1.5. Утворення оон і її системотворчий вплив на міжнародне право і світовий порядок

Рух до формування нової універсальної політичної організації з підтримки міжнародного миру й безпеки, як ба діяла на основі більш ефективних механізмів їх забезпечення почався з підписання президентом США Ф.Д. Рузвельтом і прем'єр-міністром Великобританії У. Черчіллем Атлантичної хартії 14 серпня 1941 р., а також двох декларацій на Міжсоюзній конференції в Лондоні: Декларації Уряду СРСР від 24 вересня 1941 р. та Декларації Урядів СРСР і Польської Республіки про дружбу і взаємодопомогу від 4 грудня 1941 р. У жовтні 1943 р. у Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ СРСР, США й Великобританії, де було прийнято Декларацію чотирьох держав⁷⁹ з питань загальної безпеки, підписану також і Китаєм. У цьому документі підкреслювалася необхідність створення у найкоротший строк універсальної міжнародної організації для підтримки миру й безпеки⁸⁰. У Декларації також проголошувалися принципи діяльності майбутньої організації. Декларація була підтверджена на вищому рівні главами трьох держав антигітлерівської коаліції -СРСР, США й Великобританії на конференції в Тегерані 1 грудня 1943 рВ. ідповідно до пропозиції уряду США з 21 серпня до 7 жовтня 1944 р. у Думбартон-Оксі біля Вашингтону, відбулася конференція з участю СРСР, США, Великобританії й Китаю, на якій було увалено підсумковий документ - «Пропозиції стосовно створення Загальної міжнародної організації безпеки». Цей документ став основою проекту Статуту майбутньої Організації Об'єднаних Націй. У Думбартон-Оксі не було вирішено такі важливі питання діяльності майбутньої організації: порядок голосування в Раді Безпеки; склад перших членів майбутньої організації; долю підмандатних територій, зміст Статуту Міжнародного Суду. Згоди з цих питань вдалося досягти під час Ялтинської конференції глав СРСР, США й Великобританії в лютомІр,о945 голосування в Раді Безпеки, було взято за основу пропозицію Ф.Д. Рузвельта про необхідність консенсусу великих держав при вирішенні істотних питань безпеки, закріплену у ст. 27 Статуту ООН. Іодо складу перших членів ООН було вирішено, що членство крім СРСР в ній матиме Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БССР) - як нації, що зробили значний внесок у перемогу спільного ворога, і найбільш постраждали у Другій світовій війні. На Ялтинській конференції також було ухвалене рішення, що установча конференція Об'єднаних Націй з заснування міжнародної організації відкриється у Сан-Франциско 25 квітня 1945 р. На конференції в Сан-Франциско були погоджені всі положення Статуту ООН, і 26 червня 1945 р. цей документ був урочисто підписаний представниками 50 держав. Одне місце було зарезервовано за урядом Польщі, оскільки в цей час існувало два польських уряди - один у Лондоні (в еміграції), інший у Варшаві. 24 жовтня 1945 р. Статут ООН після здачі на зберігання останньої ратифікаційної грамоти, необхідної для набрання ним чинності, став чинним міжнародно-правовим актом. Щорічно міжнародне співтовариство відзначає 24 жовтня як День Об'єднаних Націй⁸¹. 51 держава, включаючи Україну, що підписали Статут ООН, є засновницями ООН. Нині ООН складається з 192 держав-членів, передостанньою стала Швейцарія.

На основі Статуту ООН почала динамічно формуватися єдина універсальна система міжнародного права, основними озна­ками якої стали такі взаємопов' язані процеси як:

• кодифікація міжнародного права

• інституціалізація міжнародного правопорядку

• універсалізація міжнародного права й міжнародного правопорядку.

Кодифікація в міжнародному праві полягає у фіксації узгодженого волевиявлення суверенних держав з приводу врегулювання тих чи інших сфер міжнародних відносин - у міжнародних договорах⁸². Договірне формування норм міжнародного права забезпечує однакове розуміння й тлумачення «духу і букви» договору, і належним чином надану згоду держав-членів на обов'язковість для них положень договору⁸³. Міжнародні домовленості створюють правову базу для врегулювання певної сфери міжнародних відносин, які, в свою чергу, потребують інститувдйноио'цабеоіцеяення. - забезпечення міжнародних домовленостей з окремих напрямів міжнародних відносин постійно діючими міжнародними органами. Отже інституціалізовані форми співробітництва між державами - це родове поняття, що охоплює різні міжнародні інституції, створені для співробітництва держав на основі їх волевиявлення шляхом передання цим інституціям частини своєї компетенції. Такими міжнародними інституціями, зокрема, є: міжнародні організації, міжнародні адміністративні

союзи, міжнародні конференції, міжнародні комітети й комісії⁸⁴ тощо.

Універсалізація міжнародного права і на його основі міжнародного правопорядку - це приведення всіх складових цих феноменів до всеохоплюючої системної єдності⁸⁵. Універсалізація -це одночасно і бажана модель і процес її реалізації. Прийняття Статуту ООН стало вирішальним кроком до універсалізації: міжнародного права, системотворчим чинником якої став Статут ООН (передовсім його норми й цілі) і міжнародного правопорядку, системотворчим чинником якого стала сама Організація Об' єднаних Націй. Основні передумовами цього процесу наступні:

По-перше, як зазначено у самому Статуті в ст. 103: норми Статуту мають перевагу перед будь-якими іншими договірними нормами, цим забезпечується верховенство Статуту і поступовий рух до єдності всієї системи міжнародного права;

По-друге, принципи Статуту згодом отримали системну впорядкованість в «Декларації про міжнародно-правові принципи дружби і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН» від 24 жовтня 1970 року, а в ї загальній заключній частині принципи Статуту були проголошені основними принципами ООН, якими керуються всі нації, отже міжнародним співтовариством загальновизнано, а доктриною обґрунтовано наділення основних принципів міжнародного права силою імперативних норм МП;

По-третє, діяльність існуючих на час прийняття Статуту і створених згодом спеціалізованих міжнародних організацій координується ООН на основі підписання між ними відповідних угод, а також за рахунок верховенства норм Статуту. Спеціалізовані установи ООН разом з органами ООН створюють систему ООН яка є універсальною.

Таким чином правове й організаційне забезпечення основних напрямів міжнародних відносин підпорядковується системній єдності, в основу якої покладено «Дух і Букву» Статуту ООН. Однак це не виключає важливості й ефективності діяльність багатьох організацій, які не входять до системи ООН. Однак вся їх діяльність, як і діяльність держав, також не повинна суперечити цілям, принципам і нормам Статуту ООН. Отже універсалізація міжнародного права а слідом за нею й універсалізація міжнародного правопорядку - це процес становлення, в якому роль Статуту ООН можна з певними застереженнями прирівняти до ролі

294

можна з певними застереженнями прирівняти до ролі Конституції для національного правопорядку.

Отже формування й еволюція міжнародних колективних органів і створення світової системи міжнародних організацій є об' єктивною складовою процесу розвитку глобального суспільства. Міжнародний поділ праці, міжнародна економічна й політична інтеграція, зростання ефективності й швидкості комунікацій діючи в сукупності й кумулятивно, спонукають міжнародне співтовариство до узгодженого співробітництва, ефективного міжнародного політичного й правового регулювання, в чому все значніша роль відводиться міжнародним організаціям.

Міжнародні організації є основною інституційною формою співробітництва держав, вони виступають у якості головного організатора міждержавного співробітництва. На початку 1980-х рр. нараховується близько 500 міжнародних організацій, нині відомо більш ніж 7 тис. міжнародних організацій, з них близько 300 - міжурядових. У сучасному міжнародному правопорядку можна прослідкувати такі тенденції розвитку МО:

1. Зростання й урізноманітнення функцій МО.

2. Збільшення відносної кількості спеціалізованих і регіональних МО.

3. Збільшення штату адміністрації МО, внаслідок ускладнення їхньої структури, в якій інституціалізуються установчі, виконавчі, технічні й арбітражні (судові) органи.

4. Поява виконавчих органів МО, наділених все більш широкою компетенцією: виконавчі органи сучасних спеціалізованих міжнародних організацій (ВМФ, ІМО, ІКАО, МОП, ВООЗ та ін.) мають дуже широкі повноваження, призначають генерального секретаря (ІКАО, ІМО) чи навіть здійснюють наднаціональну правотворчу діяльність (Комісія і Рада