2.2. Юридичний зміст принципу мирного розв'язання спрів

Сучасне міжнародне право зобов'язує держави й інших суб'єктів міжнародного права вирішувати спори таким чином, щоб не піддавати загрозі мир, міжнародну безпеку й справедливість. Отже юридичний зміст принципу мирного вирішення спорів полягає в імперативному обов'язку кожної держави вирішувати свої міжнародні спори виключно мирними засобами. Розкриття змісту принципу, на думку В. Г. Буткевича, має включати наступні положення:

По-перше, на держави покладається зобов'язання використовувати всі можливі шляхи мирного врегулювання спорів, наведені у ст. 33 Статуту ООН (переговори, обстеження, участь посередницьких сторін, примирення, звернення до арбітражних та судових механізмів, до регіональних органів або угод). Держави не обмежуються цими засобами мирного урегулювання конфліктів і мо­жуть використовувати механізми, інші ніж зазначені у статті. При цьому діє принцип вільного вибору засобів, що означає необхідність досягти згоди сторонами спору: одна зі сторін не може нав' язувати іншій стороні механізм урегулювання конфлікту (якщо такий механізм вже прямо не передбачено попередніми домовленостями).

По-друге, у випадку неможливості досягнути примирення за допомогою одного з запропонованих у ст. 33 засобів, конфліктуючі сторони зобов' язані застосувати будь-які інші мирні засоби, щодо яких буде досягнута взаємна згода. Держави не мають права залишати свої міжнародні спори нерозв' язаними: це вимагає швидких дій з врегулювання міжнародного спору і необхідність продовжувати пошук засобів врегулювання, якщо попередній взаємопогоджений спосіб врегулювання не приніс позитивних результатів. «Швидкі дії» розуміються як суворе дотримання взаємоузгоджених термінів врегулювання, передбачених в попередніх чи наступних домовленостях, яке й вимагає застосувати будь-які способи врегулювання для завершення ситуації у визначені сторонами терміни. В Декларації 1970 р. вказується, що державам надається право вільного вибору засобів мирного вирішення спорів, а застосування процедури врегулювання спору чи згода на таку процедуру, вільно узгоджену між державами стосовно існуючих чи майбутніх спорів, не повинно розглядатися як несумісне з принципом суверенної рівності.

По-третє, докладаючи зусиль для мирного врегулювання конфлікту, держави повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть призвести до ускладнення ситуації і створити загрозу міжнародного миру й безпеці і повинні діяти відповідно до цілей і принципів ООН. Держави повинні утримуватися від дій, здатних загострити існуючу між ними суперечку: йдеться перш за все про дії, що можуть ускладнити врегулювання спору, створити загрозу для підтримки міжнародного миру і безпеки, а також про дії, які можуть змінити положення, що склалося, на користь однієї зі сторін та завдати збитків інтересам іншої сторони. При неможливості врегулювати спір вказаними в ст. 33 засобами, держава передає його в Раду Безпеки (п. 1. ст. 37 Статуту ООН).

Характерною особливістю застосування принципу мирного вирішення спорів в міжнародно-правовій практиці є те, що держави, як правило, при укладанні двосторонніх та багатосторонніх угод включають в них положення, про засоби і процедури вирішення спорів, які можуть виникнути в процесі здійснення зобов' язань з відповідних домовленостей. При цьому передбачається кілька механізмів вирішення спорів на вибір, а на випадок невиконання зобов' язань стосовно передбачених домовленостями процедур вирішення спорів, договори часто містять додаткові положення про звернення до Ради Безпеки однієї з сторін конфлікту у разі невиконання передбачених в угоді процедур розв' язання спору іншою стороною.

Як і інші основні принципи міжнародного права, доктрина розглядає принцип мирного врегулювання міжнародних спорів як імперативну норму міжнародного права, суть якої полягає в тому, що єдино правомірним способом вирішення міжнародних спорів і розбіжностей між державами в сучасному міжнародному праві визнаються лише мирні засоби, перелік яких викладено в 33 статті Статуту ООН. Найтісніше принцип мирного врегулювання спору пов' язаний з принципом незастосування сили й погрози силою, який полягає у зобов' язанні кожної держава утримуватися від погрози силою чи її застосування як засобу вирішення міжнародних спорів, включаючи територіальні спори й питання, що стосуються державних кордонів. Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. відкривається цими двома принципами.

Врегульовувати свої спори держави також зобов' язані на основі міжнародного права й справедливості. Ця вимога передбачає, що в процесі розв' язання спору основні принципи міжнародного права будуть тими імперативними нормами, від яких сторони не відступлять і які вони не порушать. Крім основних принципів, нормами, якими сторони мають керуватися, такими нормами будуть норми договірного права як загального (перш за все положення Статуту ООН) так і спеціального характеру, а також звичаєві правові норми.

Держави мають право вільно оборати за спільною згодою конкретні засоби мирного врегулювання спорів, що виникають між ними. Таке право витікає з принципів суверенної рівності держав і невтручання в їх внутрішні й зовнішні справи.

Це ніяк не обмежує право держав завчасно домовлятися про обов' язкове застосування тих або інших процедур врегулювання тих чи інших категорій спорів. Зокрема, відповідно до ст. 36 Статуту Міжнародного Суду держави - учасники Статуту можуть у будь-який час заявити про визнання обов' язкової юрисдикції Міжнародного Суду. Це означає, що спір між ними розглядатиметься Міжнародним Судом на вимогу однієї зі сторін спору, а інша сторона зобов' язана визнати компетенцію Суду і обов' язковість його рішення. Ця норма діє, однак, лише у випадках коли юрисдикцію суду в цій категорії спорів визнано обома державами, незалежно від процедури, якою кожна держава скористалась для такого визнання.