3. Процедура укладення міжнародних договорів

Процес укладення міжнародного договору складається з ряду необхідних послідовних дій суб' єктів міжнародного права, які включають в себе, відповідно до статей 7-16 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.: обмін повноваженнями, прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту і вираження сторонами згоди на обов' язковість договору.

Обмін повноваженнями

На практиці першою стадією процесу укладення договору є обмін повноваженнями для двосторонніх договорів і перевірка повноважень особливим комітетом для багатосторонніх договорів. Повноваження являють собою спеціальний документ, який видається державним органом, від імені якого укладається договір, особам, уповноваженим на ведення переговорів та підписання договору.

Відповідно до п. 2 ст. 5 Закону України «Про міжнародні договори України» Президент України, Прем' єр-міністр України і міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори від імені України за посадою -ex officio. Інші ж офіційні особи, які беруть участь у розробці й прийнятті міждержавних договорів, зобов' язані мати повноваження, видані для договорів від імені України -Президентом України; для міжурядових договорів - Прем' єр-міністром України; для міжвідомчих угод - главою відповідного відомства або Міністерством закордонних справ України (ст. 5 Закону України «Про міжнародні договори України» 2004 р.). такий механізм повністю відповідає ст.7 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Уповноважені особи зобов'язані діяти в договірному процесі виключно на підставі і в рамках виданих ним повноважень. В іншому випадку відповідний договір не матиме юридичного значення (ст. 8 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.) .

Згадані особи, окрім повноважень, отримують також від відповідних органів своєї держави інструкції, у яких викладено позицію держави щодо предмету переговорів. Уповноважені зобов' язані неухильно дотримуватися отриманих інструкцій в договірному процесі. Однак договір, укладений з порушенням інструкцій не втрачає свого юридичного значення (на відміну від випадків виходу учасників переговорів за межі своїх повноважень), оскільки інструкції належать виключно до внутрішньої компетенції

^дс\^р'^шП рийпяття тексту договору

На етапі, що визначається терміном «прийняття тексту

договору» проголошуються і узгоджуються позиції сторін,

досягаються компроміси, отримують юридичне оформлення

прийнятні для сторін-учасників положення майбутнього

міжнародного договору. Процедура прийняття тексту

міжнародного договору регулюється ст.9 Віденської конвенції про

право міжнародних договорів 1969 р.

Встановлення автентичності тексту

Наступним після прийняттям тексту міжнародного договору етапом є встановлення автентичності різномовних текстів договору (ст. 10). Термін «автентичність» (з грецької ау0єг|тгкос -«справжній, з першоджерела») - означає, що всі тексти договору (у випадках, коли мають місце тексти договору, складені різними мовами) є однаково правильними. Мета процедури встановлення автентичності тексту міжнародного договору полягає в засвідченні того факту, що текст відповідного договору є остаточним і не підлягНазміїнамгаці склалося декілька способів встановлення автентичності тексту міжнародного договору - парафування (від французького слова paraphe - «короткий підпис») і підписання ad referendum (з лат. - «до прийняття»).

Зміст процедури парафування міжнародного договору полягає у підтвердженні погодженості тексту договору, й виражається у скріпленні тексту договору ініціалами уповноважених осіб договірних сторін. В свою чергу застосовуються три можливі різновиди парафування - в кінці тексту, посторінкове і постатейне.

Щодо підписання ad referendum, то ця процедура в разі, коли держава-учасник відповідного договору підтвердять його в тій чи іншій формі (див. нижче), може цілком означати остаточне підписання договору даною державою. Отже, за своїм змістом процедура підписання ad referendum займає фактично проміжне становище між встановленням автентичності тексту договору і вираженням згоди на його обов'язковість.

Вираження сторонами згоди на обов'язковість договору

Формами вираження згоди на обов'язковість міжнародного договору є: підписання договору, обмін документами, що утворюють договір, ратифікація договору, його прийняття (не слід плутати з прийняттям тексту!), затвердження, приєднання до договору або інший спосіб, про який сторони домовились (ст. 11 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Договір набуває чинності з моменту підписання або обміну документами, що утворюють договір, в тому випадку, коли він не підлягає ратифікації або затвердженню - як правило, коли відповідний договір передбачає, або Високі Договірні Сторони в інший спосіб домовились між собою, що, відповідно, підписання, або ж обмін документами, матиме таку силу (ст. 12, 13) .

Як бачимо, Віденська конвенція 1969 р. не розрізняє форми вираження згоди на обов' язковість міжнародного договору за юридичною силою. Проте найчастіше у світовій практиці застосовується підписання й ратифікація. Остання застосовується, коли вважається, що предметом міждержавних договорів, виходячи з рівня їх учасників є настільки важливими, що навіть найвищі посадові особи держави не правомочні одноосібно вирішувати такого рівня питання, і отже, для остаточного вираження згоди на обов' язковість договору для даної держави необхідним є волевиявлення представницького законодавчого органу влади, обраного всенародним голосуванням. У нашій державі, відповідно до п. 32 ст. 85 Конституції України, Верховна Рада має виключне право ратифікувати міжнародні договори за участю України.

При цьому, ратифікація міжнародного договору оформлюється двома юридично обов'язковими актами: законом про ратифікацію (внутрішньодержавний акт) і ратифікаційною грамотою (міжнародно-правовий акт).

У ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» визначені види міжнародних договорів за участю України, які підлягають ратифікації:

1. політичні;

2. загальноекономічні;

3. щодо загальних фінансових питань;

4. територіальні;

5. мирні;

6. стосовно прав і свобод людини та громадянина;

7. про громадянство;

8. про участь у міжнародних союзах і системах колективної безпеки;

9. про військову допомогу й направлення контингентів Збройних Сил України до інших країн;

10) про дозвіл перебування іноземних військ на території України;

11) про історичне й культурне надбання народу України. Однак наведений перелік не є вичерпним, оскільки

міжнародне право, як і внутрішньодержавне, не встановлює фіксованого переліку міжнародних договорів, що підлягали б обов'язковій ратифікації. Тому договірні сторони можуть у будь-якому договорі передбачити необхідність його ратифікації.

В деяких країнах англосаксонської правової сім'ї (Великобританія, Канада, Австралія тощо) має місце практика «позапарламентської ратифікації» міжнародних договорів - у формі так званих «наказів королеви/генерал-губернатора в Таємній раді» (Royal Orders of Queen/Governor General in Council), що є даниною політико-правовій традиції, започаткованій ще в середньовічній Англії і являє собою фактично постанову уряду (замість парламентського акта).

За таких обставин подекуди виникають досить-таки курйозні ситуації в зовнішніх стосунках цих держав, зокрема з Україною. Так, Угоду про дружбу і співробітництво від 24 жовтня 1994 p., підписану Президентом України JI. Кучмою і Прем'єр-Міністром

Канади Ж. Кретьєном, було з української сторони ратифіковано Верховною Радою, тоді як з канадської сторони - затверджено «Наказом Генерал-Губернатора в Раді», тобто «позапарламентським» способом. Водночас, значно нижчу за рівнем підписання угоду про уникнення подвійного оподаткування (Міністр фінансів України П. Германчук і Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні К. Вестдалл) в Канаді було введено в дію актом Парламенту, тоді як в Україні ця угода не стала предметом парламентського розгляду. Подібна процедурна різниця пояснюється відмінностями в підходах правових систем різних держав світу до проблеми парламентської участі в оформленні міжнародних договорів.

В державах англо-саксонської правової сім' ї порядок участі парламенту у введенні в дію міжнародних договорів є звичаєвим і залежить, головним чином, від наявності чи відсутності змін у національному законодавстві, що можуть виникнути внаслідок укладення такого договору, незалежно від рівня його підписання.

Загалом, у Віденській конвенції 1969 р. не міститься жодних норм стосовно того, що ратифікація міжнародного договору має здійснюватись, нібито, виключно парламентом (ст. 14).

Для набуття чинності двостороннім договором, що підлягає ратифікації, сторони обмінюються ратифікаційними грамотами. При укладенні багатостороннього договору ратифікаційні грамоти договірних держав депонуються, тобто здаються на зберігання депозитарію.

Відповідно до ст. 16 якщо договором не передбачено інше, то ратифікаційні грамоти, документи про прийняття, затвердження або приєднання означають згоду держави на обов' язковість для них договору, з моменту обміну ними між договірними державами, депонування у депозитарія або повідомлення про них договірні держави чи депозитарія.

Депозитарієм називається зберігач оригіналу багатостороннього договору і всіх документів, що відносяться до нього (заяв, застережень, ратифікаційних грамот, документів про прийняття, приєднання, денонсації тощо). У ролі депозитарію може виступати одна або більше держав, міжнародна організація або її вища посадова особа. Якщо депозитаріями є декілька держав (наприклад, за Договором про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою від 5 серпня 1963 р. депозитаріями є уряди Російської Федерації, Великобританії і США), то можна здати відповідні документи одному з урядів зазначених держав. Генеральний секретар ООН виконує функції депозитарію для більшості багатосторонніх договорів, укладених під егідою ООН.

Права і обов'язки депозитаріїв визначено у ст. 77 Віденській конвенції 1969 р., але часто вони конкретизуються у самому договорі. Функції депозитарію включають:

• зберігання тексту багатостороннього договору, ратифікаційних грамот і документів про приєднання, інших переданих депозитарію повноважень;

• отримання підписів під договором, інформування учасників про документи, й повідомлення, що стосуються договоруповідомлення учасників договору про депонування ратифікаційних грамот, про заявлені застереження;

• підготовка завірених копій оригінального тексту та інших текстів договору на будь-яких мовах, які можуть бути передбачені договором, а також розсилка їх учасникам і державам, що мають право ставати учасниками договору;

• інформування держав про те, що кількість необхідних для набуття договором чинності підписів, ратифікаційних грамот або документів про прийняття, затвердження чи приєднання, отримано чи депоновано;

• реєстрація договору в Секретаріаті ООН.

• повідомлення про приєднання до договору і про вихід з

нього;

• скликання конференцій з метою обговорення виконання договору.

Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права, що мають правоздатність укладати договори, замість ратифікації використовують у своїй практиці акт офіційного підтвердження договору (ч. 2 ст. 14 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.) .

Щодо міжнародних договорів міжурядового чи міжвідомчого рівня, то формою визнання їхньої чинності зазвичай є затвердження (конфірмація) з боку уряду або відповідного міністУерсвтивап.адках, коли держава початково не брала участі у розробці й прийнятті міжнародного договору, вона має право в подальшому приєднатися до нього на умовах, визначених у самому договорі. Загальні питання приєднання до міжнародного договору регулюються ст. 15 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Як правило, процедура приєднання до двостороннього договору за зовнішньою формою виглядає одночасно як приєднання і ратифікація міжнародного договору a posteriori (тобто після процедури укладення договору його діючими учасниками). Приєднання до багатостороннього договору здійснюється шляхом здачі депозитарію спеціального акту або підписання спеціального протоколу (ст. 77 Віденської конвенції про право міжнародних договоОрісво1б9л6и9в орю.). формою приєднання до міжнародного договору є його прийняття, що являє собою форму вираження згоди на обов'язковість тих договорів, які не потребують ратифікації. Цим якраз і відрізняється процедура прийняття договору від прийняття тексту договору - початкової стадії міжнародно-договірного процесу, про яку говорилося вище.

Застереження

У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплене правило про те, що держава має право під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору, або приєднання до нього сформулювати застереження, якщо договір не забороняє внесення застережень (ст. 19). При цьому принципове значення має положення пункту с) ст. 19 Віденської конвенції 1969 р. про те, що застереження не повинні суперечити об' єкту і цілям до-говоруЗ. астереження означає односторонню заяву держави, здійснену при вираженні згоди на обов' язковість даного договору, що має на меті виключити або змінити юридичну дію певних положень договору стосовно цієї самої держави. Водночас, застереження, здійснене під час підписання міжнародного договору, має бути так само підтверджене при його ратифікації.

Однак на практиці інститут застережень діє найчастіше для багатосторонніх міжнародних договорів, оскільки цілком зрозуміло, що при укладенні, приміром, двостороннього договору сторонам набагато простіше узгодити між собою його положення так, щоб вони відповідали інтересам усіх його сторін, аніж у випадку із багатостороннім договором. Застереження, їх прийняття, а також заперечення до застережень повинні оформлятись у письмовому вигляді і доводитись до відома всіх учасників договору.

Як правило, застереження до багатостороннього міжнародного договору вважається прийнятим у випадку відсутності письмових заперечень з боку інших його учасників протягом термінів, обумовлених у ч. 5 ст. 20 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

У такому випадку договір діє стосовно держави, яка заявила застереження, відповідно до положень застереження. При цьому будь-який учасник міжнародного договору (держава чи міжнародна організація) має право заперечувати проти застереження будь-якого учасника договору. У такому випадку договір між цими учасниками буде діяти в тій частині, якої застереження не стосується. Водночас, застереження, які напевно допускаються відповідним міжнародним договором, взагалі не потребують наступного прийняття іншими його учасниками -державами чи міжнародними організаціями, залежно від випадку.

Учасник договору, що зробив застереження, в будь-який час може від нього відмовитися. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не потрібно. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти свої заперечення в будь-який момент. Обидві ці процедури - як зняття застереження, так і відмова від нього - здійснюються в письмовій формі (ст. 22 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Іноді держави при вираженні згоди на обов'язковість міжнародного договору можуть робити заяви, у яких розкривають зміст своєї позиції щодо предмету договірного регулювання. Такі заяви є односторонніми актами і не породжують міжнародно-правових наслідків для жодної із сторін відповідного договору, а отже - їх не слід ототожнювати із застереженнями до міжнародного договору.

Набуття договором чинності і його тимчасове застосування

Чинність договору означає його юридичну силу для сторін: тобто договір є чинним з того моменту, коли його норми стають обов' язковими для його сторін. Порядок і дата набуття договором чинності визначається, зазвичай, в тексті самого договору (ст. 24). Теоретично ці умови також можуть бути погоджені державами, що брали участь у переговорах, поза текстом договору. При відсутності таких положень або домовленостей, договір набирає чинності «як тільки буде виражено згоду всіх держава, які брали участь у переговорах, на обов' язковість для них договору» (п. 2 ст. 24).

Вищеназвані випадки стосуються «об' єктивного» набуття договором чинності - коли він стає чинним для всіх учасників, що на той момент надали згоду на його для себе обов' язковість. При цьому стаття 24 стосується «суб' єктивного» набуття договором чинності - для окремої держави, яка дала згоду на обов' язковість для себе договору вже після того, як він набув чинності об' єктивно. Договір для цієї держави набирає чинності в дату вираження нею згоди на обов' язковість для себе договору.

Стаття 25 передбачає можливість тимчасового застосування положень договору - в цілому або стосовно окремих його положень. Підстави для такого застосування випливають, перш за все, з відношення до права як до «писаного розуму», тобто як до моделі поведінки, яка застосовується не в силу примусу, а в силу своєї досконалості і ефективності з точки зору регулювання відповідних правовідносин. Відповідно до п.1. ст. 25 договір або частина договору застосовуються тимчасово до набрання чинності, якщо це передбачається самим договором, або держави, що брали участь у переговорах, домовилися про це в якийсь інший спосіб. Будь-яка з держав, що керуються договором тимчасово, відповідно до положень п. 1. ст. 25, може повідомити інші держави про свій намір не бути учасником договору і, відповідно, про припинення його тимчасового застосування, якщо немає положень договору чи міждержавних домовленостей, які б виключали таку можливість.

Реєстрація договору

Після набуття договорами чинності вони направляються до Секретаріату ООН для їх реєстрації (ст. 81 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

У ст. 102 Статуту ООН встановлено, що будь-який міжнародний договір, укладений членом ООН після набуття нею чинності має бути зареєстрований в Секретаріаті ООН. Для публікації чинних міжнародних договорів ООН видає спеціальні збірники - United Nations Treaty Series.

Однак відсутність реєстрації того чи іншого міжнародного договору в Секретаріаті ООН аж ніяк не означає його недійсності або нікчемності. Єдине обмеження в застосуванні такого договору полягає лише в тому, що жодна із його сторін не має права посила­тися на незареєстрованний договір у жодному з органів ООН (п. 2 ст. 102 Статуту OOH). Зокрема, при виникненні спору між учасниками незареєстрованного договору відносно його тлумачення й застосування, він не може бути переданий на розгляд Міжнародного Суду ООН.У кожній державі також є внутрішня процедура опублі­кування міжнародних договорів. Так, ст. 20 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачає, що ратифіковані міжнародні договори, України й такі, що набули чинності, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газеті «Голос України», «Збірнику чинних міжнародних договорів України». Договори України, які не вимагають ратифікації, й міжурядові угоди публікуються в «Збірнику постанов Кабінету Міністрів України».

Порядок опублікування міжвідомчих договорів України визначається Кабінетом Міністрів України.

Зміни до договору

Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. договір може бути змінено за згодою між його учасниками шляхом внесення поправок (ст. 39). Всі договірні сторони повинні повідомлятись про будь-яку пропозицію щодо поправок до багатостороннього договору. При цьому кожна з договірних держав має право брати участь в: а) ухваленні рішення про те, що саме варто зробити стосовно такої пропозиції; б) переговорах і укладенні будь-якої угоди про внесення поправок у договір (ст. 40).

Як бачимо, поправки до міжнародних договорів, як за своїм призначенням, так і за процедурою прийняття, суттєво відрізняються від застережень. За допомогою поправок змінюється сам договір, тоді як застереження, як правило, уточнюють застосування певних, окремих положень договору щодо конкретного учасника - держави чи міжнародної організації, залежно від випадку.

Відповідно до ст. 41, два або кілька учасників багатостороннього договору можуть укласти окрему угоду про застосування певних змін до цього договору у взаєминах між собою. Це можливо, однак, лише при певних умовах, а саме якщо: а) можливість такої зміни передбачається самим договором; або Ь) така зміна не забороняється договором і не впливає на користування іншими учасниками своїми правами за договором або на виконання ними своїх зобов'язань та не торкається положень, відступ від яких є несумісним з ефективним здійсненням об' єкта й цілей договору в цілому (ч. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1969 р.).