1.2. Джерела права зовнішніх зносин

Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, і економічних, торгових, консульських), у регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші зносини дипломатичного характеру.

Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є те, що в неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний порядок і міжнародний договір, входять і акти національного законодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю в якості одного з джерел дипломатичного права випливає, зокрема, із преамбули Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями дійсної Конвенції. Преамбула Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року містить аналогічне положення.

Досить довгий час до кодифікації права зовнішніх зносин, вони регулювались звичаєм. Початок становлення цієї галузі пов' язаний з розвитком людської цивілізації, тому вона вважається найбільш древньою у міжнародному публічному праві. Вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одноплемінників, визначення меж території та інші питання. У такий спосіб уклався звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканості посла (представника), а пізніше дипломатичного і консульського права.

Зі створення держав стали складатись міжнародні звичаї, що фіксувалися і в угодах, регулюючих офіційні зносини між державами. Перш за все вони визначали правовий статус і режим діяльності посольств і посла як тимчасового представника сувереЯІа. відомо, звичай як джерело міжнародного права - це правило поведінки, що визнається обов'язковим у міжнародних зносинах державами (всіма або більшістю) у результаті свого багаторазового й одноманітного застосування. За змістом звичай виявляється у мовчазній згоді держав вирішувати аналогічні питання. Треба зазначити, що звичай формувався упродовж розвитку історії державності, а механізм створення і дії звичаєвих норм зазнав суттєвих змін з огляду на потреби сучасних міжнаНодзких зніжнар одних договорів у сфері дипломатичних зносин, закріпили вже усталені звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання й дотримання привілеїв та імунітету представникам держав у міждержавних зносинах, є основою інших норм дипломатичного права.

Найавторитетнішим джерелом сучасного права зовнішніх зносин є міжнародний договір. Він виступає джерелом, яке фіксує згоду двох чи багатьох учасників міждержавних зносин стосовно змісту та обов' язкової сили положень, що міститься в ньому. Тож договірні норми являють собою правилами поведінки, сформульованими міжнародно-правовим договором та наділеними юридичною силою.

Вибір форми договору (двостороннього чи багатостороннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Багатосторонній формі договору надають перевагу в тих випадках, коли є загальна згода сторін відносно змісту норм, і багатостороннє врегулювання призведе до найбільшого ефекту. Прикладом такого багатостороннього договору є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., її положення мають здебільшого характер загальних норм. Якщо ж відмінності у позиціях договірних держав є надто суттєвими і, з огляду на це, багатосторонній договір не може забезпечити належний рівень правового регулювання зносин, уряди віддають перевагу

До другої світової війни в праві зовнішніх зносин переважали багатосторонніх конвенції регіонального характеру, що й донині регулюють питання дипломатичного і консульського права, зокрема: Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року, дві Гаванські конвенції 1928 року: Про дипломатичних чиновників і Про консульських чиновників. Після другої світової війни було укладено дві важливі міжнародні угоди з питання привілеїв та імунітетів дипломатів: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 21 листопада 1947 року.

Сучасний етап кодифікації права зовнішніх зносин можна розпочати з 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права з-поміж перших питань, що підлягали кодифікації, визначила питання про дипломатичні і консульські зносини між державами. У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини» від 18 квітня 1961 р. За зразком цієї Конвенції Комісією була зроблена кодифікація звичайних норм консульського права, результатом якої стало прийняття у Відні Конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. Слід зазначити, що після цього кодифікаційні роботи в сфері дипломатичного права в рамках міжнародного співтовариства були продовжені. 14 квітня 1975 році у Відні була укладена Конвенція про представництво держав у їхніх зносинах із міжнародними органіДзаицпілямомиаутниічвнеер салпьрнаовгоо хаєракдтеорсуи.ть динамічною галуззю міжнародного публічного права. До предмету його регулювання все більше долучаються не лише класичні норми функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. Як зауважує В.М. Репецький, до таких належить, наприклад, проблема охорони життя і здоров'я дипломатичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН у 1973 році була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів .

Існує низка національних джерел дипломатичного і консульського права, що прийняті державами в рамках внутрішньодержавного права. В законодавстві України це, насамперед, Конституція України, а також закони України: Про дипломатичну службу від 21 вересня 2001 року, Про дипломатичні ранги України від 28 листопада 2002 року, про державну службу від

16 грудня 1993 року, та низка підзаконних нормативних актів: перш за все Указ Президента України Про консульський статут України від 2 квітня 1994 року, а також низка положень: Про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 року, Про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 року, Про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях 1994 року, Про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року, Про нештатних (почесних) консулів України 1997 року тощо.