1.2. Кодифікація й джерела права міжнародних договорів

Під кодифікацією права міжнародних договорів розуміється приведення численних звичаєвих норм в узгоджену, формалізовану, письмово зафіксовану і визнану учасниками кодифікації систему норм на основі загальновизнаних принципів міжнародного права. Перші спроби кодифікації договірних норм були здійснені ще Лігою Націй. Проте лише після створення ООН вдалося розробити і прийняти низку важливих універсальних договорів, що стали основними джерелами права міжнародних договорів. Комісія ООН з міжнародного права від самого початку своєї діяльності активно й успішно займається кодифікацією і прогресивним розвитком права міжнародних договорів. Нею були розроблені проекти міжнародних актів, що нині складають основу джерел права міжнародних договорів. Такими є наступні конвенції:

Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна з 1980р.). В преамбулі конвенції визнано важливу роль міжнародних договорів як засобу мирного співробітництва між державами незалежно від відмінностей їх соціально-економічних систем. Конвенція регулює всі основні питання договірного права, зокрема: порядок укладення міжнародних договорів, значення міжнародного договору для третіх держав, підстави недійсності договорів, право на застереження; закріплює такі нові моменти, як участь в договорі держав, що не визнають одна одну, право держав на участь в універсальних договорах, порядок вирішення суперечок, що виникають у зв'язку з застосуванням договорів, функції депозитарію і інші важливі питання права міжнародних договорів. Конвенція 1969 р. є основним джерелом права міжнародних договорів.

Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (для України чинна з 1996 р.). У цій Конвенції кодифіковані й прогресивно розвинені норми, що стосуються правонаступництва держав відносно договорів. Конвенція регламентує різні аспекти правонаступництва відносно багатосторонніх договорів, зокрема установчих актів міжнародних організацій, і договорів, прийнятих в рамках міжнародних організацій.

Віденська конвенція ООН про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. (не набула чинності). Прийнята у зв'язку з інтенсифікацією діяльності і, як результат -зростанням значення міжнародних міжурядових організацій. Застосовується до договорів між державам (однією чи кількома) і міжнародними організаціями (однією або кількома) і до договорів між міжнародними організаціями. Вона застосовується також до договорів, що є засновницькими актами міжнародних організацій, і до будь-якого договору, укладеного під егідою міжнародної організації. Конвенція регламентує питання, що стосуються цих договорів, укладення і набуття ними чинності, про порядок прийняття застережень, про дотримання, застосування і тлумачення зазначених договорів тощо. Ця Конвенція доповнює Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969 р.

Важливим аспектом права міжнародних договорів є питання, що безпосередньо стосуються вираження волі держави на обов'язковість для себе відповідного договору. Сюди належать питання процедури розробки, підписання, ратифікації й припинення міжнародних договорів, що укладаються відповідною державою. Такі питання, як правило, регулюються нормами внутрішньодержавного права, що містяться в конституціях і актах поточного національного законодавства. В Україні зазначене коло питань регулюється Законом «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 Характерною рисою сучасного законодавства

України й більшості держав-учасниць СНД про міжнародні договори щодо практики їх укладення полягає в тому, що міжнародні договори укладаються від імені держави, уряду та міністерств. Такий підхід відображається й у законодавстві України.

Сьогодні у світі практично не існує держав, які б, здійснюючи свою внутрішню та зовнішню політику, не співпрацювали з іншими державами безпосередньо або через відповідні міжнародні організації, міністерства, відомства та інші державні установи. Це, в свою чергу, вимагає від кожної з них виваженості, узгодження своїх дій з діями інших держав, а коли потрібно, то й прийняття спільних оптимальних рішень.

Зокрема міжнародні договори України міжвідомчого характеру укладаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами - від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в компетенцію яких входять питання, що регулюються договорами. Міністерства та відомства здійснюючи міжнародне співробітництво, основною формою якого є міжнародний договір міжвідомчого характеру, посилаються на норми внутрішньодержавного права. Врегульовуючи міждержавні відносини на рівні міністерств та відомств міжнародні договори міжвідомчого характеру роблять значний внесок не лише в розвиток міжнародного права, але й в його окремі галузі та інститути. Міжнародні міжвідомчі договори Міністерства юстиції про правове співробітництво є основою міжнародно-правової діяльності України.