4.2. Зобов'язання дотримуватися положень договору

Відповідно до ст. 26 з назвою, що говорить сама за себе «Pacta sunt servanda» (лат. - договори повинні виконуватися), кожний чинний договір є обов' язковим для його учасників і повинен виконуватися. Це положення, в свою чергу, є спеціальним формулюванням одного з основних принципів міжнародного права - принципу добросовісного виконання міжнародних зобов' язань. Недотримання принципу pacta sunt servanda розглядається як порушення міжнародного зобов'язання, що в свою чергу тягне різні форми міжнародної відповідальності, в залежності від серйозності порушених положень договору.

Відповідно до принципу pacta sunt servanda, будь-який учасник договору, по-перше, зобов' язаний сумлінно й неухильно виконувати зобов' язання; по-друге, не має права укладати договори, що суперечать раніше укладеним договорам з його участю. Відмова від виконання або часткове виконання договору може мати місце лише з підстав, передбачених міжнародним правом, як такі, що виправдовують таке невиконання (наприклад, статті 19-23 Резолюції ГА ООН «Статті про відповідальність держав за протиправні діяння» від 12 грудня 2001 р.). Розрив дипломатичних зносин між учасниками договору не впливає на необхідність виконувати зобов' язання за договором.

Звертаючись до співвідношення внутрішньодержавного права і зобов' язань з дотримання міжнародних договорів, доктрина і джерела міжнародного права виходить з того, що будь-яка держава - учасник договору не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею чи її оператором зобов' язань з міжнародного договору (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). Держава не має права посилатися також на ті обставини, що згода на обов' язковість для неї договору була надана її представником в порушення того чи іншого положення її національного права. У 1988 р. Міжнародний суд ООН відзначив, що «визначальним принципом міжнародного права є його пріоритет над внутрішнім правом держав». З цього ж принципу виходять і «Статті про відповідальність держав» 2001р.: відповідно до ст. 3 держави не можуть посилатися на своє національне законодавство при кваліфікації міжнародних протиправних діянь. Конституції чи закони про міжнародні договори багатьох країн (Кіпр, Іспанія, Франція, Швейцарія та ін..) містять положення про верховенство над національними нормами положень договорів, згоду на обов' язковість яких для себе належним чином надано державою (прикладом такої конституційної норми є ст. 9 Конституції України). Інші держави (наприклад, Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Фінляндія, США) виходять з того, що міжнародні договори і закони є рівноправними (що, серед іншого, передбачає врегулювання колізій між їхніми положеннями кожного разу в судовому порядку).

Міжнародна організація - учасник договору не може при вирішенні питань про невиконання нею договору посилатися на свої правила, викладені в установчому акті, регламентах, інших правилах процедури.

Наслідком дії принципу «Pacta sunt servanda* можна вважати існуючу у міжнародному праві «презумпцію» дійсності міжнародних договорів (ст. 42 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.). Дійсним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм міжнародного права, і в якому втілено дійсну волю суб'єктів міжнародного права, що на практиці означає: міжнародний договір є дійсним доти, поки не доведено інше. Стосовно вимоги про необхідність втілення дійсної волі суб' єктів договірного процесу - як умови дійсності договору, слід зазначити, що в приватному (цивільному) праві приділяється вирішальне значення дійсності волевиявлення (щирості наміру), зафіксованого як мета укладення правочину - як умові його дійсності. Правочини, укладені в порушення вимоги вільного волевиявлення, а також фіктивні й удавані правочини, укладені без наміру реально виконати зафіксовані в них цілі, є нікчемними з