3. Консульське право

3.1. Загальна характеристика консульського права

Особливість консульського права визначається перш за все специфікою посади консула. Консульська діяльність, як і дипломатична, має давню історію, проте її розвиток пов'язаний з торгово-економічними міжнародними зносинами сторонами яки були не лише держави, а й купецькі гільдії, банки, торгові доми, приватні особи тощо. Тому традиційно вважається, що консул не виконує функцій політичного представника, тому формально не належить до дипломатичного корпусу.

Встановлення консульських зносин має певну автономність стосовно встановлення дипломатичних зносин. У міжнародній практиці відомі випадки існування консульських зносин без встановлення дипломатичних зносин. Здійснюється консульська діяльність, насамперед, із метою захисту економічних інтересів держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб акредитуючої держави, що опинилися за кордоном. Міграція населення, зростання кількості змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних та ін. «горизонтальних» міжнародних зв'язків постійно підвищують актуальність консульських інститутів.

Отже консульське право регулює найважливіші сторони консульської діяльності: права та обов'язки консулів, їх класи, правовий статус консульського представництва, а також рухомого і нерухомого майна, що перебуває в його віданні.

На відміну від дипломатичного права, консульське право майже до початку XX ст. існувало як звичаєве - тобто ґрунтувалося на звичаєвих нормах і національному законодавстві держав. Сучасне консульське право можна вважати кодифікованим (конвенційним) правом. До найважливіших міжнародно-правових актів - джерел консульського права - належать: Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., регіональна Гаванська конвенція про консульських чиновників від 28 лютого 1928 р., ратифікована 12 американськими державами, і Каракаська конвенція 1911 р. про консульські функції, укладена між п' ятьма латиноамериканськими державами (Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу і Венесуела), а також значна кількість двосторонніх конвенційно зі ст. 73 Віденської конвенції 1963 р., її положення, з одного боку, «не впливають на інші міжурядові угоди, що діють між державами», а з іншого - жодне з положень цієї Конвенції «не перешкоджає державам укладати міжнародні угоди, що підтверджують, доповнюють, поширюють і розширюють її положення».

Віденська конвенція про консульські зносини виконала два основні завдання: конкретизувала норми звичаєвого права, надавши їм форму договірного права; а також закріпила консульські функції і привілеї, що за своїм змістом значно ширші порівняно з тими, що виникають зі звичаєвого права.

Характерною особливістю Віденської конвенції про консульські зносини є те, що її норми визначають лише класи глав консульських установ, не обмежуючи при цьому право будь-якої із договірних сторін визначати найменування решти консульських службових осіб, які не є главами консульських установ.

За відсутності консульських конвенцій, а також з питань, не врегульованих укладеними конвенціями, застосовуються норми звичаєвого консульського права.

Важливим джерелом сучасного консульського права є консульська практика, закріплена в нормах внутрішньодержавного права, рішення і висновки міжнародних судових органів, національних судів, а також загальна доктрина міжнародного права.Україна, будучи учасником конвенції 1963 року, за останні десять років уклала понад 20 консульських конвенцій з країнами, що налагодили з нею консульські зносини.