні, продовження яких може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки (ст. 34);

б) будь-які інші спори (п. 1 ст. 33, п. 1 ст. 35, п. 1 ст. 36). Більш активних і оперативних дій, безумовно, вимагають ті

ситуації, що несуть очевидну загрозу миру і безпеці, хоча Статут ООН не містить критеріїв розрізнення двох зазначених категорій конфліктних ситуацій. Такі критерії, вочевидь, і не могли бути встановлені, оскільки питання про те, чи становить спір або ситуація загрозу міжнародному миру і безпеці, обумовлено конкретними обставинами кожного окремого спору чи ситуації, а також залежить від характеру зовнішньої політики сторін спору або третіх сторін, залучених в ситуацію.

Повноваження винести рішення про можливі наслідки ситуації чи спору Статут покладає на Раду Безпеки. У ст. 34 Статуту значиться: «Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-яку суперечку і будь-яку ситуацію, яка може призвести до міжнародних зіткнень, або викликати суперечку, з метою визначення, чи не може продовження цієї спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки».

В той же час, виходячи з цілей ООН, всякі спори і ситуації мають бути залагоджені, бо ті з них, що не загрожують міжнародному миру і безпеці, все ж викликають міжнародні тертя, а для підтримки дружніх стосунків і співробітництва між державами необхідна ліквідація будь-яких міжнародних зіткнень. Потенційно як спори, так і ситуації можуть загрожувати миру й безпеці, тому вони загалом повинні бути предметом уваги Генеральної Асамблеї і ще більшою мірою - Ради Безпеки. Чітко зрозуміло, що до компетенції Міжнародного суду міжнародні ситуацТинееналжеттюдні спори, при тому винятково юридичного характеру і тільки між державами є предметом розгляду

Міжнародного Суду ООН, з яких він виносить свої рішення¹⁰³. Це випливає з п. 3. ст. 36 Статуту ООН.

Спори юридичного і неюридичного характеру

Зазвичай критерії розрізнення спорів юридичного і неюридичного характеру виводять зі Статут Міжнародного Суду ООН, де в п. 2 ст. 36 визначено питання, відносно яких спір має юридичний характер: спори мають правовий характер, коли

• тлумачення договору;

• будь-якого питання міжнародного права;

• наявність факту, який, якщо він буде встановлений, розглядатиметься як порушення міжнародного зобов' язання;

• характер й розмір відшкодування, належного за порушення міжнародних зобов' язань.

Спори політичного характеру в силу своєї важливості чи (і) складності, цілеспрямовано виводяться з-під дії обов' язкових норм і вирішуються політичними засобами: загалом вони можуть як мати ознаки юридичного спору (до останніх часто належить питання з територіальних проблем, демаркації кордонів), так і не мати таких

^ознак. Політичні й юридичні засоби розв'язання міжнародних спорів

Розрізнення спорів юридичного й політичного характеру не знімає окремого питання щодо поділу засобів мирного врегулювання спорів на засоби політичного й юридичного харакОруо вний критерій «юридичності» засобів розв'язання спорів полягає в тому, що ці засоби передбачають винесення обов' язкових для сторін спору рішень, на відміну від політичних засобів які передбачають лише рекомендації сторонам спору. Отже з перерахованих у ст. 33 Статуту ООН засобів мирного вирішення спорів перші чотири (переговори, обстеження, посередництво, примирення) являють собою саме політичні засоби врегулювання спорів, тоді як наступні два - звернення до арбітражних і судових органів - це юридичні засоби.

Ще один засіб - звернення до регіональних угоді і організацій також є політичним засобом, проте деякі автори вважають що цей механізм може включати й обов' язкові рішення. На нашу думку, це питання слід поділити на дві частини. Перша полягає в тому, що деякі регіональні міжнародні угоди передбачають механізми розв'язання спорів з винесенням обов'язкових рішень, і такі механізми слід кваліфікувати як арбітражні чи судові засоби, тобто вже перераховані «засіб 5» і «засіб 6», до який власне і переадресує «засіб 7» з запропонованих в 33-й статті. Коли ж йдеться про якусь міжнародну організацію, яка може виносити обов' язкові рішення, то тут також можна відділити дві різні обставини: або діє норма, що уповноважує цю організацію діяти як арбітражний чи судовий орган (знову засоби 5 і 6), або дії Міжнародної організації чи положення її Статуту на підставі яких вона діє - суперечать принципам міжнародного права: організація не втручається у внутрішні справи держав, крім випадків передбачених розділом VII Статуту ООН, коли це робить виключно Рада Безпеки і не може перебирати на себе право виноси ти обов' язкові рішення якщо Статутом це не передбачено.