5. Дипломатичне право міжнародних організацій

5.1. Поняття та джерела права міжнародних організацій

Дипломатія знаходить свій прояв у різних формах і методах. Міжнародні міжурядові організації як форма багатостороннього співробітництва держав створюються державами при потребі в них. їх міжнародна правосуб'єктність, мета, компетенція, повноваження, структура органів та інші фактори залежать від волевиявлення держав-членів. При утворенні міжнародної організації держави виступають як суверенні та рівноправні, які не підпорядковуються жодній владі будь-якого іншого утворення. Вони засновують міжнародну організацію на підставі особливого міжнародного договору - статуту. Особливість міжнародних організацій як суб' єктів міжнародного права виявляється, передусім, у відсутності такої властивості, як суверенітет. За своєю юридичною природою права міжнародних організацій і повноваження їх вищих органів відрізняються від суверенних прав держави та їх верховних органів.

Тим не менш, незважаючи на особливий характер представництва міжнародних організацій, це не применшує публічно-правового характеру їх повноважень у сфері дипломатії та реалізації міжнародної правосуб'єктності.

Потреби економічного розвитку суспільства і пов'язаний з ними науково-технічний прогрес зумовили необхідність міжнародно-правового регулювання певних міжнародних питань в рамках нових організаційно-правових форм, які отримали назву міжнародних адміністративних союзів.

Серед перших, найбільш впливових міжнародних адміністративних союзів можна виділити: Міжнародний телеграфний союз, Всесвітній поштовий союз, Міжнародний союз для охорони промислової власності, Міжнародний союз залізничних сполучень. Вони започаткували діючі міжнародні організації на противагу всесвітнім конгресам і конференціям, які належали до тимчасових міжнародних органів. Перші постійно діючі міжнародні організації були неполітичного характеру, оскільки для організацій політичного характеру ще не було необхіПденришх опюерепдоусмтоійв.но діючою політичною організацією світу була Ліга Націй, статут якої був розроблений на Паризькій мирній конференції і був складовою частиною Версальського мирного договору 1919 р.

Статутом Ліги Націй було передбачено, що кожен член цієї організації мав право мати свого постійного представника за місцем перебування штаб-квартири, і за ним визнавались дипломатичні привілеї.

Цей інститут отримав свій подальший розвиток в Організації Об'єднаних Націй. Якщо кількість представництв при Лізі Націй ніколи не перевищувала 23, то в ООН їх кількість лише з 1961 р. по 2000 р. збільшилась майже вдвічі.

Згідно з Резолюцією, держави-члени ООН скеровують їх для підтримання контакту з іншими членами і для інформації. Вони можуть виконувати представництво і на Асамблеї, і в усіх інших органах Організації.

Виконуючи ці функції, постійні представники і дипломатичний персонал користуються дипломатичними привілеями. Зокрема, 26 червня 1947 р. ООН уклала зі США спеціальну Конвенцію про повагу до привілеїв та імунітетів членів Організації Об' єднаних Націй.

Специфічною рисою міжнародної організації є участь у її діяльності щонайменше трьох держав, що в кінцевому підсумку відповідно відбивається на характері методів і форм діяльності організації.

Міжнародні організації, як один із найбільших інститутів сучасного міжнародного права розвивався швидкими темпами, однак цей розвиток не супроводжувався процесом його кодифСіктаацтіуї.с був визначений переважно на підставі індивідуальних, двосторонніх або багатосторонніх міжнародних актів, що стосувалися кожної міжнародної організації окремо. Винятком із цього правила була Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 2 листопада 1947 р., прийнята ще на початку діяльності системи органів ООН. Вона значною мірою повторювала положення Конвенції про привілеї та імунітНетаи ОдОаНни1й946чарс. серед джерел дипломатичного права міжнародних організацій ми можемо виділити наступні :

• багатосторонні договори, особливо Конвенція про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р., а також спеціалізованих організацій ООН від 21 вересня 1947 р. і численні Конвенції про привілеї та імунітети міжнародних організацій;

• двосторонні договори, що стосуються головним чином штаб-квартири міжнародної організації, які визначають правовий статус організації або її органів, розташованих на території певної держави, а також її привілеїв та імунітетів;

- міжнародний звичай, який підтверджується у вступі Конвенції від 14 березня 1975 р.

Серед джерел дипломатичного права міжнародних організацій важливе місце посідає внутрішньодержавне право та внутрішнє право міжнародних організацій, а також доктрина юристів-міжнародників.